Позивний Флокі: "Дехто висловлював мені думку: "Ти справді збираєшся йти на війну, поки депутати та їхні діти залишаються вдома?"

Сьогодні Володимир очолює команду нічних бомберів 429-го окремого полку безпілотних систем. До початку повномасштабного вторгнення він не мав жодного стосунку до військової служби, адже працював актором у Київському академічному театрі ляльок. Він обрав собі позивний, що відображає його захоплення - Флокі, який є одним з персонажів популярного ірландсько-канадського серіалу "Вікінги".

Спочатку я розглядав варіант назватися Рагнаром, як той герой, але зрозумів, що це звучить занадто пафосно, - ділиться він. - Флокі, звісно, важливий персонаж, але він залишається в тіні. Це підходить мені! Я також хочу робити щось корисне, але без потреби в славі. До того ж, він був не лише мореходцем, а й майстром-суднобудівником, який першим відкрив Ісландію. І я теж мрію колись відкрити її для себе.

А чи подібні ви за своїми характерами?

Іноді я теж можу здаватися трохи дивним (усміхається. - О.М.). Особливо в колі близьких. Але якщо зі мною поспілкуватися, не знаючи мене, можна зробити висновок, що я, навпаки, більш стриманий і врівноважений. Справа в тому, що під час спілкування з людьми я зазвичай виконую роль спостерігача. Спочатку уважно спостерігаю за поведінкою людини, темами її розмови, її життям, щоб потім поступово налагоджувати контакт, немов тягнучи за собою невидимі ниточки зв'язку.

Чи вплинула ваша цивільна спеціальність на вашу адаптацію під час війни? Чула, що деякі актори знаходили втіху у своїх ролях, уявляючи себе персонажами кінематографа.

Так, це справді так. Я також звертав увагу на те, що взяв на себе нову роль. Для мене це не стало чимось надто тривожним. Я сприймав це як природний процес: попередня роль завершилася, тож тепер докладу всіх зусиль, щоб наступна виявилася успішною. Найважливіша мета, звісно, залишається незмінною: ми маємо завершити цю "виставу" нашою перемогою.

В цілому, моя професія сприяє тому, що мені легше налагоджувати зв'язки з людьми. Вміння знаходити спільну мову та спілкуватися допомагає прискорити робочі процеси та покращити взаєморозуміння.

Як командир, ви повинні усвідомлювати важливість ефективної комунікації з вашим підлеглим складом...

Отже, я недавно зайняв цю посаду. Мене призначили командиром, коли наш батальйон перетворився на полк. Я намагаюся впоратися зі своїми обов'язками. І, у певному сенсі, я порівнюю це з театром: я виступаю в ролі режисера нашої невеличкої команди. Наприклад, я не кажу хлопцям: "Підіть викопайте яму". Натомість, я беру лопату і пропоную: "Підемо разом викопаємо яму". Це стосується всього, що ми робимо, адже ми є колективом і маємо спільну мету.

- Намагаєтеся бути ближче до бійців?

- Саме так! Навіть коли вони мені жартома кажуть: "Пане командире, що будемо робити?", відказую: "Та заспокойтесь! Який командир?! У нас просто трошки різні посадові обов'язки і все. А загалом ми з вами "пливемо в одному човні"".

Проте, і ваша відповідальність також значно зросла.

- Звичайно! Тому що я тепер відповідаю не лише за себе, а ще і за своїх побратимів, які "пливуть зі мною в цьому човні".

Поділіться своєю історією про те, як ви опинилися на фронті?

Я не одразу вирішив приєднатися до армії. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я знаходився в Києві. Спершу мені здавалося, що все це – просто сон. Мій друг, також актор, розбудив мене, сказавши: "Прокидайся, війна почалася". Я не міг повірити і відповів: "Та ні!" Продовжував спати ще близько години (усміхається - О.М.). Потім, прокинувшись, почув гучні звуки вибухів. Вийшов на балкон і побачив, як люди в паніці вибігають з будинків, сідають у машини й мчать кудись. Задумався: може, всі вже знають щось важливе, а я залишився в невіданні?! Хоча напередодні вже говорили про скупчення військ і можливу загрозу великої війни. Я думав, що у XXI столітті такі речі неможливі, адже світ, здавалося, вже давно поділений. Як можна просто так напасти на іншу країну?! У моїй свідомості не вкладалося, що це дійсно може статися.

