Авторитаризм для початківців: Як уряди Грузії, Словаччини та Сербії впроваджують схожі наративи та стратегії у відповідь на протестні рухи.

Протест у Белграді, Сербія. Фото ЦДПП, використано з дозволу.

Ця колективна стаття, підготовлена командами Istinomer з Сербії, Demagog зі Словаччини та FactCheck з Грузії, вперше була опублікована на платформі Istinomer (Істинометр), яка є частиною ініціативи з перевірки фактів Центру досліджень, прозорості та підзвітності (ЦДПП). Нижче представлена редагована та оновлена версія цього матеріалу, опублікована в рамках угоди про обмін контентом з Global Voices.

У Грузії, Словаччині та Сербії розгорнулися масові протести, викликані специфічними політичними кризами в кожній країні. Проте ці події виявилися підпорядковані схожим маніпулятивним наративам з боку урядів. Незважаючи на різні локальні обставини, правлячі партії в усіх трьох державах використовують подібні риторичні методи, які мають на меті знецінення протестувальників, підрив легітимності критичних голосів та зміцнення власної влади.

На політичній сцені цих країн ми бачимо уряди, які відкрито дистанціюються від ЄС, схиляються до Росії або роблять це менш відкрито, використовуючи при цьому тактику російської пропаганди. Масові протести незадоволених громадян, з одного боку, протистоять політикам при владі, які, здається, використовують ті ж самі правила гри (і наративи з російських рукавів). Повторюються фрази про кольорову революцію, традиційні цінності, "лихий" Захід і Майдан.

В усіх трьох державах влади намагаються подати акції протесту як зовнішні впливи, що прагнуть здійснити "кольорову революцію". Цей підхід не є новим, проте в даний час він знову набув значної актуальності.

У Грузії правляча партія "Грузинська мрія" висловлює обвинувачення на адресу Заходу та міжнародних організацій, таких як USAID і NED, стверджуючи, що вони підбурюють до перевороту "за зразком Майдану" через своїх місцевих представників, неурядові організації та активістів. Наприклад, прем'єр-міністр Іраклій Кобахідзе заявив, що внутрішні критики є "агентами глобальної війни", які намагалися чотири рази з 2022 року скинути уряд і втягнути Грузію у конфлікт з Росією.

У Словаччині прем'єр Роберт Фіцо висловив думку, що протести отримують підтримку з-за кордону, зокрема від українських спецслужб та Грузинського легіону. Він також пов'язує ці акції з подіями Майдану в Україні.

У Сербії президент Александар Вучич відроджує риторику 1990-х років, зображуючи протестувальників як західних найманців, що прагнуть здійснити переворот за іноземної підтримки. Він відкидає студентські демонстрації як приховану спробу дестабілізації, а протести називає "кольоровою революцією".

Ще одним популярним прийомом є подання протестувальників як інструментів іноземних інтересів, що позбавляє їх власної ініціативи та справжніх намірів.

У Грузії демонстрантів, які виступають проти законопроекту про іноземних агентів з Росії, називають радикалами, "ліберальними фашистами", "активістами ЛГБТК+" та антицерковними пропагандистами, звинувачуючи їх у розповсюдженні "західної пропаганди". Протестувальників також охрещують термінами "безбатьківщинці", натякаючи на їхню лояльність до інших країн, а не до Грузії, та "іноземні агенти".

В Словаччині уряд розповсюджує хибну інформацію, стверджуючи, що третина учасників протестів є українцями, яких привезла опозиційна сторона.

У Сербії влада маніпулює націоналістичними настроями, звинувачуючи студентів у шпигунстві на користь Хорватії та подаючи демонстрації як частину змови, спрямованої на відокремлення Воєводини від країни.

Усі три уряди використовують інформацію, що ґрунтується на страху, щоб зобразити протести як загрозу насильства і безладдя.

Грузинські органи влади, зокрема Служба державної безпеки, попереджають про можливість насильницького перевороту, який може бути підтриманий іноземною розвідкою, що, в свою чергу, може призвести до війни з Росією. Проурядові медіа активно пропагують цю теорію змови, асоціюючи масові акції протесту з західними планами щодо відкриття другого фронту в конфлікті з Росією на території Грузії. Грузинські посадовці, без надання конкретних доказів, регулярно звинувачують міжнародні організації у втручанні у справи країни та у порушенні її суверенітету, стверджуючи, що ті фінансують місцеві НГО, наглядові структури та акції протесту.

