Мирослав Кувалдін, український артист та військовослужбовець, який очолює гурт "The ВЙО" і є активним учасником "Культурного десанту", розповів в інтерв'ю для "Еспресо" про те, як розвивається культурний фронт, як митці адаптувалися до умов служби в армії та чому культура завжди залишається актуальною.
Сьогодні у нас у гостях неймовірно цікава, прекрасна людина, музикант, військовослужбовець Мирослав Кувалдін. Мирославе, вітаю вас у нас в студії.
Добрий день, пані Наталю. Добрий день усім глядачам, радий тут сьогодні знаходитись. Дякую, що запросили.
Дозвольте мені почати нашу розмову з самого старту. Як ви, будучи музикантом, опинилися в Збройних Силах України? Яка була причина вашого входження у цю військову історію?
Ну, моя воєнна історія почалася з нападу Російської Федерації на нашу країну. 24 лютого, коли вони прийшли вже прямо в наші домівки. Я, в принципі, ні хвилини не вагався: на той час я був на Закарпатті, буквально в 10 км від кордону і був, в принципі, на початку черги. Тоді здоровезні черги стояли, щоб виїхати, я десь був в початку цієї черги. Ну, маю на увазі, якби було бажання.
Але я пішов у Рахів у військкомат і почекав пару днів, там вже були якраз у військоматі величезні черги. І потрапив у 69-й батальйон 101-ї бригади територіальної оборони. Мені здається, я потрапив у військо, як і більшість свідомих людей, в лютому 22-го року
Хочу навести усім на пам'ять вашу останню композицію, а саме "До побачення", яка справила величезний вплив на багатьох слухачів. Ця пісня дійсно вражає своєю силою. Давайте зараз послухаємо невеликий уривок, а після цього вже детально обговоримо її з Мирославом.
"Поки існують сестри та брати"
В небо підносять стяги,
Поки юність палає,
Ти усміхаєшся з висоти.
Вогонь запеклих не пече,
У мене є відчуття присутності за спиною.
Твоє пристрасне серце.
Я впевнений, що наші шляхи ще перетнуться.
З тобою! Друже, ми обов'язково побачимось!
Ще після всіх битв!..
Усі звичайні слова отримали новий сенс.
Ти вже зробив більше, ніж хотів.
Не прощаюсь, брате, до побачення!..
Ми ще обов'язково зустрінемось!.. Ми неодмінно ще зустрінемось!.."
Ми почули частину цієї пісні, і я хотіла б запитати Мирослава про те, що стоїть за її створенням. Особисто для мене було надзвичайно цікаво дізнатися, де було знято цей чудовий, по-справжньому український пейзаж.
Власне, жито в тому місці мало дещо зеленуватий відтінок, тому краєвид виглядав жовто-зеленим.
Ми зняли дуже швидко, десь у полях між Миколаєвом і Херсоном. Останній рік я саме там, на південному напрямку служу. Ви ж знаєте, що я служу вже півтора роки в підрозділі, який називається "Культурний десант". Очолює цей підрозділ Микола Серга, і наш підрозділ займається морально-психологічним забезпеченням військовослужбовців. Тобто моя служба полягає в тому, що я маю компанію своїх друзів, теж артистів, людей, які були до призива митцями, але потім пішли служити. І от в нас є маленька мобільна група, в якій є один гуморист, один лялькар, один виконавець якихось таких молодіжних пісень. І ми їздимо вздовж лінії зіткнення по підрозділах з концертами. Хоча концертами це важко назвати, це, скоріше, зустрічі. Іноді буває, що нас приїжджає четверо, і четверо сидить військовослужбовців, до яких ми приїхали. Іноді нас навіть більше, ніж військовослужбовців. Це може відбуватися по хатах, по бліндажах, по якихось там напіврозбитих школах. І от наша задача - працювати з морально-психологічним забезпеченням. І на початку ми старалися просто людей трошки відволікати, якось там "ха-ха, хі-хі", дитинство згадати, поспівати "Коли я був Мануна", бо там же багато людей до мене підходять, "я ж на ваших піснях виріс", отакий Рекс підходив, в два рази більше за мене, і каже "я ж виріс на ваших піснях". Але при всіх цих зустрічах я розумію, чим далі, тим більше те, про що люди мовчать і те, про що, важко говорити, бо втрата близьких людей, це, мені здається, найважче, до чого неможливо звикнути на війні. І це торкнулося зараз не тільки військовослужбовців, це пережили і це травмує всіх людей в Україні. Мені здається, що не лишилося взагалі жодної людини, яка би не знала когось, кого забрала вже ця війна. І ці цифри ростуть.
