"Чи ж у Києві не вистачає ждунів?" - зазначає актор і військовий Олексій Тритенко, обговорюючи хитрощі тих, хто чекає, чорний гумор на фронті та своїх колишніх зіркових партнерок.

Заслужений артист України Олексій Тритенко відомий за ролями в низці відомих картин - "Чорний ворон", "Мирний-21", "Я працюю на цвинтарі", "Слов'яни", "Крути 1918" та інших. Один із головних акторів у популярному серіалі "Коли ми вдома". З початку повномасштабного вторгнення став на захист країни, відмовившись від активної творчої кар'єри.

В інтерв'ю OBOZ.UA Олексій Тритенко розповів про службу в ЗСУ, труднощі та виклики мирного життя, ставлення до пропозицій у кіно, досвід успіху та падінь, а також про особисте життя та стосунки з колишніми дружинами - відомими акторками. Розмова відбулася під час відкриття Одеського кінофестивалю в Києві.

- Олексію, ви пішли служити на самому початку повномасштабної війни. Де зараз перебуваєте?

Я служу в 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді Таврійського формування. Наразі перебуваю в одному з секторів, де виконую бойові завдання на сході України. Моя роль - десантник. Зараз я у Києві, планував повернутися сьогодні, але отримав дозвіл від командира залишитися на день довше. Заїхав сюди, щоб згадати старі часи. Чесно кажучи, я не зовсім готовий до цього - занадто багато людей навколо, всі такі гучні (сміється). А чи тихіше там? Ні, там більш конкретно.

Часто актори, які виконують ролі військових, діляться думкою, що повернення до мирного життя може викликати певні емоційні реакції. Чи відчуваєте ви щось подібне?

Я маю досить високу психологічну стійкість. Проте, безумовно, спокійне життя інколи викликає в мене здивування – як все організовано навколо. Натомість на фронті зовсім інша обстановка, інші акценти. І навіть звуки там знайомі, періодично повторюються, їх легко впізнати.

Чи надходять вам нові кінопропозиції в даний момент? У бесіді з нашим виданням актор і військовий Володимир Ращук поділився, що став значно обережніше підходити до вибору своїх ролей. Він зазначив, що неодноразово отримував запрошення на участь у проєктах лише з метою підняття престижу фільму через залучення діючого військовослужбовця.

Приймати пропозиції в кіно, коли ти військовослужбовець, непросто. Але бажання зніматися, звичайно, є. Я також зауважив, що мій бойовий досвід іноді може відштовхувати людей. Таке враження склалося у мене. Друзі-продюсери не раз пропонували мені маленькі ролі під час відпусток – всього на кілька днів, щоб я не втратив професійну форму. Чи хотів би я з'явитися на екрані? Якщо мова йде про короткотривалі проекти, думаю, можна було б узгодити це з командуванням. Однак мушу зізнатися: багато з того, що я бачив останнім часом, виглядає досить поверхневим, принаймні на мій погляд. Здавалося б, тема війни сьогодні є дуже актуальною і потребує глибокого аналізу, але часто до неї підходять з поспіхом. В результаті сенси втрачаються, а матеріал стає розмитим.

Яка ваша думка щодо твердження, що нині не найкращий момент для розважального кіно, а слід зосередитися лише на документальних фільмах?

На мою думку, розважальне кіно набирає актуальності. Наприклад, комедія є відмінним засобом для покращення загального настрою в суспільстві. Вона дозволяє людям зберігати емоційний баланс і справлятися з труднощами. Це справжній двигун позитивних змін. Сьогодні всі жанри мають значення, однак важливо, щоб вони були виконані на високому рівні. На жаль, через різні обставини, зокрема нестачу фінансування, багато проектів спрощуються, і це стає помітним.

Як би ви охарактеризували емоції тих, з ким спілкуєтеся на сході? Чи помічаєте ви відмінності в ставленні до війни серед місцевого населення? Я чув, що на сході існують різні групи людей: деякі активно підтримують військових, тоді як інші, навпаки, займають вичікувальну позицію.

Люди на сході такі ж, як і в інших регіонах. Хіба в Києві немає ждунів? Просто тут вони, можливо, більш обережні та вміло приховують своє справжнє обличчя. Подібні особи зустрічаються всюди: навіть ваша давня сусідка, з якою ви багато років спілкуєтеся, може виявитися однією з них. Після кількох років служби я зрозумів, що іноді "справжні" особи виявляються там, де їх зовсім не чекаєш. Тому не можна розслаблятися — війна ще триває.

- Яке місце у вашому житті зараз займають друзі? Чи вдається зустрітися під час приїздів додому?

