"Я не прагну популярності через скандали": Денис Бойко висловлюється про фінал Ліги Європи та несправедливості, що викликають роздратування.

#Технологія

Ексклюзивне інтерв'ю Катерини Бондаренко з Денисом Бойком, екс-воротарем Динамо, Дніпра, Полісся та кількох інших команд, який нині став популярною особистістю на YouTube.

Денис Бойко офіційно завершив свою професійну кар'єру. Без зайвих драм і пафосних слів, він просто написав "Кінець". Голкіпер, який брав участь у фіналі Ліги Європи, здобував трофеї з Динамо, проходив випробування в Бешикташі, Малагі та у складі збірної України, у 36 років вирішив залишити футбол на власних умовах — без зниження планки і без побоювань за своє майбутнє.

Сьогодні Бойко виступає не лише як колишній воротар високого класу, а також як телевізійний аналітик, обличчя нового YouTube-проєкту та особа, яка відкрито обговорює питання, що зазвичай залишаються в тіні українського футболу: фінанси, плани на майбутнє після завершення кар'єри, відповідальність за свої висловлювання та повага до журналістської професії.

Футбол 24 провів відверту і тривалу бесіду з Денисом, в якій він поділився своїми думками про той момент, коли усвідомив, що настав час сказати "досить". Ми також обговорили його бачення майбутнього без воротарської позиції, психологічні виклики, з якими стикаються футболісти в умовах критики, а також важливість мати запасний план "В", який повинен з'явитися у гравця ще до підписання першого великого контракту.

Денисе, у вашому повідомленні була чітка заявка на завершення - "The End". Хоча раніше ходили чутки про можливе продовження вашої кар'єри, зокрема в Туреччині. Коли ви усвідомили, що це рішення є остаточним – був якийсь конкретний момент, чи це відчуття формувалось поступово? І чи дійсно були пропозиції, які могли б вас спонукати продовжити грати у футбол, чи ви прагнули завершити кар'єру за власним бажанням?

Погляньте, своє рішення я ухвалив ще після того, як завершив контракт з Поліссям. Я розглядав різні варіанти для продовження кар'єри, але мав свої вимоги – лише за таких умов я готовий був залишитися у футболі. Мабуть, найкраще оцінити мою кар'єру можуть вболівальники та експерти, але я вважаю, що вона була дійсно вдалою і насиченою. Я виступав за сильні клуби, грав за кордоном і представляв національну збірну. У свої 36 років мені не хотілося знижувати планку – переходити в будь-яку команду лише для того, щоб продовжувати грати у футбол.

Я завжди викладався на повну – на тренуваннях, у матчах, навіть у повсякденному житті. Я усвідомлював, що футбол є моєю пристрастю, але це не єдине, що має значення. Якби мені було 30, можливо, я б ще намагався триматися за гру, статус або можливість продовжити кар'єру. Але у свої 36 років я відчував себе цілком задоволеним. Тому, якщо не виникало варіантів, які б мене зацікавили, я був готовий спокійно закінчити свою кар'єру.

Я не відчував страху з приводу того, як житиму без футболу. Мені надходили кілька пропозицій, і всі вони були дійсно привабливими. Проте існувало безліч факторів, які вплинули на моє остаточне рішення. В результаті я спокійно і впевнено завершив свою кар'єру, без жодного жалю. Я жодного разу не сумнівався в своєму виборі, адже був психологічно готовий, тож рішення прийшло легко.

Цей спокій, напевно, є тим, про що ви згадували у своєму пості: завершити кар'єру "з чистою совістю". Які саме думки ви вкладали в ці слова?

Я не вкладаю у ці слова особливого змісту. Фраза "чиста совість" для мене більше звучить як футбольний термін. Існує чимало випадків, коли гравці погоджуються на зниження не лише зарплати, але й свого спортивного статусу, просто щоб залишитися в грі. Часто жодного позитивного результату це не приносить. Є й протилежні приклади, як, наприклад, у Ярослава Ракицького, який продовжує грати, оскільки щиро любить футбол. Це зовсім інша ситуація. Є й ті, хто тримається за контракт, бо не знає, куди йти далі. Я ж був впевнений у своїх планах на майбутнє. У мене було кілька варіантів розвитку, і я почувався цілком спокійно.

Для мене поняття "чиста совість" у футболі означає, що я викладаюся на повну. Коли я берусь за щось, я повністю занурююсь у процес. Я не належу до тих, хто просто "підтримує форму" — це не для мене. Навіть якщо б мені запропонували роботу в команді з привабливими фінансовими умовами, я не зміг би тренуватися на половину сили або знижувати свої стандарти. Це не в моєму стилі.

