"Ми доклали всіх зусиль, щоб цей парад не відбувся" - так згадують українці про те, як їм вдалося зірвати парад радянських військ у Києві 7 листопада 1990 року.

Олександр Мосіюк: "Ми все зробили, що могли тоді, щоб цей парад не відбувся взагалі"

Протягом багатьох десятиліть радянського контролю над Україною, 7 листопада у Києві традиційно проводили військовий парад. Особливо яскраво святкували 70-річчя Великої Жовтневої революції, зокрема, організувавши масштабний показ військової техніки в столиці.

Олександр Мосіюк, науковець у галузі фізики, наприкінці 1980-х років вирішує зайнятися політикою. Він здобуває перемогу на перших демократичних виборах до Київської міської ради навесні 1990 року, після чого стає заступником міського голови. В листопаді того ж року, через складну ситуацію, він фактично виконує обов'язки мера Києва: "У той час я також виконував функції голови міста, оскільки через напружену обстановку мер Арнольд Назарчук захворів. Він усвідомлював, що насувається небезпека, і, за словами очевидців, знову зник, залишивши місто на самоті."

Відчуття загрози та лиха охоплювало багатьох керівників Києва, оскільки Москва традиційно наказувала проводити військові паради в столицях усіх радянських республік, включно з Києвом, 7 листопада. Проте в 1990 році в Києві та в Україні загалом чимало людей протестували проти будь-яких радянських військових заходів.

Олександр Мосіюк висловився: "Серед людей було чимало опонентів. Багато демократичних організацій, які вже функціонували на той час, висловлювали свою незгоду. Протестували депутати Народної Ради в парламенті, а також частина нашої міської ради, що складала приблизно половину Київради. Активну підтримку нам надавали мешканці Києва — величезна кількість громадян виступала проти. Тому ми діяли відповідно до волі наших виборців і враховували ці суспільні настрої. Україна невпинно рухалася до незалежності, і кожен наш політичний крок був важливим для цього процесу. Без сумніву, ми зробили все можливе, щоб не допустити проведення цього параду".

Газета "Літературна Україна" - орган спілки письменників України, друкувала численні заклики проти проведення військового параду в Києві. Зокрема повідомляли, що Львівська і Тернопільська обласні ради взагалі постановили зробити 7 листопада не святковим, а звичайним робочим днем. Інші учасники дискусії пропонували оголосити 7 листопада днем жалоби. На шпальтах популярної тоді в столиці газети "Вечірній Київ" за перші числа листопада було написано таке: "На з'їзді Київської міської організації об'єднаної Соціал-демократичної партії України (ця партія тоді не мала жодного відношення до В.Медведчука), гостро дебатувалося лише одне питання щодо формату участі у заходах 6-7 листопада, бо дізналися про намір студентів і представниць Комітету солдатських матерів лягти під танки. Такий крок може призвести до людських жертв, що дасть підстави впровадити надзвичайний стан і загальмувати процеси демократизації у республіці".

Про радикальні настрої та наміри зірвати парад повідомляли й видання, пов'язані з правлячою комуністичною партією, зокрема газета "Прапор комунізму", що виходить у Київ. У ній йшлося: "Це не просто демонстрація сили, а прояв шани до жертв революції та наступних подій. Не варто підкорятися танкам, а слід виявляти повагу до армії".

Олександр Мосіюк висловив думку: "Якщо б військові все ж пройшли Хрещатиком, це призвело б до кровопролиття. Люди були настільки радикально налаштовані та рішучі у своєму протесті проти цього параду".

Олександр Мосіюк, який лишився за старшого у Київраді, розумів, що треба діяти рішуче. І пішов у Верховну Раду просити народних депутатів скасувати парад у Києві. Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука тоді в парламенті не було. Засідання вів його заступник Іван Плющ. "Мені Іван Плющ надав слово, я виступив із короткою доповіддю, розповів трошки про ситуацію в Києві і закликав парламент підтримати відміну параду. Мене там підтримали депутати Народної Ради, Михайло Горін там виступав і інші депутати. Але коли мені надали слово і я виголосив свою промову, то в залі зчинився галас, крик, сварки. І Іван Плющ закрив засідання. Без будь-якого рішення. Тобто "парад должен быть, потому что должен быть". Тому що "слава Совєтському Союзу". Ми з цим категорично не погодились. І потім я другу спробу зробив вже вирішити це питання на рівні уряду".

