Сторіччя спільноти: оповіді слухачів Українського Радіо 5 грудня 2024 року

"Лише одна рятівна ниточка, яка вела у зовнішній світ - приймач на хвилі Українського Радіо"

"Було це у далекому 1943-му році. Німці бомбили Дніпро. Дісталось і нашій хаті - вивалилась одна стіна. А вже осінь. Ми з бабусею Полею (я і моя старша на 7 років сестричка Олена). Батьки на фронті, що робити? Як зимувати? Та тут трапилася тітка Ганна. Забрала нас і влаштувала на іншій вулиці у порожній хаті. Все, що ми узяли із собою - перина, подушка і радіо. Пам'ятаю, таке темно-вишневого кольору, квадратне. Єдиний недолік - не було регулятора гучності. Як увімкнеш у мережу, то чути і сусідам. "Бабусю, а нащо Ви узяли радіо? Як будемо слухати?" Та в новій оселі знайшли розетку, увімкнули. О, радість! Балака! З того часу почали слухати. Залазили під перину, вмикали радіо і слухали.

Одного разу до нас прибігла сусідка Варвара з тривожними новинами: "У місті німці! Ховайте радіо!" Вранці ми почули гучний звук мотоцикла. До нашого двору зайшов офіцер СС разом із солдатами. Вони обшукували всі домівки, вишукуючи партизан. Коли дійшли до нас, ми з сестрою швидко вляглися на перину, а бабуся накрила нас ковдрою, видаючи, що ми хворі. Офіцер уже збирався виходити, але раптом почулося тріскотіння радіо — моя сестра забула витягнути його з розетки. Офіцер розлютився, скинув нас з перини і вистрілив у неї кілька разів. Він відкинув ковдру і розтоптав радіо ногою. Потім він поставив нас з бабусею до стіни, націливши на нас пістолет. Але раптом у кімнату вбіг один із солдатів, щось швидко сказав, і офіцер, не гаючи часу, вибіг з хати. Ми залишилися живі, хоча наступного дня нас вигнали, закрили у сараї та оглядали, готуючи до відправки до Німеччини. Але це вже інша історія. Зовсім скоро прийшли наші війська, і ми повернулися додому. І о диво! Наше радіо також вціліло. Воно було пошкоджене, але з динаміком, що залишився цілим, продовжувало інформувати нас про події на фронті.

Коли, слава Богу, тато повернувся, він полагодив наше радіо, і воно ще не раз радувало мене казками та піснями. Відтоді радіо стало моїм вірним другом, і тепер я з великим задоволенням слухаю його.

Ніна Барвінська з міста Дніпро.

У минулих випусках "Життя в ефірі" ми досліджували розвиток радіо, а також знайомилися з його журналістами та учасниками різних програм. Сьогодні ж у центрі уваги - ви, наші слухачі Українського радіо. Ми готові поділитися вашими захоплюючими історіями.

Лист, який ви почули на початку, надіслала слухачка Ніна Барвінська з Дніпра під час виходу перших епізодів "Життя в ефірі". Події, про які йдеться, відбувалися більше 80 років тому, і дивує, як вони відображають наші сучасні реалії! Це стосується тих історій, які ми почули від слухачів, що стали свідками подій російсько-української війни.

Олена, що походить з Маріуполя, стала однією з небагатьох, кому вдалося втекти з зони конфлікту завдяки Українському Радіо. В умовах, коли електрики не було, зв’язок зник, а цивілізаційні блага зникли, вона мала лише одну надію — радіоприймач, який дозволяв налаштуватися на хвилі Українського Радіо. Слухати його було необхідно з великою обережністю.

Олена - слухачка Українського Радіо, яка походить з Маріуполя.

