Андреас Тьольке, волонтер з Німеччини.

Якщо Україна програє, Путін незабаром сидітиме на вашому дивані

На початку березня 2022 року німецький волонтер Андреас Тьольке відправився до Молдови, щоб надати допомогу українцям, які втікали від російського вторгнення. Тоді він навіть не планував прямого виїзду в Україну, де тривали активні бойові дії. Однак всього через кілька тижнів він опинився в Одесі, де згодом оселився і пережив зиму без електрики та опалення. З того часу Україна стала важливою частиною його життя. Сьогодні Андреас зізнається, що відчуває себе в Одесі набагато комфортніше, ніж у Берліні, і мріє про те, щоб одного дня спокійно піти з життя саме там.

Тьольке - колишній журналіст, який працював з відомими представниками світу моди та мистецтва. Сьогодні він засновник і керівник німецької гуманітарної організації "Be an Angel". За його словами, завдяки її роботі вдалося евакуювати понад 25 тисяч людей. Навіть після скорочення пожертв організація не припинила допомагати Україні: зокрема, підтримує дитячі центри в Херсоні та Одесі.

У розмові з Укрінформом Андреас Тьольке поділився своїми думками щодо перших евакуацій українців, гуманітарної діяльності в умовах російських обстрілів та зменшення обсягів пожертвувань у Німеччині. Він також прокоментував відповідальність Росії за війну, позицію західних партнерів, настрої в німецькому суспільстві, недопустимість територіальних поступок з боку України та, окремо, те, що найбільше його вражає в українцях.

Ми провели евакуацію більше ніж 25 тисяч осіб.

Пане Тьольке, ви мали честь працювати журналістом з такими легендарними фігурами, як Карл Лагерфельд і Жан-Поль Готьє, занурюючись у захоплюючі сфери моди, мистецтва та дизайну. Сьогодні ж ви присвячуєте себе допомозі біженцям та людям, які опинилися в складних умовах, зокрема під час війни в Україні. Що спонукало вас до такого кардинального змінення курсу в житті? Який фактор став вирішальним у цьому переході?

Я довго міркував над цим питанням, оскільки не раз чув його раніше. І в якийсь момент я зрозумів, що моя бабуся була єврейкою, і її вбили в Аушвіці. Для мене це стало чимось на кшталт родинного обов'язку. Я вважаю, що кожна людина заслуговує на життя в мирі та безпеці, а також має право на втечу, якщо її життя в рідній країні опиняється під загрозою.

24 лютого 2022 року, коли Росія здійснила масоване вторгнення в Україну, ваша організація "Be an Angel" оперативно відреагувала на потреби людей у цей складний час. Якими були ваші враження та переживання в перші дні війни? Як почалася ваша особиста залученість у підтримку України?

У 2014 році ми не звернули уваги на анексію Криму. Цей факт залишився непоміченим для більшості країн, які ніби не визнавали існування конфлікту. Коли ж почалися обстріли Києва та інших міст України, це стало шоком для всіх нас, у тому числі і для мене.

Потім ми отримали прохання про допомогу. Нам повідомили, що протягом кількох днів через прикордонний пункт Паланка до Молдови прибули тисячі людей з України і країна не справляється із забезпеченням їхніх потреб.

Яким був цей місяць?

Це сталося 4 березня. Я подумав: якщо у нас є фінансові ресурси, то потрібно щось робити. Спочатку я не планував їхати в Україну. Мені здавалося, що я не дурний, щоб опинятися в самому центрі конфлікту. Моє життя для мене важливе. Чому я, німець, маю ризикувати? Тож я вирішив почати з Молдови: намагатимусь допомогти людям, які втекли з України, але опинилися в складній ситуації і потребували подальшої евакуації.