Я чітко визначив для себе: або йду в клуб із хорошими умовами, або в команду з амбіційним проєктом - із баченням, розвитком, ідеєю на роки вперед. Щоб допомагати молоді, тренуватися, конкурувати, боротися за результат. А просто "пограти ще рік-два" - не мій варіант.

Я добре розумію себе та своє тіло, і навіть зараз відчуваю, що міг би виступати на високому рівні. Проте важливо вміти вчасно ухвалювати рішення і завершувати етапи. Футбол постійно еволюціонує і змінюється. Для мене прийняття цього факту було досить простим. Пропозицій було чимало — не одна, не дві, навіть не три, і вони надходили не лише з України, а й з-за кордону. Але жодна з них не відповідала моїм вимогам, чи то фінансовим, чи змістовим.

- Часто футболісти кажуть, що подумають, чим займатися після завершення кар'єри, уже коли все закінчиться. Але ви виглядаєте людиною, яка до цього була максимально готова. З якого моменту почали будувати "план В" чи "план С"? Коли почали цікавитися іншими сферами, готуватися до життя після футболу? Наприклад, Олексій Гуцуляк зараз навчається в бізнес-школі, вивчає іноземні мови, хоча продовжує кар'єру. Як це було у вас?

- Якщо говорити про Гуцуляка - це справді хороший приклад. Але мені дивно чути, коли футболісти кажуть, що будуть думати, чим займатись, лише після завершення кар'єри. Без образ, але це просто недалекоглядність. На мою думку, це неправильно. Про майбутнє треба починати дбати ще тоді, коли ти тільки починаєш заробляти.

Ніхто не може з упевненістю сказати, як довго триватиме його кар'єра у футболі. Травми здатні кардинально змінити не лише професію, а й усе життя. Тому важливо мати поруч людей, які можуть підтримати і порадити — це можуть бути дружина, родина або близькі друзі. Або ж потрібно самостійно усвідомити необхідність планування на майбутнє та почати відкладати ресурси. Я знаю багато випадків, коли футболісти, навіть не маючи великих контрактів, все ж таки знаходять можливості для інвестицій — хтось вкладає в нерухомість, хтось розвиває бізнес чи займається маркетингом. Варіантів існує безліч. Головне — мати чітке уявлення про майбутнє і не чекати останнього моменту для старту.

Я маю досвід спостереження за іншою стороною ситуації – футболістами, які отримували величезні контракти, але після завершення своїх кар'єр не змогли досягти нічого значного. Вони витратили всі свої кошти і опинилися в безвихідній ситуації. Зараз просто живуть на тих заощадженнях, які колись заробили в спорті. Існує безліч таких випадків.

"У поєдинку проти Реала Вальдано завдав мені травми – згодом він вибачався. Це легендарний гравець з Динамо, який програв у казино все до останньої копійки."

На мою думку, важливо зрозуміти, що футбольна кар'єра має свій обмежений термін. У кожного футболіста свій "футбольний вік": хтось продовжує грати до 40 років, а інші не можуть дійти навіть до 30. Тому варто почати планувати своє майбутнє вже зараз. Це можуть бути курси, навчання або ж освоєння нових професій у сфері IT чи бізнесу — кожен повинен знайти свій шлях. Я вважав, що найпростіший варіант — це інвестиції в нерухомість: купувати, продавати або здавати в оренду. Для цього не потрібні якісь особливі знання. Інші обирають шлях підприємництва, і це також абсолютно вірний вибір.

Мені дуже подобаються приклади, як у того ж Гуцуляка: він навчається в бізнес-школі, вивчає іноземні мови - це круто. Взагалі, я вважаю, що знання іноземної мови має бути обов'язковим для українських футболістів. Коли я приїхав до Іспанії, мені дали три місяці на вивчення мови. Хоч у мене й була гарна англійська, мені чітко сказали: якщо не говоритимеш іспанською, співпраці не буде. І це абсолютно нормально. Без мови важко адаптуватися, а з нею процес проходить набагато швидше.

Розвиток – це постійний процес. Звісно, якщо ти професіонал, футбол завжди буде на першому плані. Проте, якщо твої доходи високі, важливо шукати способи інвестувати, а не просто зберігати гроші. Життя може бути непередбачуваним: війни, банкрутства фінансових установ, економічні спади – все це може трапитися. Тому краще робити вклади і завжди планувати своє життя після кар'єри у футболі.

Коли ви говорите про заробіток, важливо відразу задуматися про перспективи. Якщо зосередитися на вашому часі в "Динамо", чи почали ви вже планувати свій варіант "В" або "С"?

Я ніколи не називав це "альтернативним планом" або "резервним варіантом". Коли мої доходи почали зростати, я зрозумів, що будь-яка сума грошей може бути витрачена — навіть дуже значна. Все залежить лише від часу. Можливо, мені пощастило з вихованням чи з тим, що поруч були люди, які давали корисні поради: не витрачайте все на автомобілі, годинники, брендові речі чи розваги. Я сприймав це спокійно і вирішив почати заощаджувати.