Росія зміцнює підтримку правлячої партії Грузії, яка розглядає протести як загрозу державному порядку, що може призвести до конфлікту з Росією. Сергій Наришкін, голова Служби зовнішньої розвідки Росії, зазначив, що "Тбілісі стикається з новою спробою кольорової революції, або, вірніше, державного перевороту", наголосивши на спробах дестабілізації в Білорусі та Казахстані, які, за його словами, зазнали невдачі.

У Словаччині уряд без підстав асоціює загрози вибухів та кібератак з протестувальниками, підкріплюючи ідею про те, що ці демонстрації є складовою частиною ширших спроб дестабілізації ситуації в країні.

Уряд Словаччини використовує наратив про втручання ззовні і проводить паралелі з кольоровими революціями, щоб піддати сумніву легітимність протестів та змалювати опозицію як частину більшої змови проти держави. Прем'єр Фіцо звинуватив невідому "групу експертів", які, за його словами, брали участь у протестах в Грузії та Україні, у дестабілізації країни. Також Фіцо і міністр внутрішніх справ Шутай Ешток натякали на можливість іноземного втручання з боку України, стверджуючи, що значна частина протестувальників (іноді до третини або навіть половини) була українцями, яких нібито доставляли на автобусах опозиційні партії (СТБР)(Словацьке телебачення і радіо).

Сербські посадовці та прокремлівські медіа активно розповсюджували теорії змови, згідно з якими обвалення навісу на залізничному вокзалі в Новому Саді розглядалося як диверсійний акт, який мав на меті дестабілізувати ситуацію в країні. Крім того, вони заявили, що протести наносять шкоду економіці Сербії.

Володимир Джуканович, депутат від Сербської прогресивної партії, яка наразі переживає кризу, висловив звинувачення на адресу громадських організацій "Траг" та ЦДПП, стверджуючи, що вони займаються "сприянням хаосу і кольоровій революції у Сербії", отримуючи фінансування від організованих злочинних угруповань, зокрема через USAID, що, за його словами, використовує прибутки від наркоторгівлі для підтримки мексиканських картелів. Після того, як спікер парламенту Сербії Ана Брнабіч охарактеризувала протести як "високоскоординовану акцію з-за кордону", засоби масової інформації почали проводити паралелі між цими подіями і протестами проти президента Росії Володимира Путіна, вказуючи на те, що опозиційні сили прагнуть "скинути уряд, використовуючи методи, схожі на українські", які нібито організовані "тих же впливових центрів".

Наративи в усіх трьох державах відображають загальні авторитарні тенденції. Поняття, такі як "глибока держава", "іноземні агенти" та "кольорові революції", перетворилися на засоби для дискредитації опонентів і обґрунтування репресій щодо громадських організацій.

Збіг наративів у Грузії, Словаччині та Сербії не випадковий, а є наслідком спільного авторитарного макету, який використовує дезінформацію та страх для придушення інакомислення. Хоча кожна країна стикається зі своїми унікальними політичними викликами, риторика, що перегукується, підкреслює глобальну тенденцію до відступу демократії.

На початку листопада 2024 року на залізничному вокзалі Нового Саду стався обвал навісу, в результаті чого загинуло 15 осіб. Ця трагедія стала каталізатором для масових протестів проти корупції, які тривають у Сербії вже більше трьох місяців, і їх очолюють студенти. Водночас вчителі, студенти та випускники продовжують організовувати протести та блокувати навчальні заклади по всій країні. На кінець січня 2025 року акції протесту відбулися в більш ніж 416 містах і селах. Згідно з опитуванням, проведеним ЦДПП у лютому, близько 80% сербів висловили підтримку вимогам студентів, а третина населення активно бере участь у протестних акціях.

