14 секунд істини та про те, як Чорнобиль підривав радянську імперію.

Тривале й безсоромне приховування Чорнобильської катастрофи та її наслідків стало одним з факторів, які сприяли швидкому занепаду СРСР.

26 квітня виповнюється 40 років Чорнобильській трагедії - наймасштабнішій техногенній катастрофі в історії людства.

Протягом довгого часу влада того періоду приховувала від своїх громадян істинний стан речей, реальну картину подій, які відбулися в ніч квітня 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції в доволі благополучному за радянськими стандартами місті Прип'ять. Можливо, сама система не повністю усвідомлювала масштаби катастрофи. Знадобилося близько трьох років, щоб почати відверто і відкрито обговорювати причини та наслідки аварії на ЧАЕС.

Коли 8 травня 1986 року Євгеній Веліхов, фізик та віце-президент АН СССР, прибув до Києва в компанії Ханса Блікса, тодішнього директора МАГАТЕ, його зустріли з жартом: "У Раю зустрічаються чорнобилець і киянин. 'Що тебе сюди привело?' - запитує киянин. 'Радіація,' - відповідає чорнобилець. 'А ти?' 'Інформація,' - відповідає киянин." Ця історія свідчить про те, що всього за тиждень після катастрофи люди вже почали відчувати себе більш впевнено й навіть жартувати, хоч і в темному ключі — це було свідченням того, що суспільство почало реагувати на надзвичайні обставини. Проте, незважаючи на це, почуття відчаю, гніву та страху залишалися, і все через постійну нестачу інформації.

Українська літературознавиця та перекладачка Михайлина Коцюбинська зазначила про "інформаційний зашморг", накладений радянською владою. Тим часом поетеса Ірина Жиленко у своєму щоденнику писала, що "уряд підло і абсурдно мовчить або ж безсоромно бреше..." У перші дні після катастрофи на ЧАЕС єдиним джерелом інформації стали чутки: "Кажуть, кажуть...". Це "кажуть" стало єдиним способом дізнатися правду, тоді як уряд робив вигляд, ніби нічого важливого не сталося...

Павло Палажченко, який виконував роль перекладача для Михайла Горбачова, тодішнього лідера СРСР, згодом згадував, що в Москві панували "настрій тривоги": "По місту гуляли чутки. Лише небагато людей довіряли офіційним заявам... Державні медіа, з огляду на звичку та побоювання викликати паніку, зменшували масштаби катастрофи. Атмосфера в Москві була сумною, а часом навіть агресивною. Іншими словами, в суспільстві панувала недовіра до влади".

У радянські часи на атомних електростанціях неодноразово траплялися аварії, але інформація про них завжди ретельно приховувалася. Влада та КДБ не бажали розголошувати деталі, як для широкої аудиторії, так і для спеціалістів. Наприклад, наприкінці 1982 року сталася аварія на Вірменській АЕС поблизу Мецамора, де вибухнув генератор, внаслідок чого турбінна зала згоріла до тла. Для ліквідації наслідків на місце події терміново була направлена аварійна бригада з Кольського півострова, що знаходиться за Полярним колом. Незабаром після цього, під час запуску реактора на Балаковській АЕС, вибухнув перепускний клапан. Гаряча пара при температурі 300 градусів Цельсія заполонила простір навколо реактора, і чотирнадцять осіб загинули, зварившись живцем. Проте, у ЗМІ не з'явилося жодної адекватної інформації про ці трагедії - лише короткі повідомлення в "Правді" та чутки серед людей.

Протягом перших двох днів після трагедії на Чорнобильській АЕС жодні новини не з'явилися в засобах масової інформації. Лише 28 квітня, на третій день після інциденту, в програмі "Врємя" на центральному московському телебаченні прозвучало коротке 14-секундне повідомлення. Це сталося внаслідок тиску з боку міжнародної спільноти, яка почала бити на сполох і вимагати пояснень щодо підвищеного рівня радіації. Першими, хто звернув увагу на цю проблему, стали шведи: 27 квітня вони зафіксували аномальні показники радіації на своїй території. Перевіривши дані з Форсмарської АЕС, розташованої на північ від Стокгольма, і переконавшись, що джерело проблеми не в них, вони спробували отримати інформацію через дипломатичні канали, але безуспішно – радянське керівництво зберігало мовчання. Лише після того, як Швеція пригрозила звернутися до Міжнародної агенції з атомної енергії, Радянський Союз погодився визнати факт аварії.

