"Іронія та сарказм є найефективнішими засобами в боротьбі з бездумністю."

Російська пропаганда - це орієнтир, до чого не можна звалюватися нам

- Дякую, але мені не вручили корабель. Схоже, я єдиний у Збройних силах, хто отримував звання старшого лейтенанта двічі. Тож можна вважати це пониженням - у мене було шість зірок, а залишилося лише чотири, - жартуючи зауважує Віктор Литовченко, автор і ведучий програми "Вата TV", який тепер служить у війську. Ми спілкуємося ввечері 7 серпня через відеозв'язок.

Як і коли потрапили до війська?

Я почав службу у 2022 році, і мене мобілізували досить швидко. Хоча до того часу я мав лише теоретичні знання з військової кафедри в університеті, практичного досвіду у мене не було. Коли ситуація навколо Києва стабілізувалася, а розмови про єдність, які лунали з екранів, почали забуватися, високопосадовці почали вважати мене опозиційним журналістом. В рамках якогось покарання вони вирішили швидко мобілізувати мене. Проте це рішення не стало для мене великим ударом, адже я завжди підтримував цю ідею, тому спокійно прийняв призов. Єдине, що я зробив, це обрав напрямок служби – пішов у розвідку, де відразу знайшов своє місце. Ось вже декілька років служу, і з цим звик.

Як ви справляєтеся з поєднанням службових обов'язків і веденням блогу, якщо ваші відео публікуються майже щодня?

- До цього з розумінням ставиться командування, і певним чином все йде в інтересах ЗСУ, оскільки ми займаємося і волонтерською діяльністю. Не доводиться відпрошуватись і кудись їхати за рахунок служби. Проте нинішні випуски коротші за ті, що були до повномасштабної війни. Іноді доводиться знімати навіть із дороги. Це непросто. Але коли входиш у ритм, то все працює автоматично. Поки вдається, і слава Богу. Душа рветься - журналіст чи блогер із тебе нікуди не дівається.

Як автор і душа проєкту "Вата TV" що вкладаєте в термін "вата"?

У традиційному розумінні термін "вата" асоціюється з людиною, яка активно підтримує московські ідеали, ігноруючи реальність, аби підлаштувати її під своє спотворене сприйняття світу. Цей феномен не обмежується лише Росією. Наприклад, діяльність Дональда Трампа та Республіканської партії в їхньому нинішньому вигляді також чудово ілюструє цю ідею, як і дії американської адміністрації. Це ситуація, коли прагнення до "величі" дозволяє виправдовувати будь-які вчинки, називати очевидне неочевидним і відкидати раціональність заради помилкових ідеалів, які часто є антигуманними. Коли люди бездумно слідують таким переконанням, це й є втіленням ватності. Термін виник від звичайного ватника, або, як його називають, фуфайки. Для росіян це символ гордості, адже в такому одязі їхні "діди воювали" у Другій світовій війні. Хоча насправді підстав для гордості тут не так вже й багато — це просто одяг, який вони наділи.

До речі, про фуфайку. Після початку повномасштабної війни ваш сатиричний образ ватника зазнав змін. Фуфайка, майка-алкоголічка та самовар зникли. Як ви це поясните?

Це абсолютно практична ситуація – ми опинилися далеко від студії та комфортних умов, в яких працювали до початку великої війни. Тому реалізувати звичний антураж стало неможливо. Водночас зйомки на місцях привернули велику аудиторію. Хоча деякі підписники з певним розчаруванням сприйняли новий формат – вони хотіли бачити знайомий образ, адже так було цікавіше. На початку великої війни ми знімали у полі, і символом нашої роботи стала лопата, яку використовували для закопування ворогів. Пізніше змінилася наша локація. Тепер знімати просто на відкритому просторі вже не вдається, адже існує загроза обстрілів. "Декорації" змінюються не за задумом, а через обставини, які диктує життя.

Перед початком великої війни у вашій студії було створено музей радянських часів, де зібрали вражаючу колекцію підстаканників.

