Воїни війни та атлети спорту

У моєму дитинстві я не міг обійти жодну спортивну передачу, яка була доступна в ефірі. Батьки переживали, що це може негативно позначитися на моєму навчанні. Вони наполегливо просили мене вибрати одну футбольну команду, щоб вболівати лише за неї і дивитися матчі тільки з її участю. Але їхні намагання були марними. Я поглинав все, що пропонувала тодішня телевізійна індустрія. Найсуворішим покаранням для мене було позбавлення можливості дивитися спортивні програми, якщо я приносив додому погані оцінки. Це було справжнім ударом.

Завдання, яке поставили переді мною вже покійні батьки, я виконав через два-три десятиліття. Сучасні реалії дозволяють насолоджуватися спортом у будь-який час, в будь-якому місці та в необмеженій кількості. Проте бажання дивитися матчі більше не відчуваю. Тому мій вибір залишився за "Міланом" — це рішення, яке я прийняв ще в дитинстві.

Однак іноді старі звички беруть верх. Я можу заздалегідь налаштуватися на перегляд змагань, що не пов'язані з моєю улюбленою командою. І знову відчуваю біль. Але цього разу з іншої причини: пам'ять невтомно викликає в уяві образи загиблих та зниклих товаришів моєї 59 бригади.

Перший з них - "Малий". Він родом з Херсонщини і потрапив під окупацію на початку великої війни. У той час йому було 18 років, але дитячими себе він не відчував. Не бажаючи підкорятися правилам загарбників, він знайшов способи виїхати з області. У Миколаєві успішно пройшов перевірку СБУ і не вагався з подальшими діями. Вирішив стати розвідником. Однак його служба вимагала брати до рук автомат і боротися з ворогом. Кожного разу, коли йому вдавалося завдати удару, він відчував радість, адже в пам'яті залишався весь жах, який принесли окупанти на українську землю. Ці події перекреслили його мрію стати професійним стаєром, якою він серйозно займався в дитинстві. Але тепер, на жаль, молодість пройшла повз нього.

18 серпня у його бліндаж потрапила ворожа артилерія. Пряме влучання не залишило шансів на виживання. І він не зміг стежити за вересневим чемпіонатом світу з легкої атлетики в Токіо. Я спостерігав за змаганнями в той момент, коли Ярослава Магучіх завоювала свою бронзову медаль. Перед очима постала прекрасна спортсменка з Дніпра, а в пам’яті залишився героїчний "Малий" з Херсонщини.

Ніколи не підтримував футбольної збірної Бразилії, хоча за неї грав Кака - мій улюбленець у "Мілані". Та нині став цікавитися справами команди, яка з 2002-го не може перемогти на Кубку світу, - трагедія для винятково футбольної нації. Достатньо відчутна, щоб прагнути перервати цю серію. Для цього покликали вінценосного італійського тренера Карло Анчелотті - ще одну "нашу" легенду. Власне, тому й цікавлюся. І бажаю їм перемогти наступного літа на полях США, як ­1994-го, хоча тоді вболівав за Італію. І неодмінно привезти трофей на легендарний стадіон "Маракана" у Ріо-де-Жанейро. Бо там мріяв побувати "Смурфик" - простий піхотинець із Житомирщини, який жив чесно й виховував доньку Вікторію, ні в чому їй не відмовляючи. У дитинстві він прочитав книгу про легендарний фінал ­1950-го, коли бразильці готувалися до першого тріумфу на Кубку світу. На "Маракані" тоді зібралося 199 854 глядачі. Господарів проти Уругваю влаштовувала нічия. Вони навіть "перевиконали план", відкривши рахунок, але географічні сусіди у відповідь забили двічі - і "Маракана" занурилась у жалобу. Менш величною арена від цього не стала. І "Смурфик" дуже хотів відчути її подих. Уникав смерті як міг - навіть коли присипало землею. Не втрачав почуття гумору - говорив, що купив собі таку форму, щоб гарно сиділа, коли його ховатимуть. Невідомо, чи знадобиться, бо поки що не поховали. Вважається зниклим безвісти, адже без вагань пішов на смертельно небезпечну позицію - хто як не я, мовив.

Нещодавно вручили нагороду найкращому воротарю 2025 року. Цю відзнаку назвали на честь Льва Яшина, легендарного радянського голкіпера, гру якого, на жаль, бачили не багато, а якщо й бачили, то зауважували, що іноді допускав дитячі помилки. Але це не має значення – Яшин залишив цей світ 21 березня 1990 року і не був свідком того, як його країна, що стала терористичною, спочатку розпочала війну в Ічкерії, а згодом і в Україні. У боротьбі за незалежність Ічкерії брав участь батько "Мерса", справжній боєць, який пройшов жорсткий відбір для служби під керівництвом славетного генерала Джохара Дудаєва. Він пережив неймовірні труднощі, адже "руzzкие" завжди вміють створювати жахливі умови. Проте травми, отримані на війні, не минули безслідно – у 2006 році він помер. Тоді "Мерсу" було всього шість років. Згодом хлопець захопився футболом і став воротарем. Коли війна прийшла на українську землю, він, після кількох спроб, отримав дозвіл від батька і пішов на фронт, де було важко, але гідно. Його виховали так, аби ніколи не залишати товариша у біді. Загинув 25-річний юнак із Сумщини під час евакуації пораненого товариша. І коли я бачу Доннарумму, голкіпера "Парі Сен-Жермена", який блискуче виступив у плейоф минулого сезону Ліги чемпіонів, я згадую "Мерса", який так з захопленням ділився своїми воротарськими досягненнями на полях північного регіону України.

І його охоплює гнів. На самого себе. "Мілан" — це клуб світового рівня. Тому на просторах колишнього СРСР у нього є безліч прихильників. До 2014 року я цілком нормально спілкувався з фанатами "Мілана", які виросли в регіонах, що підпали під терор. Тепер же я зменшив кількість контактів до найменшого рівня.

Їхні вибачення та протести, що лунають лише з кухонних застіль, недостатні. Вони несуть таку ж відповідальність за страждання України, як і Путін. Після закінчення війни їм слід понести покарання, навіть якщо це означатиме важке життя. Вони дозволили цьому статися і залишилися мовчазними. Відповідальність з себе зняли. А через їхнє бездіяльність загинули "Малий", "Смурфик" та "Мерс".

На жаль, це стосується не лише цих трьох персонажів.