"I мені здавалося, що я справжній мільйонер". Іван Шаран ділиться враженнями про величезний гонорар за свою роль у популярному серіалі, а також розповідає про суперечку з російським актором та зраду з боку Безрук.

Іван Шаран - популярний актор із плеяди молодих артистів. В його творчій скарбничці ролі в картинах "Памфір", "Шляхетні волоцюги", "Спіймати Кайдаша", "Останній москаль" та інші. Нам вдалося поговорити з актором після вистави "Слуга двох панів", яка з успіхом йде на сцені столичного Театру Франка. Шаран грає у постановці головну роль. А ще в інших, не менш гучних - "Марія Стюарт", "Тартюф", "Украдене щастя", "Буна".

У бесіді з OBOZ.UA актор поділився спогадами про знаменитого режисера, з яким він мешкав у одній кімнаті в гуртожитку, і як це знайомство допомогло йому переосмислити своє життя. Він також згадував про те, як його батьки сумнівалися у його здібностях стати актором, а також про значущі ролі у фільмах, які принесли йому популярність та фінансову стабільність. Крім цього, Іван Шаран вперше відкрив, що закоханий, і розповів про деталі свого особистого щастя.

Іване, мене завжди цікавило одне: коли вистава завершується, і ви вклали стільки енергії у виступ, що відбувається далі? Чи повертаєтеся додому, чи залишається ще якийсь час у театрі, щоб осмислити пережиті емоції?

- Якщо в мене важка вистава, така як "Слуга двох панів", то одразу хочу побігти додому, зачинитися, нікого не бачити, ввімкнути музику й просто лежати. Навіть ні з ким не говорити. І просто видихати.

Ваш театральний шлях вражає своєю різноманітністю: ви почали з центру сучасного мистецтва "Дах", продовжили в "Золотих воротах", а сьогодні виступаєте на великій сцені відомого театру Франка.

Отримав спочатку один досвід, потім ще один, і, можливо, без них мені було б важче впоратися з сучасними викликами. А вони дійсно непрості.

Які у вас зараз відносини з колишнім художнім керівником "Золотих воріт" Стасом Жирковим? Після вашого переходу до Театру Франка він висловив у соціальних мережах, що ніколи не потисне вам руку.

Я не мав конфлікту зі Стасом, але він все ж образився на мене – це правда. Я намагався пояснити йому свої причини, коли йшов, і здавалося, що він зрозумів моє рішення. Режисер Давид Петросян покинув Театр Франка, і ми з ним дружимо ще з часів навчання. У нас є спільні плани щодо майбутніх проектів та бажання працювати разом. Безумовно, я вирішив слідувати за Давидом. Але, знаєте, можливо, якби я був на місці Стаса, теж відчував би образу. Складно сказати, як би я себе поводив. Я готовий простягнути йому руку. І навіть не тримаю зла через те, що мене зняли з вистави "Сьогодні вечері не буде", де я грав роль Сталіна, адже я дуже любив цю роботу. Я просив дозволити мені брати участь у постановці як запрошений актор, але Стас відповів, що якщо я йду, то вже остаточно.

Чи справді ви вчилися разом з Давидом Петросяном, відомим театральним режисером, і ділили з ним кімнату під час студентських років?

- Насправді ми зараз часом зі сміхом згадуємо ті роки, бо в одній кімнаті зійшлися повні протилежності. На той час він уже відучився, здається, два курси на акторському, однак потім пішов, бо вирішив йти на режисерський факультет, вступив туди. І коли ми познайомилися, вже навчався на третьому курсі режисури. Давид - це людина, яка на той час уже визріла. Передусім інтелектуально - він неймовірно цікавився літературою, був начитаний, надивлений. Чоловік чітко знав, чого він хоче й куди він йде.

Ось я - родом з маленького містечка Борислав, тільки що закінчив школу, ще не встиг вникнути у світ вечірок, і не прочитав жодної книги, окрім тих, що вивчали на уроках. На верхньому поверсі жив мій одногрупник, з яким я товаришував. Я часто заходив до нього, скаржачись: "Владе, ти навіть не уявляєш, з ким я живу! Не знаю, про що з ним говорити, адже він щодня проводить по чотири години за читанням". Але з часом все змінилося. Я завжди був амбітною людиною, і Давид це помітив, почав мене принижувати. Він казав, що я ніколи не стану актором, що мені тут не місце. Чому я сюди прийшов? Нічого не роблю, не займаюся, не читаю. І в мене виникло сильне бажання довести, спершу собі, а потім і йому, що я насправді здатен на більше.

