Ми зазнали поразки, але вийшли з перемогою та зазнали втрат.

Стрічка "Моя прекрасна колонізація" -- фільм, поза всяким сумнівом, потрібний, важливий, дочасний і правильний з усіх поглядів. Проблема одна: автори зайшли на поле, яке топче чимало ніг.

Нещодавно письменниця Євгенія Кузнецова поділилася у своєму фейсбуці дотепною думкою: "Як же змусити себе споживати інтелектуальний контент? Візьми келих червоного терпкого вина, наріж кілька шматочків сиру. Запусти інтелектуальну дискусію. Щоразу, коли почуєш слово 'колоніалізм', насолоджуйся вином, а на 'субʼєктність' - відкусюй шматочок сиру. Хоча, зізнаюся, можна й проспати...". Від себе додам: сиру таким чином навряд чи наїсися. Швидше за все, доведеться обійтися без закуски, або ж з мінімальним набором - десь два-три кубики сиру.

Останніми роками я майже не дивлюся телевізор у розумінні "ефірне телебачення". Хоча б тому, що все потрібне наступного дня можна знайти на ютубі чи офіційних сайтах каналів. А на платформах -- навіть раніше, коли йдеться про серіали. В мене нема так званого "телескептицизму", бо насправді весь пропонований у мережі контент, котрий створено поза ефірним телебаченням, -- ті самі телевізійні формати, окрім хіба новин. Отже, снобістські заяви на кшталт: "Я викинув ящик і принципово його не дивлюся!" -- самообман. Дивитеся ви, шановні, той самий "ящик".

Відмінність між традиційним ефірним телебаченням і новими медіа полягає в алгоритмах. Наприклад, платформа YouTube пропонує користувачам контент, схожий на той, що вони переглядали раніше. Ймовірно, пані Кузнецова долучається до інтелектуальних дискусій на одному з численних ютуб-каналів. І не просто ймовірно, а напевно, їй надається величезний вибір з десятка подібних відео на ту ж тему. Для мене, наприклад, теж доступна схожа кількість контенту в категорії, що охоплює загальну тему "Вплив російської культури на наше суспільство". Це можуть бути як авторські проекти, так і блоги, подкасти, а також спеціально створені освітні серіали з тривалістю епізодів від 22 до 55 хвилин. І скрізь, абсолютно скрізь, звучить термін "колоніалізм" або його різні форми, такі як "колонізація".

"Моя прекрасна колонізація" -- так називається новий публіцистичний фільм, чия прем'єра відбулася на каналі Миколи Княжицького 24 листопада. На момент написання цього тексту відео має майже 10 тисяч переглядів -- і хтозна, задовольняє авторів результат, чи ні. Ймовірно, перегляди зростатимуть. Проте і в такого контенту є своя стеля. Хочеться того чи ні, але канали Емми Антонюк чи Аліни Доротюк набирають і набиратимуть більше. Хоча і те, й інше -- питомо український контент, та навіть може маркуватися патріотичним і просвітницьким, без лапок. Єдина різниця: блогери мають свій стиль, свою манеру, свою картину світу та свою систему координат. Але вони, хай часом топчуть одне поле, майже ніколи не повторюються.

Натомість "Моя прекрасна колонізація" -- фільм, поза всяким сумнівом, потрібний, важливий, дочасний і правильний з усіх точок зору. Проблема одна: автори зайшли на поле, яке топче чимало ніг. А отже, повторів важко уникнути. Зокрема, певна частина почутого й побаченого вже звучала й ілюструвалася відео в проєкті Альберта Цукренка на Суспільному "Русифікація в стилі поп". Навіть один зі спікерів той самий -- журналіст Віталій Портников.

Фільм "Моя прекрасна колонізація" відкривається з теми, яка вже не раз обговорювалася — російського ситкому "Моя прекрасна няня". Для тих, хто знайомий з контекстом, ця алюзія очевидна, але молоді, що виросли в середині 1990-х, навряд чи знають, хто така няня Віка та які її пригоди. Проте, разом із "Братом-2", "Білою гвардією" та "Сватами", цей ситком все ще використовується як приклад системної українофобії в численних ютуб-відео про російський інформаційно-культурний вплив на українську аудиторію. Няня-жлобиха з Маріуполя також стала об'єктом уваги Олексія Коржуна у його циклі "Довга війна" на медіа "Грунт", де він аналізував телепродукти недалекого минулого. Зрозуміло, чому це важливо для його матеріалу. Однак для новачків-блогерів образи няні Віки, Данила Багрова та родини Турбіних виявляються вражаючими та навіть унікальними відкриттями. Схоже, що вони не слідкують за роботою один одного, тому подають свій контент як абсолютно новий, неповторний і ексклюзивний.

