"Документальна" агітація: як російські медіа висвітлюють анексію Криму та частини Східної України.

Російські чиновники прагнуть впливати на населення анексованих регіонів, використовуючи "документальні" фільми як інструмент пропаганди.

Захоплені території України опинилися під інформаційним контролем російських загарбників. Деякі з цих регіонів вже більше десяти років піддаються медіавпливу з боку окупантів. В районах, що потрапили під окупацію після початку повномасштабної війни, одним із пріоритетних завдань загарбників стало знищення українських медіа та створення власних місцевих інформаційних каналів. Основним інструментом пропаганди на цих територіях стало термінове забезпечення мовлення центральних російських телеканалів. Через них місцевим жителям демонструють контент, що покликаний переконати їх у тому, що окупація — це лише "возз'єднання з історичною батьківщиною", а не агресія. Центр досліджень "Детектора медіа" проаналізував, на прикладі двох "документальних" мінісеріалів, які транслювалися на російському телебаченні і присвячені десятиріччю фальшивих "референдумів" у Криму та на сході України, як саме російська пропаганда намагається донести свої меседжі щодо окупованих українських територій.

"Документальна хроніка Донбасу: голосування, евакуаційні процеси та десятиліття витривалості"

У травні 2024 року на російському "Першому каналі" відбулася прем'єра двосерійного "документального" фільму під назвою "Звільнені території -- лінія життя". Проект створено "Студією Індіго", заснованою у 2009 році. Згідно з інформацією на офіційному сайті студії, вона була утворена командою, яка успішно виробляла рекламні матеріали для партії "Єдина Росія" у 2007 році, а також інформаційні ролики для Центральної виборчої комісії. Автори, з таким "значним" досвідом у пропагандистській діяльності, присвятили своє нове творіння десятиріччю з моменту проведення "референдумів" у Донецькій і Луганській областях, що відбулися 11 травня 2014 року.

Ролі ведучих у фільмі виконує трійка пропагандистів: Мар'яна Наумова, Семен Пегов та Олександр Мозговий. Наумова -- колишня спортсменка-пауерліфтерка, яку в 2016 році дискваліфікували через позитивний результат на допінг-контролі. Також вона з підліткового віку брала участь у російських пропагандистських акціях під прикриттям "спортивно-гуманітарної місії", у 2014 році у свої 15 років відвідувала Північну Корею, потім багато разів приїжджала на окуповані території сходу України, їздила в Сирію на російські військові об'єкти. З початком повномасштабного вторгнення стала регулярно з'являтися на російському телебаченні як "воєнкор" (це назва російських пропагандистів, які працюють на війні. -- "ДМ"). Семен Пегов -- теж "воєнкор", пропагандист, який працює разом із російськими військовими з 2014 року. Олександр Мозговий -- колишній український журналіст, працював на телеканалі "Україна", а у 2015 році виїхав на окуповані території та став там співпрацювати з місцевими органами пропаганди.

Сцена з фільму "Звільнені території — лінія життя". На зображенні – голова окупаційної адміністрації захоплених територій Луганської області Леонід Пасечник разом з Олександром Мозговим.

Фільм реалізований у форматі бесід ведучих з персонажами стрічки, які відбуваються переважно на вулицях, при цьому періодично вставляються сцени подій 2014 року. У центрі сюжету – дві категорії людей: члени місцевих окупаційних адміністрацій та звичайні прихильники "русского міра", які брали участь у спробах організації фальшивих "референдумів".

Багато ефірного часу надано нинішнім очільникам окупаційних адміністрацій Денісу Пушиліну та Леоніду Пасечнику. При цьому попередніх лідерів адміністрацій загарбаних територій, які критикували керівництво Росії, не згадано. При тому, що більша частина фільму присвячена подіям весни 2014 року, імена ватажка терористів Ігоря Гіркіна-Стрєлкова або очільника колаборантів Павла Губарєва, не згадують узагалі. Пушилін і Пасечник, які були призначені російськими "кураторами" на посади голів окупаційних адміністрацій лише у 2018 та 2017 роках, подаються як головні лідери заколоту, який у стрічці названо "народним протестом". Очевидно, таким чином російська пропаганда намагається збільшити медійну вагу лояльних Кремлю призначенців.