Мирослав Кувалдін, фото: notatky.ua
Таким чином, щоб впоратися з емоціями, пов'язаними з цими втратами, і знайти для себе шлях до подальшого життя, я створив цю пісню. Пізніше зрозумів, що не лише я потребую цього процесу зцілення, тому ми вирішили зробити відео до неї.
Зважаючи на реакцію людей, я можу зрозуміти, що ці слова якраз ідеально підходять для цієї ситуації. Коли виникає потреба висловити щось про тих, кого вже не повернеш, залишається лише заспокоїти себе думкою, що в якийсь момент ми всі знову зустрінемося. На мою думку, ця пісня є дуже своєчасною.
Вона завжди виявляє своє вміння діяти вчасно у подібних ситуаціях. Наразі існує поширена думка серед багатьох артистів, що говорити про творчість недоречно, оскільки, на їхню думку, війна ще триває. Вони вважають, що спершу потрібно дочекатися її завершення, усвідомити всі наслідки, а лише потім розпочинати нові творчі ініціативи чи проекти.
Чесно кажучи, я теж спочатку так думав. Пісню я влітку десь написав, чи навіть навесні. Я теж спочатку думав, що варто почекати вже перемоги і тоді будемо сумувати по-справжньому, знаєте, зі сльозами чоловічими на очах. Але їздячи по підрозділах, зустрічаючись з хлопцями, я зрозумів, що ця пісня саме зараз потрібна, чому ми, власне, і вирішили видати її зараз. Я сподіваюсь, що вона багатьом допоможе, так як і мені допомагає.
Ну, ще теж так цікаво, зараз дуже багато людей пішло на війну, які не є кадровими військовими. Ви взагалі окрема тема, музиканти. Але от дивіться, є музикант, і він патріот своєї держави. Чи може бути, наприклад так, аби під час війни займатися винятково творчістю? Чи ви поєднуєте такі ці почуття в собі, що я і музикант і громадянин? Чи це все просто відбувається гармонійно?
Коли я вирушив на службу, я був звичайним громадянином. Після півтора року у 69-му батальйоні я жодного разу не взяв до рук гітару, навіть не думав про це. Я займався документами, працював у штабі, але завжди присвячував свій час службі та боротьбі за перемогу. Звісно, громадянство і патріотизм для мене важать значно більше, ніж будь-яка професія. Найбільше мені подобається в армії те, що, одягнувши піксельну форму, всі твої попередні заняття стають абсолютно неважливими.
Ну, тобто, байдуже, ти з багатої сім'ї чи з бідної, з села чи з міста. Є в тебе три вищі освіти чи взагалі ти читати не вмієш. Треба копати - всі копають, треба бігти - всі біжать. Треба стріляти - всі стріляють. І це дуже класно, але потім, з часом, людина знаходить себе в армії і всі починають уже тоді виявляти його сильніші сторони і намагатися використати їх. Так що чим швидше ви підете в армію, тим швидше ви знаєте там своє місце.
Це дуже добре, що ви сказали, тому що зараз дуже багато так званої зради, як то кажуть, так? І ці розмови, як правило, вони поширюються серед так званих "тилових" людей. А військові, з якими я спілкувалась особисто, ну 99% з них говорять десь приблизно так, як ви. І от дивіться, а ви відчуваєте оцю підтримку? Я не кажу матеріальну, про якісь збори чи щось таке, не матеріальну, а якусь таку внутрішню, духовну підтримку саме від тилу. І чи не дратує вас, коли ви, наприклад, приїжджаєте в місто, десь подалі від фронту і бачите навколо суцільний, якщо не гульбан, то абсолютно розслаблений стан?