В один момент я почав жити його життям: читав книги, дивився фільми та відвідував вистави. Якось ми разом прогулялися. А потім дізнався, що наш курс об’єднається з його для створення сценічних уривків. Я вбігаю до нього: "Давиде, візьми мене в команду!". Він відповідає: "Ні-ні, друже, ти ще недостатньо готовий, ми з тобою не будемо працювати". І тут я впав у глибоку депресію. Згодом зібралися два курси — режисери та актори, ми всі сиділи разом. Давид оголошує склад акторів, які з’являться у його проекті. Називає одного мого однокурсника, другого, третього, і раптом — моє ім'я! Я з полегшенням вдихнув. А далі була ще одна спільна робота, наступна, а потім ще кілька. Так ми продовжували йти — пліч-о-пліч.

- А правда, що батьки не дуже охоче прийняли вашу мрію стати актором?

Відбувалися чутки, що я можу стати алкоголіком або наркоманом, адже це не дуже вигідна професія, і подібні побоювання. Моя мама часто повторювала свою улюблену фразу: "Генерали – це діти генералів, а актори – діти акторів." Вона наводила мені приклад Остапа Ступки: "Подивись, у нього батько – Богдан Ступка, а ти ж не маєш жодного актора в родині, тож шлях до цього закритий." Моя мама – економіст, а бабуся – фізик-математик. Батьки мріяли, що я оберу професію, яка забезпечить мені стабільність, а не якусь примху. Однак я не прислухався до їхніх порад, і вони змирилися з тим, що я не відступлю від своїх намірів.

- Коли ви вступили на бюджет до львівського вишу, однак потім вас прийняли в київський театральний, але на контракт, що сказали батьки? Готові були сплачувати навчання?

- Я їх попросив, щоб вони заплатили за перший рік. Кажу: "Потім піду на роботу, можливо, з'являться зйомки". Так і сталося. На другому курсі мене вже взяли в серіал "Останній москаль". Два сезони по 20 знімальних днів. У фінансовому плані стало набагато легше. Я і батькам гроші віддавав, і трохи відкладав.

Коли батьки вперше побачили вас на екрані, яке було їхнє враження? Нещодавно під час однієї з прем'єр фільмів ми спілкувалися з мамою Антоніни Хижняк. Вона зізналася, що не змогла стримати сліз, коли переглядала "Спіймати Кайдаша", у якому Тоня виконує одну з ключових ролей.

Коли я отримав підтвердження на участь у проекті "Останній москаль", моє життя раптом змінилося. Пам'ятаю, як увійшов до офісу студії "1+1" на Подолі, і там були Назар Задніпровський, Ольга Сумська, Володимир Горянський. Це були люди, яких я завжди бачив лише на екрані, і тепер вони були поруч зі мною. Я зателефонував мамі, аби поділитися новиною, а вона запитала: "А скільки за це платять?". Я, звісно, відповів: "Мамо, тобі навіть не уявити!" Тоді мені платили за один знімальний день близько п'яти тисяч гривень, тоді як мама заробляла стільки за цілий місяць. Я відчував себе справжнім мільйонером (сміється).

Коли відбулася прем'єра, вся родина зібралася разом. Батьки накрили стіл, до них завітали сусіди, і це стало по-справжньому знаковою подією в нашому житті. Я не зміг приєднатися, тож батьки самі приймали вітання. Можливо, це навіть на краще, адже я не дуже люблю дивитися на себе на екрані. Жодна з моїх ролей не викликає у мене відчуття задоволення, завжди здається, що щось можна було зробити інакше або краще. Мені властиво бути критичним до себе, але вважаю, що це допомагає мені зростати та вдосконалюватися.

Як Київ зустрів студента Івана Шарана?

- Мені було дуже важко. Приїхав із тихого маленького містечка й увірвався в тотальний хаос, як мені тоді здавалося. До того ж увесь Київ був російськомовним - для мене це було незрозуміло. Я навіть пам'ятаю, ще школярем приїздив із мамою до Києва, то перепитував у неї: "А в якій ми країні?". Бо вперше почув іншу мову - російську.

Київ не став моїм улюбленим містом з першого погляду, хоча в цілому життя там було досить комфортним. Мої батьки підтримали мене у придбанні квартири на станції метро "Харківська". Я витратив гроші від зйомок на ремонт і прожив у цій квартирі п'ять років. Місцевість виявилася приємною, але до роботи було досить далеко. Виходило так, що я тільки ночував вдома, а вранці знову вирушав в дорогу. Тоді в мене виникла ідея: чому б не здавати квартиру? Я міг би трохи докласти грошей і орендувати щось у центрі. Спочатку я сумнівався, адже потрібно було пустити незнайомців у своє затишне житло. Я завжди цінував порядок, адже батьки вчили мене цьому. Пам’ятаю, як у дитинстві щосуботи ми з ранку до обіду прибирали в нашому двоповерховому будинку, а потім виходили на подвір'я допомагати батькові.

