Мирослав Кувалдін, музикант і фронтмен популярної у 90-х роках групи The Вйо, в інтерв'ю для каналу "Еспресо" поділився своїм досвідом служби в Збройних Силах України, обговорив діяльність Культурних Сил та підкреслив важливість підтримки морально-психологічного стану українських військових.
У рамках проєкту "Європейці" я маю можливість спілкуватися з людьми, які через свої дії роблять світ кращим. Це представники громадського, культурного життя, військові, волонтери, політики та фахівці з різних сфер. Усі вони об'єднані спільним прагненням до європейських цінностей.
Його мама росіянка, батько нігерієць, а сам він був одним із тих, завдяки кому українські підлітки в 90-х почали співати українською. Пісня "Ганжа" гурту The Вйо, лідером якого є Мирослав Кувалдін, не сходила тоді з музичних хіт-парадів і звучала на всіх дискотеках країни. З початком повномасштабного вторгнення Мирослав відклав гітару і взяв до рук зброю. Щоправда, зараз він знову з гітарою, але в тому десанті, який називають культурним - "Культурний десант".
Я щасливий, що ви з нами, але маю відчуття, що деякі люди можуть подумати: "О, знову 'Культурний десант'. Вони нічого не досягають, лише грають на гітарі, краще б пішли в окопи на фронт".
Ви знаєте, люди - такі дивні створіння, вони можуть захейтити будь-що. От дуже хороша ілюстрація, якось бачив, хтось в Фейсбуці запостив ранковий ліс: сонце сходить за лісом, пташечки співають. І під цим відео вісім дизлайків. Розумієте? От, є люди, яким не подобається ранок, ліс і сонце. Ну, це якщо жартувати, хоча насправді хейтери так і працюють, борються більше за свою увагу.
Щодо ситуації з гітарами, ми просто виконуємо наказ. У нашій організації є вказівка працювати з цим інструментом. Оскільки ми нині служимо у військових рядах, де кожен день ставить перед нами безліч різноманітних завдань. Мій підрозділ, а також вся наша структура, займається морально-психологічною підтримкою особового складу. І якщо хтось вважає, що це проста справа, то він глибоко помиляється.
У нас відбувається по декілька зустрічей на день, і це щодня. Є люди, які не витримують цього темпу, тому переводяться в інші підрозділи. Мені здається, що військо - це така штука, де кожен себе може знайти та де кожен може принести користь і якось долучитися до перемоги.
Я спочатку прослужив діловодом, багато не стріляв, але цю паперову роботу також потрібно робити. І я радий, що за півтора року служби в батальйоні територіальної оборони у мене знову з'явилася можливість взяти до рук інструмент, тому що з гітарою я можу принести більше користі. Чесно кажучи, я навіть іноді зустрічаю у війську побратимів, які говорять: "От, я побачив цю пісню, пішов в ТЦК і мобілізувався". Тобто, я думаю, що навіть, якщо ми одну людину привели до війська, це вже маленька перемога, але велика справа, яку кожен може якось робити для Батьківщини.
Іноді у війську трапляються люди, які підходять до вас і з усмішкою повідомляють: "Я виростав на ваших піснях".
Це досить поширене явище. Іноді це виглядає доволі дивно, коли до мене підходить морський піхотинець, який має два метри зросту і плечі, як у двох моїх знайомих разом узятих, і, дивлячись на мене зверху вниз, каже: "Я виріс на ваших піснях". Я завжди відповідаю, що наші пісні заклали чудовий фундамент, якщо ти так виріс і служиш в армії.
Так, безумовно, такі особи існують. Я замислився над тим, яке значення має мистецтво, незалежно від того, в яких умовах ти зростав. Схоже, що серед військовослужбовців є чимало людей, які слухали українську музику, і навпаки.
А от що з тими, що навпаки? Ви їм щось кажете, доказуєте, пояснюєте?
Я не впевнений, тому не маю права їх критикувати.
Є люди, які запитують: "А хто це взагалі? Кувалдін? The Вйо?"
Таких теж дуже багато у війську. Є, які не слухали музику чи не слухали і не знають The Вйо. Ми коли зустрічаємося з підрозділами, я починаю з того, що нагадую хто я, де могли бачити, хтось згадує по "Території А", хтось по Червоній Руті, хтось по каналу М1, хтось якісь там більш свіжі проєкти, за якими слідкували. Це нормально, не можуть всі тебе знати, якщо ти, можливо, не президент України. І то, я думаю, десь можна знайти людей, які ще не знають, що у нас війна і Зеленський президент України, я допускаю, що бувають і такі.
Різні особи перетинають свої шляхи. Зазвичай, коли ти спілкуєшся з людьми, які тебе впізнають, розмова стає значно легшою, адже між вами вже існує певний рівень довіри. Проте, коли мова йде про незнайомі особи або побратимів, необхідно швидко налагоджувати цю довіру. У нас є певні методи, які допомагають у цьому процесі. Ми докладаємо всіх зусиль для покращення морально-психологічного стану нашого війська.
Мирослав Кувалдін, зображення: ukr.radio
А ви зустрічаєтеся лише з тими, хто воює, чи ви також приїжджаєте в якісь госпіталі?