Згодом, коли з'явилися нові можливості, я почав вкладати кошти та експериментувати з різними бізнесами. Деякі з них приносили успіх, інші ж закривалися, але завжди з'являлися нові ідеї. Це цілком природний етап розвитку. Кожен бізнес пов'язаний із ризиком, як і будь-які інвестиції. Проте без ризику неможливий прогрес. Можливо, саме тому багато футболістів уникають інвестицій, оскільки бояться втратити гроші. Проте важливо не просто "вкласти гроші", а робити це з розумінням та логікою. Не слід сподіватися на те, що "сьогодні вкладу, а завтра отримаю подвоєну суму". Це тривалий процес, в якому ключовим є стратегічний підхід, а не миттєва вигода.

Чим швидше гравець усвідомить, що спортивна кар'єра має свій термін, і що не кожен з них після завершення зможе стати тренером чи функціонером, тим краще для його майбутнього. Це не вимагає значних зусиль, але забезпечує впевненість у наявності альтернативного варіанту. Мати запасний план завжди вигідніше, ніж залишитися без жодного. Я переконаний, що розвиток поза футбольним полем протягом кар'єри є надзвичайно важливим.

Ви якраз підвели до теми, яку я хотів обговорити далі. Часто, коли спортсмени завершують свої кар'єри, ми помічаємо, що вони зазвичай обирають знайомі їм напрямки: стають агентами, скаутами або переходять у тренерство. Однак ви вирішили йти зовсім іншим шляхом. Чи думали ви про ці традиційні варіанти, такі як агентська діяльність чи тренерство? Можливо, у майбутньому ви не виключаєте можливості спробувати себе в одній із цих професій?

Я завжди відкритий до нових можливостей і ніколи не вживаю слово "ні". У житті може статися все, тому я не відкидаю жоден варіант. Я здобув освіту в університеті Йохана Кройфа в Барселоні, спеціалізуючись на футболі та менеджменті в цій галузі. Крім того, я маю українську тренерську ліцензію, зокрема в області тренування воротарів.

На сьогоднішній момент я не уявляю себе у ролі тренера. Якщо залишатися у світі футболу, то, швидше за все, я б обрав менеджмент або агентську діяльність, адже це мені більш близьке. До того ж, у мене чудові стосунки з Вадимом Шаблієм та командою ProStar. Проте, я також відкритий до інших можливостей і не хочу обмежувати себе в виборі.

Агентська діяльність та селекція мені дійсно цікаві. Хоча зараз я не займаюся цим офіційно, я часто надаю консультації, ділюся корисними порадами та допомагаю молодим спортсменам зорієнтуватися у виборі клубу, правильних діях і контактах, до яких варто звернутися. Протягом своєї кар'єри я встановив безліч цінних зв'язків і знайомств - добре обізнаний з керівниками більшості клубів, що робить мою допомогу ще більш ефективною.

"Нам би шість "Мессі" - і я б уже сидів із сигарою": Коноплянка про агентський бізнес, теперішню збірну та першу сивину

Водночас я не хочу йти кудись просто "аби бути". У мене були пропозиції - навіть посада спортивного директора, але я хочу, щоб це був справді амбітний проєкт, у якому є сенс, розвиток, рух уперед. Не просто зарплата і кабінет, а конкретна робота з результатом.

Такі варіанти справді були, але поки що не знайшлося жодного, який би мене справді зацікавив. Я можу дозволити собі почекати, адже багато людей, завершуючи свою кар'єру, не мають вибору і йдуть туди, куди їх запрошують, намагаючись знайти своє місце вже на новій позиції. Моя ситуація інша. Я маю змогу обирати. Наразі я працюю в іншій галузі, але все ще залишаюся пов'язаним із футболом — через медіа, телебачення та аналітику. Отже, футбол і далі відіграє важливу роль у моєму житті.

- Сьогодні ви - експерт аналітичної студії УПЛ ТБ. Як змінилося ваше бачення футболу після того, як опинилися по той бік екрана? Чи важко було увійти в нову сферу?

Це зовсім не складно. Деякі люди навіть здивовані, і іноді запитують: "Ти проходив якісь курси або навчання з комунікацій чи риторики?" Насправді, я не відвідував жодних курсів і не навчався спеціально. Проте, якщо бути відвертим, у майбутньому я розглядаю можливість вступу на факультет журналістики, оскільки це мене цікавить і я прагну розвиватися в цій сфері.

В цілому, нічого кардинально не змінилося. Я відчуваю величезне задоволення, маючи можливість відкрито, чесно та справедливо висловлювати свою думку щодо будь-якого матчу чи події, не покладаючись на інших.

