Продовжуємо аналіз участі представників Української Церкви в II Ватиканському Соборі. У попередніх передачах ми вже обговорили становище УГКЦ перед початком Вселенського Собору, а також діяльність українських отців-соборян у підготовчих комісіях і безпосередньо під час роботи Собору. Цього разу звернемо увагу на важливу подію — звільнення митрополита Йосифа Сліпого з заслання в Сибіру та його прибуття до Риму. Ці визначні моменти в історії Української Церкви відбулися в період, що передував першій сесії Собору, на початку 1963 року.
Протягом першого міжсесійного періоду II Ватиканського Собору всі комісії активно працювали над документами, оскільки до них потрібно було внести численні корективи та поправки, запропоновані під час першої сесії. Церковні та світські засоби масової інформації не мали приводу для висвітлення соборових подій. Проте несподівано, у неділю, 10 лютого 1963 року, Ватиканське Радіо опублікувало комунікат, що стало сенсацією: Папа Іван ХХІІІ провів приватну аудієнцію з українським митрополитом Йосифом Сліпим.
Ця новина розповсюдилася по всіх інформаційних агентствах планети миттєво. Лише два місяці тому світ дізнався про українського митрополита, якого радянська влада відправила на каторгу до Сибіру. І ось, знову світова увага прикута до долі Української Церкви та її лідера. На допомогу прийшли українські соборові бюлетені "Український вісник" (Notiziario Ucraino), що містили багатий матеріал про митрополита, його життєвий шлях та становище Української Церкви. Тож на наступний день, 11 лютого, світова преса широко висвітлювала цю надзвичайну подію. Наприклад, ватиканська газета L'Osservatore Romano опублікувала новину на першій сторінці з заголовком: "Святіший Отець прийняв Монсеньйора Сліпого, Митрополита Львівського", доповнюючи текст фотографією, на якій Папа Іван ХХІІІ разом із митрополитом Йосифом, схилившись на коліна, дякує Богу за звільнення предстоятеля Української Церкви з радянської неволі, в яку він потрапив після арешту у квітні 1945 року.
Прибувши до Риму, митрополит Йосиф Сліпий спочатку оселився у монастирі в Ґроттаферраті. Після вісімнадцяти років вигнання він вперше одягнув священичу рясу з митрополичими атрибутами, які вдалося швидко зібрати у монастирі, оскільки особистих речей у нього не було. Прибуття митрополита Йосифа до Риму тримали в таємниці, щоб уникнути передчасного розголосу навколо цієї події. Першим з українських єпископів, хто мав зустріч з предстоятелем Української Церкви після аудієнції у папи, став архиєпископ Іван Бучко, адже він був єдиним, хто в той час перебував у Римі.
Після повідомлення ватиканської газети про цю виняткову подію, світові медіа, незалежно від їх соціально-політичних поглядів, також висвітлили її, що дало можливість мільйонам читачів по всьому світу дізнатися про це. У текстах можна було відчути глибоку підтримку, повагу та співчуття до багаторічного В'язня, Української Церкви та українського народу. Можна з упевненістю стверджувати, що 10 лютого 1963 року став "українським днем" для радіо та телебачення, тоді як 11 лютого став "українським днем" для світової преси. Ці дати залишаться важливими в історії Української Церкви та народу, адже світ вперше відкрито заговорив про Україну та її страждання.
Після аудієнції у Папи Івана ХХІІІ, митрополит Йосиф провів наступні дні у спокійній обстановці монастиря в Ґроттаферраті. Було ухвалено рішення заборонити будь-які відвідини, і монахи цієї святині строго дотримувалися цієї заборони, адже їхнім обов'язком було забезпечити відновлення сил митрополита, який страждав від довголітнього заслання. Багато журналістів, які прагнули отримати коментарі від митрополита Йосифа, зітхали, адже чули одну й ту ж відповідь: "Монсеньйор перебуває на відпочинку і не може вас прийняти". Серед перших, хто завітав, були єпископи Української Церкви, зокрема митрополит Амврозій Сенишин з США та єпископ Андрій Сапеляк з Аргентини. Кожен із них ділився своїми історіями та розповідав про українські громади в різних куточках світу. Вислухавши їх, митрополит Йосиф зауважив: "Вас так багато, а я нічого про це не знав!".
