Кирило Марікуца висловив: "Ми надзвичайно щасливі з кожним випадком фестивального туризму, коли люди приїжджають до Ужгорода саме для участі в нашому фестивалі".

Зображення: надано Кирилом Марікуцею Кирило Марікуца.

Яким чином з'явилася концепція організації фестивалю, що об'єднує теми прикордонності та сусідських зв'язків?

Напевно, прикордоння -- це все-таки погляд через віддалену призму. Коли ти живеш біля кордону, то це скоріше частина буденності, твої сусіди. Я народився і виріс в Ужгороді, і хоча не живу там уже давно, зв'язок з містом для мене дуже особистий -- там моя мама, друзі, спогади. Останні 14 років ми як організація намагалися показувати кіно в Ужгороді: окремі події, фільми в Кінозалі ім. Стенлі Кубрика, рідше в Pannonia.

Питання децентралізації культури для мене ніколи не було порожнім гаслом -- це пережитий особистий досвід і внутрішня потреба. Коли мені було 15-16 років, я не розумів, чому в місті з такою історією, з людьми, які вже тоді були частиною європейського контексту, майже немає культурного життя. А згодом, коли почав сам займатися кіно і культурними подіями, стало ясно: ресурси, фінанси, інституції -- це все не про маленькі українські міста початку нульових. Саме тому, хоч перші думки про фестиваль з'явилися понад 10 років тому, реалізувати його вдалось лише у 2022-му. Зараз в Ужгороді культурного життя більше, але й досі воно тримається переважно на ентузіастах.

Фестиваль "Кіно сусідів" отримує фінансову підтримку від урядів Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини завдяки Міжнародному Вишеградському фонду – нашому ключовому партнеру, який вірить у цю ініціативу з самого початку. Цей фонд також акцентує увагу на розвитку транскордонного співробітництва та діалогу в Центральній Європі.

Зображення: facebook/Кіно сусідів На фестивалі 'Кіно сусідів' 2024 року.

Як узагалі бачите ідейно концепт сусідства, закладений у цей фестиваль?

При розробці концепції фестивалю ми спиралися на ідею, що раніше сусіди завжди були у курсі справ один одного. У нашому регіоні існують глибокі історичні, міжособистісні та побутові зв’язки: хтось працює за кордоном, у когось живуть родичі там. Проте у сфері кіно та сучасної культури ми стикаємося з певними прогалинами. Моє покоління, як і попереднє, із самого дитинства слухало словацьке та угорське радіо, дивилося мультфільми на каналах сусідніх країн, оскільки українських майже не було. Коли мова заходить про кіно, то наше знайомство з ним у контексті сусідства є досить обмеженим. Тому цей фестиваль служить чудовою можливістю для більш глибокого ознайомлення з кінематографом та культурою наших сусідів.

"Кіно сусідів" відзначає вже свою четверту редакцію. Чи можна стверджувати, що фестивалю вдається встановлювати горизонтальні зв'язки з громадянами та установами Угорщини, Словаччини та Польщі, незважаючи на існуючі труднощі та напруженість у офіційних міждержавних відносинах?

Показати, наскільки ефективно вдається встановлювати горизонтальні зв'язки, можна буде лише з часом. Звичайно, формат фестивалю передбачає активну співпрацю з численними міжнародними партнерами, які, в свою чергу, розповсюджують інформацію про фестиваль, фільми та наш регіон серед своїх аудиторій.

Важливий аспект партнерства в тому, що вони передають свою експертизу, досвід, приїздять до Ужгорода, діляться знаннями, допомагають формувати програму -- але потім українське кіно й кінематографісти їдуть до них. У стратегічних планах -- трансформуватись у відкриту спільноту фестивалів по обидва боки кордонів, яка допомагатиме циркуляції фільмів у регіоні.

Зображення: facebook/Кіно сусідів На фестивалі 'Кіно сусідів' 2024 року.

Наскільки можна сказати, що "Кіно сусідів" -- це про м'яку силу у формуванні образу України в регіоні Центральної Європи?

Мабуть, ще зарано говорити про якусь помітну роль фестивалю у формуванні образу України в регіоні -- це звучало б надто гучно. Утім ми точно хочемо і можемо бути частиною цього процесу. "Кіно сусідів" -- це спроба вибудувати зв'язки, ініціювати діалог і показати себе не через гасла, а через живе, людське кіно. І якщо це допоможе краще відчути, хто ми, то це й буде наша м'яка сила.

Хто є відвідувачами фестивалю "Кіно сусідів"? Чи має він залучення глядачів з європейських держав?