На нашому поверсі мешкали люди, які підтримували проросійські настрої. Ми не мали з ними спілкування, а намагалися налаштувати радіо на другому поверсі, накриваючися ковдрою, щоб почути хоч щось. Сигнал був настільки слабким, що ми чули лише російське радіо, яке постійно шипіло. І ось в квітні ми почули, що Україна веде боротьбу, Київ ще тримається, і не все втрачено. Люди переживали за Маріуполь. Це викликало одночасно біль і радість — нас не забули, ми були важливими для України. Протягом кількох днів ми намагалися увімкнути радіо ввечері, коли з’являлася можливість. Одного разу ми дізналися, що відкривається евакуаційний коридор для лівого берега. Ми вирішили ризикнути. Це сталося вранці, і у нас було лише 2-3 години, щоб зібратися. Нам потрібно було йти пішки 10 км, і ми дуже переживали, чи зможемо дійти, адже були виснажені. Але нас забрали, і коли ми побачили український прапор, сльози застигли на наших щоках. Чи справді ми змогли втекти? Це було щастя. Наскільки важливо мати доступ до правдивої інформації. Люди, які позбавлені інформаційного простору, стають легкою мішенню для маніпуляцій. Чорне видають за біле. Вкрай важливо, щоб звучав український радіосигнал, бо там є правда. Багато хто все ще чекає і вірить у повернення України. Для них важливо знати, що, поки вони живуть в окупації, про них пам’ятають і цінують.

"Інформацію про 'зелені коридори' отримували з передач."

Тростянцю, що на Сумщині, також дісталося у лютому 2022-го. Рятуючись від росіян, сім'я місцевих потрапила на закинутий хутір. Він був якраз "між двох вогнів", потрібно було вибиратись. Але як це зробити, якщо немає зв'язку і ти гадки не маєш, де ворожі блокпости?! Про "зелений коридор" родина дізналася з ефіру Українського Радіо.

Наталя - аудиторка Українського Радіо з Тростянця.

Залишившись в ізоляції, ми спостерігали, як навколо все палає. Вогонь, звуки вибухів – це був жахливий досвід. Відчуття безвиході посилювалося, адже за мною були діти. Охтирка закрила свої ворота, і ми вирушили на дачу, що розташована в лісі. Це не найкраще укриття, але альтернатив не було. Десять людей знайшли притулок на тісній кухні. У пам'яті назавжди залишаться звуки, коли танк прогрівається. О п'ятій ранку прокидаєшся під гуркіт танків – це найстрашніший звук, набагато гірший за гул МіГа над головою. Про коридор ми дізналися з радіо, адже все навколо було заблоковано: телефони не працювали, світла не було. Нам вдалося знайти стареньке радіо, хоч і зламане. Використавши батарейки від дитячих іграшок, ми намагалися налаштувати його, сподіваючись почути щось оптимістичне, що все це скоро закінчиться. 12 березня о 11-й годині ми почули, що коридор між Тростянцем і Сумами закривається. У нас залишалося всього 40 хвилин, аби виїхати.

"Це не просто навігатор і головне джерело інформації, а також джерело моральної підтримки."

Евакуація завершилася успішно. Останнім виїхало авто Наталі. Завершувала колону лише машина "Червоного Хреста".

Проте не всім вдалось або захотілось залишити свої домівки. Для тих, хто залишився під окупацією, радіо стало не лише орієнтиром і єдиним джерелом інформації, а й джерелом моральної підтримки, важливим елементом єдності.

Юрій Третяков - староста Малокомишуватського округу Оскільської громади на Харківщині:

"2022-й рік, лютий, то ми через приймач слухали. Жодної інформації не було іншої, крім приймача на батарейках. Не було електрики, ми вийшли зі свого будинка, жили в теплиці, телебачення не працювало, то ми вмикали приймач на батарейках. Був генератор у нас на село. По 30 телефонів люди заряджали. То він і вдень і вночі робив, бо всім було цікаво послухати, що там говорять, яка ситуація, війна, може, закінчилася, а ми тут не знаємо".

Валерій Марченко - мер міста Ізюм.