Ви не повірите, але ідея створення колекції належить не лише мені, а й нашим глядачам. Вони почали активно надсилати підстаканники, і це викликало справжній азарт. Багато людей досі пишуть нам, що з нетерпінням чекають нашого повернення до студії, аби знову долучитися до збору. На сьогодні ми вже зібрали близько тисячі унікальних та авторських екземплярів, що робить нашу колекцію найбільшою в Україні. Ми навіть розглядали можливість зареєструвати її у національній книзі рекордів, але поки що не дійшли до цього. Все почалося з того, що підстаканник з'явився на моєму столі й став невід'ємною частиною програми. Його сприймали як символ проросійської культури, поряд із балалайкою чи матрьошкою. Але насправді, його зв'язок із Росією такий же, як і в матрьошок, котрі насправді не є російськими. До речі, підстаканники популярні у всьому світі: більшість нашої колекції складають екземпляри міжнародного походження, а не радянські чи російські. У сучасних європейських кафе чай часто подають у склянках з підстаканниками, і це цілком звично.

Які особистості чи події залишили слід у формуванні вашого характеру? І, безумовно, як розвивалося ваше почуття гумору?

Гумор, без сумніву, є чимось вродженим. Він або існує, або його немає, і за це можна лише дякувати долі. Щодо української ідентичності та патріотизму, можу сказати, що я опинився в оточенні, яке визнало важливість України та усвідомило проблеми Радянського Союзу. Хоча, зізнаюся, зрозумів це не одразу; мені було непросто усвідомити цей момент. Як і багато інших, я проходив через стадії жовтеняти та піонера, але до комсомолу ніколи не прагнув. Вже під час свого піонерського періоду почувався, що щось не так. Хоча традиційні гасла звучали, я відчував у них фальш і алогізм, що викликало дискомфорт і неприродність. Згодом у моєму житті з'явилися люди, які підтвердили, що всі мої підсвідомі сумніви були обґрунтованими. В університеті я також опинився серед свідомих українців. Середовище, в якому перебуваємо, визначає наше світосприйняття на 99%. Наприклад, мої колеги, такі як Піховшек, потрапили в російськомовне середовище і, зрештою, залишили українську патріотичну аудиторію, перейшовши на інший бік.

Що стало тим поштовхом для вас, щоб обрати шлях журналіста?

- Було кілька випадків. У радянській школі роками з російської літератури у класі восьмому чи дев'ятому писали твір за п'єсою Островського "Гроза". Однією зі штампованих тем була: "Кто мне ближе - Катерина или Варвара?" Зрозуміло, що всі пишуть: Катерина, вона там така бідна, страждає. Я ж написав, що мені ближче Варвара, і відповідно, аргументовано пояснив чому. Це був юнацький протест, і я свідомо на нього пішов. Це сталося 1985 року, на початку перебудови. Учителька російської літератури поставила за твір двійку, і справа дійшла до директора. Він заявив: "Стоп, хвилинку. Хлопець усе обґрунтував. Якщо є вибір, чому він не може обрати інакше?" Почалася дискусія на рівні школи, і можна сказати, я частково переміг - директор підтримав мою позицію. Учителька швидко змінила двійку на п'ятірку. Я тоді подумав: "Як так можна? Учора мене критикувала, а сьогодні - п'ятірка". Скандал дійшов до райвно, де заявили: "Це неприпустимо. Що у вас коїться?" Вимагали повернути двійку. Потім у справу втрутилося облвно, яке вирішило: "Ні, перебудова. П'ятірка залишається". Бідолашну вчительку російської літератури ганяли туди-сюди. Через цей інцидент я став помітною постаттю. Коли подорослішав і перечитав свій твір, зрозумів: він був справді непоганий.

У випускних класах трапилася доволі кумедна ситуація. У нас функціонував політичний клуб, де вже можна було обговорювати політичні питання, але, звичайно, Радянський Союз представляли в позитивному світлі, а Америка – в негативному. На одному з засідань ми мали провести дебати між СРСР і США. Для радянської сторони відібрали найкращих учнів, а "американцями" стали учні з низькими оцінками. Я, хоч і був успішним учнем, але вважався "неблагонадійним", оскільки разом з друзями курив за школою, тому нас відправили до "американців". Проте під час обговорення ми так переконливо розкритикували СРСР, що заступник директора з полегшенням вигукнула: "Слава Богу, начальства не було". Тоді я зрозумів, що мені подобається протестувати. Відчув, що публічність – це моє. Я вирушив до редакції газети "Комсомолець Полтавщини" з пропозицією писати, і мене прийняли. Після закінчення школи я вступив на факультет журналістики. Мені потрапив чудовий викладач, хоч і з радянськими поглядами, але він навчив мене професійним навичкам. Після цього, коли я потрапив на телебачення, почалися нові пригоди. Весь цей шлях був результатом випадкових обставин. Я планував працювати в газеті, був, як кажуть, журналістом на письмі. Про телебачення не мріяв, адже вважалося, що туди важко потрапити. Але життя само привело мене спочатку до телебачення, а згодом – до сатиричних і гумористичних проектів.

