"Ті, хто не тримали зброї в руках, виступають у ролі героїв - це виглядає цинічно". Алла Самойленко коментує використання війни в медіа, повторювані обличчя на екрані та славу видатного сина.

Алла Самойленко - одна з найвпливовіших кастинг-директорок в Україні, яка здобула визнання завдяки своїй участі в численних успішних проєктах, серед яких "Довбуш", "Ти - космос", "Ціна правди", "Я, Побєда і Берлін", "Люксембург, Люксембург", "Ти мене любиш?" та "Медовий місяць", а також багатьох інших.

У бесіді з OBOZ.UA кінознавиця пояснила, чому українське кіно продовжує використовувати застарілі телевізійні підходи, які ризики пов'язані з експлуатацією війни в кіно, а також чому в нових проектах часто можна побачити одних і тих же акторів. Крім того, вона відкрито розповіла про свою родину та виховання синів, чиї долі виявилися надзвичайними.

На одній із кінопрем'єр режисер Лесь Санін поділився своїми думками, зазначивши, що в умовах війни кількість українських фільмів зменшуватиметься. Яке ваше бачення цієї ситуації?

На мою думку, скорочення бюджетів не сильно вплине на розважальне кіно, адже Держкіно виділило значні фінансові ресурси для цього напрямку. Отже, можна очікувати на велику кількість серіалів та документальних програм на телебаченні. Проте, я маю сумніви щодо того, чи зможуть ці проекти стати справжнім художнім вираженням і виконати свою репрезентаційну функцію, гідно представляючи Україну на міжнародній арені. Чесно кажучи, я не впевнена, що ці фільми потраплять у поле зору кураторів міжнародних кінофестивалів. Можливо, будуть певні винятки, але загалом, мої відчуття залишаються скептичними. Це базується на ретельному аналізі учасників останнього, дев'ятнадцятого конкурсу.

Проте, я не відчуваю причин для песимізму. За більше ніж десять років стрімкого та іноді вражаючого розвитку, творча спільнота зрозуміла, що кіно — це не лише форма розваги, а й потужний інструмент впливу, спосіб комунікації з суспільством і навіть можливість його змінювати. Сьогодні серіали займають важливе місце на світовій арені. Ті серіали, які ми обговорюємо, які полюбили, які стали частиною суспільних дискусій, — це не просто якісний контент. Вони несуть у собі важливу інтерактивну складову: вступають у діалог з глядачами, формують думки, ставлять запитання та іноді провокують на роздуми. У цьому мистецтві відбувається жива комунікація.

На даний момент ця функція ще не виокремлена як стратегічна. Вона розвивалася, але не набула системного характеру. Однак в мене є відчуття, що це неминуче зміниться. Українське кіно рано чи пізно досягне цієї зрілості. Ймовірно, це станеться без активної участі держави. Ініціативу візьме на себе сама спільнота, адже це буде внутрішньою потребою та еволюцією культурного середовища. Відчувається, що ми вже подолали етап, коли основним було просто освоїти індустрію – зрозуміти технічні аспекти кіновиробництва. Ми оволоділи ремеслом і наблизилися до наступного рівня – вільної, креативної творчості. Це той момент, коли режисер не лише майстерно компонує кадри чи працює над драматургією, а відчуває пульс часу, енергію буття. У цей час він здатен створити власний вимір і надихнути команду жити в ньому. Адже що таке кіно? Це акт творення нового світу. Незважаючи на всі складнощі, попереду нас чекає безліч захоплюючих фільмів.

Яка ваша думка щодо створення комедій на тему війни, зокрема, фільму "Раша, гудбай" від "Кварталу 95"?

Не хочу робити загальні висновки про все кіномистецтво, але стосовно цього фільму, на мою думку, його створення є прикладом мислення, яке не відповідає сучасності. Такі проєкти виглядають архаїчно, ніби вони застрягли в минулому і погано розуміють сьогоднішню реальність. Фільми знімають за старими схемами виробництва розважального контенту, які були актуальні, коли український ринок намагався задовольнити російську аудиторію. Відомо, що ця індустрія тривалий час була просякнута пропагандистськими ідеями, і деякі люди, які формувалися в такій системі, досі мислять у рамках тих же координат. Іноді вони навіть не усвідомлюють цього, але певні підходи, інтонації та теми продовжують повторюватися. Вважаю, що це має певний трагізм — неможливість зрозуміти свій народ і передбачити реакцію аудиторії.