Багато людей мали радіоприймачі, через які слухали Українське Радіо. Потім ця інформація передавалася далі, адже під час окупації новини подавалися лише з одного боку. Російські загарбники створили своє "радіозет", щоб транслювати свою версію подій. Вони розповсюджували неправдиву та негативну інформацію, а завдяки радіо отримували те, що їм було необхідно.

"Увага! Оголошено повітряну тривогу!"

Аналогічна ситуація була і у великих містах. Тільки масштаби інші. Мешканці Чернігова під час облоги дізнавалися про повітряну тривогу саме з ефіру Українського Радіо. У місті були перебиті дроти, які забезпечували оповіщення. Тому без приймача чи телефона з ФМ-модулем жити у той час було непросто.

Владислав Савенок - слухач Українського Радіо з Чернігова:

Під час блокади Чернігова я відчував гостру нестачу інформації. Вимкнули електрику, пропав інтернет, а я завжди покладався на радіоприймач. Ця річ могла працювати як від електрики, так і від сонячних батарей. Саме через радіо оголошували повітряні тривоги. Коли зламали дроти, сигнали тривоги перестали доходити. Виходячи знімати зруйноване місто, я завжди брав із собою маленький мобільний телефон. Хоча в ньому не було SIM-картки, можна було слухати FM-радіо. Я тримав телефон у нагрудній кишені і уважно стежив за тривогами. Якщо оголошували тривогу, я шукав укриття. У час оточення Чернігова радіо стало моїм незамінним супутником. Це був зв’язок із зовнішнім світом. Радіо, по суті, стало інформаційною зброєю, адже безліч чуток послаблюють моральний дух людей. Коли інформації забагато, люди починають панікувати. Проте, під час блокади, я слухав передачі, які спростовували російські фейки, а потім, стоячи в черзі за водою, розповідав оточуючим: "Те, що ви чуєте, — це неправда. Ось простий радіоприймач, послухайте його, і ви зрозумієте, що насправді відбувається". Чернігів опинився в безвихідному становищі, адже люди не знали, де шукати правду. Я пам’ятаю, як ми стояли біля монастиря, і люди звертали увагу на мій приймач, кажучи: "О, у мене теж є такий телефон, я його не користуюсь". Я зрозумів, що багато хто не знає про такі прості речі, і вирішив написати пост у Фейсбуці, щоб показати, що радіо існує, програми транслюються, і це джерело інформації варто використовувати.

Вагома роль радіо у житті відомих українців

Хоч першому мовнику України і довелося зустрічати сторіччя у час війни, та хочеться згадати не лише історії порятунку та виживання. Адже Українське Радіо відіграло особливу роль у житті багатьох людей. І навіть багатьох відомих людей.

Іванна Климпуш-Цинцадзе - українська народна депутатка.

Для мене Українське Радіо стало можливістю реалізувати себе ще в юному віці. Коли я дізналася про набір юних дикторів, я запропонувала мамі відвідати конкурс, щоб спробувати свої сили. Після змагання серед багатьох дітей, які читали вірші, я отримала шанс і з четвертого класу почала регулярно відвідувати студію на Хрещатику, 26, де озвучувала дитячі програми. Зараз це здається кумедним, адже одна з програм називалася "Піонер України", а пізніше з'явилася "Старшокласник". Я записувала тексти для цих передач, а також проходила навчання з правильного вимовляння слів і звуків. Нас було близько восьми, і з нами працювали редактор та звукорежисер. Ми вивчали скоромовки і читали складні тексти, щоб навчитися виразно висловлюватися, правильно ставити наголоси і використовувати інтонацію. Цей досвід відкрив мені двері до журналістської діяльності на українській службі BBC, де я працювала з США і Кавказу. Напевно, в кожній родині під час радянських часів звучало Українське Радіо. У нас вдома ми називали його "Галя". Було три програми, між якими ми могли переключатися, а радіоточка працювала безперервно. І звісно, вся країна, вся республіка тоді слухала Українське Радіо.