Міжнародна правозахисна організація Freedom House (Будинок свободи) висловила тривогу щодо різкого зниження показників демократії та прав людини в Сербії, яке спостерігається за останні десять років. Amnesty International нещодавно виявила, що в країні широко застосовуються технології спостереження, зокрема шпигунське програмне забезпечення Pegasus від NSO Group і нова вітчизняна система Android NoviSpy, для придушення активності громадянського суспільства. Президент Вучич продовжує діяти в ролі "спін-диктатора", що означає авторитарний стиль правління, при якому допускається певна демократична риторика, але водночас жорстко подавляється інакомислення. ЗМІ, в свою чергу, продовжують акцентувати увагу на ньому як на центральній постаті, формуючи культ особи та поширюючи антизахідні тези.

Після неоголошеної зустрічі прем'єр-міністра Словаччини Роберта Фіцо з президентом Росії Володимиром Путіним у Москві в грудні 2024 року здійнялася хвиля громадського обурення, що призвела до протестів. Реакція посилилася після висловлювання віце-спікера парламенту, яке згодом підтримав і сам Фіцо, про те, що Словаччина не повинна виключати можливості виходу з Європейського Союзу. У відповідь організатори протестів мобілізували демонстрації, щоб підтвердити відданість Словаччини членству в ЄС.

Протести відбуваються у понад 50 містах у різних регіонах Словаччини. Під час найбільшого протесту 7 лютого 2025 року на вулиці вийшло понад 100 000 людей: 45 000 у Братиславі, 20 000 у Кошице, 8 000 у Банській Бистриці, а також у багатьох менших містах, які не мають традиції організації протестів.

Протести проводяться кожні дві п’ятниці під егідою організації "Мир Україні". Спочатку вони були відповіддю на візит прем'єр-міністра Фіцо до Москви, але з часом їх метою стало висловлення більш широкого суспільного незадоволення діями уряду. Демонстранти вимагають від прем'єра припинити спроби змінити зовнішньополітичний курс Словаччини, поставити під сумнів її членство в ЄС та НАТО, а також шукати нові шляхи співпраці з Росією. Крім того, вони закликають до припинення агресії проти України та вимагають відставки прем'єр-міністра.

У червні 2022 року спалахнули масові демонстрації після того, як Грузія не змогла отримати статус кандидата на вступ до ЄС. У лютому 2023 року правляча партія запровадила закон про "іноземних агентів" російського зразка, який багато хто вважає несумісним з міжнародними стандартами прав людини щодо свободи вираження поглядів та об'єднань, а також з 78-ю статтею Конституції Грузії, яка зобов'язує всі конституційні органи вживати всі заходи у межах своєї компетенції для забезпечення повної інтеграції Грузії до Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Через протести та міжнародний осуд законопроект був відкликаний. Однак у квітні 2024 року правляча партія знову внесла його на розгляд, пообіцявши, що не буде цього робити. Незважаючи на багатомісячні протести по всій Грузії, засудження з боку західних партнерів, жорстокі розгони демонстрантів і президентське вето, у червні 2024 року закон все ж таки був прийнятий.

Протести відновилися після парламентських виборів 26 жовтня, проте саме заява "Грузинської мрії" від 28 листопада стала каталізатором для хвилі протестів, які тривають і досі. У своїй заяві партія оголосила, що "не ставитиме на перший план питання про початок переговорів щодо вступу до ЄС до кінця 2028 року", а також "відмовляється від будь-якої бюджетної підтримки з боку ЄС до того ж терміну", що фактично гальмує процес інтеграції Грузії в Європейський Союз.

Люди масово вийшли під стіни парламенту в Тбілісі, а влада відреагувала на це репресіями проти протестувальників і журналістів, арештами та побиттям. Після протестів "Грузинська мрія" прийняла кілька репресивних законів, які збільшили штрафи для протестувальників, полегшили звільнення державних службовців, розширили сферу політичних призначень на державній службі, розширили сферу позасудових затримань і спростили набір нових співробітників до поліції.

Нещодавно правляча партія ухвалила новий закон, який має на меті обмеження свободи незалежних медіа та контроль над організаціями громадянського суспільства. Попри зростаюче авторитарне становище, активісти продовжують вимагати проведення дострокових виборів і звільнення політичних в'язнів.