Давайте я швидко поясню, що таке "Культурний десант". Це експериментальний підрозділ, який було сформовано в рамках Збройних Сил України. До війни його члени займалися різними видами мистецтва. "Культурний десант" вже отримав назву Культурні Сили. Це потужна організація, до складу якої входять піар-менеджери, режисери, журналісти та освітяни.
Я займаюся безпосередньою діяльністю в рамках мобільних груп. Наша команда є однією з шести подібних груп, які діють уздовж лінії бойових дій. Основна мета нашої роботи – покращення морально-психологічного стану військовослужбовців, які беруть участь у бойових зіткненнях. Це не означає, що ми обмежуємося виключно штурмовими підрозділами; у нас також є взаємодія з батальйонами забезпечення та медичними підрозділами. Під час нашої діяльності ми завжди знаходимося в зоні активних бойових дій.
Моя група, якою я віднедавна почав керувати, працює на південному напрямку - Миколаївщина, Херсонщина. Ще у нас є одна група, яка працює на Сумщині. Є дві групи, що працюють на Донеччині, одна на Запоріжжі і одна базується в Києві. ППД (пункт постійної дислокації) нашої частини знаходиться в Києві. І вони працюють по шпиталях, по навчальних центрах проводять роботу.
Насправді, ці події більше нагадують зустрічі, ніж традиційні концерти. Це не виглядає так, що військові сидять, а всі навколо починають виконувати пісні у віночках. По-перше, спілкування стає значно простішим, адже самі військовослужбовці беруть участь у процесі. Це знімає багато запитань. Якщо б, приміром, на захід прийшов цивільний артист, який не має досвіду служби в армії і намагався щось виконати для військових, перше, що б їх цікавило, це: "Слухай, а чому ти тут з мікрофоном? Чому ти не на фронті? Чому не захищаєш нашу країну?". Важко сприймати таку людину всерйоз, якщо вона не має військового досвіду. Я не впевнений, чи зараз цивільні артисти відвідують військових, але це питання виникає одразу.
Оскільки ми також служимо у війську, в наших підрозділах є чимало людей, які приєдналися до нас після отриманих поранень і мають бойовий досвід. Це значно спрощує спілкування та усуває ту невидиму бар'єру, що може виникати між військовими та артистами. Вважаю, що це стосується також і психологів. На мою думку, зараз бійці значно більше довірятимуть психологам, які мають військовий досвід, аніж звичайним цивільним спеціалістам. Мені так здається.
Чи помітили ви, як змінилися ваші враження від співпраці з "Культурним десантом" з моменту першої зустрічі до сьогодні? Чи є у вас відчуття втоми? Про що вони спілкуються між виконаннями пісень?
Тема, що панує в армії, зазвичай пов'язана з ворогом, якого називають на букву "П", а також з самим життям. Втома вже відчувається, оскільки я розпочав працювати з культурним десантом у 2023 році, і тоді вона вже давала про себе знати. Якщо ви пам'ятаєте, спочатку говорили про два-три місяці. У 2023 році був значний ентузіазм, адже в армії переважали добровольці, всі прагнули знищити ворога і боролися з великим завзяттям. Сьогодні серед військових залишилися ті, хто продовжує воювати з азартом і справжнім захопленням, але дедалі більше з'являється мобілізованих, які не зовсім за власним бажанням потрапили до лав армії. Їхня мотивація, звісно, трохи нижча, але це лише на початкових етапах.
На мій погляд, коли люди починають служити в армії, у них виникає певний інтерес до боротьби — як кажуть, апетит приходить під час їжі. Це абсолютно стосується і військової сфери. Адже, потрапивши в армію, ти відчуваєш себе справжньою особистістю. А ті чоловіки, які намагаються уникнути служби, здається, не виконують своїх основних життєвих обов'язків. Чому створений чоловік? Для полювання, захисту родини та дому. Якщо ж він не реалізує ці функції і не усвідомлює їх, то насправді шкодить самому собі.
Ви відчуваєте ностальгію за своїм звичайним життям, можливо, за певними концертами?
Відверто кажучи, не можу сказати точно. Коли я востаннє повернувся з відпустки, намагався зібрати свій гурт The Вйо, частина якого все ще залишилася в Києві. На жаль, у нас клавішник мобілізувався, а саксофоніст, на жаль, пішов з гурту. Я намагався організувати репетицію, казав: "Давайте зустрінемося завтра о четвертій". У армії, якби я таке оголосив, всі б мовчки прибули вчасно, провели репетицію і розійшлися. А тут починається: "Ой, у мене інші справи. Ой, я забув вимкнути праску. Ой, мені потрібно купити молоко. Ой, я дитину маю забрати". Усі починають знаходити безліч причин.
В армії існує відчуття, що кожен момент може стати останнім, і що потрібно діяти зараз або ніколи. Тому ти підходиш до кожної задачі з максимальною віддачею, адже усвідомлюєш, що це може бути твоє останнє завдання. Це відчуття невідворотності життя і смерті стає частиною щоденності. У цивільному житті ж люди часто забувають про це, вважаючи, що в них попереду безліч часу. Вони складають плани на далеке майбутнє, що, звісно, є важливим, але важливо також пам'ятати, що все може несподівано змінитися. В армії це усвідомлення стає особливо чітким, і саме тому в цій системі все виглядає більш зрозуміло і структуровано.
