Махач замість дискусії. Мокрик і Гончаренко показують, чому в українських ЗМІ практично відсутні гострі дебати.

Начебто тема не нова, але "давайте по-новой".

У нашій з вами журналістській спільноті нова колотнеча. Господи, а ще ж від Кулеби з Павелецькою не відійшли, як же тут продихнути можна? Данило Мокрик записав украй невдале в'ю з Олексієм Гончаренком. Ясна річ, почалося.

Не могло це початися, адже деякі дуже негативно ставляться до Гончаренка і бажають, щоб його в інтерв'ю критикували. Проте Мокрику це не вдалося. Інші ж, навпаки, підтримують Гончаренка, тож почали критикувати Мокрика за його спроби атакувати Гончаренка. А ще є ті, кому просто не сподобалася манера журналіста, і вони висловили своє невдоволення в різних формах. Проте багато прихильників Данила просто засмутилися через те, як все сталося.

В першу чергу хочу зазначити, що ваша Антоніна, безумовно, належить до останніх. Я вважаю його талановитим журналістом і, що важливо, одним з небагатьох, хто не лише критикує різних персонажів у своїх текстах чи відео, але й вміє вести з ними змістовні розмови під час інтерв'ю. Крім того, він має сміливість визнавати свої помилки, що показує як у минулому, так і тепер.

Після дискусії з народним депутатом він створив відео, в якому сам себе розкрив. Цим він позбавив автора можливості написати, оскільки, визнаймо, я планувала висловити ті ж думки. Розмова вийшла настільки безладною, що я навіть не можу навести жодну цитату з неї.

Варто зазначити, що така відповідь не всіх влаштувала, адже здавалася надто зарозумілою. Крім того, Мокрик, як мені здалося, миттєво натякнув коментаторам на можливу упередженість або фінансування їх думок.

Я помічаю тисячі коментарів під цим відео. І хоча я також звертаю увагу на те, що багато з них виглядають, як ніби їх писали за шаблоном, типу "не люблю Гончаренка, але Мокрик – це катастрофа". Тим не менше, я все ще бачу, що кількість лайків цьому відео втричі перевищує кількість дизлайків.

Досить часто схожість коментарів зумовлена не лише активністю ботів, а й тим, що враження, отримані глядачами від контенту, виявляються дивовижно схожими. Саме так сталося і цього разу.

Утім, наш із вами колега вже наприкінці самого інтерв'ю зрозумів, що щось пішло не так, знизив тон і визнав, що розмова вийшла дуже хаотичною на надміру емоційною.

Більше того, у своєму давньому відео він торкнувся ще одного не надто вдалого інтерв'ю — з Сергієм Лещенком. У ньому Мокрик, як він сам зізнався, відзначив, що "передав куті меду":

На мою думку, такі підходи є негативними для журналіста. Якщо говорити відверто, це призводить до програшу. Журналісту слід вміти глибоко досліджувати та аналізувати свого співрозмовника під час інтерв'ю за допомогою своїх запитань. У своїй практиці я маю кілька інтерв'ю, де я виявляв агресію, іноді навіть у надмірній формі. Наприклад, під час розмови з Сергієм Лещенком, і, чесно кажучи, вважаю, що це був невдалий досвід. Такі інтерв'ю не приносять користі. Журналістика повинна функціонувати інакше, спираючись на конструктивні запитання і чітку структуру бесіди.

Ці висловлювання Данила вкотре підтверджують, що багато з нас мають досить чітке уявлення про те, як потрібно діяти, але реалізувати це в реальному житті – зовсім інша справа. Саме тому в нашій інформаційній сфері часто трапляються мляві інтерв'ю, які нагадують затишну ванну: їх значно легше і безпечніше проводити. Натомість формат гострої дискусії доступний далеко не всім.

На мою думку, для реалізації цього формату необхідно володіти не лише знаннями, а й широкою ерудицією, належною підготовкою, умінням контролювати емоції та витримувати удари, а також розумінням, як формулювати речення та створювати своєрідні "пастки" для персонажа. Вже сам цей набір навичок вимагає значного вдосконалення.

Для реалізації такого формату необхідно володіти певними рисами та характеристиками — швидкою реакцією, відмінною пам’яттю, емоційним інтелектом, сміливістю та впевненістю в собі. Хоча останню рису можна розвивати, вона іноді переходить у самовпевненість. На мою думку, саме ця пастка стала ключовою для Данила.