Умови в місцях перебування були жахливими. Спортивні зали були переповнені, люди змушені спати на підлозі, а санітарні умови залишали бажати кращого. Їжа була просто нестерпною. І тут один мій товариш каже: "Ти що, досі в Кишиневі? Чому б тобі не приїхати хоча б на вихідні до Одеси, трохи відволіктися?". Я лише подумав: "Він щось не те говорить! Їхати на війну, щоб розслабитися?!".

Проте моє зацікавлення зросло. Тож приблизно через шість тижнів я вирушив у подорож.

Досі чітко пригадую момент, коли перетинав кордон. Як і кожен, хто ніколи не стикався з війною, я уявляв цю реальність через призму голлівудських стрічок: з обох боків чуються вибухи, мимо проносяться танки, а матері простягають солдатам своїх плачучих дітей.

Після цього я прибув до Одеси і подумав: "Вау, яка ж тут чарівна краса!".

Тоді оселився в готельному номері на дванадцятому поверсі. Сьогодні б такого вже ніколи не зробив. Наступного ранку, о сьомій годині, я вперше в житті почув повітряну тривогу. Підійшов до вікна й подумав: якщо ти в Одесі, роби так, як роблять одесити. Подивися, що роблять вони.

Люди залишалися без дій. Тому я знову вкрився ковдрою в ліжку.

Спочатку на півдні України діяли окремі особи, які мали обмежені фінансові ресурси та займалися евакуацією інших. Але в певний момент ці кошти вичерпалися, і можливість виїзду для багатьох зникла. Тоді ми вирішили: добре, будемо робити це власноруч.

Невдовзі я оселився в Одесі. Зиму 2022-2023 року я провів там без електрики та опалення. Моя квартира знаходилася зовсім близько до Потьомкінських сходів, на першому поверсі будинку, що стояв у глибині двору. Я відчував гордість за своє місце проживання, вважаючи його безпечним. Проте не звернув уваги на те, що над Потьомкінськими сходами розташовувалися позиції протиповітряної оборони. Внаслідок цього я залишався без тепла та світла, а всю ніч чув звуки роботи ППО. Так протікало моє повсякденне життя. Після цього я фактично два роки провів у автобусі.

Ми вивезли понад 25 тисяч осіб. Я постійно перебував у русі - від Запоріжжя до Дніпра та в інших регіонах. З часом обставини змінилися. Багато людей вирішили залишитися в Україні. Ті, хто прагнув виїхати за будь-яку ціну, вже покинули країну. Сьогодні потреба в евакуації значно зменшилася в порівнянні з тим, що було раніше. Тому ми також адаптували нашу програму діяльності.

ГОЛОВНА ПРЕДМЕТА СЬОГОДНІ - БРАК ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ

З моменту перших евакуацій розвинулася значна гуманітарна діяльність. Які ключові напрямки діяльності організації "Be an Angel" в Україні на сьогоднішній день? Які проєкти мають для вас особливе значення?

- Найбільша проблема - фінансування. У німців поступово сформувалося таке відчуття: війна триває надто довго, нам постійно доводиться платити. Тож ми повинні знову й знову нагадувати німцям, що ця війна відбувається буквально біля нашого порога. Якщо Україна програє цю війну, Путін незабаром сидітиме в тебе на дивані. Тобто якщо ти зараз не допоможеш Україні, пізніше матимеш проблему сам.

А коли хтось каже: "Я ж уже один раз пожертвував гроші", - запитую: "А ти ж щомісяця отримуєш зарплату. Чому? Тому що тобі щомісяця потрібно купувати продукти й наповнювати холодильник". Коли ми підтримуємо людей в Україні, ситуація така сама. Наприкінці місяця холодильник знову порожній. І знову потрібно купувати їжу.

В Україні ми вже перебудували свою роботу й підтримуємо, зокрема, два дитячі центри - один у Херсоні, інший в Одесі. Ідеться про те, щоб дати дітям бодай трохи стабільності. У Херсоні ситуація, звісно, зовсім інша, ніж в Одесі. Діти проводять час у підвальних приміщеннях, де всюди штучне світло. Надворі світить сонце, а в підвалі діти грають у вибивного, і їхні обличчя від світла люмінесцентних ламп набувають зеленуватого відтінку. Це жахіття. Діти не повинні так зростати.