Сумуєте за тими часами, за 90-ми, коли гурт The Вйо був улюбленцем?
Я ностальгую лише за тим, як у мене було довге волосся, і всі зуби на місці, а також за тими часами, коли лібідо було на висоті. Кожен згадує про свою молодість. Я не стільки сумую, скільки згадую з приємними емоціями. Хоча 90-ті роки не були найкращими, насправді, немає особливих причин для суму.
Що сприяло створенню такої чудової музики в 90-х? Я була підлітком, коли приходила насолоджуватися виступами гурту The Вйо, і це було просто неймовірно.
Чи всі чули про "Територію А"?
Звичайно, тому що хотілося української музики, бо російська мені не дуже подобалася.
Отже, напевно, так склалися обставини, що не існувало багатьох джерел інформації. Фактично, був лише один телеканал – ICTV, а також популярний хіт-парад "Територія А", де діяла одна умова: виконувати пісні українською мовою. Це виявилося дуже ефективним. Не потрібно було нікого переконувати, суперечити чи змушувати. Люди, які прагнули потрапити в хіт-парад, просто записували свої україномовні пісні та отримували шанс виступити. Всі процеси були абсолютно прозорими і чесними. Жодних хабарів, платити за ротацію не було необхідності. Головним критерієм залишалась лише музична майстерність. І навіть якщо хтось не мав особливого таланту, все одно мали можливість бути почутими, адже допускали всіх, хто співає українською.
Я вважаю, що якби ми продовжили дотримуватися цього принципу і захищали свій інформаційний простір, можливо, війна, яка відбувається зараз, могла б бути запобігнута. Москалі ще в 90-х роках мали б зрозуміти, що Україна — це зовсім інша держава з власним шляхом розвитку. На жаль, людина часто виявляється вразливою. Москалі вміли приваблювати обіцянками грошей і вигідними умовами. Вони завжди знали, як підсунути свої ідеї, і багато людей вірило в ці ілюзії, піддаючись спокусам. В результаті, можна сказати, що частина нашої країни була здана, і тепер нам доводиться відвойовувати те, що з легкістю могло б бути нашим без жодних зусиль.
Я вважаю, що ми трохи не врахували незалежність нашого противника і реальні загрози, які він представляє. Зараз, здається, ми змушені розплачуватись за всі ці помилки. Ви знаєте, ситуація дуже швидко змінилася.
З часів 90-х залишилося безліч чудових спогадів і чудової музики. Мені здається, це був один із тих періодів підйому української культури, які згодом повторювалися, але чомусь ми завжди робили один крок вперед і два назад. Чому так відбувається, мені невідомо.
Наша культурна спадщина.
Я відвідав бабусю Ніну, і вона сказала, що це все через пороблення: "Це нам вроблено".
Чи є у вас пісня, що була написана до повномасштабної агресії? В ній є дуже вражаючі рядки: "Дома ми почуваємося як на чужині, на нашому радіо лунають не наші пісні, не звучить наша мова у кіно".
Саме так і сталося.
Але зараз ніби вже все українське, все прекрасне. Чи вже до кінця Україна є українською?
На даний момент ситуація така, але війна - це не звичайний період. Все стає надзвичайно очевидним, і як позитивні, так і негативні якості виявляються на поверхні. Нам слід вчитися бути гідною і гордою нацією у спокійні, мирні часи.
Головний випробування чекає на нас після перемоги, коли повернуться всі ці "старі жуки" і знову заговорять, приносячи з собою гроші та спокуси, як це завжди робить Дідько. У цей час нам найважливіше - не втратити пильність.
Анжеліка Рудницька неодноразово ділилася спогадами про те, як у 90-ті роки їй надходили пропозиції включити до хіт-параду російську пісню та створити програму російською мовою. Зрештою, цим планам вдалося здійснитися, коли з'явилися різноманітні російські радіостанції та інші медіа. А чи отримували ви подібні пропозиції? Чи співали ви українською ще до "Території А"?
Так, до "Території А" я виконував пісні українською мовою. Пам'ятаю один цікавий випадок.
Темна частина життя?
Так, компанія Universal уклала зі мною контракт. Мені тривалий час пояснювали, що варто записувати матеріал російською мовою. В результаті ми створили один альбом російською, і тепер мені дуже соромно за це. На щастя, цей альбом не здобув популярності. Проте я все ж додав до нього два українських треки. Ось так сталося.
Ще, за що можна спокутуватися, я писав російською мовою для інших, на замовлення за гроші. Каюсь. Тепер я своєю діяльністю намагаюся якось згладити цю провину.
О, цікаво, я ж розпочала програму з того, що твій батько - нігерієць, а мама - росіянка. А Мирослав Кувалдін визнає свою провину в тому, що випустив лише один альбом російською мовою, адже, якщо порівнювати з іншими нашими артистами, це, мабуть, невеликий недолік.
Але мені ще й досі соромно.
