Український виконавець з унікальним тембром голосу Василь Лазарович здобув перемогу у національному відборі на Євробачення 2010 року, коли його кандидатуру підтримала художня рада Національної телекомпанії України через закрите голосування. Однак виник скандал, і в результаті представляти нашу країну на міжнародному конкурсі вирушила ALYOSHA, обрана глядачами. Після цього інциденту артист намагався продовжувати свою музичну кар'єру, але постійно стикався з погрозами. Тож, отримавши пропозицію працювати в Італії, він вирішив прийняти її і надовго зник з медійного простору.
OBOZ.UA вдалося знайти співака і дізнатися, де він наразі мешкає та чим займається. Василь Лазарович поділився спогадами про конкурси "Нова хвиля" і "Слов'янський базар", на яких його критикувала Таїсія Повалій. Він також пояснив причини свого рішення залишити музичну кар'єру в Росії та висловив повагу до Олі Полякової й Світлани Лободи.
Василю, ви покинули Україну у 2016 році і з того часу не з'являлися в медіа. Чим ви нині займаєтеся?
- Я зник через те, що в Україні відбувалися дуже дивні процеси. Поки не можу всього розповісти, але коли прийде час - це буде шокова інформація. Стільки погроз і хейту, зокрема з боку журналістів, через які я пройшов після нацвідбору на Євробачення 2010, думаю, жоден виконавець не переживав за все життя. Після цього я ще мав кілька проєктів в Україні, але за що б не брався - отримував анонімні листи з попередженнями, що мені ніхто не дасть працювати й далі буде тільки гірше. Спершу я ставився до цього скептично, адже думав: кому сьогодні не погрожують? Та зрештою виходило так, що кожен мій крок закінчувався мінусом.
На той час у мене було чимало знайомств із цікавими композиторами, це й стало однією з головних причин мого виїзду за кордон. Після підписання контракту на підготовку сольного проєкту з подальшою співпрацею з лейблами мені на певний час запропонували переїхати до Італії. Якщо говорити про мій стиль - класичний кросовер, то найсильніші виконавці в цьому жанрі саме італійці. Італія - цікава країна для творчого життя, але не завжди для творчої реалізації. Ще під час навчання в консерваторії мене цікавив закордон як можливість зростати, вивчати мови, розширювати світогляд - і як особистості, і як співака.
Зараз я проживаю в Чехії. Нещодавно, після довгої паузи, замовив студію, в якій записувала одну зі своїх робіт співачка Леді Гага, і випустив перший сингл "Сокіл". Він відображає мій стан душі, моє єднання з українським народом у боротьбі за свободу і волю. У цій пісні є художній образ українця, і саме вона пробудила в мені бажання перервати тривалу паузу мовчання. Через неї я поступово повертатимуся в інформаційний простір України, діятиму за покликом серця. Блокування нині навряд чи можливе, адже раніше воно відбувалося на рівні телеканалів і радіостанцій. Та й Україна сьогодні вже зовсім інша, ніж у 2010-2015 роках.
Отже, ваш колега Анатолій Матвійчук виявився правим, коли у Facebook зазначив, що вас, подібно до Івана Красовського, усунули з українського культурного простору?
- Я читав той допис і поважаю думку Анатолія Матвійчука як митця - він порушує в суспільстві багато важливих тем. Але та публікація мене трохи ранила, адже я не можу з нею не погодитися... У будь-якому разі відбувався системний процес блокування всього, до чого я намагався долучитися. Можливо, це була особиста неприязнь когось із високих кабінетів.
В Україні одним із найбільших викликів є захист особистості. Не можу не згадати Василя Сліпака – співака з вражаючим баритоном. Ми вшанували його пам'ять як Героя, проте чому нам не було відомо про нього, коли він ще жив? Чому його ім'я стало популярним лише після того, як він повернувся з Парижа, став на захист батьківщини і загинув на фронті у 2016 році? В нашому суспільстві є щось хибне. Ми мали б пишатися Сліпаком ще до початку війни, адже він був прикладом справжнього патріотизму, активної позиції та неймовірного таланту.
