"Під час війни кожна мить стає вирішальною, адже наступної може і не бути": так висловлюється письменник і військовий Сергій Дзюба, розмірковуючи над труднощами великої війни.

-- Сергію, які у вас зараз відчуття, коли велика війна триває 1000 днів?

Для мене, як і для багатьох інших, на жаль, не всіх, ця війна почалася ще в 2014 році. Все розпочалося з анексії Криму та захоплення частин Донеччини і Луганщини російськими агресорами. Я вважаю, що немає великих чи малих війн; це завжди одна й та сама трагедія — горе, руйнування, загиблі, поранені та тисячі людей, змушених залишити свої домівки. Важливо зауважити, що АТО, а згодом ООС до 24 лютого 2022 року, стали зручними міфами для нашого все ще колоніального суспільства. Ці стереотипи давали змогу населення вважати, що в Україні відбувається громадянська війна, що "не все так однозначно" і що росіяни — це братній народ.

З початком повномасштабного вторгнення, коли мирні населені пункти почали піддаватися атакам "братських" ракет, ця ілюзорна бульбашка луснула. Навіть найзапекліші прихильники російської культури поступово переходять на українську. Все, що асоціюється з рашизмом, викликає відразу та сором. Це стосується не лише України, а й багатьох країн світу. І це вже є певною перемогою, яку не можна не помітити. Процес розпаду гнилої імперії вже не зупинити. Це не може не надихати. Незалежно від тривалості цієї війни, я впевнений, що остаточна перемога буде на нашому боці.

-- Що найчастіше згадується за цей час?

Дивовижно, але військовий досвід став для мене, як для особи та автора, безцінним етапом у житті. Згадую оборону Києва, коли в середині березня я нарешті приєднався до Голосіївського ТРО. Перші бойові виходи до Горенки та Мощуна залишили в пам’яті незабутні морозні ночі в окопах під безперервними обстрілами. Вражала сміливість і рішучість побратимів — звичайних цивільних чоловіків і жінок різного віку та професій. У нашому підрозділі були представники найрізноманітніших професій: студенти, будівельники, торговці, стоматолог, брокер, кінопродюсер, мультиплікатор. Це був час невизначеності, стресу, жаху, але водночас героїзму, романтики та натхнення. Особливо, коли ми змогли відкинути ворога від Києва. Наразі я працюю над спогадами, які обіцяв написати своїм товаришам.

По-друге, навчання у Британії. Зовсім інша реальність після України: в блакитному небі цивільні літаки, мирні ягнята та вівці на пасовищах, охайні й заможні англійці. Але всі наші думки та дії були спрямовані на якнайшвидше повернення до рідної "жесті". Нас там називали "британутими украми". Тим, що їх військові зазвичай засвоювали місяцями, ми опановували майже одразу. І навіть навчали закордонних інструкторів реаліям сучасних бойових дій. Мотивація була захмарною. Після нетривалої підготовки отримав молодшого сержанта. І, врешті решт, відряджання на Донеччину. Брав участь в боях біля Нью-Йорку, Торецьку, Горлівки. Запамʼятався кожен день, жарт, ситуація. Адже на війні живеш кожною хвилиною, бо наступної може не бути. Особливо коли ти не просто солдат, а командир відділення. Відповідальність за життя бійців робить тебе ще уважнішим та відповідальнішим.

-- Є щось, про що ви зараз жалкуєте?

— Що ж, не поруч із побратимами. Поранення, отримане в Майорському, поставило крапку на моїй службі в штурмовій піхоті. Далі розпочався тривалий період реабілітації. Це був досвід, який залишив глибокий слід, як позитивний, так і негативний: бюрократія, недосконалість військового та цивільного законодавства. Лікарі ВЛК, налякані суперечливими, з медичної точки зору, наказами. Невозможність перевестися через професійну непридатність тилових офіцерів. Складно навіть уявити, що закон про мобілізацію ухвалили лише на третьому році війни, через величезні зусилля та скандали. Але мені пощастило отримати призначення до Служби комунікацій рідної 5-ї штурмової бригади. Знову відчув свою корисність. Тепер, після переходу до резерву, продовжую співпрацювати з цією службою на волонтерських засадах.

Які моменти з вашого життя вже ніколи не повторяться?