Як відбулося так, що ви стали саме таким, яким ви є, і що ви є українцем?
Не знаю. Україна в цьому відношенні дуже толерантна країна, у мене українське громадянство, і ти, власне, стаєш українцем. Є багато національностей, які себе добре почувають на теренах цієї країни, при цьому ми всі - громадяни України. Я не знаю, мені, чесно кажучи, пощастило, я ж народився, в принципі, в російськомовному середовищі.
Дніпродзержинськ, тоді це місто так називалося.
Сьогодні місто має іншу назву, але моє оточення було переважно російськомовним – родина, друзі, двір, дитячий садок. Після закінчення інституту маму відправили на роботу в містечко Кобеляки, що знаходиться всього в ста кілометрах від Дніпродзержинська. Це вже була Полтавщина, де панувала українська мова, і я пішов до української школи.
Перші мої музичні експерименти відбулися українською мовою. Це було для мене природним процесом, і я отримував від цього велике задоволення. Коли я почав створювати свої перші композиції, зрозумів, що українська мова надає звучанню особливої глибини та привабливості.
Іноді я жартую, пропонуючи вам спробувати перекласти будь-яку пісню Вакарчука російською мовою. Цей експеримент допоможе зрозуміти, наскільки зміст втрачається — вийде просто набір слів, які не поєднуються між собою. А ось коли слухаєш ці пісні українською, одразу відчуваєш глибину, підтексти та емоції, які передаються через мову.
Скільки вам було років, коли ви оселилися в Кобеляках?
Мені виповнилося п'ять років. Як і кожна дитина, я швидко адаптувався до всього, і все здавалося цілком звичайним.
Мама спілкувалася російською, коли була вдома?
Моя мама все ще спілкується російською, хоча вона є справжньою патріоткою та українкою за національністю і світоглядом. На жаль, вона говорить російською. На роботі вона намагається використовувати українську, але вдома я вже не примушую її це робити.
А ви до неї українською?
Я спілкуюсь українською. Іноді можу використовувати й інші мови, але стараюся дотримуватись української. Мене тішить, що мої діти володіють українською мовою.
Цікаво, що раніше вони спілкувалися російською під час навчання в школі, а тепер вдома використовують українську мову.
Чи ви якось були причетні до цього, чи це вони зробили самостійно?
Ні, вони теж, я думаю, все усвідомили. Мені здається, що у 2022 році тільки сліпий і глухий не зміг усвідомити, що відбувається.
Ця оповідь, про яку я не хочу згадувати вголос, нагадує мені Волдеморта — ім'я якого не слід вимовляти. Вона стосується уявлення, що Росія — це територія, де переважає російська мова. Але цю концепцію можна розглядати і з іншого боку: Україна — це місце, де лунає українська мова та українські пісні. Таким чином, ми можемо поширити українську культуру по всьому світу. Це чудово усвідомлює українська діаспора, зокрема ті, хто емігрував у перші хвилі, наприклад, у Канаді чи США. Я завжди відчував гордість, відвідуючи їх на початку 2000-х, і мені здавалося, що в Канаді існує Україна, яка вибрала правильний шлях і досягла успіху. Це є яскравим прикладом того, чим ми можемо стати в майбутньому.
Під час Другої світової війни з України до Канади емігрувало значна кількість людей, які прагнули втекти від війни.
Навіть до початку Другої світової війни.
Це була найбільша хвиля інтелігенції, яка втікала від російської окупації. Зараз казали б, що люди повтікали. Деколи бувають такі шпички в бік тих людей, які виїхали через війну за кордон, здебільшого жінки з дітьми, що, мовляв: "От, поїхали, не патріоти". Ваші ж діти теж за кордоном? Дружина тут?
Так, за межами країни. Мій старший син почав навчання в коледжі в Ірландії ще до того, як розпочалося повномасштабне вторгнення. Молодша дитина разом із дружиною залишалася тут до 2023 року, але згодом вирішили виїхати. Я подумав: "Ось, мій молодший син через всі ці події пропустив закінчення школи". З восьмого класу у нього була пандемія, потім війна, навчання онлайн — освіта проходила повз нього. Саме тому ми вирішили відправити його за кордон, щоб він зміг отримати якісну освіту, відчути себе студентом та пройти університетське навчання. Це були основні причини, чому вони вирушили в іншу країну.
Моя дружина досі прагне приїхати сюди. Я намагаюся її відмовити, кажучи: "Зачекай, відчуй атмосферу студентського гуртожитку, побудь із нашим сином, а потім вирішимо, що робити далі". Вірю, що після нашої перемоги вона повернеться сюди, і сподіваюся, що мої діти також знайдуть час для цього, адже їм буде корисно отримати новий досвід, адже тут з'явиться безліч можливостей для роботи.
Сьогодні Україна залишається захоплюючим і яскравим місцем, хоча наразі ситуація тут є дуже небезпечною. Проте після нашої перемоги я впевнений, що країна стане справжньою перлиною нової Європи. Ми зможемо впливати на багато тенденцій, і вже зараз можемо поділитися досвідом, як воювати та виробляти зброю.
