журналіст, режисер документального кіно
Торік у лютому я повернувся працювати на національне телебачення. Працював у національному телемарафоні "Єдині новини". Свідомо не вказую, на якому саме телеканалі, бо, як сказала директорка медіа, де я працюю, після зауваження щодо змісту моїх дописів у фейсбуці, "ті, кому треба, знають і читають".
Суть не в назві телеканалу, а в способах, якими державні органи взаємодіють з українськими ЗМІ. Складається стійке враження, що хоч пані Мендель (згадуєте таку — прессекретарка президента Зеленського) вже пішла, її стиль комунікації залишився актуальним і досі.
Цей блог є голосом журналіста з понад тридцятирічним досвідом. Мова йде про "комунікаторів", які за останні шість років заполонили міністерства та агенції — осіб, які повинні представляти державу у взаємодії з медіа. Вони повинні бути містком між владою та суспільством. Проте реальність є зовсім інша.
Складається враження, що для державних службовців і їхніх пресслужб ЗМІ сприймаються як підрядники. Здається, що вони вважають: ми можемо надати інформацію, якщо нам буде до вподоби, а можемо й утриматися — це також наш вибір.
Що змінилося за останні шість років, що комунікатори почали ставитися до інформації як до власності? Попереднє узгодження запитів перед інтерв'ю стало звичайною практикою. Для журналістики це, безумовно, є абсурдом.
Мене вчили: не буває незручних чи неправильних запитань. Люди при владі повинні вміти відповідати навіть на найнезручніші. А тепер питати дозволено лише з пози "ку" -- ніби просиш милості. Запитання -- у богів.
Коли журналісти виступають проти подібних практик, вони часто отримують у відповідь образи, а іноді навіть погрози: "Ваш телеканал більше не отримає від нас коментарів".
Люди, які обіймають державні посади й отримують зарплату з наших податків, реагують на звичайне прохання про відкритість як на особисту образу. Міністри, заступники, керівники державних установ -- замість того, щоб відповідати суспільству, ховаються за стінами пресслужб і поводяться так, ніби журналісти їм щось винні.
До речі, щодо цензури. Чомусь для багатьох "комунікаційників" стало звичним вимагати від журналістів надсилати матеріали "на узгодження". Ніхто не заперечує проти воєнної цензури — це питання безпеки. Проте не варто використовувати війну як привід для контролю всього, що відбувається (з 2023 року інтерв'ю, згідно з законом, більше не є об'єктом авторського права і не підлягають затвердженню — прим. ред.).
Минулого року, під час запису інтерв'ю з керівником АРМА, мені однозначно повідомили: "Будь ласка, надішліть матеріали для узгодження".
Отримати коментар від колишнього Міністерства реінтеграції тимчасово окупованих територій (нині -- мін'єд) -- неможливо. Особливо за нинішнього керівництва. Це мій особистий досвід. І, звісно, на тлі корупційного скандалу, справи в НАБУ щодо міністра Чернишова, домовитися про те, щоб з'явився бодай в одному етері телемарафону -- не варто й очікувати.
Ще одне міністерство... Складається враження, що комунікаційників у державні установи відбирають за принципом зворотного відбору. Одна з представниць цього відомства так емоційно відреагувала на цілком звичайну бесіду з міністеркою, що після інтерв'ю, обурена, відправила листа зі скаргою: "Не мали права ставити додаткові запитання — це не було погоджено!".
Схоже, що Міністерство освіти та науки України не має жодної особи, яка б могла виступати на камеру. Всі коментарі надаються виключно у письмовій формі. За зв'язок відповідає аутсорсингова компанія, що робить всю ситуацію безжиттєвою.
Пресслужба Міністерства у справах ветеранів втручається в роботу журналістів, обмежуючи їх запитання та намагаючись вказувати, як правильно вести журналістику. Вони навіть висловлюють погрози, заявляючи: "Вашому медіа більше не надамо коментарів".
Я вже й не згадаю всі держструктури, які або відмовилися від інтерв'ю, або робили це з таким задоволенням, ніби зневажають саму потребу пояснювати суспільству свою роботу. І це стало тенденцією. З'явилося нове покоління комунікаційників -- а фактично й чиновників -- які не пам'ятають ні люстрацій, ні протестів, ні, схоже, навіть Конституції.
Складається враження, що сьогодні ставлення до влади або позитивне, або зовсім відсутнє. Чи може це бути наслідком вибору нових комунікаційних фахівців, які не вміють налагодити адекватний діалог із журналістами? Адже суть журналістики полягає в критичному аналізі. А представники влади повинні виступати слугами народу. І йдеться не лише про політичну партію.
І ще один момент. Помітили, що в телемарафоні "Єдині новини" вже давно не з'являються колишні міністри, їх заступники та справжні фахівці у своїх сферах? Схоже, що сучасні комунікаційні стратегії прагнуть донести до українців думку, що історія нашої країни почалася лише в травні 2019 року.
Колись, 11 років тому, в Москві, 2 березня 2014 року я вийшов на Манежну площу з протестом проти початку війни Росії проти України. Мене затримали, засудили, я залишився без роботи. За півтора року я переїхав в Україну.
Від минулого четверга я припинив співпрацю з марафоном "Єдині новини".
#Українці #Телебачення #Україна #Facebook #Росія #Корупція #Москва #Податок #Журналістика #Суспільство #Володимир Зеленський #Директор #Журналіст #Історія України #Документальний фільм #Президент (державна посада) #Блог #Міністерство освіти і науки України #Конституція України #Цензура #Боже. #Національне антикорупційне бюро України #Люстрація