Інша група учасників фільму складається з маловідомих організаторів і активістів, які намагалися зімітувати "референдуми", що мали на меті показати нібито широку підтримку сепаратистського руху знизу. Пропагандисти постійно підкреслюють, що проросійські "протести" в Донецьку та Луганську в 2014 році нібито відбулися "спонтанно", "без жодної організації" та "люди просто зібралися". Як зазначає в документальному фільмі колишній лідер бойовиків "Схід" ("Восток") Олександр Ходаковський, який тепер займає посаду "замначальника ГУ Росгвардії" в окупованій частині Донеччини, навіть самі "референдуми" "раптом, якісь чином організувалися" (насправді цю діяльність координували з Росії, про що, зокрема, повідомляла Служба безпеки України 7 травня 2014 року на своєму сайті).

Сцена з кінороботи "Звільнені землі - лінія виживання". На зображенні - Деніс Пушилін, керівник окупаційної адміністрації Донеччини, разом із Семеном Пеговим.

Головним аспектом стрічки є обвинувачення України у розв'язанні конфлікту на сході країни, а також спроба зняти відповідальність з місцевих сепаратистів, зокрема — з Російської Федерації.

Замовчування фігури Гіркіна-Стрєлкова зумовлене не лише його нинішнім перебуванням у російській в'язниці, але й прагненням спростити подання подій, що відбувалися в Донецьку та Луганську в 2014 році, як "виключно мирного протесту", нібито організованого тільки "місцевими шахтарями та робітниками". Захоплення обох міст, яке здійснювалося збройним загоном під керівництвом полковника ФСБ (який прямо заявив, що саме він "призвів до початку війни"), було виключено з наративу фільму. Натомість акцент було зроблено на подіях Майдану 2013-2014 років, які подали як "державний переворот", "прихід нацистів до влади" та основну причину виникнення "мирного протесту" сепаратистів.

Оголошення антитерористичної операції в Україні, разом із нехтуванням подіями в Слов'янську, представлено як дії "хунти", що намагається придушити "мирний протест". Створювачі фільму маніпулюють фактами, емоційними кадрами та висловлюваннями спікерів, формуючи вигідний для Кремля наратив, в якому немає самого Кремля, але присутні "пригноблений народ Донбасу" та "нацисти з Києва".

Для того, щоб підтвердити свою головну тезу, пропагандисти застосовують звичний спектр інструментів -- від замовчування незручних для їхнього наративу подій до вирваних із контексту цитат. Згадували навіть меми 2004 року про Юлію Тимошенко та "колючий дріт навколо Донбасу" або "розстріл росіян в Україні з атомної зброї".

Стиль використання цитат і окремих фрагментів відеохроніки визначається вже на початку стрічки, коли президент Володимир Зеленський нібито висловлює думку: "Велика помилка -- залишатися жити на Донбасі". Це формулювання створює враження, ніби Зеленський засуджує саме існування на сході. Проте насправді його повна цитата звучить так: "Я вважаю, що якщо ти сьогодні мешкаєш на тимчасово окупованій території Донбасу та вважаєш, що "наше діло праве", "нам -- у Росію", "ми -- росіяни", -- велика помилка залишатися жити на Донбасі...".

Автори фільму намагаються довести, що війна проти України у 2014 році почалася не через спроби Росії продовжити загарбання території України після окупації Криму, а лише через "ненависть до Донбасу" з боку "київської постмайданної" влади. Одним зі спікерів фільму є Володимир Носов, титрований як "директор Інституту дослідження історії Донбасу". На сторінці захопленого й перейменованого окупантами "Донецького державного університету" йдеться, що він отримав у 2013 році ступінь магістра історії та обіймає посаду старшого викладача. Носов говорить, що Київ не прислухався до вимог "протестувальників", бо "ми не люди". Він та інші учасники фільму розповідають про конфлікти навколо мови та історичної пам'яті, подаючи саме їх як головні причини "народної революції" та бажання "народу Донбасу захистити себе від нацизму". Як стверджує одна з неназваних у фільмі жінок, "вони нас просто почали вбивати, тому що ми Донбас, ми шахтарі, ми православні".