На мою думку, українські психологи та реабілітологи мають безліч важливих знань і досвіду, які можуть бути корисними для світу, адже ми зіткнулися з викликами, які не є звичними для багатьох. Це справді унікальний досвід. Ізраїль, хоча і перебуває в стані війни, проте це не в таких масштабах і не має такої потужності, як у нашому випадку. Тому я впевнений, що в Україні попереду ще багато позитивних змін, і мені цікаво бути частиною цієї важливої історії.
Коли ви висловлюєте думку: "Я обережно намагаюся заохотити синів повернутися", що саме ви маєте на увазі під "обережно заохочую"? Ви спілкуєтеся з ними, намагаючись переконати?
Ну, так: "Приїжджай, тут квартира тебе чекає, тут же є що робити. А що ти там?". Вони там ще дівчат не познаходили, кажу їм: "Не поспішай, тут же є багато дівчат, згадай про своїх однокласниць", - так закидую. Але з цим законом, я так розумію, якщо молодшому вже 22 роки, то він може зараз приїхати і поїхати. Можливо, він захоче, бо взагалі не було можливості приїхати, щоб потім повернутися за кордон на навчання. Зараз це трошки змінюється.
Я впевнений, що вони сумують за Україною. Я дуже хочу, щоб вони там відучилися і повернулися. Як воно буде, не знаю, але хотілося, щоб було саме так.
Безліч сімей, які опинилися в розлуці через війну, стали очевидними навіть серед моїх знайомих. Дехто повідомляє про розлучення, інші також вирішують розійтися, незважаючи на те, що були разом тривалий час. На жаль, їхні стосунки не витримали тиску, який принесла війна. Як ви зберігаєте зв'язок з вашою дружиною, коли ви на відстані?
Це не випробування війною, це просто випробування відстанню. Бо розлучень і в мирний час буває дуже багато. Тут немає такої прямої кореляції, що війна - розлучення. Хоча я чув такий прекрасний вираз, що на відстані легше кохати. Бо не бачиш кожен день, не стикаєшся з побутовими якимись моментами, а кохаєш далекий образ, і це нібито простіше.
Ми з дружиною щодня зідзвонюємось, розказуємо як справи. У мене таке відчуття, що ми збираємося на вечерю після робочого дня. Я розказую, що в мене, вона - що в неї, як справи у дітей, іноді до наших розмов долучаються діти. І якось все це тримається. Звичайно, треба робити якісь зусилля, щоб підтримувати стосунки, але це потрібно робити не тільки під час війни, не тільки під час розлучень. Коли ти постійно живеш з людиною в одному помешканні, то над цим теж треба працювати - квіти дарувати, якось увагу приділяти, допомагати, цікавитися одне одним, цінувати одне одного.
Чи ви інколи відвідуєте свою дружину, чи вона приїжджає до вас?
У мене заплановано відпочинок через тиждень — вирушаю до Німеччини, щоб познайомитися з їхньою культурою. Сподіваюся, зустрінемося!
Це вже скільки разів ви зустрінетеся за цей період?
Другий раз за ці два роки.
А в той перший раз, коли бачилися, не було такого відчуття, що ви віддалилися?
Ні, такого відчуття у нас не виникало. Ми маємо тісний зв'язок, завжди з нетерпінням чекаємо зустрічей і, в основному, розуміємо, чого очікувати один від одного.
А побратими вас не питаються, як вдається підтримувати, як там казали в радянські часи, "сімейний очаг"?
У кожного з нас своя унікальна історія, і я не є якимось гуру чи психологом, який би пропонував вам платити за поради з продажу курсів. Все це дуже індивідуально, але секрети успіху насправді прості - головне, щоб ви звертали увагу. Якщо немає можливості зателефонувати або написати кілька добрих слів, і ви не знаєте, з чого почати, спробуйте взяти фразу з пісні Віктора Павлика. Наприклад, замість "Ні обіцянок, ні пробачень" візьміть щось на кшталт "Ти мені подобаєшся". Трохи зусиль, і ви зможете розігріти цей вогник стосунків.
Які у вас стосунки з батьком? Він ще з вами?
Батько залишив нас за тиждень до початку повномасштабного вторгнення, і я довго не мав можливості його бачити. Згодом BBC організували програму, яка допомогла нам його розшукати. Ми вирушили в Нігерію, де зняли чотири серії документального фільму про нашу подорож. Хоча ми і знайшли батька, він вже перебував не в Нігерії, а працював на Фіджі. Ми підтримували зв'язок через Skype, часто спілкувалися, вітаючи один одного з днями народження, Днем батька та Різдвом.
Скільки вам тоді виповнилося років?
Мій вік складав 40 років.
На мою думку, батьківська фігура є надзвичайно важливою в період, коли дитині 7-10 років. Проте, коли ти вже досягаєш сорока, це, по суті, стає просто бесідою між двома зрілими чоловіками, і все стає зрозумілим. Я щасливий, що зміг налагодити зв'язок із ним, і діти вже познайомилися зі своїм дідом. Проте не можу сказати, що переживав якісь надзвичайні емоції з цього приводу.
Це була ваша власна ініціатива, чи, можливо, журналісти BBC надали вам пораду?
