Ми мали розмову з Олегом у незвичайний, на його думку, вихідний. Його настрій був піднесеним, і він з радістю ділився своїми думками про волейбол, сімейні стосунки та життя за межами країни, яке вже стало невід'ємною частиною його повсякденності.
Незважаючи на свої досягнення та нагороди, Олег Плотницький залишається відкритою особистістю, готовою ділитися спогадами про своє дитинство, перші кроки на професійному спортивному шляху, переїзди за кордон і навіть про прості радощі повсякденності — від риболовлі до сімейних моментів. Це інтерв'ю присвячене його кар'єрі, важливим виборам і життєвим пріоритетам людини, яка вміє поєднувати великі спортивні амбіції з простими людськими задоволеннями.
"Мене не допускали до тренувань через низькі оцінки або невдалу поведінку в навчальному закладі."
Олеже, привіт! Давайте почнемо з того, як ви відчуваєте себе на цьому етапі своєї кар'єри? Ви вже здобули майже всі можливі титули на клубному рівні - чи приносить це вам відчуття спокою, чи, навпаки, збільшує тиск і вимоги до власних досягнень?
На мою думку, відчуття змагання тільки зростає, адже прагнеш нових перемог і усвідомлюєш, що кожен наступний виклик стає складнішим. Тому я ставлю перед собою все вищі вимоги, намагаючись вдосконалюватися в ігрових, технічних та фізичних аспектах. В будь-якому випадку, легше не стає (сміється).
Чи пригадуєте своє перше заняття волейболом? Які враження залишилися у вас після нього?
Перший урок залишився в моїй пам'яті не зовсім чітко. Якщо мені не зраджує пам'ять, то на той момент мій батько, який, до речі, був моїм першим тренером (адже і мої батьки займалися волейболом), завжди викликав у мене бажання бути на його тренуваннях. Одного разу він сказав мені: якщо ти зможеш десять разів відбити м'яч об стіну і він повернеться до тебе, я дозволю тобі приєднатися до моєї тренувальної групи.
Займалися хлопці, які були старшими приблизно на чотири роки, і я відчував, що мені там не місце. Проте я пам'ятаю, що одного разу мені все ж вдалося їх здивувати, і він запросив мене до команди. А далі на тренуваннях… Ну, я не надто серйозно займався, більше просто бігав, але так у мене все й почалося.
Олег Плотницький / Зображення з приватного архіву
- Як ви зазначили, ваші батьки - волейболісти. Збоку може здаватися, що цей шлях для вас був майже визначений. Наскільки це було вашим особистим вибором, а не продовженням сімейної історії?
Він був призначений для цього 100% ще до того, як я почав займатися волейболом. Я завжди оточував себе людьми, які грали у волейбол: і тато, і знайомі, і друзі — всі вони були в команді. З самого раннього дитинства я бачив лише волейбол. Мої спроби зайнятися іншими видами спорту, такими як плавання або легка атлетика, виявилися невдалими — я не зміг навіть потрапити на перше заняття. Щоразу, коли я планував піти на тренування, щось заважало: або я хворів, або траплялося щось інше, через що не міг прийти. І після цього я вже не повертався до цих занять.
В цілому, волейбол завжди займав особливе місце в моєму серці, і я з дитинства мріяв займатися ним. Пам'ятаю, як мене не допускали до тренувань через низькі оцінки або проблеми з поведінкою в школі. Мені доводилося виправлятися, вивчати уроки та виконувати домашнє завдання, щоб отримати можливість потрапити на тренування. Це дуже засмучувало мене, адже я не мав бажання займатися навчанням, але змушений був (сміється).
Яким чином ваш батько виступав в ролі першого вчителя? Чи було важко для вас відокремлювати його батьківську функцію від ролі тренера?
Ні, абсолютно нічого складного. Мені здається, що наша ситуація була надзвичайно простою. Перші півроку, а можливо, навіть вісім, хлопці навіть не підозрювали, що я його син. Вони лише знали, що я молодший і живу десь поруч. Ситуація була такою: батьки попросили його супроводжувати мене, забирати після тренувань, оскільки заняття закінчувалися близько 7-8 вечора, і ось, власне, вся історія.