Чому, наприклад, у комедійній творчості з'являється згадка про Маріуполь? Чому взагалі вимовляти цю назву? Можна було б обрати інше місто, і реакція була б зовсім іншою. Коли трапляються подібні ситуації, у мене, як у спостерігача, виникає враження, що ці автори не переживають цю трагедію так, як це робить суспільство. Я не можу стверджувати, чи є серед них люди, які беруть участь у війні або втратили рідних, але моє чуття підказує, що такого досвіду там обмаль. З художньої точки зору, у цій роботі є безліч помилок і неточностей. Вони можуть виглядати незначними, але насправді багато свідчать про ставлення творців до теми. Коли мова йде про щось складне і болісне, будь-яка недбалість стає помітною. І в такі моменти глядач починає відчувати фальш.

Я зовсім не проти розважального кіно. Як фахівець у галузі кінознавства, яка присвятила своє життя цій індустрії, я чітко спостерігаю, як вона змінюється на світовій арені. Сьогодні більшість фільмів у кінотеатрах становлять саме розважальний контент, і це абсолютно нормально. Соціальна та дискусійна функція кіно, яка була настільки значущою у 70-х, 80-х, навіть у 90-х роках, поступово перемістилася в серіали. Саме в них відбуваються найцікавіші бесіди про суспільство, мораль, політику і людські взаємини. Натомість кіно все більше перетворюється на видовищний атракціон. Навіть авторські фільми часто орієнтуються на яскраву візуальність. Наприклад, роботи таких режисерів, як Вес Андерсон, є надзвичайно стилізованими та вражаючими. У них безсумнівно містяться глибокі ідеї, але вони "зашиті" у форму, в естетику та гру з образом. Глядачі приходять на таке кіно, зокрема, за емоціями від видовища. Але в інших випадках ми стикаємося з відсутністю як видовища, так і глибокого осмислення. Натомість тут присутні застарілі драматургічні прийоми, старі концепції, сюжети, які не є актуальними та не відповідають реальності. Автори, у свою чергу, часто використовують тему війни як прикриття. У кінокритиці для цього існує спеціальний термін — "експлуатація війни". І коли глядачі це помічають, реакція суспільства стає досить гострою. Адже під час війни люди особливо чутливо реагують на те, де ведеться щира розмова, а де намагаються використати болісну тему як декорацію.

Цей текст справді містить підстави для глибокої і серйозної професійної дискусії. Однак наразі такі розмови ведуться лише в обмежених колах. Тим не менш, існують середовища, де намагаються усвідомити нову реальність. Наприклад, театральне середовище сьогодні активно займається цим питанням. Драматурги, режисери та актори докладають багато зусиль, щоб створити нову художню мову, що дозволить чесно і точно відобразити досвід війни, травми, втрати і складні емоції людей. У кінематографі така масштабна розмова поки що майже не ведеться. Кожен творчий діяч зазвичай самостійно визначає, де проходить його етична межа і яким чином він працює з темою війни. Дехто керується внутрішніми переконаннями, інші ж підходять до цього з практичної точки зору, зокрема з комерційними мотивами.

Схожі дискусії, до речі, наразі активно ведуться в різних творчих колах. Наприклад, у середовищі фотографів. Тут активно обговорюють, як коректно зображати людські страждання, чи є етичним фіксувати чужі трагедії, і де проходить межа між документуванням і втручанням у приватне горе. Ці питання є вкрай важливими, адже ми живемо в умовах психологічних травм. Війна змінює наше сприйняття реальності, залишаючи ментальні спотворення. Кожен переживає цей досвід по-своєму, але трагедія присутня у житті кожного. Саме тому сьогодні вкрай важливі уважність і делікатність у стосунках один з одним. Вважаю, що такі етичні дискусії мають відбуватися в усіх творчих середовищах. Наприклад, свого часу я навіть спровокувала обговорення на своїй сторінці в соціальних мережах щодо того, чи етично, щоб люди, які ніколи не тримали зброю в руках, грали ролі героїв війни. На мій погляд, у цьому є певний елемент цинізму, особливо коли твої колеги насправді беруть участь у бойових діях і ризикують своїм життям.

