Військо другого рівня

Колись телевізор створював відчуття ізоляції.

Ще недавно телеекран у нашій країні був головним джерелом інформації для більшості. Їхні запити були тим мейнстримом, під який підлаштовували пропозицію. Для цієї більшості знімали програми та купували серіали.

Телемаркетологи були настільки ж обізнані про країну, як і політтехнологи. Вони постійно моніторили реакцію на контент, відстежуючи її в реальному часі. Програми, які не приносили переглядів, швидко зникали з ефіру. І якщо ви не знаходили нічого цікавого на телевізорі, це означало, що ваша аудиторія на національному рівні була занадто малою. Так малою, що вас навіть не розглядали як потенційних глядачів.

Цим фактом можна було б пишатися. Проте насправді це свідчило про те, що ви в своїй країні були винятковим випадком, тоді як ваше майбутнє визначалося волею більшості. Вам здавалося, що ви відмовилися від телебачення, а насправді саме телебачення відмовилося від вас.

Якщо ви прагнули зрозуміти суть країни, вам слід було б почати переглядати телевізійні програми. Це могло б допомогти вам знайти відповіді на численні запитання. Наприклад, чому кандидати на виборах не спілкуються з вами. Чому ваші побажання не відображаються у їхніх платформах. Чому політичний вибір обмежується стравами, які ви не обирали. Чому вам доводиться голосувати не стільки "за" свого кандидата, скільки "проти" тих, хто вам абсолютно чужий.

Ваша питома вага залежить від величини вашої соціальної групи. Якщо вона достатня - на вас звертатимуть увагу. А якщо майбутнє, яке політики обіцяють країні, видається вам дурним чи небезпечним - вітаю. Ви потрапили до меншості.

Отже, на п'ятому році служби в армії я відчуваю дежавю.

Я вкотре опиняюся поза увагою своєї країни. Популісти в парламенті пропонують скасувати мобілізацію. Блогери створюють контент, у якому демонструють, як зневажливо ставитися до груп, що займаються оповіщенням. Парламентарі бояться ухвалити законопроект, що посилює відповідальність для тих, хто ухиляється від служби. А президент у своїх щоденних відеозверненнях не згадує про напади на військовослужбовців територіальних центрів комплектування.

Основна проблема полягає в тому, що ми ведемо війну, сподіваючись на те, що у Росії закінчаться фінансові ресурси. Водночас Росія веде бойові дії, сподіваючись на те, що у нас не вистачить солдатів. Той, хто зможе точно спрогнозувати розвиток подій, той і здобуде перемогу у цій війні. Проте українська влада все ще робить кроки, які не дозволяють створити привабливий образ українського військового.

Протягом останніх чотирьох років моя відповідальність кілька разів зросла. Мені скасовували умовні терміни та підвищували покарання за недотримання наказів. Якщо ви не з'явитесь на роботу, вас звільнять, а якщо я не прийду, то зіткнусь із ув'язненням.

На свою базову зарплату я можу хіба що чотири рази заправити корч. "Бойові" йдуть на оренду житла та купівлю спорядження, ремонт техніки та запчастини. Ми жартуємо, що воюємо як пірати - за свої та на самозабезпеченні. Головний волонтер у країні - це солдат Збройних сил. Ми донатимо на армію суми, які явно більші за середні по палаті.

Щоразу, коли військовослужбовцям відмовляють в підвищенні зарплат, ми стаємо свідками ще одного "фестивалю щедрості" з боку тилу. Наразі уряд планує виділити кошти автомобілістам, компенсуючи витрати на паливо для всіх, навіть для власників розкішних автомобілів. У той час як інші держави закликають своїх водіїв до економії, наша влада обрала інший шлях — не обмежуватися у витратах.

Зимова підтримка обійшлась державі у 14,4 мільярда гривень. Національний кешбек склав 4 мільярди, тоді як національний чекап досяг 10 мільярдів. Безкоштовне харчування у школах, яке поширюється не лише на вразливі категорії, а на всіх учнів, потребувало 14 мільярдів. Поки наша армія завдає ударів по російському бюджету, український уряд робить те ж саме з нашими фінансами.