Олег Плотницький (перший зліва в нижньому ряду) разом із командою під керівництвом свого батька Юрія (посередині) / Фото з особистого архіву.
Одного разу, коли я останнім залишив роздягальню, я вирушив у зал спорткомплексу "Новатор" у Хмельницькому. Там тренерські кабінети та офіси керівництва клубу розташовані на другому або навіть третьому поверсі, де є свого роду балкон. Завжди, коли я закінчував тренування, я голосно вигукував: "Тату, пора додому, я вже готовий!"
Одного разу сталося так, що один із хлопців затримався на деякий час - можливо, він пішов у вбиральню чи зайнявся чимось іншим. Я вийшов на вулицю і гукнув: "Тату!" Він помітив мене, і з того моменту всі дізналися, що це мій батько. Раніше між нами не виникало жодних непорозумінь. Мені завжди було комфортно, адже вдома я міг запитати його про волейбол, і це, напевно, стало для мене певною перевагою. Але під час тренувань я, як і інші, звертався до нього на "Юрій Володимирович" або "тренере".
- Переїзд до Харкова в досить молодому віці є важливим рішенням. Чи були у вас миті, коли ви усвідомили, що повернення вже не буде?
- Ні, не було такого моменту, щоб я розумів це. Але не хотілось повертатись - це точно. Я розумів: Харків - це важливий крок для юних спортсменів, молодих хлопців, тому що туди брали тільки найкращих з України. Вони відбирають собі, дивляться, хто має якісь перспективи або бачать якийсь талант чи ще щось, і тому там завжди найкращі. Хотілося залишитись, тому що могли вигнати і через школу, бо погано навчаєшся, або через те, що не виходить на тренуваннях... Ну, не вигнати, скажімо, а відправити додому, якщо не справляєшся, не встигаєш.
Графік був досить складним для 12-річної дитини: о сьомій ранку підйом, потім тренування, далі школа, а знову тренування. І не завжди вдається бути в належному стані після повернення з рідного міста, де у тебе лише одне вечірнє тренування на день, та й то не щодня. Таким чином, навантаження стає значно більшим, від тебе вимагають більшої віддачі, і ти змагаєшся з сильнішими суперниками. Тому повертатися назад не хотілося зовсім. Але відчуття, що немає шляху назад, в душі не було.
Хотілося б торкнутися вашого часу в Україні та ваших виступів за Локомотив. Як ви оцінюєте значення цього періоду у вашій кар'єрі як футболіста?
- Дуже важливим. Супермегаважливим, мені здається, тому що я потрапив якраз у такий момент, коли все було для мене, скажімо, з позитивного боку. Я тоді ще грав діагональним, і в нас другий тренер також був діагональним, який грав у Локомотиві за гарних часів - на євроарені виступав гарно, і взагалі показував дуже сильний волейбол. Тому від нього можна було багато що перейняти.
Андрій Михайлович Адамець був людиною, яка завжди могла висловити свою думку без обережностей. Хоча це не завжди було приємно, його відвертість допомагала зрозуміти, що ти робиш правильно, а що ні. Це стосувалося як тренувального процесу, так і повсякденного життя, коли ти намагаєшся знайти свій шлях. У підлітковому віці, близько 16-17 років, часто здається, що ти досягнув всього, і що все йде добре, але реальність може виявитися зовсім іншою.
Потім мені надали можливість пограти у другій команді, і це було великим плюсом, адже я не опинився під тиском з перших днів. Тоді я не мав достатнього розуміння дорослого волейболу, а також мені бракувало майстерності, технічних навичок і фізичної підготовки. Анатолій Валерійович Янущик ставив високі вимоги і міг суворо покарати за невиконання завдань на майданчику. За всім цим також пильно спостерігав президент клубу - Євгеній Васильович Щербина.
Тому перший рік був дуже важливим. Уже на другий рік, коли я потрапив у першу команду, не можу сказати, що там було легше - там було набагато складніше. Невдовзі я перейшов на позицію догравальника - це теж дало свої моменти. Спочатку нерозуміння, бо не хотів грати догравальником, але Юрій Іванович Філіппов наполіг: "Будеш догравальником". Не бачив багато гравців, які могли сперечатися з ним, зокрема не міг і я суперечити - у тому віці тим паче.