Так от тоді мама мені говорить, що дядя їхатиме машиною до Одеси (Володимир звідти родом. - О.М.) й забере мене. Я такий: "Та ні, як до Одеси?! Я читаю новини - росіяни уже під Києвом. Все, не треба нікуди їхати. Ворог вже "стукає у ворота". Потрібно щось робити, захищатися". Почав дивитися в бік ТрО. Розмірковував, куди йти, де брати зброю? Подивився, що роздають на Оболоні - можна туди. Я був готовий їхати, але написали дівчата, мої колеги з театру: "Ми вдвох. Нам страшно. Давайте зберемося і разом триматимемося". Ми зустрілися й компанією поїхали до Київської області в село на дачу. До речі, однією з цих дівчат була моя майбутня дружина. Тоді у нас з перших днів війни зародилося кохання. До того ми були колегами в театрі, друзями. Але якось саме так вирішила доля. У нас почалися стосунки. Я тоді не пішов до війська. А вже на початку березня, коли з'явилася інформація про Бучу, Ірпінь, зрозумів, що не можу сидіти просто так. Тож поїхав до Києва. Пішов до військкомату. Зранку відстояв чергу, підійшов до столу й кажу: "Добрий день! Хочу стати на облік по місцю проживання, адже прописка у мене в Одесі. Готовий доєднатися до ЗСУ". Мені відповідають: "Якщо прописані в Одесі, туди і їдьте!" Я набираю нашого режисера, якого одразу взяли до війська, питаю, куди він звертався? До військкомату Дніпровського району. Я туди. Там теж вже велика черга. Підходжу до військового: "А що треба зробити, щоб швидше доєднатися до Збройних Сил?". Він: "Так, дивись, чергу не стій, йди одразу роби флюорографію, аналіз крові. У четвер у нас буде ВЛК, приходь і тоді візьмемо". Спитав, чи я служив, і скільки мені років. На той момент мені було 24. Не служив. Він такий: "Тоді ні. Ти - призовник у мирний час". Що ж робити? Радить: "Можеш вибрати підрозділ, в якому захочеш служити, знайти їхню військову частину, піти туди і з ними укласти контракт, якщо їм підійдуть твої навички". Зрозумів. Йду додому й думаю: а що таке взагалі підрозділ?! Де його шукати?! (всміхається. - О.М.). Починаю гуглити. Як все складно! Потім думаю: а які в мене є корисні навички? Можу грати на сцені, співати, танцювати, жонглювати булавами. Тааак, корисних навичок для армії небагато (посміхається. - О.М.). І от як?! Прийду, скажу: "Добрий день, от я - актор. Беріть мене на контракт!" Добре, поки вивчу, що таке підрозділи, які вони бувають. І тут мені пропонують приєднатися до благодійної організації по розбору завалів у Бучі та Ірпені. О, поки хоча б так робитиму щось корисне.

Ми їздили на деокуповані території Київщини, допомагали, дивилися на ці жахливі наслідки, які росія уже тоді принесла українцям. Враховуючи, що театр не працював, роботи у нас не було. То ми з однодумцями-театралами паралельно почали грати для дітей з Київської області. Я так розмірковував: уже роблю щось корисне. Потім нас, всю молодь - акторів, режисерів, художників взагалі вигнали з театру. Напередодні повномасштабної війни туди прийшли новий директор і адміністрація. Тож влада в театрі теж була окупована. Директор сказав, що робитиме те, що захоче. Хто не з ним - до побачення. Усіх почистили, позвільняли. Ми продовжили грати для дітей, які пережили чимало жаху. Треба було бачити їхні очі... Але вони все одно були в захваті, сміялися, підбігали після вистави, обіймали нас, тримали за руки. Вони, дійсно, були вдячні. Як і їхні батьки. Я думав про те, що хоча б таким чином якось лікуватимемо цих діток. Так я знайшов, де можу бути корисним. Але знав, що рано чи пізно все одно піду воювати.

У 2023 році я вирішив зробити пропозицію своїй теперішній дружині, і ми стали подружжям. Після цього я знову почав замислюватися над тим, як можу бути корисним для армії. Я шукав можливості, чим би міг зайнятися. У той час різні військові підрозділи активно займалися набором нових кадрів. Одночасно в інформаційному просторі почали з'являтися повідомлення (можливо, це були інформаційні операції), в яких говорилося, що люди отримували призначення, але не потрапляли туди, куди планували. Звучали заклики на кшталт: "Не йдіть! Вас відправлять не туди!"