- У контексті цього пригадався скандал, який розгорівся між азовцем та відомим актором Даніілом Мірешкіним та його колегою Тарасом Цимбалюком. Військовий публічно висловив невдоволення, коли побачив у мережі кадри зі знімань за участю Цимбалюка, який грає воїна "Азова". Скажіть, чому в українському кіно так багато Тараса Цимбалюка?

Це дійсно велике і складне питання, яке заслуговує на окрему дискусію. Тут переплітається кілька важливих факторів. Однією з ключових є економічна модель, що визначає роботу значної частини нашої індустрії кіно та телебачення. Проблема полягає в тому, що ця модель часто орієнтована не на успіх готового продукту, а на сам процес його створення. Іншими словами, більшість фінансів надходить під час зйомок. Поки триває виробництво, працює знімальна група, отримують винагороду актори, режисери та продюсери. А що станеться з фільмом чи серіалом після цього - чи здобуде він популярність, чи знайде свою аудиторію - для системи вже не є настільки важливим.

З цієї причини виробники прагнуть максимально прогнозовано організовувати свою роботу, уникаючи ризиків. Вони мають визначений бюджет і чітко сплановану стратегію: скільки днів триватиме зйомка, скільки сцен потрібно знімати щоденно, та які витрати це вимагатиме. Ця схема, до речі, була розроблена ще в ті часи, коли українська індустрія активно співпрацювала з російським ринком. Відтоді збереглися ті самі виробничі алгоритми: обирають акторів, здатних витримувати високий темп зйомок, швидко виконувати роботу та стабільно завершувати необхідну кількість сцен за день. Тому не дивно, що в багатьох проєктах постійно з'являються одні й ті ж актори.

У випадку з Тарасом Цимбалюком важко говорити про органічну кінозірковість. Під нею, по суті, немає головного фундаменту - сильної фільмографії. Йдеться радше про інший тип популярності: активність у соцмережах, телевізійну впізнаваність, участь у різних шоу. Якщо подивитися на справжніх зірок - європейських чи американських, - то в основі їхнього статусу майже завжди стоїть саме фільмографія. Спочатку з'являються ролі у помітних фільмах, великі прем'єри, релізи, які активно обговорюють. І вже на цьому фундаменті зростає кількість підписників у соцмережах, з'являється додаткова увага аудиторії. У нашому ж випадку ми не бачимо фільмографії, яка могла б привести до кінотеатрів справді велику аудиторію. Певна аудиторія, безумовно, є - вона формується і підтримує актора. Але значною мірою вона виникає не через гучні кінорелізи, а завдяки медійній присутності, активності в соцмережах, іноді - епатажної.

Чому в українських проєктах часто з'являються одні й ті самі актори? Це пов'язано з обережністю виробників. Вони не хочуть ризикувати під час зйомок і тому віддають перевагу перевіреним людям. Я якось намагалася підрахувати: приблизно 200 акторів регулярно працюють у кіно та серіалах, а інших наче немає. Такі актори передбачувані - режисер знає, що вони зіграють так, як потрібно, без додаткових ризиків. Важливо й те, що в серіалах рідко проводять репетиції, і в кіно це теж не завжди стандарт. Не всі режисери готові довго працювати з акторами над характером героя чи деталями поведінки. Тому коли йдеться про масмаркет-продукт, його знімають за тими самими принципами, що й серіал: швидко, ефективно, без зайвих експериментів. Через це ми бачимо певну одноманітність у кастингах і в кінцевому продукті. І це лише один із факторів, який на це впливає.