Люди залишаються в Херсоні, оскільки займають посади в адміністративних установах або медичних закладах, забезпечуючи функціонування міста. Не можна просто вказувати їм на те, чому вони не покидають місто. Тим не менш, ми продовжуємо організовувати регулярні евакуації мешканців Херсона.

Ми також активно розмірковуємо про те, що відбуватиметься після війни, адже жоден конфлікт не триває безкінечно. Наша мета – уникнути ситуації, коли після перемоги України основні вигоди від відновлення отримуватимуть тільки великі міжнародні корпорації, а українці залишаться без суттєвих переваг. Ми плануємо, як залучити до цього процесу тих, хто здобув безцінний досвід протягом воєнних дій.

Розгляньмо літню жінку, яка колись володіла квітковим магазином, а нині працює в українській гуманітарній організації неподалік фронтової лінії. Тепер вона розуміє, як функціонує адміністрація, що необхідно військовим та які масштаби руйнувань спостерігаються. Ця жінка стала фахівцем у сфері відновлення. Їй не варто повертатися до відкриття свого магазину - її роль полягає в тому, щоб допомагати європейським компаніям інвестувати кошти ефективно, задля реального покращення життя людей.

Ви згадали, що в Німеччині спостерігається зниження готовності жертвувати кошти. Яким чином це впливає на вашу діяльність і які зміни ви помічаєте у своїх проєктах?

Ми маємо постійно повторювати: ця війна ще не закінчилася. Усе стало набагато, набагато складніше

У 2022 та 2023 роках ми зібрали близько семи мільйонів євро у вигляді пожертв. Нам вдалося забезпечити доставку гуманітарних вантажів в Україну на суму приблизно 16 мільйонів доларів США. У Львові ми мали власний склад і активно співпрацювали з різними українськими організаціями. У 2024-2025 роках обсяг наших пожертв склав близько одного мільйона. Цього року він зменшився до 600 тисяч. Раніше ми витрачали близько 10% коштів на адміністративні потреби та зв’язки, а тепер ця цифра зросла до 30%. Це означає, що з кожного євро, який надходить до України, до адресата доходить лише 70 центів замість 90.

Сьогодні нам необхідно активно займатися адвокаційною діяльністю. Ми повинні бути присутніми на різноманітних заходах, взаємодіяти з людьми і постійно наголошувати: ця війна ще триває. Ситуація стала значно більш ускладненою.

Ця війна завершиться лише тоді, коли Україна здобуде перемогу.

- Чого, на вашу думку, в німецькому суспільстві досі не розуміють щодо України та цієї війни?

- У Німеччині склалася політична ситуація, за якої одна праворадикальна партія, яку підтримує Путін, веде дуже активну пропаганду. Багато німців відчувають, ніби їм живеться неймовірно погано. Завтра настане кінець світу, я втрачу роботу, пенсіонери мають проблеми, молодь бешкетує.

Дуже часто панує таке сприйняття: я - жертва, у всьому винні інші.

Цю тенденцію ультраправі ще більше посилили, зокрема за допомогою великих грошей із Росії. Тому одне з наших завдань - знову й знову пояснювати, що Україна є демократичною державою. І саме тому там відкрито говорять і про труднощі, і про проблеми.

Багато німців не розуміють, що ця війна закінчиться лише тоді, коли Україна переможе. Альтернативою не може бути ситуація, за якої Європа та решта світу просто віддадуть Україну Росії

У Росії навряд чи можна було б почути про те, що звільнення міністра викликає громадські протести. В Україні це частина демократичного життя. Або візьмімо антикорупційні органи. Коли відбуваються спроби обмежити їхню незалежність і посилити політичний контроль над ними, люди в Україні виходять на вулиці. У цьому й полягає демократія: питання відкрито порушуються та обговорюються.