Я людина принципова, тому і незручна. У мене є і патріотизм, і почуття власної гідності. Я ніколи не буду маріонеткою і нікому не служитиму. Таким особистостям неймовірно складно будувати своє життя в Україні, проходити свій шлях і утримувати хвилю успіху. Не хочу зараз акцентувати на собі, бо багато талановитих людей виїхали за кордон, виступають по всьому світу, а в Україні про них часто не згадують - бо вони тут "не потрібні". В Україні потрібні лише ті, хто горлопанить у певних політичних кон'юнктурах різних груп. Мені це нецікаво.
Яким чином ви здобуваєте засоби до існування в Чехії?
- Частково я займаюся музикою, але не люблю в ній слово "комерція". Комерція має бути фідбеком, а не трендом чи метою. Ти знаходиш власну філософію, відкриваєш себе як музикант, несеш у світ те багатство, яким нагородив тебе Бог, і максимально виконуєш свою місію. А комерція - це вже завдання музичного маркетингу: допомогти тобі зазвучати для тієї аудиторії, яка відчує в тобі потребу музичного продукту. І це, на мою думку, мають розуміти всі музиканти.
Водночас існує усвідомлення, що поряд з музикою необхідно також розвивати бізнес. У Європі цей процес відбувається значно легше, ніж в Україні. Найважливіші аспекти в цьому випадку - це стабільність і відчуття підтримки з боку держави.
Чи ви слідкуєте за розвитком українського шоу-бізнесу?
Я зауважив, що після виходу з українського шоу-бізнесу артистів з так званого ближнього зарубіжжя з'явилася велика кількість обдарованої молоді. Зараз у них є можливість проявити себе, і їхня музика та ідеї стають все більш актуальними. Сьогодні музика — це не тільки голос, а й своєрідна філософія. В умовах, коли стати популярним вокалістом стає дедалі важче, нові формати, такі як TikTok і Reels, відіграють важливу роль. Тепер потрібно за кілька секунд привернути увагу слухача, щоб він захотів дізнатися про тебе більше.
Разом із тим, я зауважую тривожну тенденцію: чимало сучасних письменників все більше захоплюються створенням контенту за допомогою штучного інтелекту. Це може привести до того, що незабаром багато виконавців наважаться обійтися без співпраці з композиторами. В результаті, такі ролі, як автори музики та лірики, можуть бути витіснені такими генеративними технологіями, як ChatGPT та подібними інструментами.
Я слухаю практично всіх українських артистів, щоб бути в курсі подій: хто які композиції створює та які з них стають популярними. Звісно, ми можемо обговорювати їхню творчість, але оцінювати це мають слухачі. Найскладніше — критикувати або оцінювати мистецтво, адже воно є формою самовираження. Наприклад, академічна музика. Я закінчив консерваторію, і під час іспитів, коли виконую твори Верді, Шуберта, Моцарта чи Бетховена, існують чіткі правила і вимоги до кожного виконавця. Перед тобою — авторитетна комісія, професіонали оперного мистецтва, і, безумовно, кожна нота підлягає строгому контролю. А в шоу-бізнесі, як можна оцінювати, скажімо, Fiїnку? Це її унікальне бачення, її внутрішній світ, її творчість. Отже, шоу-бізнес — це зовсім інша сфера, що підпорядковується іншим законам.
У світі музики артистів класифікують за жанрами. Незалежно від того, чи займаєшся ти класичним кросовером, джазом, поп-музикою, фольклором чи навіть експериментальними напрямками, на твої концерти приходить відповідна аудиторія. Отже, жанри формують своїх слухачів. Це призводить до певної селекції та виникнення музичних трендів. Проте за цими трендами стоїть ціла мережа – музичні канали, пабліки та плейлисти. Але кому ж належать ці плейлисти та стримінгові сервіси? Вони контролюються великими лейблами та корпораціями. Тому більшість артистів, які стали міжнародно відомими брендами та досягли успіху, навряд чи змогли б це зробити без підтримки та серйозних інвестицій. Це вже великий і потужний шоу-бізнес, який в Україні лише починає формуватися, адже домінування російського шоу-бізнесу тут тривало досить довго.
Сьогодні, спостерігаючи за програмними директорами, які все своє життя говорили російською і не раз казали мені: "Лазарович, співай російською!", адже українські пісні їх не приваблювали, я відчуваю, що в Україні відбуваються суттєві зміни. Головне, щоб з часом вони знову не змінили своїх поглядів.