В індустрії існує певна інерція та консерватизм, які ускладнюють виявлення нових талантів. Існує проблема недовіри серед професіоналів, зокрема кастинг-директорів. Якщо вони не знайомі з актором, часто не надають йому шансу. Це стосується і режисерів. Нещодавно я зіткнулася з цікавою ситуацією: продюсер телесеріалу звернувся до мене з пропозицією провести кастинг. Під час бесіди він зізнався, що не розуміє, як можна доручити головні ролі так званим "епізодникам". Я пояснила, що існують різні механізми: акторам можна дати можливість проявити себе під час репетицій, набути впевненості та попрацювати з режисером — і вони зможуть виступити на висоті. У світовій практиці є принцип залучення нових облич до кожного кінопроекту, що дозволяє формувати кастинг, орієнтуючись на індивідуальні особливості.

Так, великі блокбастери, такі як фільми Marvel, наприклад, будуються на впізнаваності акторів. А в серіалах на кшталт "Ейфорії" ставка робиться на свіжість сприйняття. В "Ейфорії", до слова, багато акторів не були професіоналами, але завдяки якості підготовчого процесу створили сильні персонажі і стали зірками. Це надзвичайно цікаве явище і показує, що для того, щоб українське кіно було конкурентним на міжнародному ринку, йому потрібні ті самі підходи: нові обличчя, готовність експериментувати. Натомість у нас виробництво здебільшого застаріле і не реагує на сучасні тенденції. Щоб ситуація змінилася, нам потрібні шоуранери та платформи, які готові розміщувати й підтримувати такі проєкти.

Телекомпанії в цій сфері практично не виявляють інтересу. Чому так? Традиційне телебачення націлене на вузьку групу глядачів, які рідко користуються інтернетом і шукають альтернативи лише через телевізор. Ця категорія глядачів поступово зменшується як з природних причин, так і через зростаючу популярність платформ на зразок Netflix. Проте, є і позитивна сторона: нині стрімінгові сервіси починають ініціювати виробництво українського контенту. Вони роблять перші кроки в цьому напрямку, що є вкрай важливим.

Цікаво, які у вас були думки, коли дізналися, що режисерові Антоніо Лукічу, з яким ви тісно співпрацюєте, можливо, запропонують зняти нову частину "Скаженого весілля"?

Насправді це не була справжня пропозиція — просто в одному з інтерв'ю менеджер кіноринку висловив таку ідею. У світовій індустрії подібні ситуації дійсно мають місце. Проте за такими рішеннями зазвичай криється концептуальний підхід і стратегія. Наприклад, коли Джона Гальяно запрошують працювати у Dior, це не просто сенсація на ринку праці — це акт з певним сенсом, новим баченням для бренду. Хоча спочатку це може здаватися радикальним і навіть шокуючим кроком для індустрії. Схожі процеси відбуваються і в кінематографі. Коли Грета Гервіг отримує можливість поставити фільм "Барбі", це виглядає як несподіване поєднання, але в результаті стає феноменом у галузі: вперше в історії стрічка, знята жінкою-режисеркою, заробляє більше мільярда доларів у прокаті.

Мені завжди подобалася історія з Альфонсо Куароном - абсолютним кінохуліганом, якому раптом довіряють "Гаррі Поттера". Колись ця ідея мене просто вразила: як таке поєднання взагалі можливе? Я довго про це думала і з часом зрозуміла, що саме "Гаррі Поттер і в'язень Азкабану" став моєю улюбленою частиною поттеріани - тому що він знятий в авторській манері Куарона. Є й інший приклад - бондіана, де різні частини регулярно знімають різні режисери. І коли туди приходить, скажімо, мій улюблений Сем Мендес, ти раптом бачиш у цьому франшизному продукті не лише комерційну машину, а й певну режисерську глибину.

Зрештою, існують фільми, які апріорі зберуть гроші незалежно від художньої якості. Наприклад, четверта частина "Піратів Карибського моря": стрічка доволі нудна і нецікава, але люди йшли на неї. Там працював сам бренд, назва франшизи і присутність Джонні Деппа. У кожній такій історії є певна філософія - поєднання індустріального розрахунку і творчого ризику, яке зрештою народжує новий культурний феномен. Але у випадку зі "Скаженим весіллям" я цієї філософії не бачу. Це доволі низький жанр і доволі слабка якість виконання - незалежно від того, хто був би режисером. Це кіно, яке не несе ні пізнавальної, ні естетичної цінності. З якого дива Лукіч, в якого є ім'я, власна доволі численна фанбаза з певними очікуваннями, погодиться на таке?

