"Європа відвернулася, більше не прагне спостерігати за війною". Тарас Ткаченко коментує мобілізацію в Збройних Силах України, суперечку навколо прізвища Зеленського та конфлікт із Стасом Бокланом.

Тарас Ткаченко - це знаний український режисер, який створив такі фільми, як "Чорний ворон" за участю Тараса Цимбалюка та Наталії Сумської, а також "Гніздо горлиці" з Риммою Зюбіною. Він також працював над серіалами "Хазяїн" із Богданом Бенюком і Ольгою Сумською, "Мама" за участю Олесі Жураківської та багатьма іншими проектами. Влітку 2022 року Тарас прийняв рішення про мобілізацію до Збройних сил України.

В інтерв'ю OBOZ.UA Тарас Ткаченко поділився думками про кінематограф воєнного часу, згадав про роки, коли творчість українською не віталася в суспільстві, та розповів, як вдалося переломити ситуацію. А також привідкрив закулісся зйомок своїх відомих картин.

Тарасе, якими спогадами у вас асоціюються перші місяці повномасштабного вторгнення?

Увечері напередодні ми завершували звуковий монтаж нашого серіалу "Хазяїн". Залишався лише один день роботи, і ми планували зустрітися наступного ранку для фінальних штрихів. Проте вранці я прокинувся від гучних вибухів. Через кілька днів я вирішив вивезти свою родину до Львова, до друзів, а сам повернувся до Києва. Пізніше отримав запит на евакуацію літньої пари, у яких був власний транспорт, і я з радістю погодився. Повертаючись додому (поїзди до Києва були порожніми), я зустрів японську кіногрупу, яка їхала знімати репортажі. Я запросив їх пожити у себе, і ми швидко подружилися, я почав їм допомагати.

У одному з ваших інтерв'ю ви зазначили, що на старті великої війни переживали, як і багато ваших колег, відчуття розгубленості, оскільки кіноіндустрія зупинилася.

Кіно тоді функціонувало по-іншому. Ми співпрацювали з іноземними журналістами, і я вважаю, що цей досвід ще належним чином оцінять. Це було відомо як фіксерство (фіксери — це особи, які допомагають іноземним журналістам, що висвітлюють війну в Україні, з пошуком сюжетів, співрозмовників та вирішенням побутових питань — ред.). Але це не можна вважати заробітчанством. Японці за два місяці роботи виплатили мені, здається, лише 300 євро. Назвати це заробітком важко, оскільки ці гроші навіть не покривали витрат на пальне, але для мене така діяльність була дуже важливою з точки зору громадянської позиції.

Сьогодні можна почути думку, що світ спостерігав за війною через призму закордонних репортерів. Але я вважаю, що справжнє обличчя конфлікту відкрилося завдяки українським фіксерам, які активно працювали на фронті, супроводжуючи журналістів, демонструючи їм реалії та іноді вступаючи в суперечки з військовими адміністраціями. В той час панували хаос і невизначеність: ніхто не знав, що можна знімати, а що — ні, які моменти варто висвітлювати, а які краще залишити поза увагою. Ці люди, багато з яких є моїми колегами, взяли на себе величезну відповідальність і зробили значний внесок у те, щоб Україна стала помітною на світовій арені. Це була основна діяльність українських кінематографістів у той критичний період.

Потім я зійшовся з військовими, вони кажуть: "Слухай, хочемо зробити фільм "Битва за Київ", шукаємо режисера". А для мене, крім творчої реалізації, це була прекрасна можливість побувати всюди, куди просто так не потрапиш - місця, що наближені до лінії боїв; села, які були раніше окуповані. Я почав їздити з ними, а з часом мобілізувався. Влітку 2022 року вже був у війську. Служу в медійному центрі Сухопутних військ, ми займаємося виробництвом медіаконтенту для соцмереж, телеканалів. Що відбувається зараз у кіно? Більшість моїх колег активно знімає. Я б не сказав, що українська кіноіндустрія наразі стоїть, вона працює.