Проте приємно знати, що ви, навіть перебуваючи за межами країни, слідкуєте за діяльністю українських митців. У розмові з нашим виданням ваш колега Ігор Балан, який очолює гурт "Аква Віта", зазначив, що сьогоднішні умови ускладнюють процес створення нових імен у музиці.
Коли ми заходимо в Spotify або Apple Music, я легко можу перерахувати 50 вражаючих сучасних українських пісень та нових виконавців. За такий короткий час з'явилося безліч артистів! Отже, якщо хтось зміг досягти успіху, це зовсім не є неможливим завданням.
Маючи консерваторську освіту, я слухаю різну світову музику, але водночас уважно стежу й за українською. Тому що це частина мого життя, це моя Батьківщина, і мені не байдуже, як вона розвивається. Наприклад, Jerry Heil, Tayanna, Злата Огнєвіч, Джамала - це прекрасні вокалістки. І таких музикантів можна назвати ще дуже багато. Як цього не бачити? Для цього треба просто заплющити очі. Якщо в когось щось склалося - слава Богу, я за них щиро радий.
Знаю, що Ігор Балан - прекрасний музикант. У нього був свій час, і я можу побажати йому всього тільки найкращого - щоб у нього були лише трендові хіти. Я просто з ним трохи не погоджуюся, тому що все-таки в нас є прекрасна українська музика. Якщо взяти Василя Зінкевича, Тараса Петриненка, Іво Бобула, Ніну Матвієнко - це українські бренди, на яких молоді варто рівнятися. Але недооцінювати молодь також не варто. Завтра вона стане цими ж брендами, тому заслуговує на кредит довіри.
І найголовніше - у нас почали об'єднуватися покоління. Виконавці рівня Іво Бобула роблять колаборації з молодими артистами, шоу-бізнес дорослішає. І це дуже важливо. Тому що якщо не буде об'єднання, то не буде й взаємоповаги між поколіннями музикантів - виникне такий самий бардак, як у політиці. Мені хочеться, щоб культура йшла поперед політики, щоб ми не брали приклад із цих недолюдей. Вибачте, але я не можу назвати людьми тих, хто під час війни займається корупцією та покриває її.
- Ви згадали співачку Jerry Heil, яка увійшла до списку фіналістів цьогорічного нацвідбору. Як ви ставитеся до того, що артисти, які вже брали участь у Євробаченні, подаються знову?
Вона поки що не показала себе в повному обсязі, оскільки виступала не в сольному форматі. За умовами конкурсу, виконавці можуть брати участь у ньому стільки разів, скільки забажають, навіть представляючи різні держави. Таким чином, Jerry Heil має всі підстави знову спробувати свої сили на Євробаченні, і це стане відмінним рішенням.
Оля Полякова також подала заявку на участь у національному відборі на Євробачення 2026, незважаючи на існуючі заборони для артистів, які виступали в Росії після 2014 року. Вона намагалася переконати Суспільне змінити ці правила, але отримала відмову. Як ви вважаєте, чи повинні українські артисти, які гастролювали в країні-агресорі після анексії Криму та початку конфлікту на Донбасі, мати можливість брати участь у національному відборі?
- Це дуже складне питання. Я знаю Олю, ми виступали на різних телепроєктах, у мене до неї прекрасне ставлення. Вона гарна артистка, чудова людина, надзвичайно професійна. Полякова зробила значний внесок у підтримку Збройних сил України та національного духу, дала велику кількість концертів. Вона разом із Мішею Ясинським апелює до того, що саме це могло б стати підставою для винятку. І загалом такий виняток був би можливим, адже вона справді зробила дуже багато та активно виступає за кордоном. Я знаю, що там її дуже любить українська публіка, і це могло б позитивно вплинути на голосування на Євробаченні та результат. Оля була б серйозною конкуренткою для всіх учасників, якби не одне "але".
Історія Євробачення вже знала випадки, коли артистів виключали з конкурсу, як, наприклад, сталося з Аліною Паш через її візит до Криму у 2015 році. Такі ситуації можуть ускладнити участь Олі в національному відборі, але Полякова є незалежною артисткою, і я не вважаю, що Євробачення визначить її майбутнє. Це не настільки критичний момент, щоб викликати суперечки в суспільстві, особливо у сфері шоу-бізнесу.
Чи відчуваєте ви, що залишили щось незавершене стосовно Євробачення? Можливо, у вас виникло бажання ще раз спробувати свої таланти?