Якщо розглядати питання об'єктивності, то в студії ви виглядаєте справді щиро. Проте, чи виникали у вас труднощі під час коментування вчинків своїх колишніх колег і друзів, з якими зовсім недавно грали в одній команді?

Гляньте, всі мої попередні партнери добре мене розуміють. Вони усвідомлюють, яка я особистість: відверта, чесна та справедлива. Іноді, можливо, навіть надто справедлива — настільки, що це може комусь не подобатися чи викликати незадоволення. Але для мене цей принцип має величезне значення. І всі хлопці, з якими я грала та підтримую зв'язок, знають: я завжди висловлюю правду.

Футболісти, повірте, зовсім не наївні - вони дуже розумні, особливо у футбольних питаннях. Вони відчувають, коли помилилися, коли зіграли слабо, а коли добре. Навіть якщо публічно цього не скажуть - внутрішньо все прекрасно розуміють. Я цей шлях пройшов сам: 20 років професійної кар'єри, із семи років у футболі. Тому коли я висловлюю думку - я говорю не просто як телевізійний експерт, а як людина, яка сама це пережила.

Отже, у нас дійсно існує свобода слова, і кожен має можливість висловити свою думку – це стосується і журналістів, і експертів, і футболістів. Я завжди намагаюся підкріпити свою точку зору аргументами. Якщо стверджую, що хтось зіграв не найкраще, наводжу конкретні причини. Якщо хвалю – також детально пояснюю. Я уникаю суб'єктивності та особистих симпатій: не важливо, чи є це "мій" футболіст або "не мій". Такі підходи мені не до вподоби.

Жоден з футболістів не може на мене образитись, адже вони усвідомлюють, що я завжди відвертий. Навіть якщо я помиляюся в своїх висновках, я готовий вибачитися, пояснивши, що не врахував усі деталі чи ситуацію. Мій підхід залишається незмінним: я висловлюю свою думку так, як є, не зважаючи на те, чи йдеться про Динамо, Шахтар, Полісся чи будь-який інший клуб.

Бойко та Селезньов вступили в суперечку через можливий пенальті на ворота Шахтаря, в той час як Бебех згадував минулі події: "Ти теж так вчиняв".

В українському футболі спостерігається негативне ставлення до журналістів: деякі гравці прямо уникають спілкування та відкрито ігнорують медіа, інші ж просто відмовляють у проведенні інтерв'ю. Ви мали досвід гри на полі, а тепер перейшли до медійної сфери. Як це вплинуло на ваше сприйняття журналістики? Чи були випадки, коли хтось із спортсменів відмовив вам у бесіді?

Якщо говорити відверто, я цілком усвідомлюю цю ситуацію. Приведу приклад. Нещодавно натрапив на інтерв'ю з Євгеном Коноплянкою, де він зазначив: "Один-два журналісти здатні зруйнувати довіру до всіх". І я цілком його підтримую. Навіть під час власної кар'єри я відчував це на собі. Адже футболісти не знають, хто саме винен — Вася, Петя чи Андрій. Вони лише бачать результат: один журналіст спотворив інтерв'ю, змінив порядок слів, створив сенсацію для підвищення інтересу або переглядів. І цього цілком достатньо, щоб втратити довіру до всіх. В результаті кожен гравець починає замислюватися: "А чи не підставлять мене також?"

Тому я підтримую ідею, що журналістика повинна залишатися відвертою та справедливою. Якщо ти маєш намір задати провокаційне запитання - це цілком нормально, адже це твоє право. Проте слід пам’ятати, що ти можеш не отримати відповідь або ж подати її коректно, демонструючи повагу до співрозмовника. Не варто викривляти факти лише задля отримання популярності.

Я також колись уникав післяматчевих інтерв'ю, не зневажаючи їх, а просто тому, що після поразки важко знайти слова. Ти сам ще не розумієш, що потрібно сказати. Але з часом я усвідомив важливий момент: журналісти - це професіонали, як і футболісти. Вони виконують свою справу, і це варто поважати.

Журналісти відзначають 90 хвилин гри в очікуванні. Вони ретельно готуються, формують запитання, прагнуть створити жваву бесіду. Це звичайна частина їхньої роботи, яку футболісти повинні цінувати. Проте, на жаль, завжди знайдеться кілька осіб, які прагнуть "зробити сенсацію", і цим руйнують довіру до всієї журналістської спільноти. Внаслідок цього навіть порядним журналістам стає складніше виконувати свою роботу: вони підходять до гравців після матчу, але футболіст просто проходить повз, бо боїться, що його слова можуть бути спотворені.