У мене завжди було таке бажання, але постійно була якась заморочка. Його документи були в медичному інституті Краснодарська, тому потрібно було їхати в Росію. А в мене завжди була якась підозра, що я як поїду, то мене там арештують. Я щось так був впевнений, не знаю, чи після Помаранчевої революції. Я не перевіряв, чи є я там в їхніх базах, чи ні, але зайвий раз туди їхати не хотілось.
BBC організувала все це, вирішуючи питання на відстані та збираючи всі необхідні дані, завдяки чому нам вдалося відвідати Нігерію. Я зустрів усю свою велику родину. Тепер я підтримую зв'язок зі своїми зведеними братами, а також з двоюрідними братами та сестрами.
А що вони питаються про війну в Україні? Там є в новинах тема війни?
Розумієте, Африка насправді у вогні весь час. У них є конфлікти набагато ближчі. Згадайте себе до 2022 року, чи багато ви знаєте про збройні конфлікти в Африці? Наскільки це цікаво українцям? Власне, таке ж саме дзеркало ви побачите і з нігерійцями - десь там є, а розібратися - не розберешся.
А як щодо родини з Росії, з боку матері? Ваша мама з Калуги, вірно?
Моя бабуся родом з Калузької області, а мама вже з'явилася на світ у Кам'янському. У нас є родичі в Москві, яких я востаннє бачив, напевно, ще в 1995 році. Тоді ми поїхали до Москви на фестиваль "Червона рута", де проходили дні української культури. Сцену розташували прямо на Арбаті, і там виступали такі гурти, як "Брати Гадюкіни" та, здається, "Плач Єремії" — всі найвідоміші українські колективи радували публіку своїми виступами.
А що з того? Російська аудиторія з'явилася?
Так, вони прийшли, почали танцювати і відчували радість. Музика має величезний вплив на нас. Я згадую фестиваль "Червона Рута", який проходив у Севастополі, коли під час гала-концерту моряки Чорноморського флоту підкидали свої безкозирки і вигукували: "Сірко - собака, мій собака", а в їхніх очах світилося щастя. Музика — це дійсно потужний інструмент.
Я тоді подзвонив до свого родича, який був такий свідомий москаль, дисидент, якусь заборонену літературу читав ще за Радянського Союзу, тобто, в принципі, продвинутий москаль. Я йому зателефонував і кажу: "Дядя Гена, я зараз в Москві, давайте заїду до вас на пару годин, побачимося, чаю вип'ємо". Він таке: "Ні, ні, ні, ти - ліцо кавказской національності, лучше не єдь". Після чого я поклав трубку і більше їх не чув.
Ліцо кавказской національності?
Ну, що ж, не росіянин.
До речі, в Україні, чи були якісь зачіпання з приводу зовнішності?
Ніколи в мене не було проблем на расовому підґрунті.
Ні в період радянської влади, ні на його початку?
Ніколи, абсолютно. Я навіть колись уявляв собі ситуацію, якби вирішив емігрувати і почав би розповідати, наприклад, американським чиновникам або представникам інших країн, що тут мене переслідують через расу. Це можна було б назвати "грою чорної карти". Проте я усвідомлюю, що в мене немає жодних підстав для цього. Спостерігаючи за своїми дітьми, я розумію, що у них немає таких проблем. Україна насправді є дуже толерантною країною в цьому контексті.
А росіяни кажуть, що ми не толерантні тут, людей притискаємо.
Росіяни постійно стверджують, що в нас лише фашисти та нацисти. І саме тому я служу в Збройних Силах, щоб показати, що так, "так, тут дійсно є фашисти і нацисти".
Ви згадали пісню "Сірко - собака, мій собака", "Вхід у змінному взутті", 90-ті, розквіт української музики. "Вхід у змінному взутті", а там в ньому співає Потап.
Це він пізніше уже приєднався туди. Потап завжди приходив на м'якеньке, на тепленьке. Він в цьому відношенні дуже тримає носа за вітром. Але з війною, мені здається, він не розібрався - хто ворог і що тут до чого.
І не розуміє, звідки вітер дує.
Отже, ця пісня про волонтерку — я не впевнений, чи ви її чули, чи ні.
На жаль, я стала свідком цього як журналіст.
Я щось мимохідь почув, але усвідомлюю, що він абсолютно не в курсі того, що відбувається навколо.
Нещодавно я спостерігала, як він виступав у Юрмалі, виконуючи одну з нових своїх пісень на українську мелодію. Це була щось на зразок ритмічного "умца-умца-умца-умца".
Українською?
Це, мабуть, справжня тарабарщина, якщо чесно. Однак можуть виникнути запитання, чому ви, наприклад, берете участь у "Культурному десанті", коли є людина, яка вирішила залишити Україну і тепер представляє наших виконавців десь за кордоном, займаючись при цьому чимось дивним. Або, скажімо, виступає на одній сцені з так званими "добрими" росіянами в Юрмалі, хоча, зрештою, вони все ж залишаються росіянами.
Мені байдуже, що він робить зі своїм життям. Хотілося б, щоб люди після нашої перемоги не забували, хто чим займався, а також де і з ким хотів бути в той час, коли країна потребувала порятунку. Було б добре, якби у нас нарешті запрацював справжній інститут репутації.