Євробачення щороку викликає чимало суперечок. Був час, коли я звик до цього. Але, чесно кажучи, я б швидше вирушив на Олімпіаду, ніж почав готуватися до конкурсу Євробачення (сміється). Для мене ця подія вже не є настільки важливою. Хоча деякі незавершені справи ще залишилися, я вважаю це етапом, що вже позаду.
Чи дійсно ви зверталися до колишнього президента України Віктора Януковича з проханням дозволити вам представляти країну на Євробаченні 2010 року?
Ні, це була чиста маніпуляція. Я не писав цього листа, не підписував його і не маю жодного відношення до нього. Цей "документ" розповсюдили ті, хто не бажав, щоб я потрапив на Євробачення, прагнучи знищити мою репутацію. Це була повна дискредитація. Куди б я не звертався, мені відповідали, що не можуть нічим допомогти. Я дізнався, що в Україні для мене закриті всі можливості, телебачення і шансів немає.
На початку 2000-х у вас було чимало друзів у Балтійських країнах та Росії. Чи залишилися у вас зв'язки з кимось із них сьогодні?
- Коли почалося повномасштабне вторгнення, я отримав дуже багато повідомлень: мовляв, як там твої друзі з Москви, чи ти з кимось спілкуєшся. Відповідаю чітко: з 2014 року я ні з ким не підтримую жодних контактів.
До 2013 року, як і багато українських артистів, я їздив до Москви з виступами, але на російський шоу-бізнес не претендував - перебував у творчому пошуку. Так, я спілкувався з багатьма росіянами, які ставилися до мене з повагою. Дехто телефонував, приїжджаючи до Києва, й дивувався, чому я не залучений до продюсерських проєктів. Я працював солістом естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Михайла Фінберга, маю багато друзів у країнах Балтії. Під час участі у фестивалі "Нова хвиля" я не відчував жодного приниження - артисти топового рівня спілкувалися з повагою, конфліктів не було.
Після анексії Криму та конфлікту на Донбасі моє життя зазнало суттєвих змін. Тема російського шоу-бізнесу для мене стала закритою назавжди. У час, коли Україна страждає від ракетних обстрілів та бомбардувань з боку Росії, немає жодної можливості для комунікації чи співпраці.
- В Instagram я бачила фотографії 2016 року, на яких ви з телеведучою Лєрою Кудрявцевою, композитором Ігорем Крутим та іншими путіністами...
Ці фотографії були зроблені ще в 2008 році під час святкування дня народження Ігоря Крутого. У 2016 році я вирішив їх викласти, коли почав оновлювати свої сторінки та ділитися матеріалами, які стали частиною моєї особистої творчої історії. Це була частина мого життя, розумієте? Я видалив багато світлин, але залишив деякі, щоб не склалося враження, що я зовсім зник. Також я прибрав російські пісні зі свого YouTube-каналу, але деякі з них все ще можна знайти на інших каналах, до яких я не маю доступу.
Сьогодні Росія відібрала у нас реальність, позбавивши можливості жити в адекватній та нормальній країні. Проте історію не вдасться стерти. У свій час ми мали дійсно прекрасні стосунки – було багато приємних моментів із російськими артистами, і багато українських виконавців орієнтувалися на них.
Після подій навколо Євробачення, чи виникали у вас бажання розвивати музичну кар'єру в Росії? Наскільки мені відомо, там ваше мистецтво отримувало більше визнання, ніж в Україні?
Після 2013 року я щороку отримував дзвінки з Першого каналу Росії, де мені пропонували співпрацю, зокрема в контексті Євробачення. Вони хотіли, щоб я публічно оголосив, що Україна мене "знищила", що я став жертвою цього конкурсу, і що, попри моє бажання взяти участь, "погана українська влада" мене недооцінила. Можу сказати одне: я щоразу відмовляв і не надавав їм жодних коментарів, адже українська влада — це не є синонімом України.
- Ваш колега Василь Герелло не був таким принциповим і прекрасно живе в Росії...
Я розумію. Василь Герелло повністю сформувався в Росії, і за своєю філософією та психологією він є представником російської культури. Більшість тих, хто сьогодні критикує його, вчинили б так само, як він, і лише небагато людей вчинили б інакше, як я. Коли мене намагаються знищити як артиста в Україні, а потім пропонують співпрацю в Росії, я відмовляюся. Лише одиниці діють за принципами совісті — більшість керуються фінансовими інтересами. Чимало українських артистів залишилися в Україні тому, що Росія їх просто не прийняла. Лише кілька з них справді відмовилися від значних можливостей.