Локомотив - це такий перший серйозний крок, який заклав гарний фундамент для мого подальшого професійного розвитку.
"Це, мабуть, були найшвидші переговори за весь час моєї професійної діяльності."
- Пригадайте день, коли вас запросили виступати до Італії. Як це відбулося? Які емоції ви тоді відчували?
Відчуття було приємним (Сміється). Не було чіткого розуміння, як все складеться або не складеться. Сезон розпочався як в Україні, так і в Італії, і я був готовий до того, що нас чекає кампанія з Локомотивом. Ми вже пройшли підготовчі збори, а можливо, й більше часу, адже взяли участь у товариських турнірах. І тут отримав дзвінок, в якому мені повідомили про інтерес до мого підписання. Але, як ви розумієте, це вимагало виплати відступних, адже в мене був чинний контракт.
Я відповів: добре, розбирайтеся. Відразу ж сказав "так", навіть не задумуючись - це, напевно, були найшвидші переговори у моїй професійній практиці. Після цього вирішили всі фінансові моменти - і на цьому все. Мені довелося дуже швидко пакувати речі. Навіть свою квартиру в Харкові, яку я орендував, не встиг здати - на допомогу прийшов друг. Декілька речей я залишив там, а згодом товариш переслав їх мені додому, до батьків.
Я буквально за один день з'їздив, подався на візу, потім повернувся, мені прийшли документи - і все, я поїхав, полетів.
Чи виникали у вас сумніви щодо того, що ви зможете впоратися з таким рівнем? Це ж один із найвідоміших чемпіонатів у світі.
Чесно кажучи, в той момент я навіть не міг уявити, що таке може трапитися. Було більше відчуття невизначеності: що робити далі, як все складеться, адже панувало повне нерозуміння. Я усвідомлював, що виступав за «Локомотив», що це був найкращий досвід, який можна мати. А тепер мені потрібно було перейти на новий, ще вищий рівень, де мене чекали ще сильніші гравці. І як же все це відбувається...
Олег Плотницький у Монці / Фото verovolley.com
Мабуть, питання в тому, чи зможеш ти впоратися зі своїми думками... Щодо майстерності, то там нічого видатного не було. Ти знав, плюс-мінус, усіх гравців, адже ми навіть з Монцею змагалися на товариському передсезонному турнірі, і я вже мав уявлення про цю команду та їхній стиль гри.
Тому більше було питання в тому, чи витримаю я перебування далеко від дому і чи зможу закріпитися - не як гравець, а як людина. Усе ж різне: і ментальність, і люди, і мова.
Що в Італії вразило вас найбільше: швидкість гри, вимоги наставників, конкуренція або щось інше?
- Найбільшим шоком стало те, що в перший місяць-два я непогано вливався в команду, у мене непогано виходило на тренуваннях, але не давали грати. Це я потім зрозумів - чому і як. Не давали грати, або давали - виходив, гарно виступав - і наступну гру починав знову на заміні. І я от, напевно, цього найбільше не розумів. Але коли ми поговорили з тренером тет-а-тет, усвідомив, що все він правильно робить.
Припустимо, ти виходиш на сцену, тебе ніхто не знає, все йде чудово, ти сповнений енергії і впевненості. Але в наступний раз може статися так, що ти зовсім не зможеш проявити себе. Іноді гравці замикаються, починають аналізувати себе, шукаючи причини своїх невдач, і в результаті не можуть повністю розкритися. Тренер Мігель Фаласка відмінно справляється з цими ситуаціями.
Пам'ятаю, як одного разу замість основного догравальника Жаворонка, з яким тепер граємо в Перуджі, я вийшов на майданчик і набрав близько 21 чи 22 очок, отримавши титул MVP. Але в наступному матчі мене знову посадили на лавку. Це викликало в мене певне нерозуміння. Згодом він пояснив мені, що важливо поступово входити в гру. Таке трапляється: можливо, ти знову вийдеш на майданчик, але не завжди щаститиме. Іноді тебе можуть обмежити, показати, що ти не готовий, і ти можеш почати звинувачувати себе, але це лише зашкодить.
- Переїзд до Перуджі – це зовсім новий рівень. Чим цей клуб відрізняється від всього, що ви пережили раніше у своїй кар'єрі?