29 квітня, отримавши дозвіл з Москви, більшість українських газет опублікували коротке повідомлення про аварію, розмістивши його під спортивними новинами. У тексті йшлося: "Від Ради Міністрів СРСР. На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія, внаслідок якої постраждав один з реакторів. Вживаються заходи для усунення наслідків інциденту. Потерпілим надається медична допомога. Урядом створено спеціальну комісію".

Західні ЗМІ одразу ж кинулись шукати доступ до всіх наявних джерел інформації, але наштовхувались на непроникну стіну радянської бюрократії. Потрапити в Україну було фактично неможливо. Доводилось по крихтах вишукувати хоч якусь інформацію. Американський журналіст Лютер Віттінгтон, кореспондент United Press у Москві, незадовго до аварії на ЧАЕС познайомився на Красній площі з українкою, яка, на його думку, мала контакти з відповідними державними органами. Коли сталась трагедія, він негайно зателефонував їй і зрозумів зі слів співбесідниці, що 80 людей загинули одразу під час вибуху, а ще 2000 померли дорогою до лікарні. Деякі колеги Віттінгтона скептично поставились до цих цифр, вирішивши, що він просто не зміг правильно зрозуміти киянку, адже досить посередньо знав мову. Також підозрювали, що це провокація від КДБ з метою подальшої дискредитації західних журналістів.

Поза тим, неперевірена, але сенсаційна новина з-за залізної завіси, швидко розлетілась світом. У вівторок, 29 квітня заголовки кричали криком. New York Post на першій шпальті писала: "2000 людей загинули в ядерному кошмарі; Совіти просять про допомогу - атомна станція вийшла з-під контролю". Лондонська Daily Mail була ще більш категорична: "2000 загиблих в атомному фільмі жахів". У США звістка про 2000 загиблих стала головною новиною телебачення. Один із посадовців у Пентагоні, даючи коментар для телекомпанії NBC, зауважив, що наявні супутникові знімки вказують на значні руйнування ЧАЕС, тож звістка про 2000 смертей цілком вірогідна.

Пильна увага та миттєва реакція західних медіа на події в Радянському Союзі були охарактеризовані як "кампанія масової істерії". ТАСС оприлюднив заяву, в якій зазначалося: "На жаль, деякі групи на фоні загального співчуття й розуміння намагаються використати цю трагедію для безчесних політичних цілей. Чутки та спекуляції не мають нічого спільного з базовими моральними нормами і поширюються як пропаганда. Яскравим прикладом є безпідставне перебільшення кількості загиблих і створення паніки серед населення".

Втім, закордонні ЗМІ буквально змусили радянське начальство припинити замовчування високих рівнів радіації. Керівництво СРСР зрештою надало згоду на відвідання західними журналістами, нехай і обмеженій групі, Києва і місця катастрофи. 6 травня 1986 року, коли показники на дозиметрах почали знижуватися, МЗС СРСР організувало пресконференцію. На ній перший голова урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Борис Щербина визнав, що евакуація цивільного населення було відкладено через занижені рівні радіації. Радянським журналістам, а також їхнім колегам із "соціалістичного табору" було вперше дозволено ставити на пресконференції питання. Натомість західні кореспонденти мали готувати питання в письмовій формі й подавати їх заздалегідь. Але й це було вже неабияким проривом для жорстко закритої інформаційної політики СРСР.

Услід за першим запізнілим визнанням того, що трапилось, слів почало з'являтись все більше і більше. Того ж дня "Правда" опублікувала статтю, в якій уперше пояснювалось, що вибух на Чорнобильській атомній станції 26 квітня спричинив масштабну пожежу. ТАСС обережно повідомляв про поширення радіоактивних речовин за межі забороненої зони в Україні та Білорусі.

