"На російських контрольних пунктах нас перевіряли під загрозою автоматної зброї", - поділився актор Іван Жилюк.

Відомий український актор Іван Жилюк в унікальному інтерв'ю для УНІАН поділився своїми переживаннями щодо того, як особисто допомагав людям покинути окуповані російськими військами території. Він також розповів про своє дитинство в Донеччині, труднощі, які принесла війна, та нові етапи в особистому житті.

5 грудня, до Міжнародного дня волонтера, о 21:45 на телеканалі 2+2 відбудеться прем'єра чотирисерійної воєнної драми "Шлях", в якій Іван Жилюк зіграв головну роль.

Його персонаж - талановитий перемовник та аналітик. Ще до повномасштабного вторгнення він допомагав сім'ям, розділеним лінією фронту, повертав полонених і розшукував зниклих безвісти. Для досягнення поставлених цілей він не нехтував будь-якими зв'язками, бо його головна мета - допомогти.

Проте в 2022 році, безпосередньо стикаючись зі звірствами, здійснюваними російськими окупантами, і переживаючи численні втрати, Олексій проходить свій шлях змін. Це щира історія людини, яка в умовах війни зазнає тяжких випробувань на межі життя та смерті, формуючи своє ставлення та переосмислюючи сенси.

"Ці зйомки стали для мене справжнім випробуванням. Коли я ознайомився зі сценарієм, зрозумів, що це повністю відображає мою власну історію. Всього за тиждень я запам'ятав весь текст. Робота була дуже інтенсивною, фізичні навантаження були неабиякими: обстріли, сцени бійок, постійно потрібно було переносити людей і тягнути важкі речі. В одній зі сцен на мене закріпили камеру вагою близько 20 кілограмів, разом з обладнанням, яке її підтримувало, а ще зверху сидів солдат у бронежилеті зі зброєю. Все це я ніс через крижану землю, а згодом ми котилися з пагорба. Сніг, змішаний із землею, танув на мені, і мій одяг ставав мокрим, брудним і холодним," - ділиться своїм досвідом Іван Жилюк.

Він також відкриває, що його персонажа, позбавленого одягу, піддавали жорстоким катуванням на морозі, використовуючи трубу для побиття.

"Пару разів реально зачепили по спині, трохи шкіру розсікло, але я навіть не відчув ні холоду, ні болю. Не знаю, як не захворів тоді. Під кінець зйомок дуже втомився, адже ми три тижні знімали майже без перерви. Але ми всі на такому драйві працювали, горіли цим проєктом. Після його закінчення я взяв перерву, місяць вдома лежав, нікуди не виходив, відновлювався".

Іване, чи справді ви відвідували території, які перебувають під окупацією?

Все почалося з того, що знайома з театрального кола попросила мене допомогти вивезти її викладача з Клавдієво-Тарасового, села Київської області, яке на той час було під контролем російських військ. Оскільки зв'язок з Володимиром був втрачений, я почав шукати тих, хто міг би вирушити туди, і натрапив на хлопця на прізвище Аксель. Він запевнив, що знає про наявність коридору, про який якось домовлявся з росіянами, і я вирішив зв'язатися з ним. У моїй уяві Аксель поставав кремезним героєм, але на зустрічі я побачив зовсім молодого, худорлявого 18-річного підлітка. Разом з ним був його друг – панк з пірсингом і довгими фарбованими волоссям.

"Отже, хлопці, в путь!", - промовляють вони. Я спочатку був впевнений, що нас чекає біда. Як можна покладатися на таких юнаків? Але ми вирішили ризикнути. Цей Аксель мав чітке уявлення про план, знав, як і де обійти ворожі блокпости. Його команда вже була в курсі, впізнавала автомобіль з білими прапорами. До речі, ці білі прапори на дзеркалах, ми також включили в серіал.

Спочатку ми їздили з цими з хлопцями, вивезли Володимира, потім ще когось треба було забрати, і так воно потягнулося...

Ви розуміли, на яку небезпеку наражалися?

Ми просто виконували необхідні дії, не зважаючи на страх. Іноді ми залишалися на окупованих територіях на ніч, не маючи можливості виїхати, а часом поверталися назад через обстріли.

Ми вирушили якимись звивистими шляхами, через одеську трасу, потім через посадки та поля. Моя стара автівка виглядала жахливо брудною, і часом здавалося, що вона ось-ось зупиниться. Я розмовляв з нею, вмовляючи її продовжити цю подорож.

Після цього ми подорожували з отцем, який добре знав всі маршрути. Одного разу я проколів колесо, наїхавши на уламок від танка. Ми з хлопцями зупинились, щоб його поміняти, а отець вирішив не чекати. "Ну, раз так судилося", - мовив він і поїхав далі, залишивши нас без визначеного шляху. Нам довелося рухатися в невідомість. В'їхали в одне село, а там російські танки стоять у дворах, а по вулицях розгулюють російські солдати. Ми їхали, перехоплюючи погляди з ними.

