"Коні сприяють відновленню до активного життя": Реабілітація військових на Прикарпатті.

У Національному парку "Гуцульщина" коні гуцульської породи надають підтримку пораненим військовим, допомагаючи їм відновити сили, отримати нові емоції та надихнутися на продовження боротьби.

У 2010 році в Національному парку "Гуцульщина" вперше з'явилися коні. Це стало можливим завдяки партнерству з Франкфуртським зоологічним товариством, яке сприяло створенню центру "Гуцулик". Тут мешкають коні гуцульської породи, відомі своєю витривалістю. Укрінформ ділиться розповідями про тих, хто, піклуючись про цих тварин, відновлює свої сили та знаходить натхнення.

Кони відчувають емоції людей.

- Я з дитинства на кониках. Колись мав свої, а тепер мені 81-й рік, але я так само люблю це... Вже зранку йду сюди, даю їм їсти. Вони люблять сіно, яблучка, хлібчик. Лише мене увидять - одразу іржуть. Здороваються так зі мною, - усміхається доглядач у Центрі гуцульського коня "Гуцулик" пан Іван.

Він працює тут недавно, а тому ще не встиг запам'ятати імена всіх своїх підопічних. Точніше - улюблениць, бо в центрі живуть шість кобилок.

У нас всі коні належать до гуцульської породи. Вони невеликого зросту, але в горах можуть тривалий час пересуватися без втоми. Наші тварини дуже слухняні. Головне — приділяти їм увагу та навчати їх. Вони відчувають емоції людей і потребують ласки, тоді швидше звикають. Ось Арніка — вона в стані вагітності. А та чорна кобила — Влада, найстарша в нашому стаді, вона керує усіма. З такими словами знайомить з своїм господарством керівник Центру гуцульського коня "Гуцулик" Роман Скорецький.

Далі він показує Іриску. Каже, ця плямиста кобилка "з характером" і любить позувати перед камерами, навіть ноги вміє красиво переплітати. У центрі "Гуцулик" коней використовують переважно для оздоровчої верхової їзди. Отже, фото і відео з тваринами тут роблять часто. Коні поводяться терпеливо і доброзичливо.

До "Гуцулика" на оздоровлення приїжджають діти з особливими потребами. Тут також проходять реабілітацію військові. На Косівщині реаблітацію проводять волонтери з 2015 року. Курс триває кілька днів серед Карпатських гір. Кажуть, без "Гуцулика" не обходяться, бо хлопцям тут дуже подобається.

- Наша мета полягає в тому, щоб допомогти людям відволіктись від спогадів та думок, пов'язаних з війною, і створити простір для нових позитивних переживань. Цей проєкт реалізується виключно на волонтерських засадах. Протягом дев'яти з половиною років тисячі молодих людей мали можливість пройти у нас програми психологічної реабілітації, отримати новий заряд енергії, відпочити, а також знайти нові враження та мотивацію для наступних кроків у боротьбі, - підкреслює Тетяна Костинюк, голова ГО "За покликом серця".

Поки вона веде військових на екскурсію, ми активно цікавимося гуцульськими кіньми, яких вже підготували до зустрічі з бійцями.

- Гуцульська - давня порода коней, яку вивели у східних Карпатах. Перші згадки про неї сягають 1600-х років. Для гуцулів це був сімейний кінь, він супроводжував людину від народження до смерті. Хрестини, весілля, закупи, свята, ліс, дрова, похорони - всюди біля людини був кінь. Гуцульські коні стали особливо популярними після Першої світової. Тоді військові могли перейти Карпати лише на цих конях і ними ж перевозили амуніцію. Ці тварини максимально пристосовані до складних гірських умов і не вибагливі до годівлі, бо ж на Гуцульщині зернових немає, а часто були лише сіно та вода, - розповідає кандидат біологічних наук, директор НПП "Гуцульщина" Юрій Стефурак.

За його словами, після завершення Першої світової війни в Європі почали активно відкриватися кінні заводи, де розводили гуцульських коней. Під час австрійського правління в Косові були збудовані спеціальні конюшні, а за польських часів кожен господар мав можливість отримати винагороду за найкращого коня. У радянський період в колгоспах та лісокомбінатах західних областей України функціонували племінні ферми для розведення гуцульських коней, причому навіть завозили жеребців з Чехії. Проте в 1990-х роках багато кінних заводів зазнали банкрутства, фермерські господарства закривалися, а утримання коней стало занадто витратним, внаслідок чого гуцульська порода почала зникати в Карпатах.