Яке ваше ставлення до відновлення мильних серіалів та розважальних шоу на екранах телевізорів? Чи вважаєте ви, що це актуально в сучасний час?

Тут важливу роль відіграють особисті бар'єри кожної людини. Наприклад, я б не наважився на подібні вчинки. Але українське телебачення, зокрема, не таке вже й відповідальне соціально. Іноді дивуєшся, чому ми зосереджуємось на буденних ситуаціях, коли навколо стільки важливих подій? Телефільми створюються так, ніби нічого не відбувається. З іншого боку, я спілкуюсь із продюсерами, які намагаються вийти на європейський ринок, і вони повідомляють: Європа закриває свої двері. Там більше не прагнуть бачити війну, кажучи, що не хочуть таких фільмів на фестивалях. Можливо, це відображає й суспільні настрої. Якщо глядач бажає дивитися серіали, то їм це охоче пропонують.

Отже, ви вважаєте, що продюсери орієнтуються на вподобання аудиторії, а не на звичку, що робити простіше?

Вважаю, що це пов’язано не лише зі звичкою, але й з усталеними стереотипами, адже ризикувати не хочеться. Щоб реалізувати соціально відповідальний проєкт, потрібно мати сміливість і бути готовим до того, що його можуть не зрозуміти чи не прийняти. З іншого боку, телебачення – це безодня, в яку вливають безліч контенту. Це величезна кількість годин ефірного часу, протягом якого потрібно постійно генерувати нові ідеї. Створити щось, що буде і високохудожнім, і соціально відповідальним, мабуть, не так просто. Дуже прикро, що хоч величезні платформи мають великий потенціал для охоплення аудиторії, важливих тем все ж обговорюється недостатньо. Проте, варто зауважити, що зміни, хоч і повільно, але все ж відбуваються.

Чи актуальне сьогодні ігрове кіно?

- Якщо зануримося в історію, то побачимо, що культура творилася в найбільш тяжкі буремні роки - писали поети, письменники, співали хори, грали оркестри, засновувались академії мистецтв. Для України продукування культурних цінностей - це такий же закон виживання, як і воювання. І ми повинні робити це активніше. Створювати українське середовище довкола нас - українське за духом, за думкою, за мовою. Маємо відвоювати YouTube, слава Богу, це вдалося з кіно, телевізійними та радіоефірами. Багато хто казав: та ви не заповните українським продуктом. А нам вдалося. Проте завоювати YouTube і ТікТок - це, погодьтеся, сьогодні набагато важливіше, ніж кіноекрани. Скільки часу люди проводять в інтернеті і скільки в кінотеатрі?

- А від чого залежить успіх у цьому: від особистості творчих людей чи насамперед повинна бути підтримка держави? Що потрібно зробити, щоб стало так, як ви розповідаєте?

- По-перше, це фінансування. Росія поки що переважає нас тут, тому що банально вкладає величезні кошти в продукування своєї культури, вливає астрономічні гроші в ідеологію. Це продукт і він вимагає грошей. Навіть візьмемо письменника, здавалося б, йому потрібні лише папір і ручка. Але ж і жити має, поки пише. Потрібно купити його час, забезпечити стабільність. А ми хочемо не вливати гроші в ідеологію, але її мати. Однак навіть найпростішу зброю безплатно не виготовиш, а слово - це теж зброя, вона вражає мозок і серце людини. Треба розуміти це.

Друга умова: нам потрібна велика кількість освічених людей, які б творили і про історію, і традиції, і культуру, і літературу. І щоб все це було талановито, цікаво, динамічно, а не як нудні конспекти. Поки що це робить купка ентузіастів. Ще один бік: звичайний протекціонізм, тобто захист національного виробника. Коли зносили пам'ятники Пушкіну, дехто нарікав: ну, чим він завинив? А якого біса він там робив? Це чужа культура! Він що, в Тернополі був коли-небудь у житті? Чи немає достатньо цікавих тернополян, яких варто вшановувати? Це наші вулиці. Вони повинні бути названі іменами українців.