А як виникла ідея створення проєкту "Вата TV"?

Одного разу ми сиділи в студії, сміялися і жартували. І раптом хтось запитав: "А може, записати це?" Зняли, подивилися — вийшло не дуже. Зупинилися, вирішили щось змінити, доопрацювати. О, почало виглядати цікавіше! Виглянуло на YouTube, і раптом стало популярним. І так все закрутилося. Почали вдосконалювати цей формат. Перші епізоди записували російською, адже тоді активно обговорювали антикисельовщину. Але щось не дуже виходило. Потім хтось запропонував перейти на суржик. Я ж з Полтави, тому в мене це добре виходить. Суржик і образ неоковирного ватника стали чудовими інструментами для передачі серйозної аналітичної інформації. У такому форматі я можу собі дозволити те, що серйозному аналітику не під силу. Можу перебільшити певні моменти так, як не дозволяє літературна мова. А ще через гумор легше донести багато важливих речей.

Так, ваш контент регулярно викликає активні емоції - адекватні користувачі сміються, тоді як ті, хто не вміє критично мислити, продовжують залишати під відео коментарі в російському стилі. Чи були у вас якісь особливо абсурдні коментарі, що запам’яталися?

Тут немає нічого, що варто запам'ятовувати. Вони однобокі, стереотипні, і неможливо виділити щось особливе. Спочатку ми блокували таких "ватників", але згодом просто опустили руки. До того ж, алгоритми YouTube заохочують обговорення. Коли хтось пише безглуздість і на це реагують інші, мені, як творцеві контенту, це вигідно. Власне, суть "ватності" в тому, що людина не усвідомлює реалій навколо і залишається у своєму обмеженому світі. Ось нещодавно в програмі все було пояснено, а вона й далі наполегливо тримається своєї думки. Яка мета вступати в суперечку? З такими людьми краще просто іронізувати. Іронія та сарказм – найефективніші засоби у боротьбі з недалекістю.

Існували ситуації, коли вам вдалося вплинути на когось і змінити його думки?

- Доводилося багатьох виводити із цієї комфортної ватної ілюзії. Декілька людей навіть писали в особисті, що в 2013-2014 роках радикально не підтримували Майдан, були за Януковича. Тепер воюють у Збройних силах України. Не скажу, що це виключно наша заслуга, але ми сильно в це вклалися. Прямі пояснення їх не пробивали, а коли над ними починаєш іронізувати й підходити з точки зору сарказму, тоді вони починають думати. Зазвичай люди переживають, щоб не видаватися смішними. Життя показувало неодноразово, що вдається щось донести тоді, коли хтось відчуває ризик стати смішним.

Таким чином, сарказм і іронія є ефективними інструментами у боротьбі з ватністю.

Формування особистості – це складний процес. Іноді навіть найвідданіші патріоти можуть зійти з правильного шляху. Коли спробуєш направити людей у потрібне русло, вони можуть відчувати себе зрадженими. Проте цей підхід завжди приносить результати. Сарказм та іронія виконують свою роль, не дозволяючи нам розслабитися в стосунках з певними питаннями. Коли важко пояснити щось людині, легка жартівлива підколка може значно полегшити сприйняття інформації. Це стосується навіть нашого повсякденного життя.

Колись ви згадували, що московія є територією безнадії. Проте ми не можемо просто віддалитися від неї лише в географічному сенсі. Чи існує шанс на те, що росіяни зможуть позбутися ватного мислення?

Ні, навіть не варто й думати про це. Більше того, не дай Боже, щоб вони знову почали відновлюватися, як це було на початку 90-х років. Це призвело до великих проблем для нас, і ми досі відчуваємо біль від тих подій. Вони безнадійні. Там немає нічого доброго чи розумного. Ми повинні усвідомлювати з покоління в покоління, що це справжня чорна діра, і, Боже збав, не варто намагатися налагодити з ними дружні стосунки чи вірити в їхню людяність. Вони повинні нас боятися — це єдине, що може нас врятувати. Нам потрібно створити так званий рів з крокодилами і забезпечити, щоб ці крокодили завжди були голодні. Іншого виходу немає. У жодному разі не можна піддаватися на їхні спроби проявити людяність, які, безсумнівно, ще з'являться. Це буде навіть важче, ніж протистояти цій жахливій війні. Інакше вони знову прийдуть з війною.