Зустрічі та спілкування з моїми загиблими побратимами – продюсером В'ячеславом "Личем" Личаком та обдарованим молодим режисером Данилом "Дозором" Денисевичем – приносять велику радість. Ми мали спільні плани щодо створення фільму, але тепер я змушений продовжувати цю справу самостійно. Це стосується не лише тих, з ким я брав участь у бойових діях, а й моїх знайомих військових письменників – Василя Паламарчука та Максима Петренка. Я радий, що їхні душі та творчість залишилися в книжках. Також є нова антологія військової літератури "Голоси", в якій представлено моє оповідання "Місцевий". Разом із моїм співавтором Артемієм Кірсановим та кінопродюсеркою Валерією Борщевською ми плануємо перетворити його на кінопроєкт.

Чи сподівалися ви на повномасштабний напад?

Звісно. Протягом багатьох років військові автори передбачали, що війна з рашистами — це лише питання часу. Проте, на жаль, їхні попередження залишалися непочутими. Злочинні наративи про "громадянську війну" та про необхідність "зшивання країни, а не роз'єднання" відмінно вписувалися в російську пропаганду. У кіноіндустрії ж вирішили зосередитися на темах, пов'язаних з Афганістаном та буремними 90-ми. Адже це спільна історія "братніх" народів! Ще під час Другої світової війни Вінстон Черчилль зазначав: "Коли країна вибирає між війною та ганьбою і обирає ганьбу, вона отримає і війну, і ганьбу". На щастя, завдяки добровольцям, ми не потрапили в цю пастку.

Досліджуйте також: "Якщо бачиш ворогів — стріляєш. Це всього лише професія": актор та військовий Олег Іваниця ділиться своїми думками про труднощі великої війни.

Яким чином пройшов ваш 24 лютого?

-- Вибухи о четвертій ночі. Розуміння, що це війна. Швидкий збір необхідних речей. Стисла розмова з дітьми про те, що все буде гаразд і не треба боятися. Метро, переповнене переляканими людьми, які ховалися від обстрілів. Довга черга у військкомат. Відмова, бо не служив і не маю досвіду. Випадкова зустріч із такими ж "непотрібними". Київський іподром і ще довша черга з надією отримати зброю і потрапити в ТРО. Зброї таки не вистачило. Далі дні, тижні... Нескінченні черги за чергами біля різних ТРО. Волонтерство для старих, яким були необхідні ліки. Будування блокпостів та укріплень. І нарешті шанс потрапити в ТРО, який я не міг не використати.

-- Як поводили себе ваші сини?

Діти, безумовно, були налякані. Я намагався їх заспокоїти, пояснюючи, що ми обов'язково здобудемо перемогу. Вони вже хлопці (старшому Назару було 15, а молодшому Іллі — 9), тому повинні бути мужніми, слухатися маму, бабусю та дідуся і підтримувати їх у всьому.

У процесі бойових дій ви позбулися кількох пальців на правій руці. Чи готові ви поділитися своїми спогадами про це?

-- Чому б не згадати? Це ж досвід, який може бути корисним іншим військовослужбовцям. А ще мій пост з описанням цієї ситуації, що трапилася у Майорському наприкінці вересня 2022 року, допоміг швидко зібрати кошти на автівку для побратимів з мого взводу:

У "нулі" все може статися раптово, де завгодно. В очах темніє, а в голові вибухають розпечені вогняні кулі, немов намагаються вирватися з мого тіла. Чи це кінець? Але раптом я знову приходжу до тями. Яскраве світло сліпить, а повітря наповнене огидним запахом диму, пилу та обпеченої плоті. Дах, який здавалося надійним, повністю зруйнований. Уламки конструкції завдали шкоди моїм кінцівкам. На правій руці не вистачає кількох пальців. Але я живий і при свідомості. Мої товариші підбігають до мене, накладаючи жгути та бинти, вибачаючись, що не є справжніми медиками. "Ви найкращі!" — кажу їм з вдячністю і намагаюся встати. "Де Мирон? Він був поруч, трохи вище по сходах..." Хтось негайно вирушає на пошуки. Мене витягують з підвалу, і я намагаюсь допомогти, ступаючи на поранені ноги, адже обстріл триває.

