"Це була справжня авантюра". Лідія Таран ділиться досвідом трьох років у Франції, розкриває токсичні "компліменти" від українців та відверто говорить про своє особисте життя.

Відома телеведуча Лідія Таран зникла з українського телепростору після початку широкомасштабного вторгнення. З метою безпеки журналістка разом із донькою Василиною виїхала до Франції. Вже другий рік працює власною кореспонденткою "Укрінформу" в цій країні.

В інтерв'ю OBOZ.UA Лідія Таран розповіла про життя у Франції - відверто і з гумором, а також про особисте - те, чим готова поділитися. Ми поговорили з Лідою про побут за кордоном, французьку ввічливість, український борщ без квасолі, вступ доньки до престижного вишу в Парижі, нові стандарти краси і про те, чому вона досі не вважає себе емігранткою.

Лідо, нещодавно ти опублікувала в Instagram чудову новину про те, що твоя донька стала студенткою Інституту політичних досліджень — одного з найвідоміших університетів Європи. Які емоції і враження супроводжували вас на цьому шляху до вступу?

Цей шлях виявився надзвичайно тривалим і складним. Якщо бути відвертими, коли ми тільки починали, ми й уявити не могли, наскільки він буде тяжким. По-перше, у нас не було конкретного плану. Донька завжди прагнула навчатися в Києво-Могилянській академії або Українському католицькому університеті. Коли три роки тому ми опинилися у Франції після початку повномасштабного вторгнення, у Василини вже був певний досвід з другою іноземною – французькою, яку вона вивчала в гімназії. Проте її знання були на рівні приблизно А1, максимум А2.

Зараз вона впевнено володіє мовою, і тут немає ніякого "таємного рецепту" – все просто залежить від часу, молодості та прагнення вчитися. Важливо також, що вона не чинила опору змінам, як це буває в багатьох випадках. Я чув безліч історій про дітей, які довго не могли прийняти нову реальність, відмовлялися від навчання та адаптації. Це особливо помітно було в Німеччині, де українських учнів часто відправляли до спеціальних адаптаційних класів, де, по правді кажучи, їхня активність була мінімальною. У Франції ж ситуація інша: українських дітей значно менше, і адаптаційних програм не існує. Тут відбувається повне занурення в навчальний процес з самого початку.

Спочатку ти не розумієш нічого. Але завдяки кмітливості, допитливості та зусиллям починаєш пливти. І чим молодший, тим швидше відбувається ця адаптація. Коли ми приїхали, Васі було 13. На початку вчителі йшли їй назустріч, не висували одразу ті самі вимоги, як до інших дітей. Але вже наступного року вона складала іспити (аналог нашої державної атестації після 9 класу) - усе французькою. Потім вона закінчила коледж, пішла до ліцею, який, до речі, сама вирішила змінити, обравши інший. За французькою системою в неї поки залишався ще рік навчання в старшій школі.

Паралельно ми не кидали українську освіту - вона продовжувала навчання в нашій школі онлайн. І от цього року випустилася. Ми вирішили спробувати вступати до університету за українським атестатом. Це складніше, ніж за французьким, і потребувало величезної підготовки. Треба було скласти іспит з французької мови - на рівні носія. Крім того, зібрати велике досьє: дипломи, сертифікати, мотиваційні листи, і пройти тести. Нам дуже допомогло, що Вася - активна учасниця "Пласту". Займається триатлоном, відвідувала театральний гурток. А університети в Європі звертають увагу на всі ці активності - це важливо. У результаті зібрали дуже комплексне, гармонійне досьє. Подали заявки до десяти вишів - і не отримали жодної відмови. Зупинили свій вибір на Sciences Po.

Як Василина сприйняла інформацію про свій вступ?