Звісно, не всі дії Зеленського викликають позитивну реакцію. Проте практично кожен його крок стає темою для публічних дебатів. Багато німців цього не усвідомлюють. Вони вважають: ми багаті, ми вже зробили багато, але ж коли це закінчиться? Однак вони не розуміють, що війна завершиться тільки тоді, коли Україна здобуде перемогу. Неприпустимо, щоб Європа та інші країни просто залишили Україну на поталу Росії.

ЯКЕ МИ МАЄМО ПРАВО ВКАЗУВАТИ УКРАЇНІ, ЯК ДОМОВЛЯТИСЯ ПРО МИР?

- Час від часу лунають заклики, зокрема й у Німеччині, до швидкого миру шляхом територіальних поступок з боку України. Що б ви сказали прихильникам таких пропозицій?

- Насамперед це викликає в мене гнів. Справжній гнів. Коли європейські країни або глави держав та урядів з різних куточків світу намагаються диктувати Україні, як вона має вести переговори, то це мене обурює. Україна - незалежна держава! Казати: "Ви повинні тепер віддати Донбас, можете попрощатися з Кримом" - та яке ми взагалі маємо на це право? Яка нестерпна зарозумілість!

Все, що ми сьогодні надаємо Україні, допомагає віддалити цю війну від нас і сприяє її завершенню.

Я цілковито переконаний, що люди повинні самі говорити за себе. Це означає: Україна каже нам, чого вона хоче. А ми допомагаємо й робимо все можливе.

Трамп використовував Україну для досягнення своїх цілей. У Німеччині ситуація складна з канцлером, проте, на мою думку, його позиція на загал є досить прийнятною. Крім того, у нас є міністр оборони, який стверджує, що Німеччина не в змозі надати Україні додаткові системи Patriot. Я вважаю це абсолютно безглуздим. Якщо ми зараз надамо підтримку Україні, це може запобігти необхідності використовувати наші власні системи Patriot у майбутньому.

Все, що ми сьогодні надаємо Україні, допомагає віддалити цю війну від нас і сприяє її завершенню..

Неможливо стверджувати, що Бундесвер знаходиться в поганому стані і не виконує своїх функцій, тому ми не можемо надати Україні додаткову допомогу. Пісторіус відвідує Київ, зустрічається з представниками оборонних підприємств і усміхається для камер, адже тепер Німеччина має можливість придбати безпілотні технології з України. Наш військовий потенціал вже не в змозі забезпечити всі свої потреби самостійно. Водночас звучать заяви: "Ні, ми більше нічого не передаватимемо". Це абсолютно нелогічно.

- У Бундесвері також планують створювати нові підрозділи безпілотних систем...

Так, завдяки Україні та її підтримці. Адже без цього ми не зможемо впоратися самостійно.

Я, в принципі, проти смертної кари, але щодо Путіна, можливо, зробив би виняток.

- Ви особисто бачили, яких страждань російські атаки завдають цивільному населенню України. Як ви оцінюєте особисту відповідальність Путіна за цю війну? Чи буде його колись притягнуто до відповідальності перед міжнародним судом?

У нас відбулися Нюрнберзькі процеси, і їхні результати абсолютно зрозумілі. Я не підтримую ідею смертної кари, за одним винятком.

- Кому это предназначено?

- Для Путіна.

Багато хто підкреслює важливість відокремлення Путіна від російського народу. Яка ваша позиція з цього приводу? Вважаєте, що російське суспільство також повинно нести певну відповідальність за війну проти України?

Відповідальність за свою країну лежить на всьому суспільстві. Україна є яскравим підтвердженням цього. Тут люди зрозуміли на власному досвіді, що виходячи на вулицю, вони здатні на зміни. Натомість у Німеччині така практика давно втратила свою популярність, і на вулицю виходить майже ніхто.

