Гопко: Стратегія національної безпеки США - расистська істерія як основа державної політики | Еспресо

Слова в документах такого високого рівня мають особливу вагу. Кожен термін ретельно підбирається, а кожна фраза узгоджується юристами, дипломатами та військовими експертами. Тут немає місця випадковим формулюванням. Отже, вираз "Ukraine War" не є помилкою редактора, а являє собою свідомо обрану концепцію.

Не "російська агресія". Не "російське вторгнення". Просто "Ukraine War". Українська війна. Агресор стирається. Війна стає проблемою України, а не злочином Росії. Ніхто не каже "Poland War" про вересень 1939-го. Але американська стратегія каже "Ukraine War" про лютий 2022-го. Систематично.

Наступний етап справжнього хаосу. У документі тричі підкреслюється ідея "відновлення стратегічної стабільності з Росією". Саме тричі. Не йдеться про покарання агресора, не згадується міжнародне право, а також не акцентується на територіальній цілісності. Натомість, мова йде про стратегічну стабільність з країною, яка веде війну, що має ознаки геноциду.

Стратегічна стабільність - це мова Ялти. Мова поділу світу на сфери впливу. Мова угод великих держав за спинами малих. Це термін з часів, коли СРСР і США домовлялися, кому належить Європа. І тепер це офіційна американська позиція. США хочуть стабільності з Путіним. А справедливість, право, суверенітет - це все десь потім.

Цей документ окреслює основний інтерес як "негайне завершення конфлікту в Україні". Не йдеться про перемогу. Не про відновлення незалежності. Не про покарання агресора. А саме про швидке завершення. В терміновому порядку. За будь-яку ціну. У будь-яких обставинах.

Дипломатична мова прозора. "Швидке припинення" означає капітуляцію. Територіальні поступки назвуть компромісом. Відмову від справедливості - зрілістю. А тих, хто опирається, звинуватять у нереалістичних очікуваннях.

Але найдивовижніше - як документ говорить про союзників. Німеччину звинувачують у будівництві заводів у Китаї на російському газі. Європейські уряди описуються як "нестабільні меншини, що топчуть демократію". Європейцям закидають підрив демократичних процесів і ігнорування волі народу.

Стоп. Американська стратегія звинувачує європейські демократичні уряди в узурпації влади?

Подібна риторика лунає з російських телеканалів протягом останнього десятиліття. Саме в такому ключі висловлюється Путін. Він стверджує, що європейські еліти не мають легітимності, і що вони нехтують інтересами народу, використовуючи війну для збереження своєї влади. Тепер ця точка зору стала офіційною позицією Вашингтона.

Коли американська стратегія лунає як Russia Today, щось пішло катастрофічно не так.

Існує також розділ, присвячений Європі. У ньому йдеться про "міграційні стратегії, які змінюють обличчя континенту". Обговорюється "втрата національних ідентичностей". Підкреслюється, що "континент може стати зовсім іншим". Завершується думка висловленням, що "деякі країни НАТО можуть перетворитися на здебільшого неєвропейські".

Це не аналіз. Це расистська паніка як державна політика. Білий націоналізм стає доктриною найпотужнішої держави світу. Риторика Орбана, Фіцо, Ле Пен тепер легітимна. Бо так каже Америка.

Документ має три основні принципи. По-перше, доктрина Трампа визначає Західну півкулю як територію виключного впливу США. По-друге, відбувається перекладення відповідальності на партнерів — Європа повинна самостійно забезпечувати свою безпеку від загроз з боку Росії. По-третє, пріоритет національних інтересів — кожна країна ставить свої власні інтереси на перше місце та утримується від втручання у справи інших держав.

Логіка тут очевидна. Якщо Захід володіє своєю версією доктрини Монро, то чому Росія не може мати свою для країн пострадянського простору? Якщо принципом є невтручання у внутрішні справи інших держав, то чому б не визнати за Росією її зону впливу?

Документ не каже цього прямо. Але логіка залізна. А для тих, хто не зрозумів, є абзац про "необхідність швидкого врегулювання" і "відновлення стабільності". Перекладаючи з дипломатичної - домовимося з Москвою, поділимо світ, закриємо очі на дрібниці.

Цей момент справжнього абсурду. Документ з тріумфом звітує про вісім конфліктів, які були розв’язані за вісім місяців завдяки дипломатичному таланту президента. Серед них Камбоджа та Таїланд, Косово і Сербія, Демократична Республіка Конго та Руанда, Пакистан і Індія, Ізраїль та Іран, Єгипет і Ефіопія, Вірменія та Азербайджан, а також ситуація в Газі.

Це явище можна охарактеризувати як манію величі, що стала складовою частиною офіційної політики. Президент, який не удостоївся Нобелівської премії миру, намагається компенсувати це шляхом створення численних "історичних досягнень". Не має значення, чи дійсно ці конфлікти знайшли своє вирішення. Не важливо, чи продовжаться вони завтра. Головне – мати що зафіксувати у каталозі своїх тріумфів.

До речі, FIFA вже оголосила, що вручить Трампу першу в історії премію миру FIFA під час жеребкування чемпіонату світу 2026 року. За "сприяння об'єднанню людей у світі в дусі миру". Футбольна організація, що десятиліттями асоціюється з корупцією, тепер роздає премії миру. А президент США, що демонтує систему міжнародної безпеки, їх отримує. Цирк знайшов свого клоуна.