"Кіно сусідів" -- це, перш за все, локальний фестиваль, орієнтований на мешканців Ужгорода та Закарпаття. Однак після початку повномасштабного вторгнення цей регіон став прихистком для багатьох людей з різних частин України. Для них фестиваль слугує чудовою можливістю глибше зануритися в місцеву культуру: дізнатися більше про історію Закарпаття, його сусідів та національні громади, що тут проживають.

Окрема категорія глядачів — національні громади, які отримують можливість переглядати фільми рідними мовами своїх предків та занурюватися у свою культурну спадщину. Це для нас має величезну важливість.

Звісно, ми дуже радіємо кожному прикладу фестивального туризму, коли глядачі з інших регіонів приїжджають до Ужгорода спеціально на фестиваль. В умовах війни це поки що не дуже поширене явище, але щоразу, коли це відбувається, -- це знак, що фестиваль стає точкою тяжіння.

Ще однією ключовою складовою нашої аудиторії є іноземні представники: кінематографісти, партнери, дослідники, а іноді навіть антропологи. Їхній інтерес до фестивалю часто має особистий підтекст — деякі з них мають родинні зв'язки із Закарпаттям, інші прагнуть знайти культурні зв'язки з цим регіоном. Ми завжди готові до такого спілкування.

Кінематограф країн Центральної Європи маловідомий для українського глядача. Які теми й тенденції у їхньому кіно можна побачити?

Так, це дійсно так: кінематограф Центральної Європи не користується великою популярністю в Україні. Його практично немає в кінотеатрах або на телебаченні. Цей жанр переважно представлений лише на міжнародних та спеціалізованих кінофестивалях, які проходять в Україні, головним чином у Києві та інших великих містах. Звичайно, все це можна знайти в Інтернеті, але без належної орієнтації це часто залишається незвіданою територією.

Фото: facebook/Кіно сусідів д час фестивалю 'Кіно сусідів' 2024.

Щодо тематики – все визначається кіно. Існує авторське кіно, яке, здавалося б, має на меті показати унікальність, самобутність і розвиток кіномови. Проте, саме в таких стрічках іноді можна знайти відображення себе, рідного міста чи оточення. Тому це кіно стає більш універсальним, адже локальність виступає перевагою, а не перешкодою.

Одночасно існує національне кіномистецтво, яке вирізняється специфічним локальним гумором, що спирається на культурні коди та стереотипи. Такі фільми зазвичай не виходять за межі своєї країни, і це цілком зрозуміло. Наприклад, у Чехії частка національного кіно у кінопрокаті становить приблизно 30 %, а в Польщі — близько 25 %. І в основному це саме ті стрічки, які орієнтовані на своє власне глядацьке середовище.

Чи багато спільного в українського кіно та кіно західних сусідів?

Це складне питання, особливо в наші дні. До початку повномасштабного вторгнення ми мали більше спільного з кінематографом західних сусідів: любовні сюжети, драми, повсякденне життя в містах. В обох культурах намагалися передати локальні історії, висвітлюючи внутрішні переживання і знаходячи в них щось універсальне. Проте тепер, в українському кіно, яке відображає реалії нашого суспільства, найбільш вражаючі сюжети пов’язані з війною. Тож контексти стали суттєво різними.

Але також є інший пласт: чимало кінематографістів Центральної Європи працюють тепер з українською темою, фільмують війну. Окрім того, багато українських стрічок зараз створюють у копродукції з країнами Центральної Європи, і таким чином суто українські історії часто потрапляють на тамтешні кінофестивалі, кіноекрани, на телебачення. Одна з цілей нашого фестивалю в стратегічному плані -- посилити ці зв'язки, сприяти тіснішій співпраці між Україною та її сусідами у сфері кіно.

Наскільки український кінематограф цікавий для західних сусідів? Чи може розповідь локальних історій сприяти міжнародному порозумінню?

Як українські, так і центральноєвропейські кінематографісти часто звертаються до локальних оповідей, і саме в цьому полягає їхня унікальна цінність. Локальні наративи відкривають можливість заглибитися в нюанси, які зазвичай залишаються поза увагою, дозволяючи зануритися в конкретний культурний, історичний та соціальний контекст. На мою думку, саме такі щирі та людяні історії створюють містки для міжкультурного діалогу, сприяють відчуттю спільності та емпатії, навіть якщо йдеться про зовсім інші життєві обставини.

Зображення: molodist.com Сцена з кінострічки "Новий рік, який так і не відбувся"

Цього року фестивальна програма включає два фільми, що порушують схожі теми — чеська стрічка "Хвилі" режисера Їржі Мадла та румунська "Новий рік, що так і не настав" Богдана Мурешану. Обидва фільми досліджують досвід комуністичних диктатур, що є дуже актуальним та зрозумілим для українського контексту. Якою мірою тема пам'яті, зокрема щодо диктаторських режимів, є спільною для країн Західної Європи?