Чи вдалося вам знайти орендарів, яким ви могли б довірити своє помешкання?

Я опублікував пост у Facebook, де зазначив, що здаю квартиру лише знайомим. На це відреагувала одна дівчина, а згодом виявилося, що у неї є брат, який також належить до мого кола спілкування. Потім з'явилися ще декілька охочих. Наразі у мене є нова потенційна орендарка - написала мені одна акторка, яку я добре знаю, тому спокійно погоджуюся на це. Зараз я живу неподалік Театру Франка, всього за п’ять хвилин встигаю дійти до роботи.

- Ви викладали в театральному університеті Карпенка-Карого, зараз так само?

- Я викладав на курсі Сергія Калантая та Інни Капінос - це мої колеги по театру. Вони запросили бути третім педагогом. Я погодився, мені це було дуже цікаво. І ми пропрацювали десь два роки. А потім мені запропонували взяти курс в університеті культури і мистецтв. Я спочатку відмовився. Ну як відмовився? Сказав, що давайте пів року повикладаю, подивлюся, що до чого. Минуло шість місяців, і я набрав курс. Зараз закінчуємо перший семестр.

Завжди дивувало, як університет Карпенка-Карого, один з найвідоміших театральних навчальних закладів України, може мати такі обмежені ресурси. Коли потрапляєш до його приміщення, складається враження, що це не навчальний заклад, а щось на зразок крематорію. Втім, технічне забезпечення тут практично відсутнє, і студенти не мають належних умов для навчання. Разом з паном Калантаєм ми понад рік намагалися отримати лише дві камери для університету. Як же можна ефективно навчати студентів у таких умовах?

Я провів там п'ять років, і в моєму дипломі зазначено "актор театру і кіно". Проте у нас жодного разу не було курсу з роботи перед камерою. Вчитися доводилося прямо на знімальному майданчику. Пам'ятаю, коли ми почали знімати першу сцену в "Останньому москалі", мені дісталася важлива роль. Лише почав грати, як режисер Семен Горов зупинив зйомку. Він покликав мене до моніторів і сказав: "Подивись". Це було жахливо: моя голова "бігала" туди-сюди. Він зауважив: "Це великий план, будь ласка, грай трошки стриманіше".

А звідки я знав, як треба? Нас не вчили. Де середній план? Де вісімка? Де боковий? Я всьому цьому вчився на ходу, розумієте? Добре, що мені пощастило, почав швидко зніматися, а якщо студент за всі п'ять років ні разу не стояв перед камерою, а потім отримає цікавий проєкт? Він же себе просто втопить. Чому така ситуація у виші? Моя думка: немає тямущих менеджерів, які б грамотно, з фінансової точки зору, вели цей університет. І я не відкидаю момент, що ці гроші просто розкрадалися. Я був головою студради, бачив фінансові потоки - на що витрачалися, куди йшли. Ми навіть влаштовували акції протесту.

- І через це вам після закінчення вишу не віддавали диплом. Зараз уже забрали?

- Я вже забрав, він зараз в шафі (усміхається). Справді, під час навчання у виші між мною і ректором виник конфлікт, коли я обіймав посаду голови студентської ради. Ми почали підіймати фінансові питання і просили надати звіт про використання коштів. Мені тоді відповіли: "Диплом не отримаєш". Ну і не страшно, відповів я. А коли вже почав викладати в університеті, вдалося нарешті "визволити" свій документ.

Коли ми грали в "Останньому москалі", ніхто не відчував образи через те, що головну роль виконував російський актор Ігор Скрипка.

Чесно кажучи, в той час я ще не усвідомлював усієї серйозності ситуації, коли росіяни почали входити на наш ринок і витісняти українських артистів. Варто зазначити, що з Ігорем ми спочатку мали зовсім добрі стосунки. Ми спілкувалися, але потім стався один випадок: автомобіль, який мав забрати мене, не приїхав, і він запропонував мені їхати додому разом. А наступного ранку його менеджерка розгорнула справжній скандал на каналі "1+1", запитуючи, чому я поїхав з ним. У той момент у мене в голові пролунав тривожний сигнал: це дало мені зрозуміти, яке у них ставлення до нас і ким вони насправді є. Я відчув огиду: навіщо штучно підносити актора?