В той день у Києві не був присутній прем'єр-міністр Вітольд Фокін. Я зустрівся з Костянтином Масиком, який на той час виконував обов'язки керівника уряду. Він лише розводив руками та говорив: "Олександре, що я можу вдіяти? Я лише виконуючий обов'язки, військові мені не підпорядковані. Можливо, ти зможеш щось зробити? Спробуй!"

Олександр Мосіюк усвідомлює, що скасувати парад — це не просте завдання. Тому, отримавши рекомендації від колег з демократичного крила, він, виконуючи обов'язки Київського міського голови, приймає хитре рішення: перенести військовий парад з центральної частини Києва на Площу Перемоги, яка тепер носить назву Галицька площа. "Це справжній трилер, — розповідає він про те, як проходили складні переговори в міській раді. Ключовою групою, що сприяла цьому рішенню, виявилася група працівників міліції, адже їх тоді було чимало в міськраді. Усі керівники районних відділів міліції були депутатами, за ними стояли інші представники комуністичного блоку, які підтримували їх. Я намагався переконати їх у тому, що, якщо вони не підтримають це рішення, то саме міліція стане першою жертвою, оскільки їхня задача — забезпечити порядок. Військовим, як би там не було, не важливо, хто ви — міліціонер чи ні, якщо проллється кров, постраждають і їхні колеги. Коли з'являться танки та бронетранспортери, ви вже нічого не зможете вдіяти, а люди будуть готові лягти під колеса. Тому переговори були складними, але, на щастя, мені вдалося переконати міліціонерів, зокрема керівників райвідділів. Важливу роль відіграв і виконуючий обов'язки начальника київської міліції Володимир Шапошник, який ухвалював багато суперечливих рішень на користь демократичних сил. Завдяки їхній підтримці, ми змогли провести це рішення на сесії з невеликою перевагою голосів. Після цього потрібно було реалізувати ухвалене рішення. Я взяв його і знову звернувся до виконуючого обов'язки голови уряду. Він, перехрестившись, сказав: "Слава Богу, що ти приніс мені це рішення". Він спробував зв’язатися з міністром Бакатіним, але ніхто не відповідав. Потім він зателефонував керівнику Київського міськкому партії Анатолію Корнієнку, розповівши про новину, що "кияни ж проти". Це була непроста розмова, сповнена емоцій, але міськком партії не підтримав виконуючого обов'язки голови уряду".

Окрім як висловити своє невдоволення, команда комуністів у Києві не мала інших варіантів, хоча їхня позиція щодо проведення параду залишалася незмінною. "Вони наполягали на параді з усією рішучістю. Тепер залишалось лише дочекатися тієї ночі, коли все мало відбутися. Сталося щось незрозуміле, я не можу точно сказати, що, але тисячі людей зібралися і заблокували Хрещатик поблизу Бессарабської площі, приходячи протягом усієї ночі з 6 на 7".

Вранці 7 листопада колони військових та техніки на Хрещатику не з'явилися. Я запитав у Масика: "Що сталося?" Він відповів: "Самі не знаю. Я зробив все, що міг, і повідомив їм своє рішення". Я спитав: "Чому так сталося?" "Ну, десь щось трапилося. Але добре, що ви ухвалили своє рішення". Адже якби ви не прийняли рішення, ніхто б не зреагував. Вони б пішли, придушили народ, і в Києві пролилася б кров. Це було б ще гірше, ніж у Тбілісі. Таким чином, ми зберегли демократичний процес завдяки цьому рішенню.

У Тбілісі, всього за півтора року до розмови Мосіюка з Масиком, відбулася жорстока сутичка між військовими радянської армії та цивільними громадянами столиці Грузії. Тоді люди зібралися на масовий мітинг, протестуючи проти сепаратизму автономної Республіки Грузинської РСР і вимагаючи більше незалежності від Москви. На п'ятий день акцій протесту, в ніч на 9 квітня 1989 року, почався силовий розгін мітингувальників. Спочатку військові застосували гумові кийки, а згодом десантники перейшли до фізичного насильства, використовуючи саперні лопатки. Внаслідок цих дій загинуло 19 осіб, з них 16 були молодими жінками. Під час розгону мітингу військові нападали навіть на грузинських міліціонерів, внаслідок чого постраждало 37 правоохоронців.