Нам відмовили в обіцяних термінах служби, заявивши, що кожен з нас продовжить службу до перемоги. Більше того, незважаючи на відмову в демобілізації, держава не пішла на крок щодо домобілізації. Армія стикається з серйозними проблемами, оскільки воює з неповними бригадами, що призводить до значних втрат. Ми б могли змиритися з тим, що об'єктивні обставини не дозволяють виконати терміни служби, якби не стали свідками подій, що відбуваються в тилу.

Найактуальнішою проблемою нашої країни сьогодні є мобілізація. Це не корупція чи злочинність, а саме питання мобілізації. За законом цим процесом мають займатися органи влади та поліція, проте фактично всю відповідальність переклали на армію. Військовослужбовці тепер самостійно знаходять своїх побратимів, що створює певні іміджеві виклики. Бусифікація могла б зникнути, якби держава запровадила жорсткіші санкції за ігнорування повісток, але штраф за ухилення, як і раніше, складає 800 доларів. Зі знижкою його можна сплатити за 400.

Нещодавно міністр оборони заявив, що питання мобілізації будуть вирішені за рахунок іноземних громадян. Проблема полягає не лише в тому, що колумбійці не можуть замінити українців у боротьбі за незалежність. Головне – це те, що ці слова були спрямовані переважно до тих, хто знаходиться в тилу, а не до тих, хто на передовій. Держава намагається залучити тих, хто не бере активної участі в захисті, обіцяючи, що їм не доведеться вступати в бій.

У часи війни втратити довіру армії є набагато серйознішим ризиком, ніж втратити популярність серед цивільного населення. Проте іноді складається враження, що ті, хто ухвалює рішення, вважають інакше. Змінити бригаду важче, ніж забронювати місце, а отримати статус студента легше, ніж добитися відпустки за УБД. Депутати з монобільшості відчувають страх, виснаження та невпевненість, через що відмовляються голосувати за законопроєкти. В армійському середовищі це вважається "недбалим ставленням" і може призвести до семи років ув'язнення.

Я часто розмірковую, що навесні 2022 року ми мали унікальну нагоду об'єднатися і зустріти всі складнощі та непопулярні рішення. Це був час для реорганізації мобілізації, введення податку на розкіш та підготовки країни до боротьби за виживання. У нас було "вікно можливостей" - поки суспільство ще не оговталося від першого шоку і діяло злагоджено. Ми могли б змінити курс, і люди сприйняли б це з розумінням. Але тоді, як і зараз, влада веде тривалу війну, дотримуючись правил, що підходять для короткострокових цілей. Здається, її мета полягає в тому, щоб виграти вибори, а не просто пережити цей період.

Можуть виникнути заперечення, що строки служби є непрактичними. Що індексація зарплат, мовляв, не під силу нашій країні. Що під час війни чоловіків у тилу завжди більше, ніж на передовій. Проте нам було б простіше з цим змиритися, якби держава хоч раз намагалася розподілити "тяготи та обмеження" воєнного часу рівномірно по всій країні. Розподілити як покарання, так і винагороди серед різних соціальних груп. Вести діалог з армією так, щоб вона відчувала себе пріоритетом для держави. І зрештою, зняти табу з терміна "мобілізація" для вищого керівництва країни.

Адже висловлювання президента – це не лише слова. Вони мають вплив, здатні змінювати реальність, встановлювати стандарти та норми. Якщо в його промовах ви не бачите відображення себе та своїх проблем, це означає, що він не адресує свої слова вам і не враховує ваші інтереси. Ви не входите до його цільової аудиторії, а отже, залишаєтеся на узбіччі порядку денного та пріоритетів. Можливо, президент вважає, що традиційний підхід працює і немає потреби в змінах. Але, можливо, це лише його помилкове уявлення.

У 2026 році моя соціальна група - це мільйон людей. Цього достатньо, щоб утримувати фронт. Цього недостатньо, щоб нас ставили у пріоритет.