Якщо бути відвертим, то частина нашої кіноіндустрії, зокрема серіально-телевізійний сектор, складається з досить прагматичних особистостей, які, на жаль, часто стикаються з проблемами в питаннях цінностей. Це досить суперечлива сфера, де слова часто не відповідають вчинкам. За багатьма ініціативами насправді приховані лише прагнення комфортно заробляти та безтурботно жити, навіть у часи війни в країні. Якби цінності були інші, ці професіонали шукали б нові сенси, інноваційні форми та можливості для розвитку індустрії. Але наразі, здається, багатьом все ще подобається ситуація, що склалася.

Чому, на вашу думку, російське кіно знову з'являється на світовій арені? Зараз це відбувається через акторів, які беруть участь у популярних фільмах, а потім отримують визнання на міжнародних кінофестивалях?

- Росія вкладає дуже великі ресурси в те, щоб її культурна присутність у світі відновлювалася. І ці зусилля можуть бути як публічними, так і непублічними. Наприклад, Кирило Серебренніков: переконана, його спеціально випустили з Росії, спеціально надали статус іноагента, щоб не виникало підозр. Наголошу - це моя думка. Але це справді виглядає як спосіб зробити його більш прийнятним для Заходу, щоб сприймали як свого. А насправді це дружок Владислава Суркова, одного з найвпливовіших кремлівських ідеологів. Серебренніков після виїзду з Росії продовжує активно працювати на міжнародному рівні: за цей час він зняв кілька нових проєктів, регулярно присутній на великих фестивалях. Також працює в європейських театрах. І тут виникає запитання: чи можемо ми сказати хоч про одного українського режисера?

Із яскравих прикладів пригадую іншу історію. Була картина грецького режисера за участі теж росіян-іноагентів - Чулпан Хаматової та Григорія Добригіна. Ключову роль у її створенні відіграла латвійська компанія, яка зібрала на проєкт значні кошти - зокрема й із російського фонду. Це історія про сім'ю, в якої тяжко захворює дитина. Вона перебуває в такому стані, що не можна транспортувати, а в цей час батьки переживають процес видворення з країни. Після повномасштабного вторгнення в Україну автори ще більше загострили цю лінію - подали цих персонажів як людей, які тікають від політичної ситуації в Росії. Тобто фактично створили образ так званих "хороших русскіх" І це, на мою думку, чиста експлуатація. Картина побудована так, що викликає дуже сильне співчуття до героїв - через усі ці драматичні обставини. При цьому до проєкту була залучена продюсерка з Естонії, яка активно підтримувала Україну, збирала кошти на допомогу.

І тут виникає цікава ситуація: багато західних людей просто не усвідомлюють існування проблеми. Вони не можуть мислити в нашій парадигмі і не відчувають загрози. Навіть у балтійських країнах, які зараз знаходяться під безпосередньою загрозою вторгнення, це усвідомлення не є таким гострим, як у нас. У європейських державах проживає чимало російських митців. Наприклад, у Польщі можна знайти багато російських акторів, деякі з яких навіть володіють нерухомістю. Серед них – режисер Іван Вирипаєв. Хоча він і не є прихильником Путіна, проте, по суті, залишається проросійською фігурою. І виникає питання: кого європейці готові приймати, в якій кількості та з якими поглядами ці особи?

У західному суспільстві часто спостерігається узагальнене ставлення до представників білоруського та російського кінематографу, яких вважають "кінематографістами в небезпеці". Ці дві групи не розрізняють, їх сприймають як одне ціле, не помічаючи жодної потенційної загрози. Багато людей вважають, що їхні наміри цілком благородні: вони втекли від репресивних режимів і не бажали брати участь у військових конфліктів, тому їх варто сприймати без сумнівів. Європейці не відчувають загрози з боку російської культури, частково через численні стереотипи, що її оточують, зокрема, міфи, нав’язані російською пропагандою про "культуру, що не має зв’язків з політикою". Ця концепція активно просувалася протягом десятиліть, починаючи з часів Радянського Союзу, який запроваджував свій порядок денний у різних куточках світу. Після його розпаду ця політика не зникла.