Олександр Доній: "Ми йшли туди, щоб битися із танками"

За кілька годин до початку вже перенесеного заходу, на тому ж місці, де планувалося проходження військових у радянських формах, виникли сутички між студентами та спецпідрозділами міліції. "Ми ж прийшли туди саме для цього, щоб боротися з танками". Олександр Доній, який у 1990 році очолював Українську студентську спілку (УСС), згадує, що, на відміну від Олександра Мосіюка, який пам'ятає протидію тисяч киян та численних партійних і громадських організацій, Доній переконаний, що проти параду виступала лише його організація. "Кияни загалом не чинили опору проведенню військового параду на Хрещатику. Лише одна організація, що насмілилася висловити незгоду, — це була Українська студентська спілка. Ця акція належала саме УСС, а не абстрактним киянам. Це не була міжпартійна асамблея, як повідомляли деякі ЗМІ, а дії однієї організації — УСС. Після нашої акції, що згодом отримала назву Студентська революція на граніті, ми відчули впевненість у своїх силах і, в певному сенсі, стали більш радикальними. Ми були готові до проведення власних акцій".

Олександр Доній згадує про ще одну особу, яка виступала проти параду, окрім Української студентської спілки. Це був Степан Хмара, який організував одиночний пікет проти цього заходу. "Відзначалося у Верховній Раді, що Степан Ількович єдиний з більш старшого покоління наважився протестувати. Але, мабуть, він не знав, що парад проходитиме на Площі Перемоги, тому вирішив провести свій пікет на Майдані Незалежності. Проти нього відбулася провокація з боку майора або підполковника Григор'єва". Григор'єв підійшов до Хмари, який протестував проти параду, намагаючись його спровокувати. У відповідь Степан Ількович успішно роззброїв міліціонера. За це його затримали і утримували в СІЗО наступні шість місяців. Тим часом активісти Української студентської спілки під керівництвом Олександра Донія почали підготовку до свого нічного пікету проти параду. "Ми вирішили встановити пікет на Площі Перемоги. Наша мета - унеможливити проведення параду, умовно кажучи, лягти під танк".

Вночі з 6 на 7 листопада студенти готувалися битися із міліцією, яка мала охороняти місце проведення майбутнього параду. "На той момент значна частина київської міліції була нами розагітована під час Студентської революції на граніті. По факту так звані ОМОНИ, те, що тепер більш відомо вже, як Беркут, а тоді звалось ОМОН - окрім київських вони зібрали майже з усієї України. Були спеціально звезені, як ми потім вже дізнались, ОМОНИ з інших областей".

Близько другої години ночі приблизно 200 студентів, а також журналісти і ті, хто співчував молоді і також вирішив стати на заваді параду, спробували зайняти місце під стелою у самому центрі Площі Перемоги. Майже одразу міліціянти пішли у наступ на пікетувальників, розповідає учасник цієї сутички із міліцією, тоді член однієї з молодіжних націоналістичних організацій, а тепер боєць спецпідрозділу, і тому ім'я його ми не називаємо і на монтажі трохи змінили голос нашого співрозмовника: "На ту акцію я позичив у товариша совєтський бронежилет 6B2 без титанових пластин, чисто кевларовий кожушок. Піддягнув його під камуфльований одяг і він мене під час самої акції врятував. Десь серед ночі, ближче до 1:30, ми почали виходити на стелу. Я побачив, що нас вийшла на стелу десь половина, може 60% залишилось від тої кількості, яка збиралася в будівлі Народного Руху. Всі там були добровільно. Ми вийшли на стелу, мене вже чавили сумніви таким складом блокувати цю площу. Потім я побачив, скільки "ментів" проти нас. Оскільки мені потім сказали, що київська міліція відмовилася брати в цьому участь, нагнали десь 1200 донецьких і полтавських "ментів". Через деякий час, пів години, почався штурм. Просто нас знесли зі стели "менти". Спеціально, я присягаюся, мене штовхнули так, щоб я впав спиною на кут гранітної стели. Мене врятував знов-таки цей кевлар на спині. І як тільки я встав на ноги, я отримав десь 20 ударів кийками по спині, взяв на себе бронік - вони цього не очікували. Я відстрибнув убік, показав їм язика. Вони не очікували, що після такої кількості отриманих "люлєй" тіло ще буде здатне на якісь дії - заклякли. І цих декілька секунд мені вистачило, щоб вшитися. Я побачив, що нас вже розігнали і просто тупо гамселять всіх жорстко, тих, хто намагається ще там якось встояти. Організований спротив подавлено, треба вшиватися. Я бачив, як якусь іноземну кореспондентку - вона була з камероменом, йому перший удар одразу по освітлювачу, який був на камері. Другий по голові, кореспондентку теж кийками били".

