Чудовий хліб від щирих людей: як в інклюзивній пекарні формують майбутнє для України.

Зараз, під час війни, в умовах тривог, кожному з нас як ніколи хочеться тепла й підтримки. І нас підтримує спілкування, коло друзів, робота чи навчання. Проте такі можливості є не в усіх. Поруч із нами живуть люди, що так само, як і ми, потребують соціалізації, але ми не бачимо їх на наших вулицях, у кав'ярнях чи офісах. Це люди з ментальною інвалідністю. Через стигматизацію суспільства вони замкнені у себе вдома або в спеціалізованих інтернатах. На жаль, дуже часто розмови про те, що нам треба будувати безбар'єрне та інклюзивне суспільство, залишаються лише розмовами. Але крига скресає -- з'являються локальні ініціативи, які допомагають людям з інвалідністю соціалізуватися, знайти підтримку та розвиватися. Такі, як інклюзивний простір Good Bread Hub, де працюють і творять люди з ментальною інвалідністю. Це місце, де кожен хліб, тістечко або кекс випікається з турботою, щоб зігріти серця українських воїнів і мирних жителів, які потребують підтримки у цей складний час. Бо турботу і підтримку відчувають самі працівники пекарні.

"Ми прагнемо створити середовище, де наші підопічні відчувають безпеку та комфорт. Тут їх бачать, слухають і розуміють. Це простір для соціалізації, де кожен може відчути свою значимість і важливість, знаходити нових друзів і навіть кохання. Ми мріємо про те, щоб таке ставлення стало нормою по всій Україні. Хочемо, щоб люди з аутизмом, синдромом Дауна, шизофренією та іншими розладами були помітні у суспільстві і мали можливість жити повноцінно", -- зазначає засновник Владислав Малащенко.

"Вони могли б залишатися вдома, займатися малюванням олівцями на папері чи дивитися телевізор, але вони обирають приходити на роботу. Це справді важливо! Це слугує їм мотивацією — усвідомленням своєї необхідності. А також соціалізація — вони спілкуються між собою. У нас навіть утворилися пари", — зазначає пекарка-супроводжуюча Good Bread пані Наталія.

У нашій пекарні працюють пекарі з різним досвідом: деякі лише нещодавно приєдналися до команди, тоді як інші вже відзначають сьомий рік разом з нами, починаючи з самого заснування. Кожен з них має свої уподобання — хтось насолоджується роботою з тістом, а хтось із задоволенням готує кекси. Проте, коли їх запитують, що найбільше цінують у своїй роботі, всі одностайно відповідають: "Дружня атмосфера в колективі".

"Вони йдуть на роботу із задоволенням, тому що ми для них насамперед друзі, які підкажуть і розкажуть, що і як треба робити. У нас не розділяють людей, не акцентують на тому, що "з тобою щось не так". Усі на одному рівні", -- продовжує пані Наталія.

"Наші молоді спеціалісти чітко усвідомлюють розклад робочого дня та мають ясне уявлення про свої обов'язки і зони відповідальності. Вони вправно працюють з технологічними картами, і це, варто зазначити, під силу не кожному фахівцеві. А наші хлопці та дівчата отримали належне навчання, завдяки якому можуть точно інтерпретувати дані, уважно перевіряючи кожну цифру і множачи її на потрібну кількість," -- з гордістю зауважує вона.

Її метод полягає в тому, щоб зацікавити та надихнути, викликавши сяйво в очах, а не примушувати до дій. Вона вважає неприпустимим критикувати за невдачі чи помилки. Пані Наталія підкреслює, що проблеми можуть траплятися у кожного.

"Ми -- дружна команда, одна сім'я. Як я своїм хлопцям і дівчатам завжди кажу: кулачок складається з пальчиків, а ми -- як пальчики. Один пальчик зламався -- кулачок уже має не ту силу. Їм це так подобається!

Коли стається виплеск емоцій -- не так торкнулися, щось не так сказали, я підходжу і говорю: "Ходімо, посидимо на диванчику в коридорі, поговоримо, водички поп'ємо". І ми виходимо, спілкуємося, мені розповідають, чому так сталося.