В наш час багато виконавців обрали українську мову для своїх пісень, і це чудово — повага їм, співайте українською! Я ніколи не піднімав питання мови, оскільки вважаю його досить чутливим. Я україномовна людина, мої батьки завжди говорили українською, і я глибоко люблю свою країну. Проте маю багато друзів, які спілкуються російською. Чи потрібно мені тепер щоразу виправдовуватись за те, що раніше виконував російські пісні? Так було в той час. Навіть у Прикарпатті — на весіллях чи в колибах — музиканти часто грали російські мелодії. На радіо українським артистам ставили умову виконувати свої пісні російською. Тренди диктували власники станцій та програмні директори. Так все і відбувалося. А тепер це, здається, всі забули. Ви ж самі сформували ту реальність, в якій живемо сьогодні!
Мені б дуже хотілося, щоб ці штучно створені питання були усунуті. Коли спостерігаєш за політиками, які в повсякденному житті спілкуються російською, але при цьому закликають до насильницької українізації, фактично розриваючи наше суспільство, виникає відчуття, що я чогось не розумію. Західну Україну багато років називають націоналістами та бандерівцями, хоча ми є нормальними, щирими й привітними людьми. Ті, хто відвідував Ворохту, Буковель чи Яремче, знають: там завжди раді прийняти гостей будь-якою мовою. Звичайно, зараз усе змінилося. Під час війни ставлення до російськомовних стало дуже напруженим, адже ми втратили багато наших хлопців. На жаль, мова на сьогодні частково перетворилася на велику проблему.
Проте важливо усвідомити, що це складне питання рано чи пізно постане перед нами. Я не виступаю проти російської мови, але й не підтримую її беззастережно, адже впевнений, що навіть після закінчення війни чимало українців продовжать нею спілкуватися. Я виступаю за мир у нашій країні та за те, щоб ми не конфліктували один з одним. Я підтримую українську мову як державну, водночас вважаючи важливим мати можливість вільно користуватися іншими мовами, як це практикується в багатьох успішних країнах, таких як Франція, Швейцарія та Сінгапур. Нам потрібно знайти адекватне рішення для цієї проблеми, оскільки вона справді є складною та болючою.
Ви часто відвідували Донецьк з гастролями. Які моменти з тих подорожей залишили у вас найбільше вражень?
- Мої спогади про Донеччину - одні з найкращих. У 2005 році я брав участь у конкурсі вокалістів "Отчий дім", де здобув гран-прі. У журі тоді були Олександр Злотник, Євгенія Мірошниченко, а головував білоруський композитор Ігор Лученок.
Для мене Донецьк завжди був українським - у мене там дуже багато друзів. Це прекрасні люди, такі самі, як і на заході України: вони розмовляли українською та російською мовами. Але політика зробила все, щоб розколоти й стравити мирних людей - як на Донбасі, так і на Прикарпатті. І це страшна трагедія...
Одного разу я повертався з концерту - дорога була в жахливому стані. Ми потрапили в яму, пробили колесо, і не було жодної людини, яка б проїхала повз, не зупинившись і не запитавши, чим допомогти. І щоразу до нас зверталися українською мовою та казали, що їм соромно за стан своїх доріг.
Натомість спогади про Севастополь у мене вкрай негативні. Пам'ятаю, як під час одного з концертів на міській площі я виконував українські пісні, а з-під сцени агресивно кричали: "Пой русские песни!". Мене не налякати вигуками з натовпу, але це відбувалося систематично. Уже тоді було дуже помітно, що там відбувалася тотальна русифікація - і це було мені абсолютно не до душі.
- Ви брали участь у фестивалі "Слов'янський базар". Як склалися ваші стосунки з Таїсією Повалій, яка тоді була в журі?
Мої стосунки з Таїсією Повалій не склалися, подібно до її зв'язків з Україною. Вона відкрито висловила мені осуд. Є таке поняття, як толерантність: виконавці можуть демонструвати різний рівень майстерності, але представники їхніх країн у журі зазвичай підтримують своїх. Я не міг зрозуміти її поведінки на "Слов'янському базарі", особливо враховуючи, що вона публічно підтримувала російського артиста Євгенія Гора, за якого тоді точилася справжня боротьба. Пізніше ми неодноразово зустрічалися на різних заходах, але наше спілкування залишалося формальним, як і з Ігорем Ліхутою.
