"Це оповіді про муки, надії та боротьбу". Презентація книги на "Книжковому Арсеналі" в ефірі Українського Радіо.

Виїзна студія "Книжковий Арсенал - 2025"

Фото надав Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk).

Дмитро Хоркін: "Після гучного святкування 100-річчя Українського Радіо ми не очікували такого сплеску інтересу до радіо"

Чому ця книга актуальна в сучасний час?

Дмитро Хоркін: Ідея виникла завдяки нашій аудиторії. Після гучного святкування столітнього ювілею Українського Радіо ми не сподівалися на такий бурхливий інтерес до радіо, яке вважається традиційним і навіть архаїчним видом медіа. Було приємно здивовані, коли кияни почали ініціювати петицію на підтримку створення скверу Українського Радіо на вулиці Прорізній. Це свідчить про значний інтерес, і ми дуже раді, що знайшлися творчі особи, які змогли втілити в життя ідею написання книги.

"Детектор медіа" став партнером видання цієї книги. Пані Наталю, у передмові є такі спогади, що старшокласницею ви помічали, що радіо відмінне від телебачення, воно вільніше та інакше комунікує з аудиторією. Чому ви приділили увагу саме Українському Радіо з-поміж усіх медіа, які є на ринку?

Наталія Лигачова: Це мої щирі спогади про те, як вечорами після 22:00 я сиділа на кухні, слухаючи Радіо Промінь. Воно справді відрізнялося від телепередач. Коли я почала свою кар'єру в 1984 році, ситуація залишалася такою ж. "Промінь" відкривав зовсім іншу перспективу на світ. У мене завжди була мрія створити хроніку української незалежної журналістики з 1991 року, але поки що цей проект не вдавалося реалізувати. І ось, все зійшлося — ініціатива Дмитра і Вадима, моя давня мрія, і я подумала: "Вау! Тільки вперед!".

Фото надав Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk).

Як сучасні медіа формують інтонацію, коли висвітлюють війну, зокрема на Українському Радіо?

Тамара Гусейнова: Перш за все, ми відчули настрій наших слухачів, коли повернулися на Хрещатик, 26. Наш вайбер знову "потопав" у повідомленнях. Ранковий ведучий — це емоційний імпульс для нашої аудиторії. Насправді, ми стаємо свідками того, як хтось із родини виливає свій гнів на нас, пишучи в вайбер щось неприємне. Людина таким чином знімає напругу — і сім’я стає щасливішою. Важливо, щоб ведучий розумів, коли потрібно подарувати трохи надії та іноді додати гумору. І слухачі усвідомлюють, що, хоча триває війна, Україна залишається живою, коли є сміх, радість і життя. Про це ніколи не слід забувати — як ведучим, так і дикторам.

Вадим Міський зазначає: "Історія Українського Радіо є відображенням історії нашої нації".

Я усвідомлюю, що в процесі створення книги відбулися певні відкриття. Які з них справили на тебе найбільше враження, Вадиме?

Вадим Міський: Так, ми дійсно зробили кілька важливих відкриттів. Наша мета полягала не просто в тому, щоб повторити те, що вже знали наші радійники або що було описано в інших книгах. Радіо — це медіа, яке завжди на вустах. Проте ми прагнули переосмислити цю історію, спробувати поглянути на неї через призму української перспективи, а не радянської. У передмові Дмитро наводить цитату Романа Коляди, який в інтерв'ю для "Детектора медіа" зазначив: "Українське радіо було таким, ніби з дулею в кишені". Було бажання, щоб воно працювало на партію, але раптом в ефірі з’являлися повідомлення про Голодомор. За це, до речі, зняли керівника, який у 1933 році змушений був втекти до Росії. А згодом, під час сталінських репресій, все керівництво Українського Радіо було розстріляно. Ці факти не викладають у школах, але це частина нашої спільної історії.

Серед усіх відкриттів мене найбільше вразила дата заснування нашого симфонічного оркестру. Жодна інша радіостанція в Україні не може похвалитися наявністю власного симфонічного оркестру, а ми маємо таку унікальність. Тут присутній наш диригент Володимир Шейко, і ми вже почали планувати святкування, адже в 2029 році нашому оркестру виповниться 100 років. Він з'явився на п'ять років пізніше, ніж радіо, в Харкові, який тоді був адміністративним центром радянської України. Першим диригентом став Яків Розенштейн, що згодом продовжив діяльність у Києві. Проте, коли ми почали досліджувати архіви, виявилося, що рецензії на виступи нашого оркестру, який був створений у жовтні 1929 року, з'являлися ще в лютому 1928 року. Як таке могло статися? Виявилося, що оркестр уже існував, проводив концерти та гастролював, а в пресі публікувалися критичні зауваження щодо браку певних інструментів або можливих поліпшень у репертуарі. У 1929 році його офіційно зарахували до штату радіокомітету, тобто він став штатним радіооркестром. Тепер ми обговорюємо, чи варто встановлювати офіційну дату заснування, адже це найстаріший постійно діючий симфонічний оркестр в Україні. Також варто зазначити, що в нашій книжці вперше публікується штамп цензора зі словом "цензор", який ставився на мікрофонну папку. Це була штатна посада, і те, що слово "цензор" було написано прямо, стало для мене справжнім відкриттям.