Водночас я добре усвідомлюю, що спорт і журналістика перебувають у тісному взаємозв'язку. Мені б хотілося, щоб і молоді, і досвідчені спортсмени зрозуміли: журналісти не є ворогами, вони просто виконують свою професійну діяльність. Проте недовіра, що виникла на основі минулого досвіду, залишається і її важко подолати. Я повністю на стороні Коноплянки: навіть коли виникає бажання дати інтерв'ю, спрацьовує інстинкт самозахисту — легше пройти повз, аніж ризикувати, що твої слова будуть вирвані з контексту чи перекручені.

І, звісно, футболісти теж мають нести відповідальність за свої слова. Якщо сам сказав якусь дурницю - це вже не провина журналіста. Тому ці дві професії взаємопов'язані. Як футболісти повинні поважати роботу журналістів, так і журналісти - чесну, відверту позицію гравців. Без перекручень і спотворень.

- Що вам безпосередньо у цій сфері найбільше подобається?

Я насолоджуюся кожним аспектом - від підготовки до обговорень і ефірів. Уся ця діяльність приносить мені велике задоволення. Якщо бути відвертим, якби мені щось не подобалося, я б давно залишив цю професію.

Якщо провести порівняння між відчуттями, що виникають перед матчем, і тими, що супроводжують вихід в ефір, чи можна сказати, що це схожі емоції, чи ж вони несуть зовсім різну енергетику?

Хвилювання завжди супроводжувало мене. Протягом усієї кар'єри, незалежно від кількості матчів, які я провів, перед кожною грою відчував певну напругу. Це абсолютно нормально. Якщо футболіст не відчуває хвилювання, це свідчить про відсутність інтересу. Для когось це може бути просто мандраж, для інших - щось інше, але це почуття завжди присутнє. Навіть сидячи на лаві запасних, іноді я відчував більше хвилювання, ніж коли виходив на поле. Це пов'язано з відповідальністю за команду та результат.

Що стосується теперішньої діяльності - інтерв'ю, ефірів - перший раз завжди хвилюючий. Може, порівняння не зовсім коректне, але як із дівчиною - перший раз завжди особливий та хвилюючий (Усміхається). Новий проєкт, нова студія, новий формат - завжди є невелике хвилювання, мандраж, але потім я дуже швидко адаптуюся, вливаюся в процес і вже не думаю про це.

- Ми бачили вас і в зовсім іншому амплуа - як актора, поруч із відомими людьми. Розкажіть більше про цей досвід. Це була ваша ініціатива, чи спонтанна історія?

Це не моя власна ініціатива. Якщо говорити про кіно, то так, я вже мав певний досвід. Хоча я не можу назвати себе актором, Юрій Горбунов зателефонував мені і запропонував невелику роль у фільмі "Потяг на Червону руту", який вийде в прокат наступного року. Моя роль епізодична, але мені було приємно отримати запрошення. Це був новий досвід, який мені дуже сподобався - це було цікаво, захопливо, і атмосфера була чудова, оточена багатьма відомими акторами. Якщо чесно, мені б хотілося спробувати ще раз - можливо, вже у більш значній ролі.

Чи є у вас улюблений кінематографічний жанр, в якому ви б хотіли спробувати свої сили?

- Ні, конкретного жанру немає. Але кіно - це цікаво.

Тепер ви є автором YouTube-проєкту з такою ж назвою. Як ви особисто бачите свою роль у цьому контексті — чи вважаєте себе ведучим, співрозмовником, або ж, можливо, партнером у діалозі з людьми, з якими раніше були знайомі, але тепер взаємодієте в новій якості?

Часто мені ставлять питання про те, як я себе ідентифікую. Якщо чесно, я просто ведучий свого YouTube-каналу, який має таку ж назву. І не більше того. Я не прихильник гучних термінів, таких як "блогер", "подкастер" чи "інфлюенсер". Мені ближче прості визначення: спортивний журналіст, експерт, власник YouTube-каналу. Без зайвої помпезності. Я займаюся улюбленою справою і намагаюся її розвивати. Як хто хоче мене називати – так і називає.

- Зазвичай кажуть, що перший млинець - невдалий. Як у вас було з першим випуском? Чи все вдалося? І наскільки сьогоднішні записи відрізняються від початкових?

- Все було добре. Але хвилювання - колосальне. Перший випуск я пам'ятаю чудово: страшенно хвилювався, бо для мене це було щось абсолютно нове. Знаєте, мені набагато простіше було всі роки відповідати на запитання, бути по той бік - футболістом. А тут я - людина, яка ставить запитання. І тепер моя роль значно важливіша, бо кожен мій гість - особистість, яку треба розкрити.