Після всіх подій, що сталися зі мною в політичному контексті, я не маю бажання засуджувати когось - хай це буде на совісті Бога. Вибір кожного, як, наприклад, у випадку Ані Лорак, є їхнім особистим шляхом. Я не можу їх зрозуміти, але це їхня доля. Якщо країна дала тобі можливість жити, розвиватися і досягати успіху, як це було з Повалій, яка стала артисткою саме в Україні і отримала тут свої нагороди, то, принаймні, варто проявити вдячність до людей. Що стосується Ані Лорак, то її шлях виглядає зовсім інакше. Це швидше бізнес-ініціатива, суто комерційний проект. Я вважаю, що вони навіть не заслуговують на те, щоб про них говорити.
Які з ваших українських колег залишилися у вашому колі спілкування? Чи є хтось, хто запитує: "Василю, коли ж ти приїдеш? Твоя присутність тут дуже потрібна!"?
Існує безліч душевних колег, особливо серед авторів. Я мав розмову з Олександром Злотником, і він зауважив: "Василю, прикро, що ти так довго мовчиш. Було б чудово, якби ти повернувся, адже твій голос варто почути". І справді, я прагну приїхати. Мені хочеться творити в Україні. Але, на мою думку, усьому свій час — потрібно знайти відповіді на всі свої запитання.
Світлана Лобода працювала разом з вами в мюзиклі "Екватор". Чи вдалося вам зрозуміти її ставлення до війни?
Зі Світланою Лободою, так само як і з Тіною Кароль, котра також долучилася до цього мюзиклу, ми мали багато спільних моментів на корпоративних заходах і завжди чудово спілкувалися. Відчуття було таке, наче ми зустрічалися зовсім нещодавно — ще після "Екватора".
Світлана - велика трудоголічка, прекрасна музикантка й людина. Коли мене цькували під час Євробачення, вона завжди коректно й з повагою про мене відгукувалася, тоді як багато інших колег воліли мовчати або фактично ставали співучасниками булінгу. Ви читали, як мене тоді хейтили?
- Так, читала.
Отже, дозвольте запитати: чи траплялося вам читати хоча б одне моє інтерв'ю, де я б образив когось?
- Ні, зовсім ні.
- Тому що я розумію: багатьох використали проти мене - зокрема Віталія Козловського чи MamaRika, які публічно поливали мене брудом.
Проте, ви, навпаки, висловлювалися про Віталія Козловського у позитивному ключі...
Я завжди висловлюю позитивні думки про людей навколо. Це не свідчить про мою слабкість або відсутність власної позиції. Я вважаю, що принижувати когось чи проявляти ненависть по відношенню до колеги — це вкрай неетично. Якщо у когось є до мене питання, я відкритий для спілкування: телефонуйте або пишіть у соціальні мережі.
Під час національного відбору на Євробачення з'явилася інформація, нібито від імені покійного Кузьми, яка містила досить образливі коментарі на мою адресу. На одному з корпоративних заходів ми мали зустріч, і я вирішив запитати його напряму, чи дійсно він висловлювався так. Кузьма запевнив мене, що не робив жодних заяв. Тож постає питання: хто ж це написав? На жаль, не всі журналісти в нашій країні можуть зрівнятися з Олегом Вергелісом - людиною, яка вміла влучно формулювати думки, коректно їх подавати і професійно взаємодіяти зі своїми співрозмовниками. Він був справжнім майстром своєї справи.
Повертаючись до теми політичних поглядів Світлани Лободи, мушу зазначити, що особисто я не мав можливості обговорити це питання з нею. Багато матеріалів, що circulують в мережі, можуть бути суб'єктивними та не завжди відповідають дійсності. З етичних причин можу висловити лише одне: я не вважаю, що її особа повинна займати центральне місце в політичних дискусіях сьогодні.
Яке у вас ставлення до того, що вона все ще проводить концерти, співаючи російською мовою?