"Літературна Україна" з надією зазначала, що атом "на деякий час вийшов з-під контролю". Проте радянські науковці "надійно контролюють все, що відбувається всередині та навколо реактора". Отже, мешканці евакуйованих районів незабаром зможуть повернутися до своїх домівок. Потрібно лише почекати, поки завершаться роботи з дезактивації.

Михайло Горбачов з'явився перед широким глядацьким загалом 14 травня, через 18 днів після катастрофи на 4-му енергоблоці. Під час виступу, який також транслювався в прямому етері американського телеканалу CNN, очільник СРСР теж удавав, що нічого страшного не трапилося, й не оминув нагадати про те, що треба дати "відсіч вигадкам буржуазної пропаганди". Як зауважує Сергій Плохій у книзі "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи", "Протягом першого місяця аварії приблизно 1/3 висвітлювання радянськими ЗМІ ситуації на ЧАЕС стосувалися критики Заходу. Радянські пропагандисти радо наголошували на неточностях та перебільшеннях в перших іноземних повідомленнях про інцидент - перебільшеннях, зумовлених інформаційною блокадою з боку самого СРСР".

Михайло Горбачов відвідав Чорнобильську атомну електростанцію лише в 1989 році, після виведення радянських військ з Афганістану, на фоні суттєвого погіршення економічної ситуації. Разом із дружиною він ознайомився з реактором №2 ЧАЕС та новим містом Славутич, яке стало наймолодшим і останнім зведеним містом в Радянському Союзі. У Києві генеральний секретар провів зустріч із місцевими партійними активістами, де говорив про перспективні програми охорони навколишнього середовища та обіцяв проводити референдуми перед реалізацією будь-яких великих промислових проектів, що викликали суспільні суперечки. Він закликав населення проявляти терпіння у зв'язку з тотальним дефіцитом і попередив, що республіки, які планують залишити СРСР, "грати з вогнем". Під час запланованої зупинки на перехресті Хрещатика та бульвару Шевченка, Горбачов, вийшовши з автомобіля, спробував поспілкуватися з киянами. Однак, розмова пішла не за очікуваним сценарієм. Місцеві жителі не проявляли інтересу до теми перебудови, а відразу перейшли до нагальних проблем. "Люди бояться," - висловилася одна жінка. Коли Горбачов спробував відповісти, інша жінка, перебивши його, запитала про плани щодо будівництва двох нових ядерних реакторів у Криму.

Влада витратила значний час на усвідомлення реальних подій, а потім на вибір відповідного стилю комунікації з громадськістю. Звичайно, цей стиль задавали видання "Правда" та "Известия". Вже в середині травня 1986 року вони публікували вражаючі репортажі про самовідданість звичайних людей — чорнобильських пожежників, шахтарів, метробудівців — нових Прометеїв, які сміливо вирушили на захист своєї країни. Це були надзвичайно зворушливі, реальні історії. У репортажах навіть згадувалася небезпека радіації, що могло створити враження, ніби стіна мовчання і приховування була прорвана, і свіжий подих гласності нарешті пробився на поверхню. Проте основною метою таких статей було формування нового "пантеону героїв", перенесення фокусу з проблем радіації, забруднених територій, евакуації постраждалих, нестачі житла на чергові "героїчні наративи". У публікаціях йшлося про мужність і героїзм, але жодного слова про реальні загрози. Натомість, домінувала думка про те, що надзвичайна ситуація незабаром буде вирішена.

Хоча газети заповнювалися тріумфальними та оптимістичними заголовками, справжня ситуація виявилася зовсім іншою.