З кимось легше - відкритий, емоційний, готовий до діалогу. З кимось складніше - потрібно показати, що мені можна довіряти, створити комфорт, щоб людина розслабилася й говорила щиро. Це цікавий досвід, класний початок. Перший подкаст набрав 150 тисяч переглядів - це поки що мій рекорд. З кожним випуском я відчуваю, що стаю впевненішим, краще формулюю думки, краще відчуваю момент, коли дати слово гостю. Зараз набагато простіше, ніж на старті.

В рамках цього проєкту, як ви особисто формулюєте його мету? Чи йдеться тут про закулісся, про життєві аспекти поза футболом, про питання, які зазвичай залишаються неозначеними?

- Я хочу, щоб мій проєкт показував людям інших спортсменів - чесних, справжніх. Щоб глядач бачив, що спортсмени можуть відкриватися, говорити відверто, не боятися. Багато футболістів роками приховують певні речі: через контракти, через страх, через побоювання, що їх засудять. Я хочу створити простір, де вони можуть бути собою, розповісти, як було насправді - без прикрас і зайвого "глянцю".

Основна мета полягає в тому, щоб викликати інтерес у людей. Хочу, щоб вони отримували нові розповіді від своїх улюблених особистостей, а не знову слухали стандартні інтерв'ю, де без кінця повторюють статистику. Я прагну до емоцій, справжності та нових поглядів на знайомі речі. Звісно, бувають труднощі — не всі активні спортсмени готові ділитися своїми думками через зобов'язання. Проте я відчуваю, що заслужив довіру: багато з них самі висловлюють бажання прийти до мене, адже знають, що сам був футболістом, розумію їхній світ, не підведу і не використаю їхні слова для сенсацій.

Я не прагну отримувати перегляди за будь-яку ціну. Я впевнений, що люди відчують справжність цієї розмови. Протягом більше ніж десяти випусків жоден з гостей не висловив жодних нарікань, і це для мене є важливим показником. Довіра формується з часом, і я прагну заробити її з кожним новим епізодом - як у глядачів, так і у тих, хто лише збирається приєднатися до нас.

Отже, вам навіть не потрібно заздалегідь обговорювати з відвідувачами правила запису та повернення?

- Ми з героями постійно на зв'язку. Я за прозорість, оскільки саме це й формує довіру - між мною, гостем і глядачем.

Наскільки ви можете оцінити: серед усіх героїв, з якими ви вже працювали, кого, на вашу думку, вдалося найбільше розкрити? Хто з них виявився найщирішим у своїх відповідях?

Чесно кажучи, всі мої гості були щирими і відкритими, висловлюючи свої думки та переживання. Насправді, багато футболістів мають цікаві особисті історії, закулісні моменти та враження, які зазвичай залишаються поза увагою глядачів. Проте я вважаю, що деякі речі не варто виносити на загал – не все повинно бути на виду.

Був у мене гість, з яким ми записували подкаст двічі. Перший раз, коли ми записали його, розмова вийшла важкою, короткою, без того "вогню", який важливий для глядача. Людина дуже хвилювалася, не знала, як краще відповідати. І ми разом вирішили цей епізод не публікувати та домовилися, що спробуємо знову. І нещодавно таки записали - цього разу все вийшло ідеально. Люди побачили героя зовсім з іншого боку - справжнього, чесного, глибокого. Це була жива, емоційна, відверта розмова, і це було круто. Новий досвід для мене - і правильне рішення, що ми не випустили той перший запис.

Ви торкнулися теми списку учасників. Як у вас проходить процес відбору? Чи самостійно ви вирішуєте, хто стане наступним героєм, чи це спільне рішення команди? І чи існує "герой мрії", з яким ви б хотіли записати подкаст, але поки що це не вдалося?

- У мене велика команда, і я поважаю кожного, з ким працюю. Ми постійно радимося - у нас є спільні чати, де обговорюємо, кого було б цікаво запросити, хто зараз більш актуальний. Ми також читаємо коментарі під випусками, дивимося, кого просять глядачі. Є великий список - 20- -30 людей, яких ми потенційно плануємо записати протягом пів року.

Проте, звичайно, ситуація не така вже й проста. Дехто стикається з труднощами через тренування, інші знаходяться за межами країни, а деякі просто відповідають: "Я поки що не готовий до розмови". У кожного своя ситуація. Але останнє слово завжди залишається за мною - я особисто дзвоню кожному запрошеному, щоб запросити їх. Я усвідомлюю, наскільки важливий особистий контакт. Люди довіряють мені.

Ми постійно працюємо над пошуком найцікавіших героїв для наших проектів. Якщо бути відвертим, мені дуже хотілося б провести подкаст з Андрієм Шевченком. Це особистість з величезним досвідом і авторитетом у світі футболу. Було б чудово обговорити не лише сучасність, а й його шлях у спорті. Також я мрію записати розмову з Олександром Усиком – не тільки про його спортивні досягнення, а й про його життєві погляди та філософію. Є ще безліч особистостей, з якими було б цікаво поспілкуватися, але, на жаль, не завжди вдається організувати цю зустріч. У багатьох з них щільний графік, хтось перебуває за кордоном, а у когось просто не настає відповідний момент.