Олександр Доній розповідає: "Нас розігнали всього за кілька хвилин. Ми стояли біля стели, у центрі площі, і нас оточили численні сили, кожен студент мав кілька омонівців навколо. Нас просто фізично виштовхували. Було кілька трофеїв, щити і шоломи. Хтось намагався чинити опір, як міг. Але це сталося так швидко... Нас просто побили і розкидали. Причому хлопців і дівчат кидали зі сходів, з підвищення. Незважаючи на можливі травми, нас гнали в різні боки. Ми рушили до даху Народного Руху України. На Площі Перемоги стояло приміщення цього руху... Ми йшли туди, щоб протистояти танку. Саме для цього і був організований пікет".

Московські ЗМІ, зокрема газета "Комсомольская правда", висвітлили події, що сталися під час протистояння на параді. Ось уривок з їхнього матеріалу, перекладений українською: "З Києва повідомляє Фьодор Сізий. Місто переживало напружені політичні баталії протягом кількох днів. Напруга не зменшилася навіть після рішення міськради перенести військовий парад з Хрещатика на Площу Перемоги. Проте ввечері 6 листопада почалися заворушення. Галасливий мітинг у центрі міста збирався з учасників та випадкових перехожих, серед яких були й нетверезі. Настрій загального невдоволення, викликаний введенням купонної системи, став відчутним. Люди прагнули заблокувати парад і демонстрацію трудящих. В ніч проти 7 листопада виникла реальна загроза зіткнень на Хрещатику та Площі Перемоги. Попри зусилля деяких депутатів Верховної Ради та міської ради, які намагалися розрядити напружену ситуацію, це не дало результату. Студенти і представники Радикальної міжпартійної асамблеї, захоплені свіжою перемогою над головою уряду республіки, наполегливо вимагали недопущення військового параду. Після тривалих і безрезультатних спроб переконання, правоохоронці змушені були відтіснити порушників спокою. Парад в результаті відбувся без інцидентів."

Олександр Доній: "Тоді існував повний контроль над медіа. Як і раніше, про Студентську революцію на граніті знало небагато людей. Що стосується цієї акції, то інформація про неї й досі залишається маловідомою, адже вільного телебачення, яке могло б продемонструвати, наприклад, побиття студентів під час Євромайдану, не було. В результаті навіть мешканці Києва не були в курсі цієї події."

Олександр Глядєлов: "Не доїхавши до Володимирського собору радянська колона була зупинена людьми"

Вранці 7 листопада військові у радянських одностроях і кілька десятків одиниць бронетехніки виїхали на Площу Перемоги. На даху офісу Народного Руху, що вікнами виходить на Площу Перемоги, військовим кричали "ганьба" ті самі студенти, що вночі билися з міліцією. Там же на Площі Перемоги стояла трибуна, з якої військових і гостей параду, що мали спецперепустки, вітали керівники України. А далі за площею хід радянської техніки і колон військових заблокували звичайні кияни. Цей історичний момент зафіксував фотограф Олександр Глядєлов: "Намагалася просунутися ця техніка вище по бульвару Шевченка, але потім вони все одно мали десь розвернутися. Не доїхавши до Володимирського собору вона була зупинена людьми. І військові були просто у розпачі".

24 лютого 2022 року Москва знову направила свої війська на Київ. Якщо сто років тому більшовики змогли здолати війська Української Народної Республіки, окупувавши Україну та проводячи свої паради на Хрещатику до 1990 року, то в лютому 2022 року українські захисники, включаючи ТРО, Збройні сили та інші підрозділи Сил оборони, не дозволили російським агресорам одягти парадну форму та пройтись Хрещатиком, незважаючи на те, що вони планували провести парад у той час у Києві.