Потім я почав більше цікавитися тим, що відбувалося на знімальних майданчиках. І жахався від почутого та побаченого. Запрошували ненайкращих російських акторів, а наших прекрасних артистів ставили в другий, а то й у третій ряд. Росіяни тим часом поводилися просто як свині. Ну ми ж другий ґатунок, вигадана нація. Нас же Ленін створив, а земля - їхня, тому мали панувати. Вони так думали, тому й поводилися як бидлота.

Ніколи раніше не брав участі у проєктах, де використовувалася російська мова, хоча мені неодноразово пропонували такі можливості. Я завжди залишався вірним українській мові. Нещодавно, проте, я погодився зіграти роль дагестанця, найманця російських збройних сил, у фільмі "Конотопська відьма", де мій персонаж говорить російською. Приймаючи це рішення, я довго вагався і консультувався з колегами та батьками. Мене підбадьорило те, що це фестивальне кіно, яке матиме шанс подорожувати світом, і таким чином більше людей дізнаються про нашу війну з Росією. Це стало для мене важливим аргументом. Я намагався зробити свого героя максимально негативним, практично нелюдським, наділивши його звіриною енергією, щоб саме це зображення потрапило на європейські екрани, а не якісь романтизовані образи "хороших русскіх".

- Як ви ставитеся до рішення вашої колеги по серіалу Галини Безрук залишитися працювати й жити в Росії? Ви ж, здається, навіть товаришували.

Це непросте питання. Відверто кажучи, я не засуджую її, оскільки вона зробила свій вибір. Не впевнена, чи почувалася вона комфортно в українському середовищі. Це перша причина. Друга - у неї російський чоловік і дитина від нього. І, знаєте, скільки таких людей навколо нас? У моєму колі вже є десяток, і серед них не лише актори. В один момент вони просто поїхали. Мабуть, вони не відчувають себе українцями - принаймні, так зізнаються. Але, на мою думку, настане час, коли вони матимуть сумніви щодо свого рішення. Проте назад в Україну їм вже не повернутися - ніхто не пробачить їм цього.

У серіалі "Перевізниця", який відображає перші тижні повномасштабного вторгнення, ви виступали в дуеті з акторкою Христиною Федорак. В інтерв'ю нашому виданню, згадуючи про ці зйомки, вона поділилася, що вирішила погодитися на одну доволі відверту любовну сцену саме через вашу дружбу, адже ви - її найкращий друг.

- У нас із Христиною дуже гарний конект. Ми завжди були і є найкращими друзями. Навіть себе деколи називаємо братом і сестрою. Здружилися з першого курсу, їздили одне до одного в гості. І за ці роки в нас не було жодного конфлікту.

Чому ж тоді вона носить прізвище Корчинська, а не Шаран, якщо нещодавно вийшла заміж?

Це дійсно непросте питання! (сміється) Безумовно, Христина мені подобалась як особистість. Ми обидва з західної України, виросли в одних культурних традиціях. У нас багато спільного, що робить наше спілкування зрозумілим і близьким, ви ж розумієте? Мені здається, між нами була іскорка, але, напевно, ми більше схожі на хороших друзів. Отак от. Хоча я не впевнений, чи варто про це говорити, не хочу образити пана Корчинського. Але, якщо вже згадувати, варто зазначити, що це сталося ще на першому курсі університету, з того часу пройшло чимало років.

А щодо інтимної сцени в "Перевізниці", коли дійшов до цього в сценарії, подумав: "Ой, Божечки!" Потім дізнався, що зі мною гратиме Христя. "Ну все, прекрасно", - подумав. Нема за що переживати, все швиденько й гарненько зробимо. Так і вийшло, не було ніяковості, нічого такого. Ми витратили на це буквально чотири чи п'ять дублів (сміється).

- У фільмі "Памфір" вам довелося добряче схуднути. Важко це далося?

Щоб ви зрозуміли, я проходив кастинг для цього проєкту протягом півтора-два роки. Я був сповнений нервозності і втоми, а режисер так і не оголосив, хто ж буде затверджений до останнього моменту. Ми відвідали кастинг у Івано-Франківську та Львові. На мою роль пробувалися інші актори, що додавало ще більше напруги. І лише в останню мить, перед початком експедиції, нам нарешті повідомили, хто отримав роль. Я відчув полегшення, але, на жаль, це було передчасно, адже перше завдання, яке мені поставили, полягало в тому, щоб схуднути для цієї ролі. Мій персонаж — контрабандист, який працює в вузьких тунелях. Їх називають "таксами", адже вони здатні проходити в будь-якій щілині завдяки своїй худорлявій статурі.