Вимоги. Особливістю клубу є прагнення до перемоги в усіх змаганнях, незалежно від їхнього статусу. Навіть у товариських матчах, де мета більше полягає в награванні та аналізі власної гри, бажання виграти залишається на першому місці. Тобі постійно підкреслюють, що перемога — це мета, і що було б чудово досягти успіху.
Плотницький у Перуджі / Фото із соцмереж
Наша команда завжди може покладатися на своїх вірних уболівальників, які ніколи не залишають нас наодинці, незалежно від того, куди ведуть нас дороги. Хоча на виїзних матчах їх може бути не так багато, як на домашніх, вони завжди готові підтримати команду. Крім того, слід врахувати, що конкуренція в спорті дуже жорстка — клуб постійно залучає талановитих гравців. У будь-який момент можна втратити цю конкуренцію, і повернутися назад буде вкрай складно.
Слід зазначити, що існує безліч змагань. Перуджа завжди докладає максимум зусиль, щоб зайняти найвищі позиції, аби отримати можливість брати участь у всіх доступних турнірах наступного сезону. Таким чином, тут є значне навантаження на команду.
"Після останнього очка у фіналі ніби закрилось все - отак "бум", і якийсь вантаж спав повністю з плечей"
Нещодавно ви здобули шостий Суперкубок Італії — це вже частина історії. Чи відчуваєте ви, що створюєте нову еру, а не просто здобуваєте трофеї?
Ніколи не замислювався над цим, навіть не можу сказати (сміється). Це чудово – вигравати, і справді приємно, що ми перемогли, а гра була класною. Не знаю, просто не розмірковував про це.
- Ліга чемпіонів 2025 року - чи був це момент внутрішнього "закриття гештальту"?
- Так, десь певною мірою, тому що дуже хотілося виграти. Найбільше, мабуть, хотілося здобути не мені особисто, а привезти цей трофей в Перуджу. Так вже склалося, що минуло шість років, як я тут, і ми грали не один раз ту Лігу чемпіонів, доходили до півфіналів, і команда гарна була, і все, але щось зрештою не виходило.
Плотницький разом із матір'ю після тріумфу в Лізі чемпіонів / Зображення з соціальних мереж
Відчуття було неймовірним... Зараз, згадуючи, я чітко пам'ятаю момент, коли останнє очко у фіналі призвело до того, що ніби все навколо завмерло — відбулося щось на кшталт "бум", і раптом весь тягар з плечей зник. Ми повертаємося додому з трофеєм. Це було просто фантастично.
Ви вже протягом багатьох років виступаєте на міжнародній арені. Як часто ви усвідомлюєте, що представляєте Україну не тільки як атлет, але й як посланець своєї країни в умовах війни?
Мені здається, що це завжди так. У будь-якій ситуації, де відбувається спілкування — під час інтерв'ю, з людьми або просто з вболівальниками — тема війни завжди присутня. Це стало буденністю. Навіть на вулиці, коли ти зустрічаєш когось після тижневої перерви, або якщо хтось пропустив матч, чи ти опинився в іншому місті, і тебе хтось впізнав, питання війни завжди стає, якщо не першим, то принаймні третім у розмові.
Тобто перше - "привіт, як справи?", а друге чи третє запитання - "як там вдома, які новини?" і так далі. Останнім часом якось тут менше стали говорити про війну в Україні й показувати, висвітлювати на національних каналах. Можливо, у всій Європі так. Тут не забули, але менше говорять.
Чи виникала у вас потреба роз'яснювати іноземним фанатам або членам команди, що насправді відбувається в Україні?
Я не зустрічав особливо неадекватних людей. Вважаю, що пояснювати щось не було потреби – всі, з ким я спілкувався, були цілком адекватними, як і журналісти. Принаймні, під час нашої розмови не виникало нерозуміння того, що відбувається. Можливо, деякі не усвідомлюють, які великі масштаби війни тривають в Україні. Але загалом, думаю, всі розуміють, хто є агресором, а хто захищає свою землю, без необхідності моїх додаткових пояснень.
- Ваш номер - 17 - чи має він для вас якесь особливе значення?
