"Незалежність є щоденним усвідомленим рішенням та наполегливою працею."

Завдяки діяльності незалежних медіа, нам вдалося уникнути монополізації інформаційного середовища.

Ваші батьки працюють в акторській сфері, а ви обрали шлях журналістики. Чи підтримали вас рідні у цьому виборі?

- Обрала журналістику радше як можливість писати. Мене з дитинства цікавила література й те, що тепер називається creative writing. Оскільки такого факультету тоді не було, то пішла на журналістику. Уявляла майбутню роботу в якомусь товстому журналі з розмовами про літературу у прокуреній редакції. Насправді середовище батьків було акторсько-письменницьке. Мама працювала в Літературному театрі "Слово" при Спілці письменників, тому я в дитинстві вешталася і за лаштунками театральної сцени, й у спілчанському ресторані "Еней" на теперішній Банковій.

Пригадую, коли мені було близько семи років, я сиділа за довгим дерев'яним столом у "Енеї", займаючись малюванням, поки мама була на репетиції. Раптом до мене підійшов Юрій Мушкетик з обідом на таці. Щоб якось розважити мене, він запитав, ким я мрію стати в майбутньому. Я так хотіла його вразити, що згадавши якесь незрозуміле слово, яке звучало для мене вражаюче, відповіла, що хочу бути міністром проституції. Юрій не зміг стримати сміх і впав на стіл від реготу. Мене також розсмішило те, як він сміється, і ми разом сміялися, привертаючи увагу і людей за іншими столами. Після репетиції мама запитувала, звідки я знала це слово, і переживала, що тепер це буде вічним жартом про неї. Проте я була абсолютно щаслива, що змогла справити таке незабутнє враження, і сприймала це як момент власної слави.

В юності були плани на театральний, але батьки дивилися на це без ентузіазму. Навіть більше, мама, наприклад, не допустила мене на жоден знімальний майданчик, не дозволила знятися навіть у масовці. Вона вважала, що це погано вплине на мене. Але кіношний і театральний світ батьків був близький - їхні друзі, які гостювали в нас удома і в яких я подовгу жила, коли батьки гастролювали. Мені пощастило побути серед цих людей. Це мої хрещені батьки Мирослава Різниченко (на її честь я Мирослава) й Іван Миколайчук, а ще Іван Гаврилюк, Марія Миколайчук, Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська, Стригуни, Брондукови. Вони становили моє уявлення про магічний акторський світ. Коли в нас співали, сусіди дзвонили в двері та просилися хоч у коридорі постояти й послухати. Ти бачиш це ніби боковим зором у дитинстві, але воно потім якось живить тебе все життя.

Напевно, у вас є безліч захоплюючих оповідей.

Акторські команди часто залишалися у нас на ніч. Одного разу хтось привіз каскадера прямо з зйомок, і він заснув, згорнувшись клубком у кріслі. Вранці, коли я зайшла на кухню, побачила таку сцену: каскадер сидів на табуреті і демонстрував моїй бабусі свої побиті та поламані ноги, піднімаючи холоші і показуючи свіжі рани. А поруч стояв Іван Миколайчук, який пив узвар з каструлі і тихо промовив: "У всіх нас є такі травми, у когось вони видимі, а у когось — ні". Це мене вразило. Через годину, під час уроку креслення, я думала: "Боже, як же це дріб'язково в порівнянні з тими ранами, які вони мають, але які не видно".

Мені не заважали вступити до Карпенка-Карого, але м'яко підштовхнули до журналістики. І це виявилося вірним рішенням. Я спостерігала за маминим захопленням професією та за людьми навколо неї. У мені не було навіть іскри такого запалу, тому я зовсім не шкодую про свій вибір.

Ви вже 27 років працюєте в цій сфері. Якими, на вашу думку, стали зміни в українському телебаченні та медіапейзаці загалом за цей час?

