Між плівковими записами та епохою цифрових технологій: яким чином Суспільне формує новий національний архів.

Позивні Українського радіо, журнал. Музей Українського радіо

Від давнини до сучасності...

Архів Суспільного тепер являє собою інтегровані ресурси, що поєднують як телебачення, так і радіомовлення.

Отже, наша мета полягає в тому, щоб об'єднати географічно та тематично розрізнені активи у єдине поняття «аудіовізуальний архів» або «аудіовізуальна спадщина». Ми прагнемо зробити цю спадщину доступною для суспільства, щоб кожен мав змогу за кілька кліків на своєму смартфоні або комп'ютері отримати доступ до аудіо- та відеоматеріалів, голосів людей, які жили і творили задовго до нас. Сьогодні триває процес діджиталізації, який полягає в оцифруванні архівів. Але ми не просто прагнемо перевести записи або голоси відомих особистостей у цифровий формат і залишити їх на полицях. Наша мета — викласти ці матеріали на відкриті платформи. У нас є сайт Суспільне Медіатека, де ми формуємо тематичні плейлисти для аудіо. А також ми співпрацюємо з Радіо Культура, створюючи добірки до важливих дат і публікуючи голоси письменників і дикторів. Це робиться для того, щоб люди отримували швидкий і зручний доступ до аудіовізуальної спадщини, перетворюючи її на актив, а не пасив. Ми прагнемо спростити шлях до взаємодії з нашою культурною спадщиною, щоб він був якомога коротшим і швидшим. У сучасному світі всі звикли до миттєвого отримання інформації.

Зберегти те, що вдалося зберегти.

Поговоримо про нечесних слухачів, які тут же скачають, будуть десь поширювати, а це все-таки наша власність. Як із юридичним аспектом?

Ми пишемо на сайті Суспільне Медіатека, що використання заборонене, що можете тільки дивитися або слухати, посилатися у своїх наукових роботах, дослідженнях, але не скачувати і не використовувати. Доброчесність кожного - це особиста риса. Чи це ризик? Так. Але це не повинно нас зупиняти в розвитку. І я дійсно прагну, щоби цю аудіовізуальну спадщину кожен зрозумів, що це і йому також належить, що це його історія, це його спадок. Щоби люди могли рефлексувати з цим, робити якісь висновки, особливо коли ми говоримо про вже пізніші записи, коли можемо працювати з цілісними програмами, можемо слухати, розмірковувати, а що ж доходило через цензуру до ефіру? Коли ми зіштовхуємося з такими історіями, як, наприклад, про Василя Барвінського. В нас є свідчення працівників тодішнього львівського радіо, коли був наказ знищити ноти, записи. Композитор без нот. І працівники радіо потайки ховали записи із творами Барвінського в обкладинки, на яких було написано "з'їзд КПРС" або "руські народні пісні/казки". Збирали ці свідчення, щоб потім займалися дослідницькою роботою, шукали ці записи, робили з цього продукт і комунікували, виходячи з цим до людей. Ми отримуємо такий від них зворотній зв'язок, це їх так чіпляє. І люди дають нам неймовірний сигнал, що вони хочуть цього, вони цього потребують, що це цікаво, і це нас ще більше заохочує більше шукати, більше знаходити. І важливо також розуміти, що наша основна мета, окрім того, що ми хочемо працювати з архівами, саме як відео і аудіо - не розділяти, а подавати це, як аудіовізуальну спадщину, як єдине ціле. Адже дуже довгий час ми географічно сепаровано існували. Тобто є Будинок звукозапису в Києві, є фонди Українського Радіо, величезна колекція, упорядкована, з картотеками. І тут основний виклик - оцифрування і оприлюднення. Воно триває і ще триватиме років 50, на жаль. Я не кажу, що цих процесів немає, але їх потрібно масштабувати, пришвидшувати, тому що плівка магнітна псується, втрачає свою якість, плюс техніка застаріває. Це виклики, проблеми, але ми з ними працюємо. Якщо ми говоримо про регіональні колекції - а це Полтавська, Львівська області, Закарпаття, величезна колекція Запоріжжя. Ми зараз намагаємося вивезти наші плівки із Запоріжжя, щоб їх теж оцифрувати. А там ще плівки без описів, без картотек, без інформації. І це сотні тисяч одиниць. Ось у цьому проблема. Я розумію, що великий відсоток - копії, якісь радянські режимні митці. Але там є величезна кількість ось цього контенту, який свідчить про український спадок. Навіть коли ми говоримо про якісь речі, які пройшли цензуру: чому саме ці речі, чому вони саме так звучать. Це все потребує величезного дослідження. Але для того, щоб це дослідити, це потрібно оцифрувати. Щоб оцифрувати - потрібно упорядкувати, а значить дослідити. А у випадку із нашими реаліями і прифронтовими регіонами, то це зараз просто вивезти, просто врятувати, бодай скласти в коробки і врятувати, тому що херсонські колекції, колекції Криму, колекції Донбасу, на жаль, втрачені, мабуть, назавжди.