- Не знаю, чому так вибрав. Тоді п'ятий номер вже був закріплений, сезон почався, і я вибирав між тими, що залишились. Чомусь підійшов мені 17. Хоча ніколи ніде не траплявся - я грав і під 13, і 12, і під 4, але чомусь 17 мені випав. Потім вже не думав його міняти, але немає якогось особливого значення - можна придумати. Є там у мене одна версія, до якої я додумався, але з неї користі мало. Це так, суто для себе придумав, чому 17 міг би бути щасливим.
"Люди трохи розуміють, що хлопцям вже не по 15 років."
- Не можу оминути тему національної команди. Ви були капітаном збірної, а потім ухвалили рішення відійти. Якщо відверто - це було емоційне рішення чи холодний розрахунок?
Це було цілком раціональне рішення. Я не бачив жодної причини, щоб щороку повернутися до питання, чому Плотницький не приїхав, або виникали інші подібні ситуації. Здається, для всіх це було б набагато простіше — оприлюднити офіційну заяву з цього приводу. Таким чином, ми уникнемо щорічних обговорень про те, чому Плотницький знову не з'явився серед викликаних гравців, і не будемо знову піднімати цю тему.
Олег Плотницький / Изображение cev.eu
Я усвідомив, що це рішення буде найкращим для всіх, сподіваючись, що теми обговорення зменшаться... Проте, звісно, цього не сталося. Якщо Плотницький не в списку, значить, його не запрошують. Чи закінчив він, чи ні — це вже не має значення, адже його немає серед учасників, і всі представники федерації прекрасно знають, що ця особа не братиме участі, а не просто ігнорує змагання на рік-два. Тому було простіше зробити офіційну заяву — і на цьому поставити крапку.
Яким чином публічний відгук на цю історію вплинув на вас? Чи є моменти, які залишили особливий слід у вашій свідомості у цій ситуації?
Схоже, вперше сталося так, що ми не зібралися всі разом, і почали поширювати чутки про те, що я нібито підштовхнув усіх до цього. Це, напевно, не просто зачепило, а стало доволі кумедною ситуацією, адже люди мають здоровий глузд і розуміють, що ми вже не підлітки, і кожен несе відповідальність за свої вчинки та рішення. Звинувачення в тому, що я когось підмовив або щось подібне - це найбільша загадка для мене. Цю версію висунув президент Федерації волейболу України, але, знову ж, щоб робити такі висновки, потрібно бути ближче до команди. Можливо, тоді було б легше зрозуміти, що насправді відбувається.
- На початку 2026 року в мережі активно ширилися чутки щодо вашого ймовірного повернення. Чи можливий повноцінний камбек у збірну - і від чого це залежить?
А чи може бути, що він не зовсім у формі? Можливо, таке припущення має місце – тому я б також розглянув цей варіант (сміється). Ми підтримуємо зв'язок і спілкуємось із тренером (Раулем Лосано, - прим.), і протягом усього часу, за винятком першого року, коли вони здобули свою першу Золоту Євролігу, ми на зв'язку. Чесно кажучи, не пригадую, чи я його тоді привітав, чи ні – не хочу вводити в оману.
Але потім ми завжди спілкувалися з ним, два рази вже розмовляли, все адекватно, нормально. І думаю, є можливість, що я приїду в збірну цього року, але ми маємо ще свої організаційні питання з ним вирішити. Поки що по сезону не зідзвонювались, тільки списуємось деколи дуже рідко, але думаю, що упродовж місяця ми зідзвонимося і обговоримо план - хто що хоче, як бачить і так далі.
Як ви вважаєте, який теперішній стан збірної України та які у неї шанси на майбутнє?
- У загальному супер, все класно. Дуже такий сильний середняк, який може вистрелити на змаганнях типу чемпіонату Європи чи світу і потрапити в медалі. Такі варіанти є, такі приклади є в історії волейболу. Але якщо глобально оцінювати, то я думаю, що то останній олімпійський цикл для цієї команди. Далі вже, мені здається, потрібно, щоб молоді підключалися, і будуть якісь зміни. Хоча, дай Боже, якщо всі себе відчуватимуть гарно і будуть в гарній фізичній формі, то, можливо, якось довше пограємо...
Ви також висловлювали прагнення очолити Федерацію волейболу. Чи все ще маєте цю ціль?