Також "Моя прекрасна колонізація" знову досліджує інші приклади витіснення автентичного українського культурно-розважального контенту з телебачення України у 2000-х роках. У творі згадуються злети і падіння "Території А", відмова Ірини Білик від виконання українських пісень, свідома орієнтація співачок Таїсії Повалій та Ані Лорак на дружбу з Кіркоровим, а також присутність російських фільмів і серіалів на наших екранах. Окрім того, аналізується безсилий захват одного з найбільш уразливих ринків — книжкового. Таким чином, ми знову стикаємось із повторенням вже відомих історій.

Це все цільова аудиторія чула, тільки від інших авторів іншими словами. Ключова фраза тут -- "цільова аудиторія". Котра, попри зусилля, а іноді й надзусилля творців культурних продуктів, усе одно лишається ядерною, вдячною, проте, на жаль, не аж такою широкою.

І з цього місця помічаються та відзначаються певні відмінності від аналогічних проєктів. Найперше -- зниженням градуса пафосності. Так чи так задіянні в стрічці експерти-спікери озвучують і констатують згадану вище проблему. А саме, цитата Миколи Княжицького, українці не розуміли тієї загрози та тих злих умислів, які є в головах росіян, коли вони просувають тут свою культуру. Тобто не лише росіяни винні в тому, що варили кашу в головах мільйонів українців і перепрошивали їх на свій копил. Самі українці дозволяли пускати собі в голови російську кашу й перепрошиватися. Причому українці не ладні пускати у свій власний простір те, що не подобається та відторгається.

Приклад тому -- рейтинги телевізійного перегляду. Я не схильний думати, що їх завжди свідомо й злобно малюють із метою викривлення інформації. Чимало продуктів і проєктів реально просідають навіть у прайм, бо цільова аудиторія не сприймає та перемикається на іншу кнопку. Часом це погано, бо трапляються непогані проєкти, які не "хаває піпл". І телевізійні менеджери не раз наголошували на тому, що не всі західні формати, тенденції та серіальні тренди приживаються у нас з об'єктивних причин: глядач хоче двадцять восьмий сезон про доярку з Хацепетівки чи іронічну комедію, іронічна складова якої завжди під великим питанням.

Отже, "Моя прекрасна колонізація" не просто вкотре розкриває російські наміри по захопленню України через м'яку силу (включаючи культуру), а більше акцентує увагу на необхідності просвітництва та формування правильних смакових орієнтирів серед українців. У фільмі Олександр Пономарьов виступає з цинічною, але правдивою думкою: наші митці, які співпрацювали з росіянами або працювали в Росії, загалом не є зрадниками. Вони просто обрали шлях заробітку, оскільки в Україні не мали такої можливості. Хто може вважати заробіток гріхом? Це не крадіжка. Таким чином, "Моя прекрасна колонізація" зосереджується не стільки на тоді ще неочевидній, але сьогодні чітко відчутній російській культурній експансії, скільки на відсутності ресурсів у українців для її ефективного протистояння. З горем на душі констатуємо ще один неочевидний раніше, але нині очевидний факт: автентична українська культура протягом 2000-2013 років повільно, але впевнено відступала на маргінеси.

Використано захоплююче відео, в якому представлено довоєнний виступ Ганни Безлюдної, очільниці Inter Media Group, яка відома своїми проросійськими поглядами у медійному середовищі. Вона впевнено стверджує, що російська мова здатна залучити ширшу аудиторію, тому пропонувати російськомовний контент є цілком логічним і виправданим рішенням. Її акцент на бізнесі та рейтингах звучить як аргумент, що не має нічого спільного з особистими чи політичними мотивами. У відповідь Микола Княжицький не заперечує, а лише зазначає, що на 2013 рік україноцентричних громадян в Україні було менше.

Отже, меншини зазнавали поразки від більшості, поки не піднялися на повстання. З 2015 року розпочався повільний, хоча й тернистий, процес очищення українського простору від колоніальних впливів. Таким чином, Росія здійснила масштабне військове вторгнення, але водночас це наблизило перемогу українізації всередині країни під час конфлікту. Проте говорити про остаточну перемогу ще рано, адже брак фінансування для культури призводить до нових поразок на інформаційному фронті. Ми ризикуємо втратити те, що було досягнуто великою ціною, як військовими, так і цивільними.

Отже, "Моя прекрасна колонізація" прагне перенаправити акценти. Вона акцентує увагу не на виявах російського культурного впливу, а на українському культурному опорі. Адже всі сучасні маленькі і великі досягнення зумовлені не звичайним розвитком, а переважно опором. Цьому опору, як і багатьом іншим сферам життя країни під час війни, не вистачає державної підтримки, хоча б у вигляді продуманої україноцентричної політики.