Їй, чесно кажучи, не було до святкувань. Водночас вона готувалася до випускних іспитів у французькій школі та завершувала навчання в українській. Коли прийшов лист із запрошенням на фінальний етап вступу - співбесіду - ми вже усвідомлювали, що шанси дуже високі, приблизно 70-80%. Коли вона отримала це повідомлення, я перебувала у відрядженні в Люксембурзі. Вона написала мені, і ми разом пораділи. Потім відбулася співбесіда, і незабаром надійшла позитивна відповідь.

У минулому році ти отримала ступінь магістра стратегічних комунікацій у Франції. Які труднощі ти стикалася під час навчання, а що приносило найбільше задоволення?

Це не було для мене абсолютно випадковим збігом. Коли ми прибули до Франції, я, як і всі інші, відчувала себе дезорієнтованою і не знала, чи зможу знайти роботу. Проте незабаром виявилося, що можливостей було набагато більше, ніж я очікувала (сміється). Я не мала змоги, як багато людей, відвідувати курси чи програми підтримки з фінансовими виплатами. Одного дня я вирішила перевірити, чи можу вступити до магістратури в одному з місцевих університетів. Подумала, що якщо залишуся без роботи, то варто мати запасний план і знати, чим займатися далі. Я подала документи, будучи впевненою, що мене не приймуть, оскільки усвідомлювала, що мій рівень французької мови на той час був недостатнім. Я наївно сподівалася, що деякі курси проводитимуться англійською, але, на жаль, все навчання велося лише французькою. На мій подив, мене зарахували. Це був перший рік повномасштабної війни, і, можливо, через обставини приймали студентів трохи інакше, ніж зазвичай. Наступні набори вже не проходили за таким же принципом.

Я сприйняла це як шанс вивчити мову методом повного занурення. Почала ходити на лекції і відчула себе наче в окропі: або згориш, або випливеш. Думала: дотягну до першої сесії, а там буде видно. Але потім були екзамени, де ти не можеш прийти і відбрехатися - трохи на англійській, трошки жестами. Три екзамени в один день, назавтра - знову три екзамени. Приходиш - і пишеш, пишеш. Першу сесію я завалила, пересклала згодом.

І врешті-решт, мені це вдалося. Протягом цих років мій рівень володіння французькою мовою зріс вражаюче. Я активно використовувала цю мову в роботі, вирішуючи різноманітні побутові та професійні питання, і це значно прискорило моє навчання. У порівнянні з тими, хто просто відвідує мовні курси, мій прогрес був у тисячі разів швидшим. Я не лише успішно склала всі іспити, а й написала 70-сторінкову наукову роботу, яку успішно захистила. Хоча цей режим "шаленої білки" був досить складним, він виявився дуже результативним. За короткий проміжок часу я досягла рівня французької, якого зазвичай досягають тільки за три роки.

Хоча досі до кінця не розумію, навіщо мені був такий скажений темп - це була чиста авантюра, виснажливий стрес. Знаєш, той момент, коли вже не можеш зупинитися, бо впряглася. Але зовсім не так я мріяла здобувати другу освіту. Думала, що, можливо, з'явиться час спокійно повчитися, походити на лекції без поспіху. Натомість у кожну перерву я бігла в бібліотеку й працювала над українськими проєктами. А на вихідних займалася зйомками. Це було непросто, але цікаво. Нудно точно не було (сміється). Сказати, що я була зайнята, - нічого не сказати. Тому мені не було коли замислюватися над тим, про що писали на форумах: "Сиджу й не знаю, що робити", "Тут так важко", "А як прожити без творогу [сиру]". Мене ці речі просто не встигали торкнутися. Хоча форуми читала, моніторила обговорення - але почувалася впоперек цієї дискусії.

- Що у французькому способі життя тобі подобається, а що - неприйнятне?

Французькі потяги мені надзвичайно подобаються — я часто подорожую у зв'язку з роботою, тому залізниця стала для мене практично другим офісом. Я ціную цей комфорт: у поїзді я можу працювати, писати тексти та завантажувати матеріали на сайт. Ще одним приємним моментом є те, що на більшості вокзалів хтось грає на піаніно, створюючи особливу атмосферу. Загалом, мені близька французька культура життя. Проте наразі я не маю можливості жити в такому ритмі — спокійному, з чітко визначеною обідньою перервою. Коли я проходила практику в комунікаційному відділі міської ради, помітила, що багато людей працюють з дому, і в офісі часто буває пусто. У нас поки що таке не уявляється.