Відродити цю породу взялися на початку 2000-х. Для цього науковці та активісти залучали різноманітні проєкти, благодійні фонди та гранти. Так у 2010 році коні гуцульської породи з'явились і на території Нацпарку "Гуцульщина".

- Ми також проводили дослідження гуцульської породи коней, аналізуючи кров польських коників, рисаків, українських верхових та інших порід. Це дозволило нам вивчити їхні фактори резистентності (стійкості організму, - ред.). В результаті ми підтвердили, що гуцульські коні є більш витривалими в порівнянні з іншими породами, - зазначає Юрій Стефурак.

- За словами Ірини Стефурак, наукової співробітниці НПП "Гуцульщина", наші коні здатні витримувати мороз до 20 градусів.

Коні втілюють чистоту душі, силу та невичерпну енергію. Важко не відчути захоплення при виді цих величних істот! За своїм характером вони поділяються на холериків, флегматиків та меланхоліків. Наприклад, наша Влада — це флегматик, тоді як Іриска є холериком і потребує енергійного вершника, який має, як кажуть, "свій стержень". У мене була знайома, яка прагнула покататися, але кінь не відчував в ній необхідної сили духу. Коли я вела його на мотузці, він слухався, але варто було дати їй можливість керувати, як він переставав рухатися. Він не відчував в ній харизми та внутрішньої сили, притаманної справжньому вершникові. Якщо людина підходить до коня зі страхом, він це моментально відчуває і починає домінувати, - розповідає Ірина Стефурак.

Існує думка, що для того, аби навчити людину їздити на коні, потрібно не менше трьох років підготовки. Щодо іпотерапії, то коней слід готувати не менше п’яти років. Пані Ірина зазначає, що гуцульські коні є досить легкими у процесі тренування та виховання.

- Наша мета не полягає в селекції цієї породи, оскільки це вимагає специфічних умов, яких у нас немає. Ми маємо обмежені площі та ресурси для годівлі. Тому ми використовуємо коней для верхової їзди, оздоровчих прогулянок та візків. У нас вже є три кінні маршрути, і ми плануємо розпочати організацію рейдів з кіньми. Мандрівники матимуть можливість насолодитися верховою їздою в горах під керівництвом гіда та милуватися прекрасними пейзажами Карпат, - зазначає Юрій Стефурак.

"НА ВІЙНІ ЗАВЖДИ ДУМАЄШ ПРО ПОБРАТИМА"

- Розведіть руки в боки і старайтеся тримати рівновагу, - каже Ірина Стефурак військовим, які вже їздять верхи. За ними спостерігають побратими й усіляко підтримують.

Тарас спостерігає за конями біля годівниці, і його погляд наповнений ностальгією. Він походить із Львівщини та зізнається, що любов до цих тварин у нього з дитинства. Проте, незважаючи на цю пристрасть, йому ще не трапилося сісти верхи. З 2022 року Тарас служить у 108 батальйоні 10 гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". На самому початку повномасштабної війни він брав участь у боях під Спірним на Донеччині, де отримав свої перші поранення. Після цього було ще кілька травм, і він переніс шість операцій. Тарас розповідає, що осколки, які залишилися в його тілі, заважають йому жити, спати та боротися з ворогом. Зараз він знову готується до чергової операції, яку планують провести у столиці.

Ми утримували оборону всього в 50 метрах від ворога, займаючи висотні позиції. Якби російські сили захопили цей периметр, їм було б значно легше захопити й інші наші укріплення. Загиблих і поранених було чимало, але нам вдалося втримати позицію. Тепер я прагну спокою, хочу трохи відпочити та відновити свої сили. Було важко, як фізично, так і психічно. Пам’ятаю зиму 2023 року: сніг із дощем, холод, але ми його майже не відчували. Страх і адреналін переповнювали. Найбільше хвилюєшся за побратима, який перебуває поряд, щоб з ним не сталося лиха. Всі знають, що один у полі - не воїн. Постійно думаєш про товариша, а це надає впевненості і робить службу більш радісною, - усміхається Тарас.

Він зазначає, що не був удома вже значний час. Задоволений можливістю іноді спілкуватися з дітьми по телефону. У нього двоє дітей. Після завершення реабілітаційного процесу чоловік планує продовжити лікування. Його єдина мрія — щоб війна закінчилася, і він знову зміг побачити свій дім і дітей.