Хто ж створив цю стратегію? Зазвичай цим займається Рада національної безпеки у співпраці з Державним департаментом, Міністерством оборони та розвідувальними службами. Кожне слово ретельно перевіряється десятками фахівців. Юридичні експерти також здійснюють перевірку на дотримання зобов'язань.

Проте Рада національної безпеки опинилася в критичному стані. У травні Трамп звільнив десятки фахівців, в результаті чого штат скоротився вдвічі. Радника з національної безпеки Майка Волца усунули з посади. Державний секретар Рубіо тепер виконує функції як очільника Держдепартаменту, так і радника з нацбезпеки. Роль NSC практично зведена нанівець. Президент покладається на Рубіо та інших членів уряду замість професійних експертів.

Замість системи, яка передбачає ретельний аналіз, координацію та перевірку кожного рішення професіоналами, тепер ми маємо Рубіо, що просто виконує вказівки президента. "Зроби те, принеси це, подай сюди! Це те, що хоче президент – виконайте!" Ніякого аналізу, жодної координації, без перевірки на законність. Лише бездумне й механічне виконання.

Цей документ виглядає так, ніби його створили особи, які ніколи не знайомилися з основами міжнародних відносин. Зате вони явно багато часу проводять за переглядом російських телепрограм. Це люди, які сприймають геополітику як реаліті-шоу, вважаючи, що можливо укласти угоду з Путіним, як із звичайним підрядником.

Два запитання, на які потрібно буде дати відповідь.

По-перше, скільки ще життів мусить бути втрачено, скільки країн має зазнати краху, скільки союзників повинні зрадити, перш ніж американці усвідомлять реальність? Коли ж вони зрозуміють, що їхню зовнішню політику контролюють особи, які не здатні розрізнити бізнесову угоду від стратегічного підходу?

Другий аспект. Як будуть виправдовувати свої дії ті, хто нині перебуває в команді президента? Як вони пояснять своїм дітям і онукам, що саме вони підтримали логіку авторитарних режимів? Як зможуть змиритися з тим, що зруйнували систему безпеки, яку Америка створювала протягом восьми десятиліть? Яким чином вони визнають, що підписали капітуляцію перед авторитаризмом?

Історія безжальна. Ті, хто підписував Мюнхен 1938-го, думали, що врятували мир. Історія запам'ятала їх як тих, хто створив умови для Другої світової. Ті, хто реалізує цю стратегію, думають, що роблять Америку великою. Історія запам'ятає їх як тих, хто зруйнував американське лідерство і створив умови для наступної війни.

Для України це червоний код. Найпотужніший союзник як хотілося бачити перестав бути стратегічним партнером. Україну розглядають не як партнера, а як проблему. Переговори будуть побудовані на логіці великих держав, що домовляються за спинами малих.

Що робити? Припинити ілюзії про американські гарантії за нинішньої адміністрації. Терміново зміцнювати європейський фланг - ті країни, що розуміють екзистенційну природу загрози. Працювати з американським Конгресом в обхід виконавчої влади. Там ще є люди, що пам'ятають про союзницькі зобов'язання.

Найголовніше - це припинити сподіватися на зовнішню допомогу. Потрібно розвивати власну промисловість, озброєння та силу. Витрати Європи на оборону мають збільшуватися не через зовнішні вимоги, а через усвідомлення того, що інакше нас чекає загибель. Спершу - зміцнення сил, а вже потім - документи, декларації та дипломатичні зусилля.

Найсумніше в тому, що цей документ міг мати зовсім інший зміст. Сполучені Штати володіють усіма необхідними ресурсами: найпотужнішою економікою, найсильнішою армією та найбільшою мережею союзників. Проте, замість того щоб зміцнювати міжнародний порядок, стратегія обирає шлях реваншу. Це повернення до ХІХ століття, коли великі держави ділили між собою світ, а менші змушені були підкорятися.

Путін мріяв про такий світ 25 років. Тепер це офіційна американська доктрина.

Історія показує - коли великі держави говорять про сфери впливу і стратегічну стабільність, це закінчується війною. Не тому що хтось хоче. А тому, що логіка балансу сил веде до зіткнення. Питання не чи буде війна. А скільки американських солдатів загине в конфлікті, який ця стратегія робить неминучим, перш ніж США прокинуться.

Історія не раз підтверджувала ці істини. Мюнхен 1938 року, Ялта 1945 року, Будапешт 1994 року — в усіх цих випадках великі держави укладали угоди заради стабільності. Проте кожного разу це призводило до трагедії. Не для тих, хто уклав угоди, а для тих, кого вони стосувалися.

Цього разу ситуація відрізняється. Тепер не буде затримок, поки інші формують чиюсь майбутнє. Адже вже стало очевидним, що майбутнє Європи залежить від самої Європи. Усе інше — це лише стратегії, декларації та меморандуми — насправді всього лише папір. А папір, як відомо, легко згорає.

Особливо для Еспресо

Про авторку. Ганна Гопко, голова правління Мережі захисту національних інтересів "АНТС"

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.