Ось один з численних прикладів. До осені 1986 року десятки тисяч резервістів середнього віку, яких називали "партизанами", були мобілізовані на службу по всьому Радянському Союзу й направлені на роботу в зони з високим рівнем радіації, поки не накопичили дозу в 25 бер. Ці люди виконували найнебезпечніші й найскладніші завдання. Після завершення їхньої роботи відправляли на дезактивацію, а потім демобілізували, змушуючи підписати угоду про нерозголошення. Деякі з них отримували нагороди та могли вибрати подарунок: касетний магнітофон або годинник. Преса всіляко намагалася створити образ героїчних будівельників комунізму - ідеальних та безстрашних, але реальність була гіршою, а іноді й жахливою, щодо того, як насправді жили чорнобильські "партизани" і з якими труднощами їм доводилося стикатися. З часом все менше людей хотіли ризикувати своїм здоров’ям. Отримавши повістку на "спеціальні збори", резервісти все частіше усвідомлювали, з якими викликами їм доведеться зіткнутися. Тому деякі з них вдавалися до традиційного методу - давати хабарі в військкомат. Чутки ходили, що від служби в Афганістані можна було відкупитися за 1000 рублів, а від Чорнобиля - за половину цієї суми. Іноді в наметових таборах на території зони спостерігалися бунти. Наприклад, двісті естонських "партизанів", коли їх повідомили про подовження терміну служби з двох до шести місяців, категорично відмовилися виконувати свої обов'язки.

По-справжньому крига замовчування, напівправди і секретності почала скресати приблизно в 1988 році. Тоді в Києві відбулась перша Міжнародна конференція з медичних наслідків аварії. Радянські вчені вперше визнали, що на момент аварії на найбільш забруднених територіях України, Білорусі та Росії мешкало 17,5 млн осіб, включно з 2,5 млн дітей у віці до 7 років. Утім, залишалися й ті, хто непорушно стояв на старих позиціях. В останній день конференції очільник Інституту біофізики суворо відчитав тих учених, які прогнозували, що в результаті аварії в подальшому тисячі людей хворітимуть раком: "Ми ніколи не говоримо про кількість тих, хто захворів. Це аморально".

У 1988 році газета "Правда України" розпочала випуск щотижневих звітів про рівень радіоактивності в трьох найбільших містах, що знаходяться поблизу Чорнобильської атомної електростанції.

У лютому 1989 року, майже через три роки після аварії, на радянському телебаченні вийшов перший репортаж, який відкрито заявляв, що реальний масштаб радіоактивного забруднення за межами тридцятикілометрової зони був прихований. Виявилося, що загальна площа забруднення насправді перевищує ту, що знаходиться всередині зони. "Гласність все ж перемагає, так ми могли б розпочати цю розповідь", - зауважив журналіст, стоячи перед картами, які демонстрували найбільш забруднені райони на відстані до 300 км від станції, вже на території Білорусі - в Гомельській та Могильовській областях. Саме там, у квітні та травні 1986 року, люди стали свідками чорних дощів. Земля була настільки заражена, що евакуація ще близько 100 000 осіб стала нагальною необхідністю...

Чорнобильська катастрофа стала переломним моментом у розвитку радянських ЗМІ й значно прискорила крах Радянського Союзу. Доктор Джонатан Сандерс, який згодом кілька років працював кореспондентом CBS у Москві, зазначив, що "висвітлення Чорнобильської катастрофи стало переломним пунктом в історії радянських комунікацій. Телемовлення вперше... почало задовольняти запити населення на "невтішні" новини, відмовляючись замовчувати факти національних катастроф".

Варто було партії послабити свою залізну хватку, як виявилось, що відновити попередній контроль над інформацією вже неможливо. Поволі розповіді у тогочасних газетах, журналах і на телебаченні ставали все більш чесними і відвертими. Статті, репортажі, телесюжети, інтерв'ю з учасниками подій, очевидцями катастрофи штовхали ЗМІ до більшої відкритості, відвертих дискусій і обговорень - усього того, що притаманне демократичному суспільству. Промінь Чорнобильської гласності значно розширив територію правди, в ЗМІ почали підіймати й інші гострі теми - війну в Афганістані, епідемію абортів (чимало тогочасних жінок боялися народжувати), наркотиків, жахіття сталінізму. Суспільство наче прокинулось від летаргійного сну. Коли відкрився огром обману й замовчувань, навіть дехто із найвідданіших прибічників СРСР були прикро вражені. Тож Чорнобиль отруїв не лише землю - він отруїв довіру. І від цієї невидимої радіації Радянський Союз уже не оговтався.

Перше фото - представники радянського істеблішменту на трибуні мавзолею Леніна під час першотравневої демонстрації 1986. Газета "Радянська Україна". Всі фото авторки тексту