Кожну мить може прилетіти ще. Чути гуркіт мотора. "Швидкі" сюди не їздять. Це наша стара батальйонна "четвірка" -- одна з небагатьох евакуаційних машин, що ще лишилася на ходу. Мене пакують та мчать у лікарню. "Не хвилюйся, "Бандерасе"! Напишеш ще багато фільмів та книг. І про нас згадаєш". Обов'язково згадаю, братики! Про кожного героя. Інших тут немає. Пальці -то фігня, головне, що голова ціла. "Четвірка" гальмує біля лікарні й ламається остаточно. Пощастило. Мирона знайдуть і привезуть пізніше, але... "двохсотим".

-- Це ваша "інструментальна" рука. Які ж були їхні міркування?

-- Пальці -- це незначна деталь. Уже в лікарні я усвідомив, що моє тіло зазнало серйозних травм -- обидві руки, обидві ноги та голова були поранені. Виглядає так, що шолом і бронежилет врятували мені життя. І це сталося якимось неймовірним чином. Спочатку я почав хвилюватися, чи вистояли мої побратими. Болі не відчував, мабуть, через шоковий стан.

Зараз у мене вже протез. Але користуюся ним нечасто. Він косметичний, а я не збираюся приховувати своє поранення.

Якою мірою наше суспільство адаптоване до потреб осіб з важкими травмами?

У моральному аспекті суспільство повинно реагувати відповідно до реалій, що склалися в країні. Ветерани та люди з обмеженими можливостями, які повернулися з фронту до відносно мирного життя, часто зустрічаються з надмірною опікою. Насправді, їхнє бажання полягає в тому, щоб знову поринути в звичайне життя. Важливо створити умови, які дозволять їм відчувати себе повноцінними членами суспільства.

Чи були у вас ситуації, коли ви відчували, що вже не здатні на нові творчі зусилля?

Навіть не спадало на думку. Сучасні технології дозволяють створювати текст лише за допомогою голосу.

Чи бачите ви у снах війну?

Війна не припиняється. Її відлуння відчувається щодня. Дехто може бачити в кошмарах, як ракети вражають їхні домівки. У моїх снах – спогади з фронту. Брати по зброї. Як живі, так і ті, хто загинув. Це постійно переслідує мене.

Ознайомтесь також: "Не бажаю бути ухилянтом і все життя жити в страху": акторка детективного жанру про труднощі під час великої війни.

Яким чином діяв би ваш Бандерас у сучасному світі?

Він служив у контррозвідці, де займався нейтралізацією диверсантів. Якщо б його не взяли на цю посаду через його принциповість, він би приєднався до територіальної оборони. Боровся б пліч-о-пліч з побратимами, але на більш професійному рівні, ніж я. Наразі я працюю над продовженням історії Бандераса, яке охоплює повномасштабне вторгнення. Це буде розповідь про диверсантів, що діють всередині України, і про те, як змінилося ставлення людей до росії. Планую створити детективну історію, базуючись на своїх спостереженнях з фронту.

Які уроки принесла вам велика війна?

Це може трапитися в будь-який час, прямо у твоєму домі. Тому важливо бути готовим і виховувати майбутнє покоління, наділяючи його здоров'ям, силою та патріотизмом. Навіть коли виглядає, що нашій країні нічого не загрожує. "Хочеш миру — готуйся до війни" — ці слова несуть у собі тяжкий досвід.

Як ви уявляєте свій День тріумфу України?

Я абсолютно переконаний, що Перемога — це не результат одного дня, а тривалий і безперервний процес. Я, безумовно, відчую радість, коли завершаться бойові дії. Але лише за умови, що це не призведе до капітуляції чи втрати наших територій. Важливо не втрачати ініціативу в створенні держави, яка нині перебуває в критичному політичному, економічному та культурному стані. Ніколи не можна дозволяти собі розслабитися, адже святкування одноденної Перемоги може швидко обернутися на поразку.

Колись знаменита дикторка та телеведуча Тетяна Цимбал поділилася спогадами про перші дні російської агресії, описуючи спустошений Київ, а також моменти єднання та віри в перемогу. Вона також розповіла про свою тимчасову евакуацію до Канади і повернення назад на батьківщину. Окрім цього, Тетяна згадала про свою канадську сім'ю, яка з перших днів війни активно підтримує Україну.

Ознайомтесь також з матеріалом: "Іноді потрібно обманювати близьких": актор та сержант взводу Сергій Лефор ділиться переживаннями під час великої війни.