Це наш простір, і ми повинні наповнювати його власним змістом. Така ж ситуація була з квотами на телебаченні та радіо. Тоді нам чинили серйозні перешкоди, стверджуючи, що українська мова не підходить для глибоких драматичних творів. Сьогодні це виглядає як жарт, чи не так? Як абсурд, хоча в той час ці слова звучали всерйоз. У 90-х, коли я вступав до вишу, говорили, що українська мова може використовуватися в літературі, але в науці їй не місце. Мовляв, вона занадто бідна для цього. Тепер це також виглядає як безглуздість. Проте колись такі думки висловлювали люди з авторитетом.

Які фільми, переглянуті після вторгнення, вам найбільше сподобалися?

Відверто кажучи, поки що мені не вдалося натрапити на щось, що справило б на мене надзвичайне враження. Дуже вдалий фільм – "Як там Катя?" А "Буча" – теж непоганий. На цей фільм вилилися величезні потоки критики, і здається, його почали ненавидіти ще до його виходу. Я не помітив у стрічці жодної спроби грати на кон'юнктурі; натомість, вона намагається осмислити події, що відбулися, в умовах свіжих вражень, і це дійсно сміливо. Безумовно, в картині є свої недоліки, але, погодьтеся, чи було колись у нашому кінематографі все досконало? Ми надто суворо оцінюємо себе – це наша українська традиція. Ми схильні судити себе жорсткіше, ніж інших. Час нарешті навчитися любити себе.

Наш "Чорний ворон" також пережив свої труднощі. У цьому фільмі відчувалося ясне передбачення майбутньої війни, і він став своєрідним пророчим твіром, хоча тоді багато хто не хотів у це вірити. Можливо, саме це й лякало глядачів під час перегляду. Зараз я кілька разів демонстрував його під час війни, і ті, хто дивився його вдруге, зазначали, що це абсолютно інше кіно. Мені приємно, що цей фільм увійшов до програм морально-психологічного забезпечення - його показують у військових частинах.

- Фільм "Чорний ворон" знято за однойменним романом Василя Шкляра. Його було активно залучено до зйомок - брав участь у роботі над сценарієм, приїздив на майданчик переглядати відзнятий матеріал разом із вами. Це була комфортна співпраця?

Василь Шкляр усвідомлював, що екранізація не зможе в точності відтворити книгу. Звісно, іноді йому було нелегко, але він намагався залишатися об'єктивним у своїх оцінках. Для нього це був, можна сказати, шлях компромісів. Проте найважливішим для нього було передати суть цієї історії — незламний дух і прагнення боротися за свої ідеали. Основний меседж фільму полягає в тому, що втрати під час боротьби завжди менш болючі, ніж ті, що виникають внаслідок окупації. Це — те, про що говорить Шкляр у стрічці, адже його голос звучить у історичних коментарях. Саме з цією метою й створювався цей фільм. Я завжди наголошував під час роботи над проектом: хочу дати українцям право на агресію.

У цьому фільмі взяли участь численні знамениті актори. Як ви вважаєте, чи складно працювати з такими відомими особистостями?

- Ні, абсолютно. Ви знаєте, я вже давно переконався, що чим значнішою є людина, тим з нею легше і тепліше. Окрім того, ви ж знаєте, як вони всі, на жаль, обділені хорошими ролями. Тільки подумайте: масштаб особистості потужний, грандіозний, а ролі такі не пропонують. Тому, коли отримують гарну пропозицію, то ти для них дуже швидко стаєш хорошим другом. Ніхто з них не включав зірку, принаймні у мене не було такого ні разу. Атмосфера на майданчику царювала вражаюча. Ми всі на якомусь одному подиху працювали. Були моменти навіть, коли до мене приходили артисти, казали: слухай, у мене роль недограна. Здавалося б, відзнявся, йди додому, а - ні. І ми сідали разом, щось додумували - це так цікаво. Дуже хороша синергія була на зйомках, цей фільм нас усіх дуже здружив.