Ви постійно рухаєтеся вперед. Чи маєте ви якусь встановлену мету в рамках цього проєкту? І чи розглядаєте можливість залучення іноземних спеціалістів у майбутньому?

- Дуже хочеться. Але, враховуючи ситуацію - війну, логістику - це не так просто. У нас багато цікавих українських гравців, які зараз виступають за кордоном: Забарний, Ярмолюк, Зінченко, Яремчук, Трубін, Лунін, Судаков, Миколенко... Вибачте, хлопці, якщо когось забув назвати. З усіма ними дуже хотілося б зробити подкасти. Побачимо, як це буде можливо технічно.

"Перейти в Реал і сидіти в запасі - навіщо це мені?" Андрій Лунін - про відмову Шахтарю та Динамо, інтерес Шаблія, нове авто і "Хрещеного батька"

Якщо говорити про мої амбіції, то я зараз активно розвиваюся. З кожним новим гостем я здобуваю цінний досвід, нові знання та емоції, що приносить мені справжнє задоволення. Статистично, у мене вже понад 20 тисяч підписників, і команда YouTube-аналітики зазначає, що темпи зростання вражаючі. Тому я поставив собі мету - досягти 100 тисяч підписників. Але це не просто цифра, а важлива віха, після якої я прагну розширити свої горизонти як в професійному, так і в творчому плані.

Якщо озирнутися в минуле, який момент у вашій кар'єрі ви вважаєте найзворушливішим або найзначнішим, враховуючи вашу теперішню позицію та нові виклики?

- Найемоційніший, напевно, фінал Ліги Європи. Тут я не скажу нічого нового. Не так багато українських футболістів узагалі мали можливість зіграти у фіналі єврокубка - Шахтар у 2009-му, Дніпро у 2015-му. До того - хіба що покоління ветеранів, які грали в Кубку кубків. Тому фінал будь-якого європейського турніру - навіть програний - це велике досягнення для нашої країни. Ми тоді програли, і це було дуже боляче, але емоції - космічні. Такий матч може трапитися один раз у житті. Кому пощастило, як, наприклад, Євгену Селезньову, то два. Але таких - одиниці. Це рівень, і цей фінал для мене - найпам'ятніший момент у кар'єрі.

Коли спілкуюсь з представниками медіа, часто стикаюся з думкою, що іноді виникає бажання уникати уваги та провести час "поза світлом". Чи відчуваєте ви щось подібне? Чи не набридла вам така відкрита публічність?

- Ні, не втомлює. Навпаки - мені подобається. Я кайфую від того, що роблю. Люблю спілкування, люблю бути в ресурсі, серед людей, дізнаватися щось нове, обговорювати, дискутувати. Це мене заряджає. Можливо, років через двадцять-тридцять захочу відпочити, але зараз я навіть не думаю про це.

Чи були у вас випадки, коли в ефірах виникали смішні чи незручні ситуації, які залишилися в пам'яті?

- Якщо говорити про справді кумедні епізоди - то, мабуть, найяскравіше, коли мені струменем води влучило прямо у вухо під час ефіру. Це було на стадіоні Динамо - спека, понад 30 градусів. Полив газону не мав доходити до нас, але хтось вирішив покрутити розбризкувач, і мені прилетіло просто в ефірі. Люди посміялися, я теж. А от серйозних або справді фейлових ситуацій поки не було.

- Якщо говорити про реакцію - як щодо критики? Чи стало її більше тепер, ніж тоді, коли ви ще грали?

Критика завжди існувала, існує і, безумовно, існуватиме в майбутньому. Це цілком природно. Проте я прагну, щоб вона була конструктивною, а не просто проявом ненависті. Легко сказати "ти поганий" або "твоя робота не варта нічого". Я завжди запитую: "Чому ти так вважаєш?" Якщо людина здатна пояснити свою думку, я готовий вислухати її. Якщо ж ні, то це лише беззмістовний галас, а не справжня критика.

У футболі ситуація подібна: якщо ти стверджуєш, що хтось виступив невдало, варто вказати, в чому конкретно полягає його помилка. Кожен має право на власну думку, але якщо твої слова образливі, ти мусиш нести відповідальність за них.

Ще одна важлива тема — це анонімність в Інтернеті. Легко бути безслідним, використовуючи вигадане ім'я або відсутність аватарки, і писати щось образливе, вважаючи себе "героєм". Але насправді це не є сміливістю. Справжня мужність полягає в здатності відкрито висловлювати свої думки і позицію, дивлячись у вічі. А залишати неприємні коментарі під псевдонімом — це не прояв сили, а прояв слабкості.