Є аспекти, які мені важче було прийняти. Наприклад, функціонування офіційних установ тут кардинально відрізняється від того, що я звикла бачити в Україні. Навіть якщо ти маєш особисті знайомства, все одно потрібно подавати офіційний запит для отримання відповіді. Це частина ділової етики, від якої не втечеш. Проте інколи трапляються приємні винятки, коли вдається вирішити питання безпосередньо. Хоча в цій системі процедурність є основною рисою, я вже адаптувалася до цього. І навіть, в певному сенсі, мені цікаво спостерігати за тим, як усе функціонує - в спокійному, але іншому ритмі.

Декілька років тому я провела місяць у Парижі і прийшла до цікавого висновку: французи здатні бути надзвичайно доброзичливими, усміхненими та готовими допомогти в потрібний момент. Проте, навряд чи ти станеш для них близьким другом, якого запросять просто так на вечерю.

- Мені здається, це багато в чому наша культурна особливість: людина на порозі - треба нагодувати. Мабуть, це відлуння нашої історії - голодоморів. Вони таким не травмовані, не акцентують і не ставлять їжу на перший план. Якщо французи й запрошують у гості, то заздалегідь, продумано. І якщо кажуть, що буде аперитив - то так і буде: канапки, келих напою. Але я не берусь казати, що це добре чи погано - просто інакше.

У нашій культурі часто бракує дистанції. Це наше дружнє спілкування, коли можна з кимось "покрутити вареники", а потім вважати, що маєш право лізти в його особистий простір, зовсім не завжди є позитивною рисою. У нас легко порушуються особисті кордони. Люди, яких ти навіть не знаєш, можуть прямо писати тобі в соціальних мережах щось на кшталт: "Ой, ви виглядаєте не дуже". Хочеться відповісти: "А ви теж не виглядаєте, як у молодості". У Франції таке просто неможливо. Ніхто не дозволить собі безцеремонно висловлювати речі, які можуть образити. Проте й до свого кола сторонніх людей не підпускають. Вони індивідуалісти, тоді як ми звикли до колективного способу життя — це допомагає нам виживати. У нас горизонтальні зв'язки працюють на повну: якщо ти родич, то автоматично зобов'язаний допомогти.

У Парижі не зустрінеш, щоб хтось відразу кидався до тебе в обійми або запрошував на обід. Проте, варто зазначити, що французи дійсно дуже ввічливі та відкриті у спілкуванні. Часом ми можемо переплутати цю ввічливість із близькістю, особливо коли мова йде про традиційний "цьом-цьом" на щоку при зустрічі, що й мене кілька разів ставило в незручне становище. Проте, французи все ж таки намагаються зберегти свою особисту дистанцію. Не хочу робити загальних висновків — кожен має право на свій простір. На моєму шляху траплялося безліч різних ситуацій. Були надзвичайно щирі та відкриті французи, які без зайвого пафосу допомагали щиро, від серця. Я знаю людей, які прийняли українців у свої домівки, віддавши їм свої оселі. Однак, на жаль, серед українців також є такі, хто іноді поводиться дивно, зокрема в соціальних мережах. Вони критикують, нав’язують свою точку зору, засуджують інших. І це не якісь особливі "представники" — це звичайні люди нашої нації. Наші співвітчизники.

Проте я все ж хочу підкреслити: у Франції люди вже століттями насолоджуються спокоєм. У той же час наш народ часто змушений або допомагати іншим, або рятувати себе. Тому, якщо чесно, порівнювати нас не зовсім коректно. Наприклад, моя мама не має обов'язку щодня виконувати героїчні подвиги на дачі. Вона проводить цілий день на межі виснаження, а потім жалкує, що "і половини не встигла завершити". А тим часом француженка, яка має такий же маленький городик, виходить вранці, прополола кілька кущів і пішла насолоджуватися кавою з подружкою.