Які у вас взаємини з акторами, яким доводиться відмовляти після кастингів? Наприклад, у вашому популярному фільмі "Гніздо горлиці" на роль, яку виконав Віталій Лінецький, пробувалися багато відомих акторів, серед яких і Стас Боклан. Чи не виникло у нього образи через те, що його не обрали?

Я розумію, чому він образився. Це не просто через те, що я не взяв його, а радше через те, що я надто багато обіцяв і активно заохочував його. Потім, на жаль, виявилося, що це було даремно. Для акторів такі ситуації – це серйозний удар по їхньому самолюбству, тому між нами виник конфлікт. Він не був публічним, але я чув, що в колі друзів він обговорював те, що сталося, і це стало відомим. Я відчуваю потребу вибачитися перед ним, адже дав йому надію, а потім її забрав. Проте вже пройшло багато часу, і я сподіваюся, що коли ми знову зустрінемося, зможемо потиснути один одному руки. За всі ці роки доля чомусь не зводила нас разом.

Поділіться, будь ласка, з новим поколінням читачів інформацією про Віталія Лінецького, який трагічно загинув внаслідок нещасного випадку під час зйомок вашого фільму.

Це був актор, який нагадував людину без шкіри, з оголеною нервовою системою. Як професіонал, він був неймовірно тонким інструментом, але як особистість — надзвичайно вразливим. Його доля була нелегкою, а життя — хаотичним; він не мав місця, де міг би знайти притулок, і це було помітно. Навіть його стосунки з родиною не складались, незважаючи на те, що він з великою ніжністю ставився до сина та батьків, просто обожнюючи їх. Але, як кажуть, він був неприкаяним чоловіком. Ця риса, з одного боку, ускладнювала його існування, а з іншого — як якась шаманська недуга, дарувала йому можливість творити. У його театральній кар'єрі було безліч цікавих ролей, але в кіно справи не йшли так добре. Тому він з великою відданістю підійшов до своєї ролі у нас, оскільки відчув у ній шанс на самореалізацію.

Знаєте, у мене склалося враження, що навіть після його смерті він невидимо залишався на майданчику. На щастя, близько 90 відсотків всього, що ми бачимо на екрані, зіграв Віталій, але для деяких сцен довелося залучити дублера. І так сталося, що цю роль виконав місцевий мешканець, у якого ми орендували будинок. Це було справді дивно: як тільки цей чоловік одягнув костюм Віталія, він миттєво перетворився. У звичайному житті він виглядає досить хитрим і непередбачуваним, а тут перед нами постала абсолютно інша людина. Доброта і надзвичайна відданість справі вразили всіх. Пам'ятаю, під час однієї з нічних зйомок я проходив повз дитячий майданчик, і мені здалося, що це сам Лінецький.

У цій стрічці також взяли участь знамениті українські акторки Римма Зюбіна та Наталя Васько. Чи стали вони для вас друзями?

- Так, єдине, що в мене зараз після служби не так багато часу залишається на спілкування. Але Римма навіть стала хрещеною мого сина Луки. На жаль, ми бачимося набагато рідше, ніж нам би хотілося, але бачимося. Дуже люблю ще одну акторку - Олесю Жураківську, яка знялася в мене в серіалі "Мама". Ми дуже з нею споріднилися в процесі роботи. Я вважаю, що це неймовірно глибока і дуже точна актриса. В неї є дуже цікава риса: витончена народність. Сподіваюся, що ми ще попрацюємо разом. Мені кажуть, що я люблю знімати жіночі фільми - і це правда. Може, колись Римма Зюбіна і Олеся Жураківська зійдуться в мене на одному майданчику. Це був би вражаючий ансамбль.