Світлана Остапа займає посаду голови Наглядової ради Суспільного мовлення.

У мене є дуже тепле та близьке спогадання, яке пов'язане з моїм дідусем. Він шалено любив Українське Радіо, яке ніколи не вимикалося у його кімнаті. Щодня він слухав його, завжди знав, коли виходять новини. Дідусь сідав за стіл поруч із радіоприймачем, закидав ногу на ногу і уважно слухав. Після цього він йшов займатися господарськими справами, але завжди пам'ятав, коли в ефір виходять його улюблені програми. Потім знову повертався, сідав на своє місце і насолоджувався їхнім звучанням. Ось таке яскраве враження залишилося в моїй пам'яті.

Ярослав Кендзьор - депутат Верховної Ради України, який представляв інтереси народу протягом шести попередніх каденцій.

Що стосується мене, то я щодня вмикаю свій радіоприймач, який працює на батарейках, вже багато років. Я завжди слухаю програми нашого радіо. Протягом шести каденцій, які тривали з 1990 по 2012 рік, я працював у одному комітеті — Комітеті з питань культури і духовності. Усі ці роки, починаючи з перших днів, питання засобів масової інформації завжди були частиною нашої роботи. По-друге, доля звела мене з журналістикою. Після повернення з армії у 1963 році я вступив на факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Я завжди мав пристрасть до радіо, особливо коли проходив свою першу практику на Львівському обласному радіо у новинній редакції. Там працював керівником Петро Бакуменко, його прізвище залишилося в моїй пам'яті. Це був дуже приємний чоловік. Події відбувалися в 1963-1964 роках, під час останніх років Хрущовської відлиги, коли, після смерті Сталіна і 20-го з'їзду партії, журналісти та митці отримали можливість вільніше висловлювати свої думки. Того року я вирішив навчатися журналістиці. Під час служби в армії я сильно прагнув отримати цю освіту, бо вважаю, що журналіст — це професія, яка дозволяє говорити про всі несправедливості, зловживання та злочини, роблячи це публічно.

Іван Заєць - депутат Верховної Ради України, який обіймав цю посаду в п'яти попередніх скликаннях.

Мільйони людей в той час стежили за засіданнями Верховної Ради. Хоча депутатів не було видно, їх легко впізнавали за голосом. Наприклад, коли хтось чув виступ Івана Зайця з Києва, у них не виникало жодних сумнівів. Це були не просто слова, а глибокі спостереження. Я можу навести кілька прикладів. Пригадую, років 5-7 тому я їхав у метро до Святошина, і поряд зі мною сіла старша жінка. Я не був зовсім молодим, але вона була старшою. Вона намагалася заговорити зі мною, хоча я читав книгу. Я, зрештою, звернувся до неї: "Будь ласка, скажіть, що вас турбує?" Вона відповіла: "О, дякую, тепер я знаю, що ви — Іван Заєць". Я запитав: "Як ви дізналися, що це я?" Вона сказала: "Я впізнала вас по голосу". Це свідчить про те, що навіть через сім років люди пам’ятають голоси тих політиків, які дійсно працювали. Інший випадок: молода вчителька з Шостки, приблизно 30 років, визнала мене не стільки за голосом, скільки через радіо. Коли вона дізналася, хто я, сказала: "Я вас знаю з радіо". Це була зовсім молода дівчина, яка тоді була ще дитиною. У той час радіо було в кожному домі, і діти слухали його, адже завжди прагнуть чогось нового та цікавого. Для цієї вчительки з Шостки, яка жила в повністю русифікованому регіоні, радіо стало вікном у світ української політики та національного відродження. Недавно я відвідав видавництво "АбабаГаламага" у Івана Малковича, де були дві особи віком близько 40-50 років. Коли Іван запитав їх: "Чи знаєте ви, хто зайшов у кімнату?" Вони відповіли: "Ні, не знаємо". Коли все стало відомо, жінка, яка виявилася відомою поетесою Галиною Крук зі Львова, згадала, що пам’ятає мій голос з радіо. Після цього вона подарувала мені свою збірку віршів зі словами: "Дякую вам за голос, який дарував надію".