Брак належної підготовки, надмірна емоційність і явна нелюбов до співрозмовника, безперечно, також відіграли свою роль. Проте особливу кринжовість цій бесіді надав карикатурний самовпевнений стиль журналіста, який виглядав не лише недоречно, а й гротескно та абсурдно. Наприклад, коли Мокрик почав розповідати про свої освітні досягнення:

Як на мене, багато наших медійних особистостей і публічних фігур потерпають від надмірної самохвали, яка позбавлена самоіронії. Це часто заважає їм адекватно акцентувати свої сильні сторони, що, в свою чергу, знижує рівень симпатії та довіри з боку оточуючих. У мене особисто виникає підсвідома асоціація, що така поведінка свідчить про невпевненість людини: вона намагається виділитися серед інших, вдягає «біле пальто», ставить собі черговий плюсик у списку досягнень і намагається довести щось самій собі.

Ну а також це інтерв'ю нам із вами, колеги, вкотре нагадує, що не можна недооцінювати людей. Особливо якщо хочеш проводити з ними жорстку бесіду. В Олексія Гончаренка справді неоднозначний імідж. Одні вважають його покидьком, пристосуванцем, циніком, фриком значно більшим, ніж більшість його колег, у яких також не бракує таких характеристик. Інші ж наділяють нардепа рисами сміливого правдоруба та борця проти несправедливості.

Проте, у будь-якому випадку, абсолютно справедливо відзначити, що Олексій Гончаренко є вкрай складним і майстерним у мовних суперечках. Він володіє вмінням контролювати емоції, швидко виходити з непростих ситуацій та маніпулювати інформацією. Його інтелект і освіченість вражають. Крім того, робота Данила Мокрика, безумовно, підвищила його авторитет, адже сотні людей, які раніше не були знайомі з обома, почали поважати нардепа і сформували уявлення про нього як про розумну та мудру особистість.

З такими людьми важливо спілкуватися спокійно, впевнено, з іронією та, якщо дозволите, з відтінком домінування. Зверніть увагу на те, як це робить Наталка Якимович у своєму відомому фрагменті:

Отже, в цій бесіді Олексій виглядає зовсім інакше, чи не так?

Повернемося до теми гардтоку. Як показують мої спостереження, лайфстайлові інтерв'ю з відомими особистостями у шоу-бізнесі є справжньою рідкістю. Цю ситуацію можна пояснити не лише недостатньою майстерністю інтерв'юерів, які часто уникають конфліктів, але й побоюваннями самих гостей. Багато з них відмовляються від участі, адже це створює дискомфорт. Антоніна, наприклад, добре знає цю ситуацію з власного досвіду. Представники піару часто наполегливо просять надати список запитань і готові кидатися на захист своїх підопічних навіть за найменшої загрози.

У сфері політичної журналістики ситуація виглядає дещо інакше. Наприклад, хоча народні депутати також можуть уникати коментарів, їх зобов'язати до відповіді все ж легше, ніж артистів, співаків або блогерів, які не несуть відповідальності перед суспільством. Важливо нагадати, що саме в інтересах громадськості журналісти повинні виконувати свою роботу.

Але в силу різних причин гардток у нас нині як інститут репутації -- всі про це постійно говорять, але на практиці воно майже не існує. І це серйозна проблема галузі. Колись вашій Антоніні дуже подобалося, як працює Роман Скрипін. Він також був пихатим та зухвалим, але тримався на ось цій червоній лінії і зазвичай її не переходив. Та з віком, на жаль, наші риси нерідко радикалізуються, і те, що років 20 тому мало вигляд симпатичного нахабства, поступово також перетворюється на кринж.

Зараз у моєму списку лідерів — Власта Лазур. Вона має чудову підготовку, ставить високі вимоги та вміє витримувати натиск. Не пропустіть, натискайте на 11:50:

А в цілому, еталоном для мене є Сергій Дорофєєв. Чи пам’ятаєте цього білоруса, який залишив свою батьківщину через переслідування журналістів і на 5 каналі вів програму "Портрети"? Він був справжнім харизматиком, але водночас надзвичайно освіченим.

Після цього Сергій вирушив на телеканал "Інтер", щоб вести програму "Стосується кожного". Кажуть, він сподівався, що це буде соціальний проект, який зосередиться на важливих суспільних питаннях. Однак, насправді він опинився у черговому шоу, що нагадує "бабуся з'їла онучку". Але це вже зовсім інша, сумна історія про наше потерпаюче телебачення.