Історія Українського Радіо є невід'ємною частиною національної історії. Вона відображає, як наша країна протистояла радянському впливу, як ми об'єднувалися під час Революцій та як разом переживали локдауни під час пандемії, коли багато хто знову відкрив для себе магію радіо. У часи окупації чи блекауту радіо стає голосом, що відображає реалії нашого життя. У нашій книзі зібрані численні історії, що втілюють біль, надію та спротив українського народу.

Вадим Міський підписує читачам книгу "Українське радіо. Історія буремного століття". Фото надав Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk).

Володимир В'ятрович: Знаряддя для посилення тоталітаризму застосовувалося в боротьбі проти самого себе.

Сьогодні суспільство стикається з труднощами у розмежуванні ідеологічної "бронзи" старого радіо та ідеї свободи, що була йому властива. Яке значення має ця книга у процесі відокремлення істини від фальші, пане Володимире?

Володимир В'ятрович: Думаю, ця книжка дуже добре нагадує, що технічний інструмент можна використовувати як на благо, так і на зло. Ця книжка про радіо, але так само можна говорити про інтернет та інші винаходи. Радіо було насправді великим технічним та цивілізаційним проривом. Люди вперше отримали можливість передавати звук на відстані. З іншого боку, радіо у ХХ-му столітті -- це один із невід'ємних і дуже потужних інструментів тоталітаризму. Це можливість говорити від імені якогось керівництва одним голосом -- для мільйонів вух. Тож це прекрасний інструмент для формування тоталітарної пропаганди. Так робили нацисти та комуністи, останні вперше зробили дротове радіо, яке прийшло в кожну хату -- і орвелівський "старший брат" шепотів із кожної кухні, бо радіо майже не вимикалося. Та водночас радіо стало інструментом боротьби проти тоталітаризму.

У книзі є два важливі для мене, як дослідника українського визвольного руху, епізоди. Це історії про дві українські радіостанції. Одна з них проіснувала дуже коротко, буквально кілька днів -- це радіостанція імені Євгена Коновальця. Вона виконала дуже коротку місію: 30 червня 1941 року з неї було оголошено про відновлення незалежності України. Звісно, потім прийшли нацисти, усіх заарештували, але справу було зроблено, що відіграло величезну роль. Коли згодом нацисти пробували гасити цю ініціативу української незалежності, то їм було дуже важко, бо звідусіль казали: "Ми ж чули це по радіо! Що значить "немає незалежності?". І це навіть спонукало деяких політиків підтримувати ідею незалежності, бо вона прозвучала по радіо. Другий епізод, який навіть заслужив на окрему книжку, це радіо "Афродита" -- унікальний приклад, коли підпілля мало власну радіостанцію, яка працювала протягом двох років. Отже, інструмент, який працював на зміцнення тоталітаризму, було використано у боротьбі проти тоталітарного режиму. А вже наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років радіо було потужним інструментом пропагування та поширення української культури, що стало тріщиною, яка зруйнувала фундамент, на котрому стояв СРСР.

Варто також відзначити роль радіо як важливого інструмента. Я мешкаю неподалік Бучі і добре пам’ятаю складний 2022 рік. Наше містечко опинилося під російською окупацією, і, як наслідок, багато комунікацій було зруйновано, почалися блекаути. Уявіть собі: пізно восени ви сидите в темряві, без світла, інтернету та телефонного зв'язку, але в такій ситуації радіо стає справжнім порятунком. Я придбав невеликий приймач і почав ловити радіохвилі. Цей досвід показує, як ми, можливо, самовпевнено вважали, що залишили позаду часи, коли залежали від простих технологій, таких як радіо, в нашій епосі Wi-Fi і Bluetooth. Війна підкреслює, що наша еволюція як людства не була такою значною, як нам здається.

Володимир В'ятрович. Фото надав Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk).