Спочатку це викликало в мене певні емоції, і я намагався якось проявити своє невдоволення. Але згодом я знайшов спосіб заспокоїтися. Коли я бачу чоловіка призовного віку, що сидить і курить кальян, я намагаюся подумати, що, можливо, це військовий у відпустці, який вирішив розслабитися. Таким чином, я намагаюся дати людям шанс, вважаючи, що вони, в принципі, нормальні. Це допомагає мені не дратуватися. Щодо підтримки з тилу – я відчуваю її від своєї родини. Моя дружина, мама та сестра пишаються мною, і цього мені цілком достатньо.
Я не сильно зараз ходжу в соцмережах. У соцмережах ходять якраз ті люди, у яких багато є часу, які нічим не зайняті, які потенційно бояться армії і призиву. І я думаю, що людина ж так влаштована, що ти чого боїшся, те й знаходиш. Тобто, якщо мене цікавить наша перемога, я знаходжу відоси, як там Рекси розривають москалів, корейців і ще когось. А якщо тебе цікавить зрада і там, не знаю, бусифікація, то ти знаходиш такі відоси. Причому, соцмережі зчитують ці алгоритми, і якщо вони відчували, що в тебе серце ойкнуло саме на тому, як там, не знаю, жінка свариться з ТЦК, то в тебе і наступне відео буде про те, що жінка свариться з ТЦК. І тоді складається враження, що країна тільки цим і живе, що жінки сваряться з ТЦК. Це, звичайно, не так.
Останній раз ми зустрічалися, коли ви керували захоплюючим культурологічним проєктом у Закарпатті. Як ви думаєте, чи є нині необхідність та доцільність підтримувати культурологічні ініціативи в Україні?
Отже, згадуючи про Черчилля, можна пригадати його слова, що якщо ми не будемо цінувати культуру, то, власне, за що ж ми тоді боремося? Це дійсно важливо — зосереджувати увагу на культурних аспектах. Щодо моїх ініціатив у селі Кваси, яке розташоване в Закарпатті: буквально напередодні війни нам вдалося отримати грант та виграти фінансування, завдяки чому я зміг придбати обладнання для звукозаписної студії.
Отже, я нещодавно повернувся з відпустки, провів час у Квасах, де насолоджувався відпочинком у санаторії. А в моїй студії комп'ютер залишився без діла, ніби муха на ньому не сиділа. Мені, звичайно, шкода, але я знаю, що все має свій час. Проте зовсім забувати про культуру – це не варіант. Адже вже пройшло 10 років, так? Скільки ще можна ігнорувати культурні справи? Важливо правильно розставити пріоритети і визначити, хто може цим займатися. Я навіть жартую, що організувати благодійний концерт у Палаці спорту і зібрати кошти на дрони може й Надя Дорофеєва, розумієте? Тому я не проти, хай займаються ті, хто не може брати участь у війні.
Я теж так вважаю. Зараз, до речі, просто якийсь театральний та концертний бум в Києві, страшенний просто попит. І це абсолютно справедливо, і всі, нарешті, хто сумнівався, побачили, яка вона класна і висококласна українська музика. Але, знову ж таки, люди різні, скажімо так.
Яка ваша думка щодо того, що може стати чинником нашої єдності в цей непростий час? Адже, незважаючи на те, що багато людей вказують на різницю в поглядах між тими, хто на передовій, і тими, хто в тилу, ми все ж є однією нацією, яка повинна прагнути до єдності. Ідеалів не існує, це правда, але що ще, окрім інстинкту самозбереження і загроз, пов'язаних з війною, може нас об'єднати? Які кроки ми можемо зробити для цього? Чи варто нам чекати на якісь вказівки з боку влади, або ж нам потрібно самостійно шукати шляхи до порозуміння, щоб уникнути конфліктів серед українців?