"Я відчуваю необхідність, щоб Українське Радіо зв'язало українську громаду по всьому світу."

В переддень столітнього ювілею багато радіоаматорів, слухачів та відвідувачів програм поділилися своїми враженнями про Українське Радіо. Наприкінці ж ми спробуємо зазирнути у майбутнє наступного століття.

Іванна Климпуш-Цинцадзе - українська народна депутатка.

"Сьогодні Українське Радіо опановує різні інструменти, які пропонує час. Тобто це не тільки умовно використання радіохвиль, але це і використання різних інструментів, які на сьогодні дають можливість дістатися до різних аудиторій через інтернет можливості. Я думаю, що жоден з нас не може собі уявити, як буде функціонувати будь-яке, не тільки Українське радіо за 100 років. Я тільки хочу побажати, хочу уявити, що Українське Радіо буде носієм справжніх цінностей, і буде говорити про суспільно важливі речі чесно. Ось це, напевно, найпринциповіше, найважливіше. Воно не буде хвилею людських бажань, а буде вміти вести за собою, буде вміти освідчувати, буде вміти давати додаткову інформацію і буде допомагати вчити громадян нашої країни думати".

Ярослав Кендзьор - депутат Верховної Ради України, який представляв інтереси народу протягом шести попередніх каденцій.

Держава не може обійтися без радіо, навіть у сучасну епоху технічного прогресу. Я впевнений, що радіо залишиться важливим засобом масової інформації, яке продовжить вдосконалюватися як у технічному, так і в змістовному та творчому аспектах. Це один з найшвидших способів інформування суспільства та громадян нашої країни. Адже без нього інформація стає потужною зброєю. Тож бажаю Українському Радіо процвітання та подальшого розвитку!

Іван Заєць - депутат Верховної Ради України, який обіймав цю посаду в п'яти попередніх скликаннях.

"Я хочу вірити у те, що Українське Радіо заживе значно більшої слави. Я думаю, що Українське Радіо все-таки вирівняє свою мережу по всій території України і зайде за межі не тільки наших кордонів, а проникне у весь світ. Оплутає своїм українським голосом, своєю українською мудрістю, своєю волею всю нашу планету. Не забуваємо, що нас за кордоном десятки мільйонів. І це є наша українська родина. І кожен хоче чути голос. Бо якщо він не буде чути цього голосу, то він буде просто розчинятися, асимілюватися у тій країні, у тій державі, у тій культурі, в якій він сьогодні проживає. Тому я бачу потребу, щоб Українське Радіо охопило всю українську родину по всьому світу".

Українське Радіо зі своїми слухачами вже 100 років. Воно стало свідком великих трагедій і великих перемог. Історія Українського Радіо - це частинка історії України, історії українців. І сьогодні ми пишемо її далі. Віримо, що наступна сторінка буде щасливою, буле переможною. Для всіх наших слухачів. Розпочинається нове сторіччя Українського Радіо.

Команда проєкту висловлює подяку усім, хто допоміг зібрати безпрецедентну кількість інформації та дослідити досі невідомі факти з історії Українського Радіо:

Першому досліднику історії Українського Радіо, шанованому радисту Віталію Артеменку та його внучці Ользі Приходько; Вадиму Міському, Дмитру Хоркіну, Тамарі Гусейновій - авторам книги, що висвітлює історію Українського Радіо в непросту епоху; Галузевому державному архіву Служби безпеки України; Центральному державному архіву вищих органів влади та управління України; Центральному державному кінофотофоноархіву України ім. Пшеничного; Національному музею історії України; Музею історії Києва.