Справжні обставини полягають у тому, що, на жаль, практично протягом всього часу існування телерадіомовлення воно зазнавало певного дефіциту як людських, так і матеріальних ресурсів. Через постійні проблеми з доступом до носіїв багато записів було втрачено. Дефіцит кадрів призвів до втрати знань і розуміння того, де і які саме записи зберігаються. Через це записи часто фіксувалися лише в журналах або блокнотах. Це стосується не лише Києва, а й загалом усієї галузі. У столиці існують труднощі з доступом до наявних ресурсів. Ми прагнемо оцифрувати кожен запис, проте це викликає проблеми з часом і масштабами процесу. Регіональні колекції залишаються серйозним викликом для нас, адже протягом кількох десятиліть, коли відбувалися реформи, пов'язані з ОДТРК та переходом на суспільне мовлення, цю важливу сферу було, на жаль, проігноровано. Багато людей залишили галузь, забравши з собою цінні знання, часто це були записи в зошитах. Тепер ми намагаємося відновити цю інформацію по частинах. Історія Василя Барвінського стала відома завдяки свідченням колишньої працівниці радіо, яка розповіла про так звану "зелену книгу" із забороненими композиторами, що щороку оновлювалася. Її завданням було виявлення і знищення записів, які відповідали новим прізвищам у цій книзі. В результаті, відбувалися різні маніпуляції з матеріалами, і знайти їх тепер дуже складно. Проте час від часу нам вдається натрапити на деякі з них. Особливу цінність мають голоси дикторів, яких, на жаль, залишилося дуже мало, особливо з обласних радіостанцій. Те, що збереглося, зазвичай є лише малими уривками з відеохроніки. Повноцінних програм із голосами практично не знайти. Сподіваємося, що згодом, коли ми зосередимося на дослідженні регіональних колекцій, нам вдасться виявити щось нове. Однак, якщо говорити про аудіозаписи на магнітній стрічці, то це просто коричнева стрічка, на відміну від кіноплівки, яку можна легко оглянути без спеціального обладнання.

Зробити архівні матеріали доступними для громадськості.

Пристрої, на яких вона звучала, наразі збереглися тільки в архіві звукозаписів...

У нас є кілька записів у фонотеці, зокрема у Львові. Ці матеріали були зібрані зусиллями ентузіастів, і я дуже радий, що зараз ми налагоджуємо тісну співпрацю — створюємо коаліцію для взаємодії з Центральним державним аудіовізуальним електронним архівом. Раніше туди здавалися обов'язкові примірники. Тепер ми маємо намір знайти копії, особливо з регіонів, де в наших офісах і фондах не збереглися фізичні архіви. Ми будемо оцифровувати, публікувати та, зрештою, робити ці матеріали доступними для суспільства. Це стане важливим ресурсом для людей, які прагнуть досліджувати свою історію, культуру та рідний край.

Які методи будуть використовуватися для подальшого поповнення фондів?

Наразі існує Художня рада, яка займається важливими рішеннями. Наприклад, ми маємо оркестр Українського Радіо, який створює музичні твори, що згодом поповнюють наш фонд. Це стосується культурних архівів, зокрема фондових записів. Проте, наша мета полягає також у створенні цифрового архіву, що охоплює історію телерадіомовлення. Ми прагнемо зберегти всі програми, які були випущені, включаючи голоси ведучих, новини та репортажі. Телебачення має свій архів, радіо також повинно мати власний. Це буде справжнім архівом. На жаль, обсяг інформації величезний. Щоб архів став дійсно архівом, недостатньо лише зберегти файл. Збережений файл – це всього лише місце на сервері. Чим більше деталей містять дані, тим вони цінніші. Поки метадані не додані до файлу, він просто залишається файлом. Тому це дуже копітка робота. Ми намагаємося працювати як зі старими записами, так і з регіональними колекціями. Проте, головним пріоритетом є створення хроніки сучасності, особливо в умовах війни, коли ці події, без сумніву, будуть досліджуватися і переосмислюватися через десятки і навіть сотні років. Наша мета – зберегти кожен кадр, кожну секунду, кожен звук. Це стане основою для майбутніх великих проектів. Ідеться не лише про документальні матеріали чи розслідування, але й про велику художню цінність цих артефактів. Як би ми не ставилися до звуків повітряної тривоги, це те, що зможе донести до наших нащадків хоч частинку нашої реальності. Ця прірва між поколіннями зменшиться. Коли моя бабуся розповідала мені про Голодомор, це були усні свідчення, які справили на мене величезне враження. Але я впевнена, що якби в той час я мала доступ до архівних фотографій і записів, моє сприйняття цієї трагедії було б зовсім іншим.