Через те, що Російська Федерація безцеремонно розпочала агресію проти нас, ми спостерігали за перші кілька місяців певне єднання. Це було, можливо, викликане інстинктом самозбереження, але водночас виникло усвідомлення нашої ідентичності як незалежної держави, за яку ми повинні боротися.
Ця історія залишилася. І я думаю, що це і має нас рухати надалі, тому що незалежність - це таке дерево, яке поливають кров'ю, і це треба усвідомлювати. Воля або смерть - це не пусті слова. Я думаю, що це найсильніший мотив.
Знаєте, існує думка, що "на війні всі атеїсти стають віруючими". Це змушує замислитися: що є важливішим — інстинкт самозбереження чи якась вища духовна складова? Безсумнівно, йдеться про загрозу життю та здоров'ю, але ж людина не може постійно перебувати в такому напруженому та стресовому стані — це суперечить її природі. Як же тоді люди знаходять сили та підтримку? Наприклад, через почуття братерства.
Я думаю, звичайно, що братерство військовослужбовців - це зараз уже одна окрема субкультура, і я сподіваюся, що ми будемо триматися одне одного і після перемоги...
Мені б дуже хотілося, щоб мистецькі роботи на цю тему з'являлися частіше, адже побратимство — це дивовижне явище. Хочеться більше живопису, фільмів і пісень, які б відображали цю ідею.
Я думаю, про це буде багато написано і вже пишеться, я уже чую те, що вариться десь внизу у війську. Можливо, воно ще не доходить до телебачення, до радіо, але воно є і про це неможливо не писати. Буде багато хорошого кіна і пісень.
Кожен знаходить свої власні шляхи, і це абсолютно нормально. Наш підрозділ, зокрема, займається тим, щоб допомагати людям усвідомити, якою може бути культура та ідентичність, про які вони мріють. Це як боротьба за щось важливе. Для когось релігія стає опорою, інші ж покладаються на заздалегідь продумані плани, а дехто прагне повернутися додому, щоб завершити справи, які залишилися незавершеними, наприклад, зібрати карбюратор, над яким не вдалось попрацювати 24 лютого. У всіх свої потреби та мрії, але я впевнений, що кожен знаходить своє джерело натхнення. Коли немає надії на краще, це важко пережити, особливо якщо ти не бачиш нічого, окрім того, що відбувається прямо під твоїми ногами, і це не приносить радості.
Ну, і з цієї навіть розмови, і з нашого знайомства, я абсолютно переконана, що ви вірите в нашу перемогу, це зрозуміло, і це не просто якісь такі, пафосні слова. Я просто це дуже спокійно відчуваю, скажімо так. І я це відчуття бачу у вас. Але на чому, все ж таки, конкретніше якщо можна сказати, тримається ваша віра у перемогу України?
Я не знаю, це важко пояснити. От я чомусь впевнений, що сьогодні не помру. Хоча зрозуміло, що може бути будь-що, але я себе налаштовую так, і я звідкись це знаю. От власне, так і з перемогою. Я про це знав 24 лютого, коли йшов у військкомат, я був впевнений, що йду брати участь в перемозі. І в мене це відчуття і залишилося. Важко пояснити, це щось ірраціональне, мені здається.
Мирослав Кувалдін, зображення: ukr.radio
Ірраціональне, я так само відчуваю. Ще хочу пригадати, перш ніж ми про це поговоримо, до вашої уваги ще один музичний фрагмент. Це одна з моїх улюблених пісень, не лише Мирослава, а взагалі:
В стайні раздался плач младенца,
В гості завітали троє monarchів.
О, сталося чудо,
О, Марія народила Сина Божого.
Завітали в гості три монархи,
Кожен імператор шанує свою нащадка.
О, сталося чудо,
О, Марія обігріла Сина Божого.