- Звісно. Все поступово. Я завжди кажу: ти маєш грати наче в якусь гру на телефоні, де є рівні - проходити перший, другий, третій рівень, а не перестрибувати. Поки я гравець, сподіваюсь, за свою кар'єру мені вдасться організувати щось типу дитячої команди або ще якоїсь організації, яка пов'язана з волейболом. А потім вже будемо надіятись, що в мене ще буде бажання і перспектива очолити Федерацію. Сподіваюсь, колись це станеться.
- Це бажання - реакція на пережитий досвід, чи стратегічне бачення майбутнього?
- І те, і те, бо я розумію, що можна робити краще. Звісно, це важко, особливо під час війни, але можливості є. Варіанти є для того, щоб покращувати умови і навіть федерацію, людей, які там працюють, в першу чергу - гравців. І перспектива в будь-якому випадку є. Вистачає молодих, які могли б грати на високому рівні, але з ними потрібно проводити індивідуальну роботу, розмови, щоб було розуміння... людей.
Часто молоді спортсмени вважають, що вони одразу потрапили в престижний закордонний чемпіонат, сподіваючись, що все буде ідеально та вони швидко отримають контракт, який забезпечить їхнє майбутнє. Проте існують ситуації, коли потрібно піти на ризик, докладати більше зусиль або навіть знизити свої амбіції, щоб врешті-решт досягти успіху. Можливо, доведеться провести півсезону або навіть цілий сезон на лаві запасних. Але це дає можливість тренуватися поруч із досвідченими гравцями і забезпечує постійний розвиток. Можливо, у когось бракує певних знань у волейболі, які варто здобути.
- Якби у вас була можливість щось змінити у системі українського волейболу вже зараз, що стало б першим кроком?
Першою думкою, що спала мені на думку після вашого запитання, стало правило, яке я вже давно обмірковую. Мова йде про дитячих тренерів, які є першими наставниками молодих спортсменів. Їх потрібно якось стимулювати, адже ми всі розуміємо, що їхня зарплата невисока, а обсяг роботи величезний. Знайти справжній талант серед юних гравців і допомогти йому реалізувати потенціал, щоб він міг забезпечити свою сім'ю в майбутньому – це велике завдання. Проте, варто зазначити, що волейбол навіть не входить до топ-50 видів спорту, які можуть забезпечити такий результат.
Отже, маю таку думку: коли молодий спортсмен переходить у новий клуб, особливо закордонний, і федерація отримує кошти за трансфер, частина цих грошей могла б надходити першому тренеру. Саме цей тренер допоміг йому зробити перші кроки у волейболі, заклавши основи для його кар'єри. Вважаю, що це стало б приємним заохоченням для всіх дитячих тренерів.
"Хочу зі збірною України потрапити на Олімпіаду"
- А якщо не очільником федерації, то чи бачите себе ще в якійсь ролі у волейболі після завершення карʼєри гравця?
- Як тренер, я сподіваюся, що зможу реалізувати свої амбіції у цій ролі.
Ваша дружина є професійною волейболісткою і навіть виконувала обов'язки капітана національної збірної України. Як це впливає на ваше сімейне життя — коли поряд є людина, яка глибоко усвідомлює особливості вашої професії?
- Напевно, легше, ніж якби жінка була недотичною до цього. Але, взагалі, не думаю, що це сильно полегшує, тому що жіночий волейбол є жіночий волейбол, чоловічий - чоловічий, там є велика різниця між ними, як на мене. Проте так - легше пояснити якісь моменти, які мені не подобаються або подобаються, не потрібно перекладати кожне слово з нашої, скажімо, волейбольної мови.
Плотницький разом з родиною / Зображення з соціальних мереж
Чи часто ви вдома обговорюєте волейбол, чи, навпаки, намагаєтеся час від часу відволіктися від нього?
- Дуже рідко ми говоримо про волейбол, ну це прямо... Немає, мабуть, якоїсь потреби в цьому.
Яким чином ви балансуєте між спортивними подорожами та сімейними обов'язками?
- Ох, це у нас важко, тому що ми дуже часто кудись виїжджаємо. Навіть буває, що їдемо кудись на тиждень. Тому дні, які є вихідними, стараємось провести разом. Можливо, навіть трохи більше з сином - десь поїхати на риболовлю, поїхати чимось позайматися, десь погратися, ігрові кімнати - щось такого плану.