Тому критика має бути - але вона повинна бути розумною, конструктивною, чесною.

Я сам займаюся критикою і розумію, що це не завжди приємно сприймати. Однак, я завжди підкріплюю свої висловлювання аргументами. Те ж саме я очікую від інших: критика повинна бути обґрунтованою. Лише за таких умов вона набуває справжньої цінності.

Якщо розглядати критику з перспективи її сприйняття, то варто зазначити, що ми всі маємо різні реакції на неї, і це по-різному впливає на футболістів під час матчів. Чи мали ви досвід роботи з психологами у клубах, де виступали? Наскільки це поширене явище в рамках УПЛ?

У рамках УПЛ, наскільки мені відомо, в клубі Полісся працював психолог. У тих командах, де я виступав раніше, такої спеціалістки не було. Проте за кордоном, зокрема в Бешикташі та Малазі, існували спортивні психологи, і я вважаю, що це має велике значення в сучасному футболі. Це особливо актуально, враховуючи менталітет українських гравців, серед яких чимало молоді, яка ще не зовсім навчилася справлятися з критикою, негативом та тиском.

Психолог у команді, на мою думку, має бути, але це не повинна бути примусова історія. Не так, щоб у тебе прописано в контракті: "Раз на тиждень сеанс". Ні. Це має бути людина, до якої футболіст може сам прийти у будь-який момент - з будь-яким питанням, коли відчуває потребу, коли не розуміє, чому щось не виходить, або коли важко.

- Але, можливо, іноді все ж треба підштовхнути? Бо в нас часто є стереотипи, що "психолог - для слабких", чи страх, що колеги подумають, ніби ти не можеш сам впоратись.

Цілком погоджуюсь. У нас досі існує чимало жартів, критики та заборон щодо цієї теми. Дехто дійсно побоюється, що колеги по команді можуть сказати: "Ти що, не можеш впоратися сам?". Але це сучасність, і тут немає місця для сорому.

Хочу ще раз наголосити: психолог не повинен бути нав'язливим. Це схоже на візит до лікаря. Ви ж не йдете до медичного спеціаліста просто так, а лише коли відчуваєте дискомфорт чи біль. Те саме стосується психолога: якщо вас щось непокоїть, ви маєте право звернутися за підтримкою. Навіть одна година спілкування раз на місяць може суттєво полегшити психологічний стан і запобігти вигоранню, або ж, навпаки, допомогти досягти нових висот у житті.

Від стану психологічної рівноваги одного футболіста може залежати як результат конкретного матчу, так і загальне чемпіонство. Ми всі — живі люди, здатні відчувати хвилювання, гнів чи сумніви. Це природно. Саме тому для того, щоб ці емоції не ставали на заваді, а навпаки, сприяли успіху, важливо мати спортивного психолога.

У Європі це звична практика: у 90% клубів є такі фахівці. Коли я підписував контракт із бельгійським клубом Брюгге, то перед підписанням навіть мав окрему розмову з психологом - це частина процедури. Тому я переконаний: у сучасному футболі спортивний психолог має бути обов'язково.

Повертаючись до теми журналістики, ми зазначили, що в Україні довіра до журналістів не завжди є стабільною. Чи є у вас особи, на яку ви орієнтуєтеся, або чия діяльність вас надихає?

Безумовно, таких людей багато. У нашій команді є справжні професіонали з багатим досвідом, у яких я дійсно можу навчитися. Я ще на початку свого шляху в цій галузі, "зелений", як кажуть, і маю багато можливостей для розвитку. Можу згадати Вацка, Циганика, Бебеха та Звєрова — це ті, хто пройшов значний шлях у спортивній журналістиці. Якщо я когось упустив, прошу вибачення, це не було навмисно.

У моїй команді є Олексій Корицький, який активно підтримує мене в реалізації YouTube-проєкту. Хоча він молодший за мене, його досвід значно перевищує мій, і я це дуже ціную. Я завжди відкритий до його порад, уважно аналізую кожну розмову та виношу корисні уроки. Мені приємно отримувати підтримку від колег, які вже тривалий час працюють у цій сфері – це справді надихає мене на подальший розвиток.

- Наостанок таке запитання. Ким є Денис Бойко сьогодні - це колишній гравець, експерт, журналіст чи просто людина, яка любить футбол?

Отже, давайте сформулюємо інакше. Сьогодні Денис Бойко — це, передусім, унікальна особистість. Він не лише відкритий до експериментів, а й готовий розвиватися, ділитися своїми думками, спілкуватися з іншими та вчитися на своїх помилках. Головне, що я залишаюсь тією людиною, яка прагне зростати і рухатися в правильному напрямку. І, звісно, я безмежно захоплююсь футболом.