Кожен артист стикається з безліччю запитань, і я не виняток. Ситуація є набагато більш комплексною, ніж може здаватися на перший погляд. Тому я не вважаю за доцільне критикувати Світлану Лободу за те, що її пісні не мають українського перекладу. Я не знайомий з її життєвим шляху і не можу знати, які зобов'язання вона має перед кимось.
- Минулого року, після 16 років шлюбу, ви розлучилися з дружиною. Чи можете розповісти про причину такого рішення?
Наші шляхи, на жаль, розійшлися. Це був тривалий спільний досвід, за який я щиро вдячний Олі. Ми не лише ділили життя як подружжя, а й багато часу працювали разом. Однак певні обставини змусили нас прийняти спільне і дружнє рішення про розлучення, що дозволить кожному з нас розвиватися окремо. Я щиро бажаю їй всього найкращого в майбутньому. Наша історія не містила драм чи скандалів, які б могли привернути увагу ЗМІ.
Чи займає зараз ваше серце хтось?
Так, саме так. Але, якщо зізнатися, я не очікував, що так швидко порину у стосунки. Спочатку хотів більше уваги приділити собі та своїм творчим справам, проте життя вносить свої корективи - я зустрів дівчину. Все починалося з дружби.
Які у вас асоціації з часом дитинства? Якою була ваша родина?
Спогади залишилися надзвичайно яскравими. Я виріс у звичайній родині: батьки завжди прагнули досягти високих цілей і мріяли про власний дім, тому багато працювали і часто виїжджали на заробітки. Моє дитинство проходило в середовищі, де чітко розуміли цінність праці, важливість мети та відповідальності, а також знали, скільки коштує кожна гривня. На нашій вулиці було чимало дітей, і ми грали разом, але завжди з обмеженнями, адже тато ретельно планував наше дозвілля, щоб у нас не було лише розваг. У нього була улюблена фраза: "Що, хлопці, нудно? Я вам зараз щось придумаю!" (усміхається). Тож дисципліна в нашій родині була невід'ємною частиною життя - без неї людина подібна на молекулу в безладді.
- А ви справді ходили до школи 10 кілометрів пішки?
У моєму рідному селі було всього дев'ять класів, тому для навчання в 10-11-х класах доводилося вирушати до сусідньої школи. Це означало проходити чотири кілометри в одному напрямку та стільки ж назад по кам'янистій дорозі. Окрім цього, з шостого або сьомого класу я почав відвідувати музичну школу, яка розташовувалася в іншому селі. Тоді автобуси курсували значно рідше, ніж сьогодні.
Але це було ваше прагнення, вірно? Або ж ваші батьки натискали на вас?
Ні, це було моє глибоке внутрішнє прагнення. Коли я починав щось робити, я завжди прагнув завершити це, якось навіть зосереджено і пристрасно.
Одного разу після занять у музичній школі на зупинці мене побили четверо чоловіків віком приблизно 30-40 років. Вони побачили, що я стояв сам, і почали вимагати гроші, яких у мене просто не було. Тоді вони затягнули мене за зупинку, схопили за волосся й били головою об стіну так, що я знепритомнів. Коли прийшов до тями, не розумів, де перебуваю. Вони повернулися й знову почали бити. Прийшовши до тями вдруге, я скористався тим, що вони розпивали алкоголь, і побіг до музичної школи, яка вже майже зачинялася. Я попросив викликати поліцію, але вчителі злякалися - правоохоронців так і не викликали. Це був досить дикий час, якщо чесно. Але навіть ця ситуація не відібрала в мене бажання ходити до музичної школи.
Чи відчуваєте ностальгію за українською сценою?
Звичайно, я відчуваю ностальгію, проте іноді все ж виходжу на сцену для приватних виступів. Однак, я не відчуваю психологічної залежності від цього заняття. Я людина з міжнародним поглядом на життя: обожнюю досліджувати нові горизонти та відкривати нові місця. Проте є деякі речі, які мають для мене справжню цінність. Два міста займають особливе місце в моєму серці. Київ — це старт моїх перемог, перші ефіри, виступи на найбільшій сцені країни, величезний досвід, консерваторія та близькі друзі. А друге місто — Івано-Франківськ. Саме там я здобував освіту в університеті, знайшов друзів, а також мого наставника Михайла Стефанюка. В Івано-Франківську живе мій брат з родиною, і це місто суттєво вплинуло на моє формування як особистості.