Після тривалого та необхідного відпочинку та відновлення фізичних сил, предстоятель Української Церкви на запрошення Папи Івана ХХІІІ почав проживати безпосередньо у Ватикані. Звідси він почав відвідувати українські установи в Римі: колегію священномученика Йосафата, монастир Отців Василіян, монастир Сестер Василіянок, монастир Сестер Служебниць, малу семінарію. Ці відвідини справили на нього велике враження - вперше, після багатьох років ув'язнення, митрополит Йосиф зустрівся із такою великою кількістю української молоді.
Звільнення митрополита Йосифа Сліпого стало великим емоційним подією для українців по всьому світу. Особливо глибоко ця новина відгукнулася серед вірних УГКЦ, які залишалися на території України, підконтрольній Радянському Союзу. Це стало символом надії для тих, хто зазнавав переслідувань, але не зрадив своїй вірі в католицьку Церкву. Якщо Папа Іван ХХІІІ сприйняв звільнення митрополита як "промінь надії", то для українських вірних в Україні це стало основою для відродження не лише Української Церкви, а й всього українського народу.
Цю важливу подію з радістю зустріли й українські соборові отці, адже їхні зусилля під час першої сесії Собору, а також спільне звернення до всіх Отців Собору, принесли позитивні результати. Церква в Україні отримала представництво на Соборі у вигляді свого Глави та Предстоятеля. Незабаром, після надання первоієрарху УГКЦ титулу та прав Верховного Архиєпископа, Українська Церква здобула повну канонічну самобутність, перебуваючи в єдності під керівництвом Глави Католицької Церкви, Римського Архиєрея. Це об’єднало всі українські католицькі громади по всьому світу. Тепер Предстоятель УГКЦ матиме можливість виступати на Соборі нарівні зі східними католицькими патріархами. А з моменту, коли він отримає кардинальську гідність, що стане визнанням його беззастережної вірності Христу та Його Церкві, Українська Церква стане символом мучеництва для всього світу.
Ці події історичної ваги відбувалися саме в той момент, коли вороги Христа та Його Церкви на українських окупованих землях готувалися до "святкування" двадцятиліття так званого приєднання Української Церкви до Московського Патріархату. Саме в ці найважчі історичні моменти УГКЦ засяяла як ніколи раніше блиском своєї слави перед усіма Церквами світу, що зібралися на ІІ Ватиканському Соборі в особах їхніх єпископів. Саме на цьому Соборі Українська Церква починає дорогу власного воскресіння та нового життя всупереч планам ворогів, що вже копали для неї гробову яму.
Папа Іван ХХІІІ бажав духовно оновити сучасний світ та наблизити його до Бога. Водночас він бажав дати надію мільйонам своїх духовних дітей, переслідуваним за вірність Христові та Його Церкві. Саме тому, надіючись на Божу допомогу, він взявся до справи визволення первоієрарха Української Церкви, яка найбільше потерпала від безбожного комунізму. І коли він побачив перед собою довголітнього В'язня, водночас побачив і здійснення першого кроку своїх далекоглядних планів та зрозумів, що його зусилля відповідали Божим планам, щоб з проведенням ІІ Ватиканського Собору принести релігійну свободу усім народам.
У наступній зустрічі ми проаналізуємо роль українських соборових отців у майбутніх сесіях Собору.
Джерела інформації:
Андрій Сапеляк. Українська Церква на ІІ Ватиканському Соборі. Рим - Буенос Айрес: салезіянське видавництво, 1967. с. 123-133.
#Українці #Телебачення #Радіо #Газета. #Католицька церква #Радянський Союз #Ватикан #Боже. #Ісусе. #Аргентина #Папа! #Рим #Йосип Сліпий #Українська Греко-Католицька Церква #Папа Іван ХХІІІ #Митрополит-єпископ #Монастир #Єпископе. #Вселенський собор #L'Osservatore Romano #Воскресіння #Каплиця #Мученик #Сибір #Сестри Служебниці Марії Непорочної #Орден Святого Василія Великого #Високопреосвященний архієпископ #Буенос-Айрес