У фільмі не згадуються українські протести в Донецьку, напади на них, участь російських "гастролерів" у подіях весни 2014 року, а також подальше пряме втручання російської армії у конфлікт. Росія проявляється лише в заключних частинах стрічки, де вона постає як рятівниця та омріяна мета, до якої, нібито, всі роки незалежності України прагнули "мешканці Донбасу". Повномасштабне вторгнення Росії та його вплив на схід України згадуються лише мимохідь, тоді як визнання Кремлем окупованих територій "своїми" подається як свято, дарунок долі і особисто Володимира Путіна.

Хоча деякі деталі все ж виходять за рамки загальної історії. Наприклад, Пушилін зазначає, що у 2014 році "ми вже тоді вбачали у Володимирі Путіні нашого лідера". Один із шахтарів, відповідаючи на запитання про те, чи варто було жертвувати за приєднання до Росії, відповідає "так", але потім говорить про "десять років терпіння", які нібито пережив "Донбас". Проте, якщо між імітаціями "референдумів" і "офіційним приєднанням нових регіонів до Росії" минуло вже вісім років, чому ж тоді ще потрібно терпіти протягом наступних двох?

Використання дітей у військовій пропаганді є одним із найбільш аморальних прийомів, до яких російські пропагандисти часто вдаються. На початку фільму пропагандистка Марія Наумова представляє історію хлопчика Дмитра з Авдіївки. Хлопчик народився незадовго до початку повномасштабного вторгнення, і в лютому 2024 року йому виповнилося чотири роки. Сюжет показує, що батьки Дмитра відмовилися від евакуації, тому протягом двох років він жив "під бомбами", адже місто стало мішенню з перших днів війни. Відмова батьків вивезти дитину з небезпечної зони, особливо під час останніх місяців облоги, подається у фільмі як доказ стійкості та опору українській владі, яка закликала до примусової евакуації дітей. Згадується, що Діму "ховали в підвалі" від українських поліцейських і волонтерів, в той час як насправді це був спосіб уникнути російських бомб. Фільм демонструє емоційні фрагменти, де цивільних переконують покинути свої домівки, представляючи це як доказ того, що Україна "викрадає дітей". При цьому не згадується, що евакуація дітей відбувалася лише за присутності хоча б одного з батьків або їхніх опікунів. Також не пояснюється, чому саме було прийнято рішення про примусову евакуацію, скільки вибухівки було скинуто на Авдіївку під час боїв і ким саме. Російська армія згадується лише в момент, коли дитину вивозять з зруйнованого міста, представлена водієм-солдатом, який дарує хлопчику шоколадний батончик. Наприкінці сегменту про Дмитра Наумова запитує у його матері, чому вона відмовилася від евакуації і рік провела в підвалі. Спочатку жінка відповідає, що "ми нікому не потрібні", але потім, після монтажної вставки, вона наводить "залізний" аргумент, який сподобався авторам: "Не хотіли, щоб його там навчали і нав'язували нацизм".

"Крим — це наша земля. А кому ж іще він може належати?"

Напередодні річниці анексії Криму, яку росіяни називають "возз'єднанням", на загальнонаціональному "Першому каналі" вийшов так званий документальний мінісеріал "Під небом Криму". Протягом двох годин у цьому фільмі розповідалася "істинна" історія українського півострова, а також аналізувалися обставини, що нібито сприяли "мирному приєднанню" Криму до Росії.

Вступ, що був використаний у рекламній кампанії фільму, починався з наступних слів: "2014 рік став відправною точкою для нового життя півострова. Крим увійшов до складу Росії. Це не було приєднанням, а возз'єднанням, спровокованим тривалим бажанням кримчан повернутися до своєї історичної батьківщини". У серіалі термін "кримчани" вживається виключно стосовно росіян та "багатонаціональної" російської культури. При цьому кримські татари, які є корінними мешканцями півострова, в сюжеті навіть не згадуються.