Деякі люди можуть "відключатися" — помічаєш, що вони більше не готові до роботи. Це нормально, завжди можна відволіктися на чашку чаю або зайнятися малюванням. Коли відчуєш полегшення, повертаєшся — я рада тебе бачити, давай знову займатися справами. А сваритися чи тиснути — це точно не принесе нічого доброго, — підкреслює вона.

На думку Наталії, пекарня є не тільки місцем для соціалізації людей з ментальною інвалідністю, але й чудовою можливістю для них отримати перший досвід роботи та зміцнити власну впевненість. Деякі з тих, хто пройшов це місце, знаходять роботу в інших компаніях, тоді як інші вирішують залишитися. Наприклад, Тарас, який уже шість років трудиться у пекарні.

Тарас з'явився на світ у столиці України, Києві, і здобув вищу освіту в галузі філософії. У віці 24 років, після втрати матері, він зіткнувся з серйозними проблемами зі здоров'ям. "Я не міг впоратися зі своїми діями, і здавалося, що чую думки інших людей", -- ділиться він спогадами про той складний етап свого життя.

Уже майже десять років Тарас живе в Пуща-Водицькому психоневрологічному інтернаті. Єдина рідна людина -- сестра -- не знає, де живе брат. Good Bread для Тараса -- це короткий вихід в інше життя. Де можна зустрічати різних людей, помилятися, вчитися, обговорювати вихідні. Жити.

Спочатку Міша працював кур'єром, а тепер він обіймає посаду головного пекаря.

"Світлана прийшла на посаду посудомийки, а тепер -- мої права і ліва руки. Навіть якщо я відволічуся, вона нікому не дасть зробити щось неправильно. Катюня в нас теж старший пекар. Вона робить печиво, кекси. Вадик у нас третій місяць. Він неговіркий і не з кожним піде на контакт, але наша робота така, що ми маємо налагодити комунікацію. І що ви думаєте? Він уже обіймається, навіть шуткувати навчився!" -- з гордістю розповідає пані Наталія про свою команду.

Волонтери постачають спечений хліб, сухарики та кекси військовим і мешканцям прифронтових районів, а також роздають їх разом із гарячими обідами тим, хто цього потребує, у Києві.

"Хлопцям у ЗСУ ми робимо сухарики з хліба, який самі печемо, -- розповідає пані Наталія. -- Робимо з різними приправками, з любов'ю. Свіжий хліб вони ж не завжди можуть з'їсти, а так на завданні, в окопі, десь в укритті боєць дістав сухарик, з'їв і вже не такий голодний. Сухарики набагато довше зберігаються.

Військові висловлюють нам свою щиру вдячність за надану допомогу. Для нас важливо усвідомлювати, що люди в безпеці, мають їжу та відчувають нашу підтримку, наскільки це можливо. Мої руки - це моя сила.

Навіть на прифронтових територіях люди насолоджуються свіжим хлібом. Пані Наталія щиро ділиться своїми переживаннями за волонтерів, які, незважаючи на наявний захист, часто розносять хліб людям під ворожими обстрілами.

"Мороз по шкірі від того, як подорослішали наші діти за час війни. У них зараз немає дитинства. Але є велика людяність, розуміння, що треба перш за все поділитися з тим, хто слабший. Наприклад, коли з трьох дітей старший тримає у руках хлібину, відламує і дає молодшим. Його запитують: "А чому сам не їси?". А він відповідає: "А я потім. Дивіться -- я хлібчик роздаю!", -- ділиться жінка.

Цю величезну доброту вона спостерігає й у своїх пекарях. Пані Наталія звертає увагу на них. Молоді хлопці та дівчата старанно і уважно пакують хліб для безкоштовних обідів.

Займається діяльністю в Good Bread та художній студії Ar/Br, яка отримала свою назву від терміна "ар брют". Представники цього напряму – це художники і скульптори, які не мають формальної художньої освіти та представляють соціальні групи, що стикаються з дискримінацією: ув'язнені, особи з інвалідністю та інші. Проте, це не заважає їм створювати вражаючі та незвичайні твори мистецтва.