А уявіть собі, що після перемоги, коли війна закінчується, Потап приїжджає в Україну, падає на коліна — адже він це вміє, адже нещодавно на концертах у Росії навіть знімав штани і не відчував сорому. Він починає битися в груди і вигукує: "Друзі, вибачте, я був неправий. Тепер я усвідомив свої помилки. Я співатиму лише українською. Прийміть мене назад у вашу родину". Або ж, в іншому сценарії, він приїжджає, нічого не пояснює, ніби нічого й не сталося, і продовжує з’являтися на радіо та телебаченні.
Навіть якщо 99% українців готові пробачити, завжди знайдеться 1%, який не забуде і не відпустить. Я переконаний у цьому. І це питання буде вирішене. Якщо держава не знайде способу врегулювати ситуацію, можуть виникнути не зовсім легальні методи вирішення. Проте в Україні існує потужна мережа горизонтальних зв'язків і низових ініціатив. Я вважаю, що ця ситуація призведе до того, що Потапа повернуть туди, звідки він прийшов. У мене немає сумнівів щодо цього.
Що робити з тими, які поїхали в Росію? Як думаєте, чи в них теж не з'явиться якесь нахабство або вони, знову ж таки, прийдуть і скажуть: "Ми помилялися. Вибачте, будь ласка". Ані Лорак, ви ж теж її пам'ятаєте?
Пам'ятаю, але я вже про них навіть і думати перестав. Вони зробили свій вибір, що про них думати. Мені здається, вони там вже і громадянство отримали, зі своїм життям розібралися. Про них треба забувати. Ігнорування - це найкращий підхід до таких явищ в житті.
Російські артисти, які відвідували Україну, завжди збирали повні зали, залучаючи чималі кошти від українських слухачів. Багато українців продовжують їх любити, і це підтверджують активні обговорення навколо інтерв'ю Алли Пугачової. Хоча воно було призначене переважно для російської аудиторії, українці щиро висловлювали їй вдячність за підтримку.
На деякий час в Україні не повинно залишитися жодного сліду російської культури. Має пройти хоча б одне покоління, щоб ми змогли адаптуватися до цього і в подальшому ставитися до них так, як зараз ставимося до сусідів, наприклад, до поляків. У нашому ефірі звучить чимало польської музики, і є чимало людей, які її люблять та розуміють цю мову, так само як і білоруську. Адже наші мови в багатьох аспектах схожі — до 82%. І ми не відчуваємо через це жодних труднощів. Я вважаю, що нам потрібно просто пережити цей важкий період, як відгук імперії.
Люди, які глибоко переживають за свою культуру та російське слово, можуть продовжувати спілкуватися російською, оскільки їм це зручно. Це нагадує епоху рабовласництва в Америці, коли чорні раби змушені були називати білу людину «масою», хоча насправді вживали терміни, які були принизливими. Хоча часи рабства давно минули, деякі все ще наполягають на тому, що «ні, я буду називати їх масою, адже це звичка». Важливо звільнитися від цієї історичної спадщини, щоб рухатися вперед. Проте, для цього, безумовно, потрібен час.
Ви написали нещодавно пісню, яку присвятили своїй мамі і казали, що все відкладали ту пісню, а тут нарешті відважилися саме тому, що війна. Це той момент, коли ти не знаєш, що з тобою буде завтра, і треба вже робити це сьогодні.
Це переживання, коли все може раптом завершитися. Я безмежно щасливий, що ця композиція була створена, і моя мама мала можливість її почути. Тепер ми можемо ще певний час насолоджуватися нею разом.
Що стало джерелом вашої натхнення для цієї пісні? Чи це лише ваша мама, чи можливо, ще якісь інші життєві історії?
Ця історія стосується не лише матерів, а всіх жінок України. Мене вражає, як великі жертви роблять жінки в умовах такого виклику, що постало перед нашою країною. Чоловіки йдуть на фронт, а жінки, усвідомлюючи всі ризики та небезпеки, не вимовляють: "Залишайся вдома, давай будемо піклуватися про дітей". Більшість з них демонструє силу духу, кажучи: "Дякую. Благословляю. Молюсь за тебе".
І це така жертовність щось на рівні вже релігії. Як Христос, який йшов на Голгофу, але він знав, що з ним відбудеться, і все одно робив цей крок, тому що через це треба пройти. Я писав цю пісню з думками про це. Це величезна вдячність за цей подвиг материнський та й взагалі жіночий.
Чи обговорювали ви своє рішення вступити до армії з мамою або дружиною?
Я не питав, подзвонив і сказав.
Вы оказались в ситуации, когда вам не оставили выбора?
Отже, я повідомив, що вже служу в ТрО. Моя мама відповіла: "Ну, тепер я тобою горджуся". Власне, це й є тема пісні. Чому потрібно радитися? Чому слід перекладати відповідальність за цей вибір на інших? Це має бути свідоме рішення кожної особи.
А дружина за ось ці три з гаком роки не казала: "Я втомилася, мені тяжко, я тут в чужій країні, займаюся дітьми"?