Цей досвід комуністичної диктатури та радянської окупації є знайомим не лише для українців. Він також відгукується у серцях чехів, румунів і поляків. З цієї причини навіть через 60 років ці нації продовжують створювати фільми на цю тему, як, наприклад, "Хвилі" та "Новий рік, що так і не настав". Таке кіномистецтво намагається висловити, пережити та осмислити травматичний досвід через творчість. Часто це не епічні героїчні розповіді, а історії про звичайних людей, які стикаються з непростими виборами.

Ідея включати в програму стрічки про історичну пам'ять -- це спосіб показати, що в нас із цими країнами є спільна, хоч і болісна історія. Ми рідко говоримо про це в Україні, але наші сусіди -- румуни, чехи, словаки, поляки -- теж жили під диктатурами, також були придушені окупаційною владою, також пам'ятають танки на своїх вулицях. І, можливо, саме ця пам'ять -- ще один ключ до розуміння, чому сьогодні вони підтримують Україну. Можливо, через це в Чехії виникають народні ініціативи зі збору коштів на зброю, через це Польща першою приймає мільйони українців. Вони пам'ятають. Вони знають, що таке "визволення", на яке ніхто не чекав.

Цього року в рамках ретроспективи представлені фільми, які відображають епоху морального занепокоєння. Це роботи польських режисерів, які створювали кіно, що виступало в опозицію до комуністичного режиму. Їхні твори ілюструють тривогу щодо морального деградації суспільства на фоні соціально-політичних трансформацій. Чому саме ця ретроспектива була обрана?

Для нашого фестивалю важливо не лише зосереджуватися на сучасному кіномистецтві, але й відновлювати та досліджувати історичні етапи, між якими часто є прогалини. Ми прагнемо продемонструвати, що наші сусіди мали і мають значний вплив на розвиток світового кіно. Імена, такі як Іштван Сабо, Бела Лугоші, Мілош Форман, Кшиштоф Кесльовський та багато інших, становлять невід'ємну частину світової кінематографічної спадщини.

Минулого року ми просили ужгородців, дотичних до кіно -- Антоніо Лукіча, Олексія Уманського, обрати свої улюблені стрічки. Цьогоріч вирішили зупинитися на фільмах покоління морального неспокою. По-перше, тому що ми зараз живемо в морально неспокійний час. По-друге, тому що ці режисери працювали під жорсткою державною цензурою, коли правом на правду володів тільки державний апарат. Вони наочний приклад нищівного спадку радянського режиму.

Сюжет цих фільмів — це оповідь про спротив, моральний вибір і те, як мистецтво може висловлюватися, навіть коли йому заборонено. У таких умовах з’явилися імена, що стали символами європейського та світового кінематографа XX століття. Отже, ця ретроспектива не лише повертає нас у минуле, а й є важливим жестом, що резонує з нашою сучасністю.

Зображення: facebook/Кіно сусідів На фестивалі 'Кіно сусідів' 2024 року.

Чи існує зараз серед митців центральноєвропейських країн тенденція до морального неспокою, враховуючи соціально-політичну нестабільність у регіоні?

Я не беру на себе сміливість узагальнювати творчість митців Центральної Європи. Проте, якщо звернути увагу на найближчих сусідів — Угорщину, Словаччину, а також Польщу, можна помітити, що багато авторів там працюють в умовах опору, а не з підтримкою. Їхнє кіномистецтво стає способом боротьби з тим, з чим вони не згодні, засобом збереження власної ідентичності — іноді неявно, але завжди цілеспрямовано. Зовні цю боротьбу не завжди легко зрозуміти, якщо не враховувати контекст. Особисто для мене угорський фільм "Вивчений урок" з нашої програми є яскравим прикладом цього. У ньому режисер використовує школу як відображення сучасного угорського суспільства, в якому правила дотримуються навіть тими, хто не вірить у їхню справедливість.

Назвіть по одному фільму з Австрії, Чехії, Словаччини, Румунії, Польщі та Угорщини, які обов'язково варто переглянути українцям.

Австрійський -- Ульріх Зайдль, "Експорт-імпорт", як мінімум через те, частково знятий в Ужгороді; чеський -- Мілош Форман, "Бал пожежників"; угорський -- Ласло Немеш, "Син Саула"; польський -- Міхал Марчка, "Усі безсонні ночі"; румунський -- Келін Петер Нецер, "Поза дитини"; словацький -- Міра Форнай, "Мій пес Кілер".

Останні десять років грузинського кіномистецтва: орієнтація на європейські цінності

Проект "Території культури" реалізується у співпраці з компанією "Перша приватна броварня" і має на меті вивчення історії та еволюції української культурної ідентичності.

Зображення: facebook/Кіно сусідів На фестивалі 'Кіно сусідів' 2024 року.