Наприкінці 1990-х років Україна залишалася в основному провінційною республікою в рамках Союзу, з характерною ментальністю більшості населення. Для багатьох українців Москва все ще була вважається центром: там відбувалася справжня політика, культури та шоу-бізнесу великої країни. Цей погляд почав змінюватися лише після революції на Майдані в 2004 році. До того часу Україна сприймалася як звичайна інформаційна периферія Росії. Додатково вплинуло те, що російська політика почала втрачати інтерес, перетворившись на авторитарну форму правління. Натомість, український хаос та соціальні рухи почали привертати увагу, роблячи Україну більш привабливою. Проте, з середини 1990-х років, вплив телебачення на свідомість українців мав токсичний характер, незважаючи на зусилля тих, хто намагався створити контент, що відповідає потребам суспільства. Українські телеканали використовувалися власниками для просування власних політичних інтересів, формуючи контент відповідно до їхніх смаків та світогляду. Ці смаки були добре відомі. ТБ активно транслювало російські політичні та гламурні новини, організовувало спільні новорічні шоу з російськими артистами, залучало до програм російських інтелектуалів і політиків, у тому числі й одіозних постатей, таких як Жириновський. На загальнонаціональних каналах проводилися спільні ефіри для бесід з Путіним, а запрошення російських телеведучих, таких як Дмітрій Кісєльов, Савік Шустер та Тіна Канделакі, вважалося престижним. Українська еліта захоплювалася ними, а через телеканали й російських ведучих до України проникала російська політична культура, яка зводила політику до безглуздого цирку.

Моя перша професійна діяльність розпочалася на каналі "1+1" в епоху Олександра Роднянського. Це був, напевно, один з найнасиченіших етапів у моїй кар'єрі. У 1998 році я повернулася до України після майже десятирічного перебування в США та Канаді, і ідея Роднянського про створення "українського інтелектуального телебачення" мене вразила. Я усвідомлювала, що більшість команди "1+1" не мала достатньої культурної основи, пов'язаної з Україною. Однак це виглядало навіть зворушливо: проект українського інтелектуального телебачення створювали люди, які виросли в російському культурному середовищі, ніби вийшли з квартири Турбіних на Алєксєєвском спускє, 13, і намагалися впригнути в український поїзд на ходу. Водночас відчувалася певна гармонія між керівництвом "Плюсів" та російськими колегами. У програмі "Проти ночі" ми обговорювали українську поезію з Іваном Малковичем і російський театр з Олегом Табаковим, запрошували "Піккардійську терцію" та говорили про Міхаїла Баришнікова з Дмітрієм Ліхачовим. Це відбувалося в атмосфері широкого світогляду, де ставити під сумнів загальноприйняті істини вважалося неввічливим. Багато хто вважав, що назва "1+1" насправді означала "Россия 1" плюс ще один український канал, і це нікого не обурювало. Ця ментальна зв'язок була абсолютно очевидною. У редакції працювали Піховшек та Бузина, і багато інших. Однак це не применшує високої якості та революційності "Плюсів" того часу. Цей парадоксальний симбіоз спостерігався всюди. Я пам'ятаю, як телеменеджер Starlight Media пояснював присутність російського контенту в українських ефірах, зазначаючи, що в Україні існують дві культурно-соціальні групи – з українськими поглядами та пострадянськими. Він вважав, що потрібно об'єднувати країну, пропонуючи різні телевізійні проекти для кожної з груп. Однак така політика, замість об'єднання, ще більше розколювала українську ідентичність, насаджуючи різні історичні наративи та інтерпретації.

Сьогодні це дико чути. А тоді питань майже не виникало.

- Я тому й зупинилася на минулому, щоб нагадати, який колосальний шлях ми пройшли. Останні 10 років я працюю на двох телеканалах - ­"Еспресо" і "Суспільне Мовлення". Той, хто не працював у медіа з 1990-х, мабуть, не зрозуміє, яке це щастя, коли нарешті не потрібно долати опір проукраїнській позиції або доводити продюсеру, що антидержавні тези гостей токшоу є не альтернативним поглядом, а ворожою брехнею.

Ну, не все так безоблачно...