Люди в Росії також несуть відповідальність. Звісно, вони не мають доступу до вільних медіа й перебувають під потужним впливом державної пропаганди. Ми знаємо передачі російського державного телебачення, де відкрито погрожують ракетними ударами по Берліну.

У мене є змішані думки з цього питання. З одного боку, населення зазнає потужного впливу державної пропаганди. З іншого – вони повинні відповідати за політичну ситуацію у своїй країні. Не можу зрозуміти, чому росіяни досі не змогли позбутися Путіна. Якось я запитав про це свого друга з України, і він відповів: "Росіяни завжди були під контролем. Вони просто не в змозі цього зробити".

ТЕПЕР МЕНІ КРАЩЕ В ОДЕСІ, АНІЖ У БЕРЛІНІ

Які знання ви мали про Україну та її народ до початку повномасштабного російського вторгнення у 2022 році? Як з тих пір змінилося ваше сприйняття цієї країни та її громадян?

Якщо бути чесним, я відвідав безліч країн по всьому світу, але коли мова заходила про слов'янські держави, в минулому я часто думав: "О ні, лише не це".

Одного разу мене запросили до Росії на відкриття художньої галереї. Я пішов до російського посольства, щоб оформити візу. Мав офіційне запрошення, але зі мною там поводилися як з останнім непотребом. Тоді я подумав: "Ні, я туди не поїду. Навіщо мені це терпіти?". Тож у Росії я ніколи не був.

Мене також запросили відвідати Одесу, і я дуже прагнув здійснити цю подорож. Мова йшла про урочисте відкриття одного з готелів. Проте, у 2014 році, коли Крим був окупований, подія була скасована. З тих пір цей готель зазнав значних ушкоджень через війну.

Раніше я мав чимало упереджень щодо слов'янських країн. Мені не надто подобалася кухня, манери спілкування часто здавалися грубуватими, і я думав: "Ні, це не для мене". А тепер мені краще в Одесі, аніж у Берліні.

Отже, ви хотіли б оселитися в Одесі?

Мій вік – 66 років. Я прагну тихо залишити цей світ в Одесі.

Я мрію про дачу в околицях Одеси, де зможу проводити час на свіжому повітрі зі своїм собакою, який, безсумнівно, буде набридати сусідам. Одного ранку мій сусід завітає в гості і виявить, що я сплю в ліжку, але вже не прокинуся. Можливо, на той момент мені буде 78 років. А поки що попереду ще цілих дванадцять років.

Що особисто вас надихає і вселяє надію в перспективи України?

- Сама Україна.

Я глибоко вражений досягненнями, витривалістю та силою українського народу – тим, як вони здатні витримувати виклики війни та внутрішніх труднощів протягом тривалого часу. Українці об'єднані спільною метою: ми прагнемо жити в умовах демократії, а не під гнітом диктатури. Вони готові жертвувати своїм життям за те, що для нас у Німеччині стало звичним, до такої міри, що ми вже ставимо під сумнів, чи можуть ультраправі мати якісь аргументи.

Я відчуваю неймовірне захоплення і глибоку повагу до всіх українців і українок, особливо за їхню здатність підтримувати один одного.

#

Читайте також

Найпопулярніше
Ситник про розмови із журналістами оф рекордс: Не розголошував. Ні державної таємниці, ні таємниці слідства
Вчені назвали найкращий час для вживання калорійної їжі
На сьогодні Майдан не завершений — учасник Революції Гідності та АТО (+текст)
Актуальне
Хижняк та повернення Лапіна: ексклюзивна трансляція Rising Stars III від Usyk 17 Promotions на Київстар ТБ
Смартфони за 500 доларів: які моделі оснащені акумуляторами на 8000 мАг та камерами на 200 Мп (фото)
Режисер Жеребко отримав травму руки та імплантовані дві титанові пластини в результаті силового затримання ТЦК.
Теги