У майстерні працюють ті, хто не хоче працювати з випічкою, але теж хоче мати роботу і має потребу творити. Заходять сюди і пекарі. Власне, натхненником є пекар Тарас. Він приніс до пекарні власні роботи олією і так заклав перший камінь у проєкті.

До нас завітав юнак з психоневрологічного інтернату. Його мета полягала в тому, щоб знайти спосіб заохочувати себе прокидатися щоранку. Він почав експериментувати з кольорами та формами, і це стало для нього справжнім джерелом натхнення!

Коли людина потрапляє у психіатрію, вона проходить адаптацію до своєї хвороби, лікування, а потім, якщо за нею нема кому доглядати, потрапляє в інтернат. І це, по суті, в'язниця до самої смерті, з якої ти не можеш виходити, якось себе реалізовувати, чогось досягати. Дуже класно, що деякі інтернати все ж дозволяють людям виходити і щось пробувати", -- говорить кураторка майстерні Анастасія.

Освітня спеціалізація в галузі культурології спонукала її приєднатися до команди Good Bread у вирішальний період свого життя. Її надихнув приклад друга, який займається підтримкою людей із синдромом Дауна. Вона вважає своїм покликанням виявляти талант кожного художника та знайомити світ із новими, маловідомими обдаруваннями.

"Ми організовуємо невеличкі виставки, і наразі я веду переговори з кількома галереями стосовно колективних та індивідуальних експозицій наших художників. Також звертаємося до молоді для створення мерчандайзу. Плануємо випустити каталог, щоб мати можливість продавати роботи і забезпечити наших митців доходом, не прив’язуючи їх до квартир чи інтернатів," — розповідає вона.

Зараз Good Bread, завдяки донатам і коштам спонсорів, реалізовує проєкт кімнат підтримуваного проживання -- місць, де такі люди, як Тарас, зможуть пожити звичайним життям, отримуючи необхідні допомогу та підтримку. Це важливий крок до самостійного життя та інтеграції у соціум. Для України це новий напрям, тоді як на Заході такі квартири є доброю альтернативою інтернатам.

У день нашого візиту у майстерні працюють пейзажистка Марія, мультиплікатор Петро і художник Андрій. Усіх їх хвороба спіткала у дорослому віці, вони встигли здобути освіту, відбутися у професії.

Петро Славинський — 2D-аніматор, сценарист та актор, який має аутистичний спектр. Він займається створенням мультфільмів і проявляє великий інтерес до зоології та палеонтології.

Тематика його творів переосмислює класичні казки та романи таких авторів, як Шекспір, Кіплінг, Томпсон і Йозеф Август, відображаючи сучасні соціальні проблеми через призму сатиричної комедії. Головними персонажами є тварини, наділені людськими рисами, а основними темами виступають соціальна нерівність та любов.

Андрій Клименко (на фото) з'явився на світ у 1978 році в Харкові. У 1997 році він успішно завершив навчання в художній школі імені Тараса Шевченка в Києві, а в 2002 році отримав диплом на поліграфічному факультеті Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського".

З 1998 по 2012 рік займався створенням 2D-мистецтва для відеоігор, ставши одним із перших фахівців у цій сфері в Україні. У 2004 році опинився в психіатричній лікарні, а в 2012 році отримав статус інваліда.

Завдяки хворобі він почав уникати малювання, але, отримавши підтримку психолога, змирився зі своїми змінами і знову поринув у творчість. Це захворювання вплинуло на його стиль, перетворивши його з реалізму на емоційний живопис.

З початку цього року Андрій долучився до майстерні, де займається створенням ілюстрацій, колажів та портретів у стилі "поп-брют". Він виявляє інтерес до неопоп-арту та експресіонізму. У своїх творах він досліджує повсякденні сцени, радянську спадщину та світ відеоігор.