Звичайно, мене турбує те, як влада сьогодні настільки міцно тримається за телемарафон, ігноруючи зауваження своїх західних партнерів. Держдепартамент США ще рік тому висловив думку, що телемарафон є порушенням основ свободи слова. Це дійсно так. Виглядало дивно, коли міністр культури Точицький стверджував, що телемарафон сприяє "формуванню єдиного підходу, який здатний розбити російську пропаганду". Проте, завдяки незалежним медіа, нам вдалося уникнути монополії інформаційного простору з боку влади. Проблема полягає в тому, що незалежні ЗМІ функціонують завдяки підтримці західних партнерів, тобто фінансуванню від донорів. Це дало можливість українській журналістиці вижити. Тому зупинка фінансування проектів Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) стала серйозним ударом для численних медіапроектів в Україні.

Зараз говорять про цифру 80 відсотків. Уявіть собі: 80 відсотків, а можливо, навіть більше, українських медій мають зв'язки з USAID. Закриття цих медіа становить серйозну загрозу, яку суспільство поки що не усвідомлює. Я є частиною Українського медіаруху, і ми звернулися до українців, бізнесу та благодійних організацій з проханням терміново підтримати редакції, які втратили інституційне фінансування. Важливо усвідомити одну річ: якщо ми прагнемо зберегти незалежну журналістику та демократію в цілому, ми повинні звикнути до думки, що за контент потрібно платити.

Чи може існувати справжня незалежність медіа у нашій країні?

Медіа незалежність, подібно до свободи, є безперервним процесом. Досягти її одноразово неможливо. Історія та сучасність надають нам безліч свідчень цього. Незалежність вимагає щоденного усвідомленого вибору і постійних зусиль.

Як виникла у вас концепція "Останньої війни"?

У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, наше політичне токшоу "Зворотний відлік" на "Суспільному" припинило своє існування. Троє моїх колег із редакції — співведучий Павло Казарін, шеф-редактор Дмитро Крапивенко та фактчекер Максим Скубенко — вирішили піти на фронт. Деякий час я не могла знайти в собі сили ані говорити, ані працювати. Я залишалася на місці, але відчувала глибоке внутрішнє оніміння. Тоді Володимир Ладижець, директор департаменту виробництва соціально важливого контенту та спеціальних проєктів "Суспільного", запропонував створити великий документальний цикл. Назва "Остання війна" відсилає до слів Франка: "Се ж остання війна! Се до бою чоловіцтво зі звірством стає, се поборює воля неволю". Це дійсно екзистенційна війна як для нас, так і для росіян, і в довгостроковій перспективі вона має стати останньою. Цей цикл є результатом складних і болісних роздумів, моїх тривалих бесід із героями, досліджень і спільного пошуку відповідей на запитання, які турбують мільйони українців.

Що було найскладніше в цьому проєкті?

Я провела двогодинні бесіди з тридцятьма спікерами – українськими та західними інтелектуалами. Найскладніше прийняти те, що багато з унікальних ідей цих людей не вдається вмістити у фільм. Кожного разу, коли потрібно скоротити матеріал, мені стає сумно. Мабуть, варто розглянути можливість випустити повні версії розмов окремою книгою.

Яким чином вам вдалося скласти таку вражаючу команду коментаторів у "СВО "Війна і мир"?

Це масштабний проект, в якому взяли участь багато знайомих мені людей. Я маю з ними дружні стосунки або спільний досвід в реалізації різних ініціатив. Коли я запрошувала їх до участі у фільмі, то надсилала вичерпні листи з поясненням концепції циклу. Всі відреагували позитивно, чітко усвідомлюючи значущість цієї ідеї.

Який у вас запланований наступний проект?

Фінальний епізод "Останньої війни" розкриває, як українці стали рушійною силою у формуванні російської імперії, поступившись частинами своєї історії та ідентичності. Протягом століть вони намагалися звільнитися від тієї "монструозної істоти", яку самі ж і створили. У простих словах, суть цієї серії полягає в тому, що ми дали вам життя, і саме ми вас зрештою й знищимо.