Чи не викликає у вас обурення те, що актор Тарас Цимбалюк, який блискуче виконав головну роль непохитного націоналіста у фільмі "Чорний ворон", іноді втрачає свій талант, беручи участь у проектах, що не мають жодної художньої цінності?

Знаєте, я б не став коментувати цю ситуацію, адже не маю уявлення, як живе Тарас і що його спонукає до дій. Чесно кажучи, важко знайти слова... Так, він не служить у армії, але цілком можливо, що займається волонтерською діяльністю або робить фінансові внески, просто не говорить про це. До речі, у фільмі "Чорний ворон" знімалися актори, які з початком війни вирушили на фронт — Володя Ращук, Даня Мірешкін та Андрій Федінчик. Тарас Рибальченко, другий режисер цього фільму, зараз служить у протиповітряній обороні і, здається, вже збив сьомий "Шахед", про що він розповідав. На жаль, реквізитор Тимофій Бойко загинув під Херсоном, і його довго не могли знайти — пошуки тривали, здається, цілий рік. Художниця по костюмах Марія Квітка з початку війни активно волонтерила в Запоріжжі. Я ж не спілкувався з Тарасом багато років, тож починати звинувачувати його в чомусь без підстав — це, погодьтеся, неетично.

Які враження у вас залишилися від співпраці з Богданом Бенюком, який виконав головну роль у серіалі "Хазяїн", що ви створювали?

- Просто приголомшливо! Це людина, сповнена гумору, життя, і в той же час дуже глибокий чоловік. На знімальному майданчику схоплює все з півслова. І мені здається, що його найглибша драматична роль ще попереду.

У п'єсі "Хазяїн" Карпенка-Карого, на основі якої була створена екранізація, присутній персонаж на ім'я Зеленський. Яка ваша думка щодо того, що в постановці Театру на Подолі, під керівництвом Богдана Бенюка, цей персонаж отримав ім'я Залуський? Варто зазначити, що через видалення згадки про літературного тезку президента автори зіткнулися з обвинуваченнями в цензурі.

У нашій постановці цей герой відсутній, оскільки в сюжеті вже є безліч інших персонажів, і даний образ просто не вписувався в загальну концепцію. Щодо виключення прізвища "Зеленський" з вистави, то справа в тому, що коли Карпенко-Карий створював свій твір, він не мав на увазі сучасного президента. А у глядачів, хочемо ми того чи ні, можуть виникнути асоціації. У нашій інтерпретації Зеленський постає в негативному світлі. Якщо ви бажаєте критикувати його, то краще займатися політичною сатирою, чи не так? Інакше це виглядає як деяка дрібна підлість.

Причому, по-моєму, той же Бенюк неодноразово казав, що він не є симпатиком Володимира Зеленського. Тому про яку цензуру мова? Просто вони вирішили змінити прізвище, щоб не мати дешевого ефекту - похіхікування в залі, наприклад. А подобається чи не подобається Зеленський - Трампу, Путіну - це нам вирішувати, однак згодом - після війни. Після нашої Перемоги.

Виявляється, ви з'явилися на світ в один день із двома видатними діячами кіномистецтва - Ахтемом Сеітаблаєвим і Олексієм Тритенком. Чи підтримуєте з ними дружні стосунки?

Так, ми підтримуємо дружні стосунки. Олексій, до речі, брав участь у зйомках нашого фільму "Гніздо горлиці", і я навіть зняв його в масовці. Він завітав до Віталіка Лінецького, і ми провели неймовірний день у Карпатах на вихідних. А вже в понеділок у нас була зйомка, і він жартує: "Чому б мені не спробувати себе в ролі актора, адже я не просто так приїхав?". Тож я маю досвід роботи з провідним актором у масовці. Також у мене добрі стосунки з Ахтемом. Ми ще не працювали разом, але впевнений, що це всього лише питання часу.

Не пропустіть на OBOZ.UA інтерв'ю з актором Володимиром Ращуком, де він ділиться думками про Ірину Фаріон, своє дитинство в Донецьку та родинний дім у Маріуполі.