Безліч українців змушені залишатися на тимчасово захоплених територіях. Яким чином їм підтримувати свій імунітет, щоб уникнути інфікування байдужістю та не піддаватися впливу російської пропаганди?

- Тут я не дуже оптимістичний. Хоч би з якою міцною шкірою люди були, їх там відпрацюють. Якщо не їх, то їхніх дітей так чи так заразять. І вже вони прийдуть нас убивати. Єдина порада: тікати звідти якомога швидше. Розумію, що іноді це фізично важко, але здебільшого люди, які лишаються там жити, будуть втрачені для нас.

Проблема криється в російській ментальності. Вони сприймають світ агресивно і не терплять думок, що відрізняються від їхніх. Постійний тиск на інших, щоб "перевиховати" або навіть знищити інакодумців, є характерною рисою їхнього світосприйняття. Альтернативи не існує. Це особливість їхнього мислення, і, згадуючи слова Володимира Медінського, можна сказати, що в них є певний додатковий елемент, який впливає на їхню поведінку. Цей аспект домінує в їхній культурі.

Одного разу ви висловили думку: "Коли звучать погрози, це мене тішить. Це свідчить про те, що я потрапляю в саму суть". Як часто ви стикаєтеся з погрозами в даний час?

Це стало звичайним явищем. Як фоновий шум, до якого адаптуєшся. У Росії на мене завели безліч кримінальних справ, і кожну з них можна порівняти з орденом. Безумовно, це ризиковано, і не слід просто ігнорувати, але з часом починаєш не звертати на це уваги. Набагато небезпечніше бути на передовій.

Хоча спочатку загрози не додавали мені впевненості, відкриття першої кримінальної справи за "екстремізм" стало для мене певним джерелом радості. Коли ти ведеш боротьбу на ідеологічному полі, і на тебе починає чинитися тиск, це свідчить про те, що твої дії є вірними та результативними.

"Вата TV" активно висміює російські наративи, створюючи сюжети на основі їхніх же новин. Що найбільше сприяє творчому процесу?

Ось унікальна версія вашого тексту: - Це російські новини в їхньому найгіршому прояві. Іноді абсурд досягає таких меж, що виникає справжній крайній абсурд. Часто я створюю випуски, де беручи їхні нісенітниці, намагаюся подати їх з реальної перспективи. Наприклад, нещодавно з’явилася новина: "Українських дітей змушують гратися ляльками Гітлера". Це явно виходить за межі здорового глузду. Але я перетворюю це в основу для сюжету. Починаю скаржитися своїй віртуальній помічниці Ізольді Філіповні: "Чому всі нормальні діти грають з ляльками Гітлера, а я не маю такої? Купіть, будь ласка". Тобто, чим абсурдніша новина, тим менше роботи мені потрібно. Це для мене справжня золота жила. Найважливіше - щоб наші люди усвідомлювали, з ким ми маємо справу. Наша задача - витягувати все це на поверхню та демонструвати. Багато новин навіть не потребують додаткового обігрування. Досить просто прочитати заголовок. Бувало, що я говорив: "Ви, звісно, сволочі, росіяни. Ви так чудово подали цю новину, що я навіть не можу її ще більше розвеселити". Це вже справжня вершина абсурду.

Російська пропаганда - це орієнтир, до чого не можна звалюватися. Такий приклад, чим ми не повинні ставати. Достатньо бути максимально чесним і об'єктивним.

Що надихає вас продовжувати свою діяльність, навіть коли навколо стільки тривожних новин?

- Ми вже маємо досвід не піддаватися відчаю і не здаватися, навіть коли все здається безнадійним. Віра в Україну є нашим провідником. Я впевнений, що ми здатні вистояти, адже пережили вже не одне випробування. Якщо ми витримали 2022 рік, коли обставини були проти нас, то тепер, безумовно, зможемо подолати всі труднощі. Так, це нелегко, війна ще не закінчилася, але ми сильніші, ніж можемо собі уявити.

А як нам треба змінитися, щоб стати лідерами?

Необхідно зрозуміти, що на нас лежить відповідальність за рух усього світу вперед. Цивілізація не має права на стагнацію; вона повинна постійно розвиватися. Як показала війна, якою скористалася Росія, світова спільнота опинилася в деяких аспектах в безвихідному становищі. Витягнути її з цього тупика, ймовірно, доведеться саме нам. Хоча хотілося б перекласти цю відповідальність на когось іншого, реальність змушує нас стати на чолі цих змін. Це не лише noble прагнення покращити світ; без цього ми просто не зможемо вижити.