Я завжди відрізнявся сильною особистістю – часом навіть були труднощі, адже прагнув до розвитку, музики і надзвичайно чітко сприймав всі прояви несправедливості. Тепер мені зрозуміло, що це не зовсім позитивна риса. Адже несправедливість, як така, не існує – є лише певні закономірності, які визначають життя суспільства, і нам слід навчитися їх приймати.
Війна — це справедливо? Ні, це абсолютна несправедливість. Проте ми повинні прийняти реалії життя: чим ясніше і об'єктивніше ми сприймаємо дійсність, тим легше зможемо знайти свій шлях, не ігноруючи його через рожеві окуляри. Усі творчі особистості мають в собі частинку ідеалізму — ми уявляємо світ таким, яким прагнемо його бачити. Але насправді, він існує таким, яким є.
Я ще зі школи добре знав математику, тому вважаю: логічне й критичне мислення мають іти попереду творчого. Ми повинні розуміти й бачити реальні обставини, але водночас не забувати, що ми люди. Не забувати самого поняття "людяність". Бо сьогодні багато хто втрачає її, зосереджуючись лише на матеріальному. Тому важливо вміти балансувати. Саме Івано-Франківськ навчив мене балансу, Київ - виживати й ставати на ноги, а Європа відкриває ширший світогляд.
Я пишаюся українською музикою, нашою народною культурою та самою Україною. Впевнений, що попереду ще багато можливостей для досягнень. Найбільше, що ми втратили, - це час, і саме про це я шкодую. Але варто згадати, скільки людей змушені були залишити свої професії, виїхати з рідної країни, втратити домівки, родини та друзів, а також позбутися звичного оточення. Скільки людей отримали інвалідність - як фізичну, так і психологічну, скільки загинуло, і скільки дітей залишилися без батьків! Тому сьогодні говорити про те, що комусь "не дали співати", виглядає щонайменше невчасно.
Отже, це невелика трагедія. Цей період я присвятив вивченню мов, читанню книг, зміцненню свого психологічного та інтелектуального стану, а також самопізнанню. Мабуть, цей час мені був подарований не випадково: можливо, щоб повернутися з новим якісним мисленням, чіткішою самоідентифікацією та глибшим, більш емпатійним розумінням своєї аудиторії. В будь-якому випадку, це важлива внутрішня робота. Тож якщо артиста немає на сцені, це не означає, що він втратив свою сутність. Це свідчить про наявність причин, про які він не розповідає. Найголовніше – залишатися вірним собі та не здаватися.
Досліджуйте на OBOZ.UA інтерв'ю з Андрієм Капралем, солістом вокальної групи "Піккардійська Терція". Він розповідає про свої поїздки до Росії, виконання "Червоної рути" в Донецьку та деякі неприємні моменти, пов'язані з піснею-реквіємом "Гей, пливе кача": "Ми маємо чисту совість".
На OBOZ.UA опубліковано ексклюзивне інтерв'ю зі співачкою Альоною Омаргалієвою, в якому вона розповідає про конфлікти з Тамерланом, складні питання щодо мови від поляків, а також про свою пісню, присвячену жінкам-військовим: "Я не осуджую тих, хто вирішив виїхати".
#Збройні сили України #Донецька область #Співачка #Україна #Шоу-бізнес #Facebook #Росія #Війна на Донбасі #Європа #Москва #Білорусь #Українська мова #Instagram #Суспільство #Київ #Музикант #Крим #Перший канал, Росія #Чеська Республіка #Швейцарія #Російська мова #Композитор #Італія #Івано-Франківськ #Париж #Віктор Янукович #Донецьк #Концерт #Музика #Станція радіозв'язку #Філософія #Козловський Віталій Віталійович #Боже. #Леді Гага #Севастополь #Країни Балтії #Джамала #Світогляд #Українські народні пісні #Світлана Лобода #Таянно. #Патріотизм #Ані Лорак #Таїсія Повалій #Пісенний конкурс Євробачення #Джеррі Хайль. #Вольфганг Амадей Моцарт #Буковель #Слов'янський базар у Вітебську #Альоша (співак) #Торгівля #Сінгапур #Людвіг ван Бетховен #Злата Огневич #Василь Зінкевич #Олександр Злотник #Джузеппе Верді #Іво Бобул #Тарас Петриненко #Василь Сліпак #Ігор Крутой #Нова хвиля (конкурс) #Яремче