Ця Різдвяна пісня, як ви, напевно, вже здогадалися, є однією з моїх найулюбленіших. Мирославе, я хотіла б, щоб ми поговорили про неї, адже ми зустрічаємося в цей чудовий Різдвяний час. Розкажіть, будь ласка, як виникла ця пісня, бо я знаю, що в її історії є цікаві моменти. А ще, хотілося б дізнатися, що для вас означає Різдво, адже ви маєте коріння з Полтавщини. Можливо, у вас є якісь теплі спогади про це свято? Але давайте спочатку зосередимось на цій пісні.
Пісня "Запалала в небі зоря" стала для мене справжнім відкриттям. Раніше я не вірив у такі історії, як, наприклад, розповідь Пол Маккартні про те, що "Yesterday" прийшла до нього у сні. Проте в моєму випадку сталося щось схоже. Я просто побачив і почув цю пісню уві сні, з усіма словами та мелодією. Біля мого ліжка завжди лежить телефон з диктофоном, адже не раз траплялося, що я думав: "Прокинуся і все запишу". Але зазвичай я відразу ж беру диктофон і намагаюся зафіксувати мелодію. Це сталося приблизно десять років тому. В результаті з'явилася пісня, яка, на мою думку, має усі шанси стати народною, адже я вже чув, як її виконують інші.
Нещодавно ми переглядали зйомки проекту Анжеліки Рудницької "Наше Різдво". Це був чудовий концерт! Я пам’ятаю, як цю пісню виконують колядники в Івано-Франківську. Там люди збираються в великі групи – тисячі чоловік – і співають прямо на вулицях. Також я бачив, як діти з дитячих хорів співають у церквах Канади. Це свідчить про те, що пісня вже стала популярною серед людей. І мені це дуже приємно, хоча, зізнаюся, я не можу стверджувати, що це моя заслуга.
Проте я вас переб'ю. Чи могли б ви, наприклад, перетворити цю колядку на ноти для хорового виконання?
На мою думку, це вже було кимось виконано.
Я хотіла б вас попросити, оскільки я співаю в аматорському хорі, і мені здається, що для нашого колективу це було б чудово.
Ось моя думка: ми обговоримо це пізніше.
Поділіться, будь ласка, вашими унікальними традиціями святкування Різдва в родині.
Ця різдвяна традиція в родинному колі завжди мала особливе значення. Згадуючи Полтавщину, я пригадую, як ми намагалися колядувати. Тоді, ще будучи школярами, до нас приходили комсомольці, які занотовували всіх, а потім запрошували нас на якусь лінійку, де відчувалися незручності. Якась безглузда ситуація.
У підсумку, хоча ми знали, що колядувати не рекомендується, ми все ж вирішили це зробити. У Полтавській області колядки були набагато простіші, ніж ті, що я потім чув у Коломиї та Франківську. Вони не були такими довгими і затягнутими, але святкова атмосфера все одно відчувалася. І, звісно, це родинне свято, коли вся сім'я збирається разом, даруючи один одному подарунки. На жаль, зараз моя родина розкидана по різних куточках світу: старший син навчається в Ірландії, молодший з дружиною живе в Німеччині, а я, можливо, зможу відвідати маму на Полтавщині. Але це малоймовірно, оскільки мені сказали, що відпустки на Різдво не буде. Я лише нещодавно отримав відпустку. Тому ми цього року будемо святкувати Різдво на Херсонщині, вітатимемо наших побратимів і намагатимемося принести дух свята в окопи.
#Історія #Збройні сили України #Соціальна мережа #Співачка #Україна #Росія #Батальйон #Херсонська область #Київ #Канада #Музикант #Гумор #Серце #Німеччина #Ірландія #Військовослужбовці #Різдво #Івано-Франківськ #Миколаїв #Полтавська область #Херсон #Експрес-телебачення #Боже. #Відеокліп #Чесно #Хор #Вінстон Черчилль #Задній (військовий) #Патріотизм #Пол Маккартні #Підкарпатська Русь #Кваси #Повітряний десант #VYO #Закарпатська область #Інстинкт #Мирослав Кувалдін #Кальян. #Рахів #Комсомол #Коломия