Митці з радістю діляться своїми творчими досягненнями: Марія представляє ескізи для проекту "Знаки зодіаку", Петро демонструє анімаційний фільм, присвячений російському вторгненню в Україну, Андрій пропонує пророчу серію робіт 2021 року, що зображує напад на Україну інопланетянами-ватниками. Також він працює над циклом, присвяченим поїздкам волонтерів на Донбас, ілюстраціями до "1984" Джорджа Орвелла, експериментальними колажами та серією, що відображає досвід перебування у психіатричній лікарні під назвою Mental hospital.

Описана росіянином Всєволодом Гаршиним гнітюча атмосфера психіатричної лікарні змальована паном Андрієм вражаюче точно. Вади 140-річної давності оживають у сучасних картинах.

"У лікарні добре, тільки коли ти засинаєш, бо тобі може наснитися якийсь сон, і це таке щастя! Дехто просто лежить увесь день і чекає, щоб заснути. Хворі там -- як раби, санітари змушують їх виконувати свою роботу: прибирати, мити підлогу, носити мішки з білизною. А самі в цей час відпочивають, сміються, сидять в Інтернеті, готують собі смачну їжу. Персонал там узагалі любить смачно поїсти. "Розплачуються" за це із пацієнтами сигаретами.

У їдальні подають їжу в металевих тарілках, які дуже гарячі, і ще треба встигнути їх донести. Пацієнти використовують рукава, щоб уникнути опіків, коли беруть тарілки. Чоловіків у лікарні голять раз на тиждень, не звертаючи уваги на можливі порізи.

Коли я лежав, я помітив одного чоловіка, який заліз на стілець і почав лизати екран телевізора. Потім я його зобразив так, ніби він прагне втекти від жахів реальності у світ телевізійних ілюзій. Дехто мріє потрапити навіть у інтернат, а хтось проводить усе своє життя в лікарні, до самого кінця. Такі люди вже не хочуть виходити на вулицю, їм нічого не цікаво: вони просто сидять або лежать, запевняючи, що звикли до цього способу життя.

"Раніше я проводив по місяцю в лікарні раз на рік. І коли нарешті настає той день, коли ти виходиш, це просто неймовірне відчуття щастя!" – ділиться він.

Пан Андрій говорить багато, активно ділиться власними творчими ідеями і планами, ніби прагне "наїстися" спілкуванням, як хлібом.

"Загалом, тема людей, яких ніхто не помічає, та їхнє бажання створювати, є маловідомою частиною нашого суспільства, але вона безумовно має право на існування, і про це варто говорити. Коли хтось зізнається, наприклад, у наявності шизофренії, що ми зазвичай уявляємо? Але потім виявляється, що ця особа насправді є надзвичайно розумною та творчою, просто обмеженою соціальними стереотипами. Саме мистецтво може стати простором, де ці стереотипи можуть бути подолані," — додає Анастасія до розмови.

Просвітницька діяльність є невід'ємною частиною Good Bread Hub. Організація активно веде кампанії у соціальних мережах та проводить різноманітні заходи. На території хабу регулярно проходять майстеркласи, які ведуть люди з ментальними особливостями. Серед таких митців - Владим Сокол, поет, бард та художник, який створює вірші, музику, малює образи святих та займається вишивкою. Команда Good Bread Hub постійно бере участь у різних заходах і ярмарках, а також організовує власні. У планах на майбутнє - відновлення четвертого поверху, де будуть створені кімнати для підтримуваного проживання, кінотеатр і лекторій для навчання професії соціальних терапевтів.

Коли ми говоримо про відновлення України після війни, наші думки зазвичай звертаються до фізичної реконструкції: нові райони, дороги, відновлені підприємства, мости. Проте є аспекти, які варто не лише відновлювати, а й кардинально змінювати. Одним із таких є ставлення до людей з психічними розладами. Інклюзивні ініціативи та бізнеси повинні стати основою, на якій відновлюватиметься українське суспільство. Нам необхідно навчитися жити в гармонії, приймати одне одного та спостерігати за оточуючими так, як це роблять у Good Bread: з розумінням, цікавістю та захопленням, коли в центрі уваги постає людина, а не її недуга.