Яким чином вам вдалося пройти їхні блокпости?

Ми залишали свої мобільні телефони на наших постах, взявши з собою лише старі моделі для зв’язку. Звичайно, під загрозою автоматів нас ретельно обшукували, перевіряли автомобілі та вантаж, а іноді забирали половину гуманітарної допомоги. Одного разу ми випадково натрапили на їхній міномет. Це був надзвичайно напружений момент. Я думав, що все, нам кінець, а що буде з тими людьми, які чекають на нас? Але, на щастя, все обійшлося. З того часу я вперше в житті почав курити, і вже два роки не можу позбутися цієї звички.

Де ви опинилися, коли війна прийшла?

Я мешкав у Києві, на Виноградарі, працював таксистом і також допомагав у театральній майстерні. У той час новини мені не були цікаві, але інтуїтивно відчував, що щось назріває. Часто обговорював із друзями тему війни, зокрема Другу світову та її жорстокість. Вони навіть дивувалися, чому я раптом порушую цю тему. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми прокинулися від звуків вибухів, і я подумав: "Я ж це відчував".

Моя колишня дружина, а також друзі, виявилися в розгубленості, не знаючи, як діяти в умовах стресу. Я почав планувати, як захиститися, і вже на другий день ми з сусідами відвідали військкомат. Там нам відповіли, що наразі людей вистачає, і якщо буде потреба, нас покличуть. Тож я вирішив зосередитися на тому, чим можу бути корисним у своєму місті: ми почали організовуватися з знайомими, підвозили людей на машинах і готували коктейлі Молотова. Я не мав наміру кудись їхати. Згодом ми почали шити бронежилети, оскільки їх було важко купити, і відправляли на фронт військовим.

У 2014 році, коли я перебував у Харцизьку, що в Донецькій області, я зробив висновок, що в перші дні після початку подій не слід нікуди відправлятися, поки триває безлад. Я усвідомлював, що ховатися у підвалах або погребах, які не пристосовані для цього, небезпечно — адже там можна опинитися в пастці, і це призводить до трагедій.

Що тоді відбувалося у вашому рідному місті?

Я тоді якраз закінчував технікум, вчився на електрика. До Харцизька приїжджали якісь хлопці, розповідали, що вони з Донецька, що нібито були на Майдані, бачили, що там відбувається, тому виступають проти такого "захоплення" влади. Але ж було зрозуміло, що то за хлопці.

За три дні до початку війни 2014 року я вирушив до Харкова, щоб скласти ЗНО. Моя бабуся зателефонувала і повідомила: "Ваня, почалося, постійні обстріли, дороги перекривають". Тож я залишився в Харкові і вступив до Харківського національного університету мистецтв імені Котляревського.

Іване, як проходили ваші ранні роки?

Мене виховувала бабуся. Тато поїхав від нас, коли я ще був зовсім малим. А мама, скажемо так, не впоралася з викликами. Бабуся завжди казала, що життя важке, треба вчитися, працювати, але світ хороший і в ньому багато любові. У школі я завжди намагався захистити слабших. І це теж перекликається з Олексієм. Він каже, що з дитинства за всіх "вписувався". Я справді вірю, що допомагати - це внутрішня потреба кожного.

Бабуся, чиє життя було сповнене труднощів, невпинно працювала, адже дідусь мав інвалідність і страждав на алкоголізм. Вона всіма силами намагалася приховати від мене, що мої батьки покинули нас. Ми разом співали, вона читала мені поезію, а я старався розважити її своїми виступами. Вона була моєю найулюбленішою й найвдячнішою публікою, завжди усміхненою та радісною. Я, ще зовсім малий, прагнув зробити її щасливою, викликати усмішку, щоб вона хоча б на мить відчула радість. Коли мені це вдавалося, я сам відчував безмежне щастя. Сьогодні, в своїй професії, я мрію дарувати людям ті ж самі чисті емоції, які бабуся отримувала від моїх маленьких концертів.

Вона досі залишається в Харцизьку?

На жаль, вона залишилася на території, що під окупацією. Зовсім одна. Їй вже понад 80, і її стан здоров'я не найкращий. Мені дуже важко усвідомлювати, що ми більше не зустрінемось. Проте ми стараємось підтримувати зв'язок, розмовляючи телефоном, коли є така можливість.

Чи вона заохочувала ваше прагнення стати актором?

Вона з сім'ї металургів, тому вважала, що в мене має бути "нормальна" професія, а потім вже "оті твої танцюльки", ними родину не прогодуєш. Тому після школи я пішов у технікум вчитися на електрика. Але вона не була проти, коли я вирішив вступати до театрального інституту в Харкові. Єдине, їй було дуже сумно залишатись одній.