Чесно кажучи, часу не вистачає на безліч речей. Можливо, це ще й пов'язано з віком (сміється). У молодості я часто повторював, що маю тисячі друзів. Але це був типічний молодіжний максималізм! Згодом, на жаль чи на щастя — ще не визначився — коло людей, яких можна назвати справжніми друзями, стає меншим. Проте, воно все ще залишається досить широким.

У період війни ви знайшли нових друзів, які не мають стосунку до акторської професії. Яким чином вони реагували на відомого артиста?

Мене прийняли цілком нормально, без надмірної уваги. Звісно, мене впізнавали, але реакція була цілком адекватною. Насправді, це ті ж самі люди, що й у Києві. Хоча стиль спілкування трохи інший — тут багато чорного гумору, бо без нього важко. Він такий чоловічий, з простими жартами, але зрозумілими і з миттєвим ефектом.

Чи відчували ви коли-небудь, як це — піддавати себе випробуванням на успіх?

Це відоме явище. На ньому "погоріли" не тільки багато акторів, а й представники інших професій – хтось не зміг впоратися, а хтось просто не зрозумів, як діяти. Відкрию вам невелику таємницю, а може, це і не секрет: кожен актор, без винятку, проходить через етап "зіркової хвороби". І це абсолютно нормально! Головне, щоб згодом не виникли серйозні наслідки. Я також пережив подібні моменти у своєму житті. Чітко пам’ятаю, коли це сталося! Ці спогади займають особливе місце у моїй пам’яті, і я звертаюся до них, щоб усвідомити отримані уроки.

Я усвідомив своє марнославство, коли вийшов серіал "Коли ми вдома". Їдучи додому, подумав: "Чому б не заскочити за цигарками в кіоск?" Потім з’явилася інша думка: "Можливо, краще зайти в супермаркет, там більше людей." І тут я зрозумів: "Що ж це? Гордощі?" Коли ти ще більш-менш у собі, починаєш помічати такі моменти. Це було справжнім випробуванням, можна навіть сказати, "мідними трубами". Але з часом, якщо є досвід та мудрість, можна дати пораду іншим, як впоратися з падіннями та ударами. Хоча на чужих помилках навряд чи навчишся чомусь дійсно важливому — їх можна лише оминати. Вчитися варто лише на власних помилках: вони сумні та болючі, але це той досвід, що формує, допомагає працювати над собою і загартовує в житті.

Чи траплялося вам у спокійний період відмовлятися від певних ролей?

- Майже ніколи. І не тому, що мені всі пропозиції подобалися. Часи були різні - і такими залишаються: буває, що пів року або навіть рік не з'являються ролі навіть у найпопулярніших акторів. І це катастрофа. Тривалі паузи між роботами - це найважчі випробування. Будь-який актор удосконалюється саме через роботу, і, коли її нема, доводиться боротися з собою.

- Що змінилося у вашому особистому житті за останні роки? За плечима маєте два шлюби з відомими красунями-акторками - Зоряною Марченко та Анастасією Карпенко. До речі, в інтерв'ю OBOZ.UA Настя Карпенко чомусь відмовилася від запитання про вас.

Ймовірно, у неї тепер розпочалося нове, яскраве життя — як у творчому, так і в особистому плані. Я щиро радий за неї та її досягнення. Коли я ще працював у Раді з підтримки кінематографії, саме тоді відбувалася прем'єра фільму "Я там Катя?", за який вона отримала нагороду в Італії (Анастасія Карпенко була визнана найкращою акторкою на 75-му Міжнародному кінофестивалі в Локарно. - Ред.). Я написав їй, що це одна з найвражаючих робіт, які я бачив за останні роки. Попередив: готуйся, у твоїй кар'єрі відбудеться справжній вибух успіху.

Чи ви відкриті до спілкування?

Звичайно! Можливо, в той момент їй просто не хотілося згадувати про минуле. Я підтримую добрі стосунки з обома своїми колишніми дружинами. Вони знають, що завжди можуть на мене покластися, якщо їм знадобиться допомога. Мене завжди вражають історії про те, як люди, які мали багато спільного, під час розставання обмінюються словами, які просто жахливо чути. Вважаю, це неправильно. Життя одне, і тягнути за собою важкий вантаж образ чи злості — абсолютно безглузда справа. Я намагаюся відпустити ці тягарі та зберігати в пам’яті лише приємні моменти. У будь-якому випадку між нами залишається певний зв’язок: навіть якщо ми роками не бачимося, існує якась невидима нитка, що нас тримає. Що стосується причин розлучень, то в побуті я дійсно нелегка людина. Це, мабуть, основна причина. А про своє теперішнє особисте життя я б волів не говорити.

Не пропустіть на OBOZ.UA інтерв'ю з народною артисткою України Оленою Галл-Савальською, яка витримала окупацію в Херсоні. Вона розповідає про спроби вербування під час окупації, пенсійні виплати від Росії та розкриває таємниці зрадників України.