"У полоні нас не сприймали як людей."

- А тепер просто обійміть коня і довіртеся йому, - продовжує заняття з бійцями Ірина Стефурак.

У той час ми зустрічаємо Олександра, який родом з Чернівців. Він нещодавно завершив свою службу в Збройних силах України, провівши кілька місяців у резерві. Олександр розпочав свою військову кар'єру в 10-й гірсько-штурмовій бригаді і майже пів року був у полоні.

- Це сталось на Спірному напрямку... Не люблю згадувати полон. Там постійно були і фізичний, і психологічний тиск. Били усіх, без винятку. Когось сильніше, когось менше, як кому попаде. Як який день... Нас там за людей не вважали. Та ще й створювали таку ситуацію, щоб завести гризню між нами. Тому найважче там було залишитись людиною, - розповідає він.

Додому чоловік повернувся за обміном наприкінці 2022-го. Відтоді втретє приїхав на реабілітацію в Карпати. Каже, як відчуває потребу у психологічній підтримці, то шукає спілкування з побратимами та природою. І це допомагає вийти з депресії.

— Я справді обожнюю тварин. У себе вдома їх не утримую, адже їм потрібно багато простору... У батьків же є троє собак, яких я їм подарував. Іноді приїжджаю сюди зі своїми дітьми. Для мене сім'я — це все, — розповідає Олександр.

Він стверджує, що після проходження такої реабілітації молоді люди повертаються на службу або додому з абсолютно новими відчуттями та змінами в собі.

"НА ШТУРМІ ТРЕБА ВМІТИ СТРІЛЯТИ З УСЬОГО"

- У мене батько тримав коней, а я до них не дуже... Спочатку пішов до училища, потім армія, робота... На війні я з 2022 року. Там отримав чотири поранення у боях за Бахмут, на Куп'янському напрямку, в Макіївці і перед Берестовим на Харківщині. В останньому бою мені посікло осколками барабанні перетинки. Тепер слух уже не той, не можу почути виходи, міни, - розповідає Анатолій з Богородчанщини, що на Прикарпатті. Його позивний "Батя".

- У зоні АТО я був гранатометником, а тепер - кулеметник. Але там без різниці - що вхопив, з того й стріляєш. Я підготував собі заміну, але його розстріляли. Втрати завжди є, а кулемет не може простоювати. На штурмі треба вміти стріляти з усього..., - міркує Батя.

Зараз він проходить курс лікування в Чернівцях. Зазначає, що очікує на ухвалення рішення ВЛК, яке визначить, чи зможе знову повернутися на передову.

"Мене всі залишили в минулому, але я все ж знайшов сили продовжувати."

- Я демобілізувався три місяці тому, - ділиться своїми враженнями ветеран війни Олег Ящук, який носить позивний "Журналіст".

Каже, раніше працював на телебаченні, а тому знає ціну журналістської праці й теж погоджується розповісти свою історію. Просить зрозуміти тих побратимів, які відмовляються говорити про війну.

- Для військових війна є трагедією, адже дехто повертається додому, а хтось залишається назавжди, - розповідає Олег.

Зимою 2022 року Олег мріяв взяти участь у телепроєкті на Кіпрі. Він придбав квиток на літак, але його плани кардинально змінилися. Дізнавшись про початок повномасштабної війни, Олег вирушив до військкомату разом із двома товаришами. Спершу його зарахували до штабу 10-ї гірсько-штурмової бригади. Коли з'явилася потреба у бійцях на фронті, він не замислюючись вирушив на передову. Після запеклого бою в районі Бахмута Олега кілька днів шукали, вважаючи його зниклим безвісти.

- Це було в липні 2022 року. Коли ворог розбив наші позиції, загинуло багато хлопців, рації поруч не було. Тоді мене вже поховали. Всі знали, якщо тебе немає на зв'язку добу, на нулі це все... Тоді шансів майже не було. Але я вижив дивом, хоча прощався з життям. Це було мов страшний сон, який неможливо пам'ятати... Тоді нас вдалося евакуювати. Тепер я намагаюсь про це не згадувати, - зізнається Журналіст.

- Я працював на багатьох каналах. Нині я себе там не бачу. Якби це був канал про військових, тоді інша справа. Хочу працювати з військовими, для військових і лише на перемогу, - зазначає Журналіст і поспішає до побратимів. Додає, що тут вони більше говорять про природу, їжу, квадроцикли та коней, і це допомагає їм повертатись до повноцінного життя.