Одним із головних героїв серіалу, який "досліджує" історію Криму, разом зі своїми телевізійними колегами, став Леонід Якубович, російський телеведучий, ведучий програми "Поле чудес". Він почав серіал із розповіді про те, що вперше побачив море, "російське море", у Криму. І продовжив словами:

Що означає "наш Крим"? Який інший може існувати? Яким ще може бути Крим, за який віддано безліч життів, за який стільки людей ризикували власним життям?

Протягом усього серіалу на екрані з'являються відомі особи з російського шоу-бізнесу, які слугують інструментом Кремля для впливу на громадську думку й розповсюдження російської пропаганди. Артисти з численними шанувальниками відкрито підтримують збройну агресію Росії проти України та беруть участь у пропагандистських заходах як в самій Росії, так і на тимчасово окупованих українських територіях. У серіалі вони постійно називають Крим "нашим", а Путіна – "нашим президентом".

До переліку зіркових ведучих долучилися: російська акторка Ксенія Алфьорова, телеведучий "Першого каналу" Олександр Смол, акторка Катерина Стриженова та артист Едгард Запашний, які часто виступають як "експерти" з політичних тем у російських ЗМІ.

Одна з персонажок серіалу зазначає, що "день 18 березня" (дата, коли Росія офіційно оголосила про анексію Криму) є настільки значущим для її родини, що "об'єднує всі свята, дні народження та важливі події. Тобто, 18 березня та 9 травня — це, напевно, ті свята, які не викликають сумнівів".

Сюжет цього серіалу зосереджується на контрасті між Кримом до 2014 року і після його анексії. Звісно, що пропагандистський телеканал малює картину півострова після захоплення як "квітучого та процвітаючого". У програмі порівнюються різні сфери життя, такі як освіта, бізнес, медицина, промисловість та будівництво. Таким чином, намагаються переконати глядачів, що Крим "зараз живе значно краще, ніж раніше".

Ще у 2021 році журналісти "Криму. Реалій" пояснили, що півострів живе лише завдяки прямому вливанню коштів із російської казни. Поки бажаних дивідендів від робочих місць півострів не приносить. Журналісти Eurasianet, які публікують аналітику про європейський та азійський регіони, повідомляли, що Крим з'їдає 21% усього обсягу підтримки російських регіонів.

Щоб показати всю красу та розкіш анексованого півострова, журналісти зафіксували на камеру родину, яка ділилася своїми відчуттями щастя, стверджуючи, що "вся кримська родина стоїть на боці Росії".

"Коли ми перейшли до Росії, у нас закінчилася бідність, розумієте, злидні й бідність закінчилися", -- каже одна з героїнь серіалу.

Найбільше перекручували історичних фактів. Грубо кажучи, російські автори буквально стерли історію від здобуття незалежності України й до 2014-го. Що відбувалося до 2014-го -- в серіалі описують як суцільний "жах". Російське вторгнення автори радше обходили стороною, побіжно згадуючи, що "десь там", але аж ніяк не в Криму, відбувається війна, а точніше -- "збройне протистояння" чи "СВО". І півострів зображений як невіддільна частина Росії -- де безпечно, і що Москва "гарантує безпеку" усім кримчанам. До прикладу, коли у телесеріалі показували російських "волонтерів", то ті, звісно, згадували, що займаються перевезенням гуманітарної допомоги в "зону СВО". Понад те, тему глибше й ширше не розкривали.

Подолання "українського зубожіння" є однією з центральних тем серіалу. Згідно зі сценарієм, до окупації на півострові нібито не було грошей, роботи, люди жили в старих квартирах, інфраструктура не ремонтувалася, "Ластівчине гніздо" буквально розвалювалося. Медицина була платною аж настільки, що одна з героїнь серіалу (як вона розповідає) навіть не змогла організувати лікування своїй доньці, яка захворіла на пневмонію. Зате після 2014 року в Крим нібито прийшло "повне процвітання": родинам видають нові квартири, землю під будинки, відкривають дитячі садки, школи мистецтв, реконструюють дороги, пам'ятки -- і все це коштом держави, тобто "безплатно".