Як проходить твоє повсякденне життя? Є щось, чого тобі не вистачає?

Час від часу, як і більшість українців, я варю борщ – хоча без квасолі, адже Вася її не любить. До речі, тут можна знайти деруни – перетерта картопля популярна не лише в Україні, а й у багатьох інших країнах. Загалом, існує певний набір основних продуктів, з яких готують у різних куточках світу, просто кожен народ має свої особливі рецепти. Чи відчуваю я ностальгію за чимось з повсякденного життя? Ні, цього у мене немає. Вважаю, що ностальгія виникає, коли у людини є багато вільного часу, а я завжди зайнята. Хіба що, якщо ти дуже прив'язаний до певного продукту, наприклад, до кефіру – тоді, можливо, і відчуєш ностальгію. Але й з кефіром тут все в порядку. Світ нині надзвичайно глобалізований.

Безумовно, можна запитати себе: "Коли я востаннє куштувала помідори, які дійсно мають справжній аромат?" Це було досить давно. Проте я знаю, де їх можна знайти на місцевому ринку. І взагалі, мені немає часу сумувати, адже я часто буваю в Україні, де живуть моя мама, брат і вся родина. Тому намагаюся приїжджати частіше. Я вже не раз підкреслювала і повторю ще раз: я не у статусі емігранта. Працюю тут як кореспондентка державного агентства "Укрінформ", фактично перебуваючи у тривалому відрядженні, що зазначено в моєму контракті.

Чи пов'язане твоє життя зараз з телеканалом "1+1", на якому ти провела чимало років?

- Так, я час від часу включаюся на свій рідний канал, коли запрошують - і в ефіри "Сніданку з 1+1", і в межах телемарафону. Але ми співпрацюємо на добровільних засадах, це, по суті, волонтерська діяльність.

Ось за кілька тижнів знову поїду в Україну - і там уже поїм собі і те, і це, і салат "Шубу" зверху. У Франції я якось навіть намагалася приготувати Василині сирники, а вона каже: "Ну що ти з тими сирниками?" - "Ти ж їх так любила в Україні!" - "Але ми ж не в Україні".

І справді: найсмачніші локальні страви - там, де вони народилися. Якщо це мамині помідори - то краще, щоб вона сама їх передала, а ще краще - приїхати до мами й разом з нею з'їсти того помідора. Або зробити з нього салат із цибулькою. Навіть борщ тут не їсться так, як в Україні. От минулого року, під час Олімпіади, був український кейтеринг в Українському домі - подавали борщ, голубці й інші страви. Я купила (не згадуватиму про ціни!) - скуштували з колегою і дійшли висновку: непогано, але так далеко від України воно не так смакує. Ну справді. Можливо, комусь бракує тут, що не маємо такого швидкого доступу до медикаментів, як в Україні. У нас вийшов із під'їзду - і відразу потрапив в аптеку. Тут суспільство менш аптекозалежне. Хоча ось нещодавно французький міністр виступив і сказав, що французи споживають на 20% більше антибіотиків, ніж німці. Але я, чесно, не бачила тут жодного разу, щоб хтось казав, що лікується антибіотиками.

Я не намагаюся акцентувати увагу на відмінностях, хоча вони, безумовно, очевидні. Українці звикли до того, що можуть вийти за хлібом, заодно придбати фрукти з ринкової точки, пару шкарпеток, диню, корм для кота і навіть каву. Тут не існує стихійної торгівлі. Якщо хочеш фрукти – вирушай на ринок. Жодна бабуся не зупинить тебе в переході з питанням: "Чому ти сьогодні нічого не придбала у мене?". Усе тут організовано, з дотриманням законів, правил і санітарних норм. Це, звичайно, правильно, але іноді може бути й трохи нудно (усміхається).