Як ви справлялися в Харкові без допомоги?

Це було надзвичайно важко. Я не очікував, що світ виявиться таким байдужим до моїх проблем. Протягом двох років я опинився у борговій ямі, постійно перекидаючи гроші з одного кредиту на інший. Я практично не виходив з університету, ночуючи там і майже не спілкуючись з оточуючими. До того ж, деякі знайомі, які стали на бік ДНР, телефонували мені і попереджали, що незабаром завітають. Не було ні з ким поділитися своїми переживаннями. Це був справді складний етап у моєму житті. Проте, в цьому є й позитивний момент: я багато читав і формував свій внутрішній світ.

Яким чином ви потрапили до Києва?

У 2019 році я отримав роль у серіалі "Новенька", що спонукало мене сміливо вирушити до столиці. Я був впевнений, що тепер мені відкриті всі можливості. Проте реальність виявилася далекою від моїх сподівань. Перші кілька місяців я провів у жахливих умовах у далекої родички. Коли вдалося заробити трохи грошей, я переїхав в орендовану квартиру, сподіваючись, що все зміниться на краще. Але з початком пандемії COVID-19 про зйомки не могло бути й мови, а фінансові труднощі знову дали про себе знати. Мені довелося працювати кур'єром у супермаркеті, таксистом, офіціантом, а також проводити по 14 годин за комп'ютером. У той час я відчував глибоку відчайдушність, згадуючи бабусині настанови про "нормальну" професію та міркуючи про можливі варіанти працевлаштування. Але життя несподівано змінилося: мене почали запрошувати до театру, з’явилися невеликі ролі в кіно, і я зустрів свою дружину. Здавалося, все починає налагоджуватися, але війна знову внесла корективи в мої плани.

У вас дуже гарна українська, попри те, що ви росли в російськомовному регіоні. Коли ви перейшли?

Це також спогад від моєї бабусі, яка завжди спілкувалася зі мною українською мовою. Я пригадую, як у п’ять років я постійно просив її: "Давай поговоримо українською". У нашому місті з шести шкіл лише одна навчала української мови. Проте україномовних людей тут було чимало. Власне, я не відразу повністю перейшов на українську, але, насправді, це виявилося не так складно.

Яке ваше ставлення до того, що в Києві та інших містах досі чимало людей використовують російську мову в спілкуванні?

Відверто зізнаюся, що це питання для мене є досить складним і викликає внутрішні протиріччя. З одного боку, я усвідомлюю значення мови, її вплив на наше життя та важливість цього аспекту. Проте з іншого боку, я спілкуюсь російською зі своєю бабусею. Я не можу просто так відкинути або стерти 20 років свого життя, які пов'язані зі світлими спогадами про близьку людину. Це викликає у мене біль.

Як популярність змінила ваше життя?

Чому ви вирішили, що я популярний? Не знаю, чим її виміряти. Так, іноді впізнають продавчині в магазині, дівчата пишуть в соцмережах. Але ж вони сприймають мене за образами з фільмів. Це не змінює моє життя. Хіба що, я став більш відкритим, тепер люблю спілкуватись з людьми.

Від чого ви зараз почуваєтесь щасливим?

Мені подобається, коли люди сміються на виставах, коли під час сценічних імпровізацій їм весело. Від цього я відчуваю якесь неземне щастя. Помітив за собою, що через життєві обставини, війну, я не сміявся три роки. І це дуже гнітючий стан. Мабуть, щоб компенсувати це, мені приємно веселити людей і заряджатись від цього.

Чи є ваше серце вільним на даний момент?

В мене є дівчина. Та сама, яка попросила вивезти з окупації її викладача. Ми почали спілкуватися з приводу цього спочатку, а далі наше спілкування переросло в щось більше. Вона мені одразу сподобалась, хотів справити на неї враження, виглядати лицарем, тому трохи перебільшував історії про ці поїздки. Мабуть, це подіяло (сміється).

Які ваші мрії?

Це також має коріння в моєму дитинстві. Кілька років тому я натрапив на статтю про соціальний дім в одній з європейських країн, де літні люди жили разом з дітьми-сиротами. Ця концепція вразила мене — всі отримують необхідну любов, підтримку та увагу. У мене виникло бажання реалізувати щось подібне в Україні. Тепер потрібно продумати, як це може бути організовано.

Я також мрію про те, щоб наші люди розвивали естетичний смак і цінували якісні витвори мистецтва. Хочу, щоб театр ставав не лише джерелом розваг, а й глибоким інструментом соціальної взаємодії між людьми. Мрію, щоб люди відвідували оперу та слухали класичну музику, адже це не лише для еліти, а для кожного з нас. Можливо, це звучить сміливо, але я справді вірю в це.