На той момент моя вага становила 69 кілограмів, хоча я прагнув до 61-62. Я вирішив почати відвідувати тренажерний зал. Коли ми вирушили в експедицію на Верховину, я вже був у відмінній формі. Нас розмістили в садибі пані Ганнусі. Щоб ви розуміли, гуцули ніколи не обмежуються однією стравою на сніданок. На столі завжди кілька різноманітних страв, і це триває протягом усього дня. Я почав активно їсти, але коли повернувся додому, був шокований. Що робити далі? Я найняв двох тренерів у своєму рідному Бориславі, і за півтора місяця мені вдалося скинути ті зайві сім кілограмів. Дієта була дуже сувора: я відмовився від хліба та цукру. В останній тиждень я практично нічого не їв, пив лише воду з лимоном, корицею та ложечкою меду.

Під час зйомок нам заборонили спілкуватися з ким-небудь, окрім нашого близького оточення. Це рішення було прийнято для збереження унікальної атмосфери фільму. Ми також проживали окремо від інших команд, щоб не відволікатися і максимально зосередитися на роботі. Це було досить незвично, але водночас неймовірно приємно. Я сподіваюся, що в майбутньому мені випаде ще одна нагода працювати над подібним проєктом. Я відчув справжній дух професіоналізму, і це безцінно.

- Наше інтерв'ю відкладалося певний час через те, що ви мали зйомки в Польщі. Що це за картина?

Я провів більше місяця на зйомках фільму, режисером якого є Роберт Квілман з Польщі. Він звернувся до мене після перегляду "Памфір" у Варшаві. Кастинг, по суті, не відбувся — ми просто зустрілися для бесіди. Спочатку розмовляли англійською, адже вони не знали, що я вільно володію польською. Коли ж дізналися, це їх дуже порадувало. Фільм розповідає про заробітчан, які приїжджають до Польщі з надією заробити гроші, але замість обіцяних можливостей стикаються з реальністю: їм платять менше, забирають паспорти, і в результаті вони опиняються в умовах, схожих на рабство.

Ваша театральна броня закінчується в лютому. Якщо ви не подовжите її, а також отримаєте повістку до армії, якими будуть ваші наступні кроки?

Я вже замислювався над цим і навіть мав намір вступити до дрон-центру. Я зв’язався з волонтеркою Марією Берлінською, яка розробила ефективну програму підготовки аеророзвідників. Проте через робочі обставини ці плани трохи затягнулися. Якщо настане відповідний момент, не впевнений, що зможу обирати, куди йти. Куди направлять, туди й вирушу.

У січні ви відзначите своє тридцятиріччя. Як ви ставитеся до цієї знакової події?

- Знаєте, кожного року в свій день народження себе запитую: що я здобув? І в мене таке враження, що не маю нічого. Хоча це не так, звісно, бо дуже всього багато відбулося, але в мене відчуття, що цього замало. Я хочу ще - і це робити, і от ще те. Сподіваюся, що прийдуть мої тридцять - і я трохи заспокоюся, видихну. І вже не буду себе так з'їдати. День народження проведу з людьми з найближчого кола - це моя родина. З батьками та коханою дівчиною.

- У вас все так серйозно? Чи, може, незабаром плануєте одруження?

- В мене є відчуття, що це неминуче (усміхається). Ми вже майже рік разом, а здається, що знайомі все життя. Це Мар'яна Вінтоняк, акторка Івано-Франківського драматичного театру.

Яким чином ви зустрілися вперше?

Ми насправді знайомі вже досить давно. П'ять років тому вони завітали до нас з гастролями, і тоді між нами відбулося перше візуальне знайомство. Проте колеги повідомили мені, що вона вже заручена. І так минули роки: у мене були різні стосунки, але з часом все змінилося. Коли ми знову приїхали в Івано-Франківськ на фестиваль, наші шляхи знову перетнулися. Ми почали спілкуватися, і я дізнався, що тепер вона самотня.

Зараз ми часто не разом, адже працюємо в різних містах, і це дуже складно. Наприклад, я відправився до Варшави, а Мар'яна приїхала з театром до Гданська, де вони виступали. Ми сподівалися зустрітися, але, на жаль, це не сталося. Вони завершили виставу і відразу ж повернулися в Україну. А мені вже не хотілося ні зйомок, ні чого іншого. В останні дні я лише молився, щоб все це швидше закінчилося, адже я вже перетнув кордон і повернувся додому. Прибув до Києва, а вже в перші дні поїхав до Франківська. Ми змогли провести разом чотири дні, а на Новий рік плануємо зустрітися знову. Їдемо знайомитися з моїми батьками.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з народним артистом України Олексієм Богдановичем - про сутичку в Києві із зірковим російським актором, брата в РФ і запрошення до Москви.