Моя дружина турбується про мене і саме тому не ділиться тяжкими думками. Вона проявляє оптимізм, наче все в порядку, і ми разом рухаємося до мети. Це насправді підтримує мене. Дякую тобі, Ліля, що не навантажуєш мене своїми проблемами. Адже якщо почати слухати всіх, хто говорить про свої труднощі, втратиш рахунок усьому цьому негативу.
А ви переглядали відгуки під цією піснею?
Дякують вам. Ви цього не бачили?
Ні, не бачив. Я насправді не люблю переглядати свої інтерв'ю або читати коментарі під піснями чи постами. Це повертає нас до початку нашої розмови - завжди знайдуться ті, кому не до вподоби ліс у ранкових променях.
А ви, напевно, ще не заглядали в коментарі під треком "До побачення"?
Не маю уявлення. Чую ці коментарі лише під час зустрічей з товаришами. Розумію, як ця пісня впливає, і приблизно можу передбачити, що можуть сказати.
Ця композиція справді особлива, і я нещодавно знову її послухала.
Вона має значну вагу.
Ні, я б висловилася інакше. Вона дивовижна, але торкається до жахливих речей. Сльози переповнюють, а мурашки бігають по шкірі. Я пам'ятаю, коли вона вперше з'явилася, як люди залишали коментарі, дякуючи вам.
Це, по суті, те, до чого ми дійшли в процесі реалізації "Культурного десанту". Адже покращення морально-психологічного стану – це не лише питання розваги чи відволікання людей, а й усвідомлення того, що втрата братів є найбільш жахливим випробуванням, з яким ми стикаємося.
Якщо загинути особисто – це не так страшно, адже в цю мить все закінчується: світло гасне, і ти відходиш. Ти усвідомлюєш, що твоя історія завершена, а живі залишаються з болем. Але втратити близьку людину – це вже зовсім інша справа, до цього важко звикнути. Я можу сказати, що це одне з найважчих випробувань, з якими можна зіткнутися під час війни. На жаль, такі ситуації трапляються дуже часто, і це стосується не лише військових, а й цивільних людей.
У нашій країні сталося чимало втрат, і з цим важко, але потрібно знайти в собі сили йти вперед. Саме тому я створив пісню "До побачення", щоб підтримати людей у цей нелегкий час. Навіть крізь сльози і болісні переживання, в ній закладена ідея, що, незважаючи на все, потрібно продовжувати рухатися далі. Ми всі будемо разом, і в цій пісні йдеться саме про це.
Ви абсолютно інший в цій пісні, ніж той Мирослав Кувалдін, якого ми знаємо по гурту The Вйо. Ви її писали самі чи зібрали людей, однодумців з "Культурного десанту"?
Ні, я сам створив цю пісню. Написання пісень для мене - це досить простий процес, і я зазвичай роблю це швидко. Але над цією композицією я працював кілька тижнів, адже усвідомлював, що буду виконувати її перед публікою. Це не просто відео на YouTube, де слухачі можуть натрапити на пісню і прослухати її. Я спілкуюсь із людьми, як з вами, на дуже близькому рівні, обговорюючи їхні найглибші переживання. Це справді складна, ювелірна психологічна робота. Знаючи, що мені доведеться це робити, я ретельно підбирав кожне слово, намагаючись донести свої думки. Адже зазвичай пам'ять про загиблих вшановується Хвилиною мовчання. Але для мене ця хвилина стає справжнім кіно у свідомості. Я згадую всіх, кого втратив, і їх стає все більше, а не менше. Я чую їхні голоси, бачу їхні обличчя. Хвилина мовчання в моїй голові перетворюється на справжній калейдоскоп спогадів. Це не приносить полегшення, натомість саме музика стає тією терапією, яка вкрай потрібна багатьом людям у нашій країні.
Я вдячний вам за цю терапію, яку ви надаєте, а також за нашу бесіду.
Дякую, Лесю, за запрошення!
Печальний фінал бесіди.
Але нічого, це тепер частина нашого життя. Ба більше, я думаю, що ця ваша пісня для тих людей, хто вже втратив своїх близьких, рідних, побратимів на війні, має дуже велике значення. І що ви якби їм подякували, і що про них пам'ятають.
Цю істину повинна пам'ятати вся нація: завдяки кому ми маємо можливість насолоджуватися навіть цим шоу. Дякуємо!
#Українці #Історія #Запоріжжя #Збройні сили України #Донецька область #Україна #Психолог. #Facebook #Росіяни #Росія #Північна та Південна Америка #Європа #Москва #Українська мова #Батальйон #Володимир Зеленський #Президент України #BBC #Херсонська область #Київ #Канада #Російська мова #Військовослужбовці #Червона рута (фестиваль) #Радянський Союз #У Пугачової #Миколаївська область #Полтавська область #Мамо. #Ісусе. #Ліс #Суми Площа #Лікарня #Африка #Потапе. #Батьківщина #Чесно #Нігерія #Українська культура #Українське громадянство #Ані Лорак #Гітара. #VYO #Іван Сірко #Мирослав Кувалдін #Павлик Віктор Франкович #Рудницька Анжеліка Миколаївна #Кам'янське #Морський десант #Пункт постійної дислокації #Кобеляки