Слід визнати, що у цьому напрямку досягнуто вражаючих результатів. Використовуючи різноманітні інструменти впливу, вони здатні взаємодіяти з різними аудиторіями через численні формати. При цьому, багато людей, на яких націлений цей вплив, навіть не усвідомлюють, що підлягають його дії. Проте, це дійсно так. Це складна та добре продумана система, що охоплює не лише культурну сферу, а й багато інших аспектів життя. Наприклад, Росія створила спеціалізований підрозділ для дискредитації штучного інтелекту. Вони сформували мережу під назвою "Правда" та намагалися різноманітними способами інтегрувати її в процеси навчання штучного інтелекту. В результаті, сьогодні існує серйозний ризик, що певна частина штучного інтелекту вже містить елементи російської дезінформації та пропаганди.

У них на це є великі ресурси. У нас - ні. Українська держава фінансує такі сфери за залишковим принципом. А інколи навіть там, де не потрібні великі кошти, бракує елементарного, продуманого управління. Якщо говорити про культурну дипломатію, то інколи найважливіше - задати імпульс: сформувати єдиний підхід, окреслити спільну позицію, виокремити людей, які можуть формувати меседжі й виробляти політику. Але цього поки що не відбувається. У нас часто діє принцип "хто в ліс, хто по дрова", і фактично немає єдиної стратегії.

Як країна з обмеженими фінансами та нагальною потребою в їх поповненні, ми можемо шукати креативні підходи до розв'язання різних питань. Іноді саме нестандартні рішення можуть виявитися набагато ефективнішими, особливо в сфері культури, ніж просто фінансові вливання. Яскравим прикладом може слугувати фільм "20 днів у Маріуполі". Цей проект не був спланований як частина державної стратегії і не мав спеціального фінансування — так уже склалися обставини. Завдяки кмітливим людям з швидким мисленням, вдалося реалізувати цю ідею в найкоротші терміни. І, на наше щастя, фільм вийшов не лише змістовним, але й художньо вражаючим. В результаті, він став яскравим прикладом, як культурні ініціативи можуть здійснити справжній прорив.

Інша історія — це наш дитячий хор "Щедрик", який отримав можливість приїхати до США для виступу на концерті, присвяченому сторіччю першого виконання "Щедрика" в Америці. Їхній тріумф у Carnegie Hall залишив незабутні враження! Кожен раз, коли я згадую про це, мене охоплюють емоції, і я ледве стримую сльози. Тоді я зрозуміла, що це могло б стати основою для нашої культурної стратегії. На державному рівні важливо вміти помічати такі культурні феномени та підтримувати їх. Ситуація була практично абсурдною: у них не було навіть коштів для поїздки на концерт, і вони змушені були збирати гроші по шматочках від різних донорів. Це була вражаюча організаційна праця. Чесно кажучи, мені б хотілося бачити в державному управлінні таких людей, які можуть швидко і стратегічно мислити, масштабуючи подібні ініціативи на рівень усієї культури. Але, на жаль, поки що цього не відбувається, і ці люди змушені вдаватися до "партизанських" методів — шукати можливості та діяти точково, без системності. Нам дійсно потрібен системний підхід, особливо у сфері кіно, адже це один із найефективніших засобів для залучення аудиторії до нових ідей, формування наративів і впровадження необхідних суспільних змін.

Шановна пані Алло, дозвольте обговорити вашу роль як матері. Ви виховали двох синів, чиї життєві шляхи виявилися дуже складними, про що йшлося в попередньому інтерв'ю з нашим виданням. Молодший, Гліб, у своїй юності пережив клінічну смерть, що призвело до втрати можливості ходити та говорити. Старший, легендарний військовий Ілля Самойленко, офіцер Полку "Азов", зазнав втрати руки та ока під час АТО, а під час вторгнення захищав "Азовсталь" і пережив російський полон. Коли ви виховували його, чи могли ви уявити, що він стане саме такою людиною?