Як ти зараз ставишся до своєї квартири в Києві - чи вважаєш її місцем, куди прагнеш повертатися, чи, можливо, це вже простір, який втратив своє первісне значення для тебе?

- Коли думаю про свою квартиру, одразу згадується той шеврон, що "гуляв" мережею: "Лук'янівка - все, що не в нас, повз нас". І коли бачу новину, що щось знову прилетіло в мій район, перша думка: "Знову міняти вікна?". Для мене квартира сьогодні - це не про комфорт. Я передусім думаю про сусідів: тих, хто поїхав, і тих, хто залишився. На жаль, житло нині зовсім не асоціюється з безпекою - як і для багатьох українців. Змінити район? Купити іншу квартиру? Я тільки перед повномасштабним вторгненням закінчила ремонт. Я хочу там все-таки пожити. Два роки вкладати зусилля, щоб потім з'їхати й більше ніколи не повернутись? Ні, я проти такого сценарію. Хоча є нюанс: ми облаштували Василині кімнату для підлітка - а цей період у її житті вже минув. Вона зараз у Києві, до речі. Переживає свою революцію. Ходить з пластунами на мітинги і пише на своїх картонках французькою, щоб у Франції теж показали.

Чи трапляються у твоєму житті миті, коли ти відчуваєш себе ніби справжня францужанка?

Можливо, це справді так. Наприклад, я відмовилася від фарбування волосся. Мій дебют на телебаченні відбувся на Новому каналі 27 років тому, якраз у липні. Протягом багатьох років стилісти регулярно змінювали мій колір волосся та робили всілякі косметичні процедури, які вважаються звичними. Але останні два роки я не фарбуюсь. Тут, де я живу, дуже мало людей займаються такою практикою, особливо перетворенням на блондинку. Незабаром я повертаюся до Києва, маю кілька інтерв'ю, і зізнаюся, що трохи нервую. Боюсь, що мене можуть не зрозуміти в Україні, адже наразі я не відповідаю звичним стандартам краси. У нас краса має бути помітною з першого погляду. І я розмірковую: може, варто висвітлити кілька пасм перед ефірами? Ще зізнаюся - я не фарбую вії вже пів року. Хоча в косметичці є дорога туш для вій, але тут дуже цінують натуральний вигляд. А в Україні жінка після 45 років, як я, без макіяжу? Це навіть до магазину за хлібом вийти не дозволяється!

Лідо, перед нашим інтерв'ю ти зазначила, що не бажаєш обговорювати свого екс-чоловіка, телеведучого Андрія Доманського. Ти сказала, що відтоді, як ви розійшлися, пройшло чимало часу. Чи є у твоєму житті хтось особливий на даний момент?

- Я не прагну обговорювати цю тему. У своїй молодості я вже надто багато відкрила про себе - провела чимало років у досить публічному житті. Тоді соцмережі тільки починали розвиватися, а жовта преса ще не знала, як правильно діяти в нових умовах. Зараз я не маю бажання виставляти своє особисте життя на загальний огляд.

Яка частота обговорення війни в Україні у французьких медіа?

- Це дуже залежить від загальносвітового контексту. Щойно щось важливе скаже, наприклад, Трамп чи Зеленський - французькі медіа одразу реагують. Україна тут добре представлена: ми постійно є в новинних стрічках. Журналісти активно стежать за нашими Telegram-каналами - як офіційними, так і неофіційними. Варто лише з'явитися чомусь вагомому - і ця інформація майже миттєво з'являється й тут, без затримок. Звичайно, події в Україні - не тема номер один у французькому порядку денному, бо для них у пріоритеті - власна країна. Але Україна стабільно присутня в інформаційному полі.

Не пропустіть на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з популярною телеведучою Тетяною Цимбал, яка поділиться спогадами про яскраві етапи телебачення, своїм життям після піку популярності та шокуючими історіями з соцмереж.