Чи мріяли б ви про те, щоб ваші діти теж обрали кар'єру у спорті?
Навіть не знаю, як сказати. Мені б хотілося, щоб вони просто приділяли увагу фізичній активності, дбали про своє здоров'я. Якщо в майбутньому виникне бажання спробувати себе у професійному спорті — чудово, а якщо ні, то нічого страшного. Ніхто їх не буде змушувати.
- Як вже згадали, ви захоплюєтеся риболовлею - що для вас це заняття?
О, це чудово! Це справжній відпочинок і повна відмова від усіх турбот. Раніше я міг відключитися на всі сто, але тепер, коли подорожую з сином, необхідно стежити за ним. Проте це все ще приносить мені задоволення. Це справжній релакс, адже відрізняється від мого звичайного життя. Тут більше спокою, і навколо небагато людей — просто прекрасно!
Плотницький із сином / Фото з особистого архіву
- Чи є в Олега Плотницького ще незакритий спортивний борг?
З командою України вибороти місце на Олімпійських іграх – це справжня мрія. Неважливо, в якій ролі я там опинюся: як гравець, керівник федерації, тренер чи фізіотерапевт. Головне, що участь у цих змаганнях була б неймовірним досягненням.
У підсумку, якщо поглянути на минуле, які поради ви б дали собі на старті професійного шляху?
Виконай усе так, як ти це робив раніше.
"Я навіть у дитинстві думав, що існує університет для клоунів"
Улюблена страва: Борщ із салом.
Книга, яку можете перечитувати неодноразово: Немає. Не читаю.
Фільм або серіал, що справив на вас враження: Я надаю перевагу спортивним стрічкам. Наприклад, "Я - Болт".
Музика під час занять: Я її не вмикаю.
Місце, яке б хотілося відвідати: Напевно, такого немає, адже подорожі не є моєю слабкістю.
Риси, від яких хотілося б звільнитися: імпульсивність. Іноді можу раптово спалахнути.
Найулюбленіше місце в Україні: Україна - не скажу будинок чи ще щось. Повністю вся країна, бо мені здається, я був повсюди за свою кар'єру. І куди б не приїхати - було б супер.
Сила, що виходить за межі спорту: Хоча це не зовсім суперсила, я не турбуюся про те, що сталося, особливо якщо мова йде про щось негативне.
Хобі, про яке мало хто знає: Чемпіон світу з лежання на дивані... Ну, не чемпіон світу, але чемпіонат якоїсь області точно виграв би.
Якби ви не обрали шлях спортсмена, ким ще могли б стати? Відповідь залишається незмінною. З малих років мріяв стати клоуном і виступати в цирку. Це не жарт: у дитинстві я навіть уявляв, що існує університет для клоунів.
Фобії: немає. Можливо, вони ще не виявилися, але з усього, що траплялося в моєму житті, я не відчуваю страху.
Спортивний ідол або особа, яка вас мотивує: Такої немає.
Найяскравіший матч у кар'єрі: Фінал Ліги чемпіонів - 100%.
Найскладніший етап в кар'єрі: хірургічне втручання на плечі.
День мрії без тренувань і змагань: прокинувся, насолодився чашкою кави, завантажив автомобіль і вирушив на риболовлю. Весь день вільний — я зник на природі.
Найкраща порада, яку отримували у житті: Залишатись завжди людиною.
Єдине слово, яке найточніше характеризує вас: На подібні запитання, напевно, найбільш доречно відповідали б ті, хто вас добре знає.
#Історія #Україна #Європа #Харків #Італія #Спорт #Танк #Фундамент (інженерія) #Ліга чемпіонів УЄФА #Сало (їжа) #волейбол #Монца #Риболовля #Хмельницький, Україна #Перуджа #Президент (урядова посада) #Телевізійний серіал #Менеджер (футбол) #Бог #Збірна України з футболу #Татуювання #Громадянський рух «Чесно» #Спорт легкої атлетики #Ігор Плотницький #ФК «Локомотив» (Москва) #Плавання (розбіжність) #Євроліга #Суперкубок Італії #Рауль (футболіст)