Коли мої сини були ще зовсім маленькими, я часто повторювала їм, що одного дня вони виростуть і, можливо, стануть тими, хто змінить світ на краще. Проте водночас я намагалася максимально захистити їх від всього, що пов'язане з війною. У нашій оселі не було жодних військових іграшок — ні зброї, ні танків, ні літаків. Я свідомо обирала уникати цього. Ті часи були неймовірно складними. Постійна відсутність грошей змушувала мене відчувати глибокий сум, що не можу надати дітям все, чого б мені хотілося. Я намагалася впоратися з усім самостійно, з усіх сил. Пам'ятаю, як мені було важко, коли я говорила: коли мої діти виростуть, я не хочу, щоб вони йшли служити в армію. Не хочу, щоб вони віддавали якийсь "борг державі", адже в ті часи держава жодним чином не допомагала мені в їх вихованні.

Але з часом усе склалося інакше. Коли вони підросли, стали підлітками, у них з'явився надзвичайно глибокий інтерес до історії воєн. Вони буквально досягли експертного рівня у знаннях. Їх цікавило все: військова форма, нагороди, озброєння, історичні деталі. Старший син захоплювався темою Другої світової війни, а молодший став справжнім знавцем Першої світової. У нас велика бібліотека. І це був наш спільний інтерес: я купувала книжки і для себе, і для них. Ми читали, обговорювали, ділилися. Історія взагалі була моїм давнім захопленням. Думаю, свою роль зіграло і кіно - ми дивилися багато фільмів на історичну тематику. І я впевнена: якби мій молодший син був здоровим, він би теж воював поруч з Іллею. Я в цьому майже не сумніваюся. Він мріяв про кар'єру офіцера, хотів вступити до академії СБУ на перекладача, адже дуже добре знав англійську мову.

Коли наш молодший Гліб захворів у 2013 році, це стало справжнім випробуванням для нашої родини. Після цього почалася Революція гідності. Я чітко пам'ятаю, як Ілля тоді висловлював своє бажання йти на фронт, ледве стримуючи емоції. Я переконала його не квапитися, адже ми не знали, що станеться з його братом. Ілля вступив на факультет історії і навчався там рік. Проте з часом він знайшов однодумців і все ж вирішив приєднатися до бойових дій.

Мені здається, що якби я поклала руку на серце, то зрозуміла б, що це було його справжнє покликання. Я, в цьому сенсі, фаталіст. Вірю, що в ньому з самого початку був певний внутрішній імпульс, особлива природа характеру. Це поєднання талантів, сили волі та внутрішньої енергії. Він справжній воїн. Був період, коли після тяжкого поранення він намагався адаптуватися до цивільного життя. Розпочав роботу в міжнародній компанії і досить успішно справлявся. Але згодом він повернувся до своїх справ. Коли його товариші вийшли з полону, він сказав мені, що бачить своє майбутнє саме у військовій службі.

Іноді люди мені кажуть: "Дякуємо за сина". А я не зовсім розумію. Для мене це був великий подарунок долі - мати можливість спостерігати, як ростуть мої діти, як формується їхній характер, їхнє внутрішнє спрямування. Я захоплююся Іллею так само, як і багато інших людей. Передбачити наперед, якою стане дитина, коли вона ще маленька, практично неможливо. Але зробити все, щоб вона виросла свідомою і вільною людиною, - це було для мене принципово. Я це культивувала. У них завжди був вибір, вони самі приймали багато рішень і несли за них відповідальність. Я ніколи не зазіхала на їхню свободу і волю. А це, мені здається, один із ключів у вихованні дітей.

Не пропустіть на OBOZ.UA захоплююче інтерв'ю з актором і розвідником Олександром Зарубеєм, де він ділиться фронтовими таємницями, розповідає про своїх батьків, які опинилися в окупації, а також про 36 годин, проведених у тилу ворога. "У цій війні російська мова стає нашою зброєю", - зазначає він.