Дмитро Хоркін: "Ми змусили поважати Українське Радіо"

Наше суспільство нарешті побачило Українське Радіо. Але чому воно так довго чи то відмовлялося його бачити, чи йому просто не давали його бачити, порівняно з іншими медіа, зокрема, комерційними?

Наталія Лигачова висловила думку, що ті, хто щиро цінує українську культуру та історію, завжди знаходили час для Українського Радіо. Вона підкреслила, що навіть в період існування Радянського Союзу радіо і телебачення функціонували українською мовою. Це означає, що російська мова не мала місця навіть у Держтелерадіо УРСР. Така ситуація була надзвичайно важливою, адже люди мали можливість чути українську мову і виховувати своїх дітей у цьому мовному середовищі.

Дмитро Хоркін: За останні 8 років ми змусили тих, хто не поважав, поважати Українське Радіо. І монета також є, хоча Нацбанк нам тричі відмовляв. Так само у багатьох інших питаннях. Ми змусили поважати себе.

Вадиме, чи можливі ще подальші дослідження та відкриття?

Вадим Міський: Нам би хотілося, щоб ці дослідження тривали, адже ще існує безліч нерозказаних історій. У нас є 500 сторінок, що є досить значним обсягом, але ми намагатимемося додати ще щось до наступного тиражу, сподіваюся, він відбудеться. Тепер я усвідомлюю, що насправді означає "виправлене та доповнене друге видання".

Чи згадується у книзі наше іномовлення?

Дмитро Хоркін: У цій книзі багато інформації про іномовлення. Ігор Мурашко, зокрема, є ключовою постаттю у сфері українського іномовлення. Ми розглядаємо радіо, яке мовило як в Україні, так і за її межами, використовуючи різноманітні канали. Досліджуючи особисту справу головного диктора Ігоря Мурашка, ми виявили, що його діяльність підлягала перевірці з боку КДБ. У 1972 році радіослухачі запросили його на зустріч у Римі. Цікаво, як він збирав необхідні матеріали та отримував анонімні повідомлення. Іномовлення стало об'єднаною редакцією та невід'ємною складовою частиною Українського Радіо.

Дмитро Хоркін і Вадим Міський. Фото надав Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk).

Володимир В'ятрович зазначив: "Ця книга приносить чимало позитивних сподівань".

Чи будуть іще написані про радіо наукові дисертації?

Володимир В'ятрович: Напевно, будуть. Матеріал і потенціал для того є. Але мене цікавлять насправді ось такі видання, як ця книжка. Це інший рівень, спроба підсумувати щось для загалу. Дуже добре, що 100-річчя радіо відбулося гучно -- і залишилося таким сухим залишком. І дуже добре, що ви обрали саме науково-популярний формат. Я впевнений, що це набагато важливіше, ніж якісь суто наукові речі. Для масової аудиторії потрібна все-таки науково-популярна література. Ця книжка вселяє багато оптимізму, тому що ми вийшли на новий рівень -- ми маємо саме українську (а не перекладну -- ред.) науково-популярну літературу на українські теми. Маємо книжки про Українське Радіо, про "Братів Гадюкіних", про "Океан Ельзи". Хай з'являються тепер окремі книжки про окремі програми, радіостанції, наприклад, про FMки початку 1990-х, про роль польського радіо для української аудиторії тощо.

Наталія Лигачова висловила впевненість: "Я переконана, що незалежні українські медіа продовжать своє існування".

Ми спостерігаємо війну між кричущим заголовком і правдою, тобто між клікбейтом і стандартами. Яке майбутнє чекає наші медіа? Чи переможе ТікТок? Чи буде більше людей, які хотітимуть чути хай не таке швидке, але правдиве слово?

Наталія Лигачова: Вважаю, що на нас чекає не дуже добре майбутнє. Але коли з'явилося кіно, пророкували смерть театру, наприклад. Тому все ж таки якісні медіа залишаться, можливо, вони будуть тільки для еліти. Але від еліт багато що залежить.

Наталія Лигачова. Фото надав Юрій Прияцелюк (facebook/Yuriy Priyatselyuk).

На фоні конфлікту та обмежень на свободу висловлювань, які зазвичай супроводжують воєнні дії, чи зможуть українські медіа зберегти незалежність?

Наталія Лигачова: Я маю впевненість, що вони збережуться. Безсумнівно, припинення фінансової підтримки з боку США для незалежних медіа стало значним ударом. Але варто зазначити, що Суспільне мовлення все ще отримує фінансування від держави. Я вірю, що завдяки механізму, закладеному після Революції Гідності для формування Наглядової Ради, Суспільне залишиться незалежним від уряду та дотримуватиметься високих стандартів. Я переконана, що незалежні українські медіа продовжать своє існування.