Кадр із фільму "Під небом Криму". Дитячий садок "Червоні вітрила"

І в цьому серіалі для пропаганди "нового життя" в Криму також використовують дітей. Майже кожний епізод містить обов'язкові кадри зі щасливими, "забезпеченими державою всім необхідним" дітьми. Останній фрагмент серіалу повністю присвячений дитячому табору "Артек". Серед іншого повідомляють, що в "Артеку" "за ініціативою дітей" створили дошку, присвячену "Безсмертному полку", а поруч на сусідній стіні -- дошку пам'яті загиблих росіян у війні проти України.

Сцена з кінокартини "Під небом Криму". Дитячий оздоровчий табір "Артек".

Але найбільш яскравим прикладом історичних спотворень стало пояснення референдумів 1991 року -- тоді в січні кримчани проголосували за створення автономної республіки, а в грудні у Криму сказали "так" незалежності Української держави 54,19% виборців; у Севастополі показник був навіть вищий -- 57,07%. Росіяни подали це так, ніби під час розпаду СРСР був проведений один референдум "за приєднання до Росії" -- і більшість кримчан із цим нібито "погодилася" (насправді ж йшлося про референдум березня 1991 року щодо "збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік", а референдум про незалежність України був проведений уже після нього).

А ось українська влада не забажала віддавати Крим, тож відтоді усі роки Москва намагалася навернути людей до себе. У серіалі демонструють, що це стало головною передумовою, аби Крим захопили у 2014 році. Про роль російської армії у захоплені півострова не згадують -- тільки про роль "особисто Володимира Путіна".

Використовуючи емоційний аспект російського суспільства, пропагандисти поширюють тези про те, що "території нарешті повертаються додому", а їхні мешканці "вибираються з українського ярма". Цим вони намагаються спотворити дійсність і замаскувати агресивні, жорстокі та кривавий вчинки Росії. Адже їхня "документальна" продукція лише висвітлює тему "повернення земель" і намагається вселити позитивні емоції, вважаючи, що тепер усі зможуть жити "в мирі та злагоді".

Аналізуючи обидва розглянуті телепродукти, можна відзначити, що російська "документальна" пропаганда щодо окупованих територій використовує традиційний набір аргументів та маніпулятивних технік. Постійна повторюваність цих пропагандистських повідомлень, їх стереотипність і навіть певна одноманітність, ймовірно, є свідомою стратегією авторів, які намагаються "втиснути" ці ідеї в свідомість глядачів через безперервне їх споживання. Дана стратегія вимагає постійного контролю за інформаційним простором, тому Кремль активно займається монополізацією медіапейзажу на окупованих територіях, зокрема через централізовані медіа, серед яких телевізійні канали займають провідну позицію.

Документальні фільми, присвячені сходу України та Криму, мають різні основні теми. Хоча обидва проекти в основному зосереджені на подіях весни 2014 року, зокрема на фальшивих "референдумах" і анексії територій Росією, способи висвітлення окупації суттєво розрізняються. У випадку сходу України акцент робиться на самому початку окупації, зокрема на подіях 2014 року. Водночас про життя після початку окупаційного режиму згадують рідко, лише стисло, вживаючи фразу "десять років терпіння". У Криму ж фокус зосереджений на тому, як півострів "процвітає" вже після анексії. Це пов’язано з тим, що Росія вклала значні ресурси в Крим, що дозволяє їй демонструвати певні успіхи, зручні для медійного висвітлення. Натомість в окупованих районах Донецької та Луганської областей єдиним результатом є жахливий занепад інфраструктури та соціального життя. Навіть російські пропагандисти не наважуються говорити про будь-які реальні вигоди від окупації цих територій.