Вибір дався мені нелегко, адже спочатку моя мотивація була досить високою, але з появою різних новин вона почала знижуватися. Я задумався: можливо, я бачу ситуацію занадто оптимістично, а насправді справи не такі вже й добрі?! Декілька людей мені зауважували: "Ти справді плануєш йти на війну замість депутатів та їхніх нащадків?"

- Зараз теж можна почути такі слова ...

- Так! Нічого не змінилося. Але, знаєте, я тоді для себе знайшов відповідь. Подивився інтерв'ю одного з командирів "Азову", який сказав: "Я воюю не за Донбас чи дітей депутатів, а задля того, щоб до моєї родини ворог не дійшов". Мене це змотивувало. І коли знайомі запитували, навіщо я долучаюся до війська, відповідав, що йду за свою новостворену сім'ю і за майбутнє нашої країни. Мене хвилювало не те, ким саме я буду в армії. Для мене було важливо адекватне та досвідчене командування, яке цінує особовий склад і знається на своїй справі. Тобто таке, з яким би я відчував себе впевнено, був корисним і йшов до спільної мети. Почав шукати серед друзів. Паралельно пройшов курс по інженерії FPV, купив паяльник, вдома трошки паяв, скачав на ноутбук симулятор, придбав пульт, щоб літати. Вчився, щоб були хоча б ці навички. Може, знадобляться, якщо візьмуть пілотом.

Дружина згадала про нашого колегу з іншого театру, який теж якраз пішов служити. Дізналася, що доєднався до "АХІЛЛЕСу" (429-й окремий полк донедавна був батальйоном ударних безпілотних авіаційних комплексів "АХІЛЛЕС" 92-ї ОШБр. - О.М.). Розказав, що йому дуже подобається і не жалкує про свій вибір. Тут я ще потрапляю на рекламу цього підрозділу. Подав анкету. Мені відповіли. Пройшов співбесіду. Потім поспілкувався із командиром ще на той час ударної роти Бандерасом https://censor.net/ua/resonance/3492967/pozyvnyyi_banderas. Мені сказали, що вакансії FPV-пілотів можуть бути зайняті. Запитали, чи не проти я стати пілотом бомбера? Я: взагалі без питань! Займатимуся тим, чим можу бути корисним.

- Але ж ви не знали, що таке бомбери, так?

Ні, тоді мені надали певні роз'яснення. Проте зазначили: "Це тільки попередні дані. Можливо, зрештою ви будете літати на FPV". Я успішно пройшов курс БЗВП. Наше навчання було неймовірним, адже з нами працювали досвідчені бойові інструктори. Я так активно вбирав знання, що отримав подяку за виявлений патріотизм і високі показники. Це було дуже приємно, і я відчував, що рухаюсь у правильному напрямку. Мені надали відмінне ставлення. Потім я продовжив навчання в "АХІЛЛЕСі". Мені повідомили, що я все ж займатимуся бомбардувальниками. Літав на полігоні, і, загалом, у мене все виходило. Згодом мене включили до складу розрахунку і сказали, що вже незабаром вирушу з цими хлопцями на бойові завдання. Лише за три дні я відправився туди. Коли прибув, ситуація була напруженою. Але я знову налаштувався: курсантське життя закінчилося, тепер на порядку денному справжні бойові умови. Слід було вже прислухатися до неба, до свисту і звуків, що доносяться звідусіль, і бути максимально обережним.

Яким чином пройшов ваш перший бойовий виїзд?

Руки тремтіли (усміхається. - О.М.). Я відчував величезну відповідальність. Розумів, що від мого вильоту залежить все: чи повернеться літак, чи буде виконане завдання. Тому руки дійсно тремтіли, а на лобі з’являвся легкий піт. Постійно думав: аби все пройшло гладко, аби не підвести нікого, аби здійснити політ і виконати бойове завдання. Трохи було хвилююче. Але з кожним новим вильотом, з другим, третьим, досвід накопичувався, і почувався впевненіше. Я почав розуміти літак, адже не він керує мною, а я ним.

- Які переваги у нічного бомбера? Пам'ятаю, рік тому ваші колеги розказували мені, що росіяни його називають "Баба Яга" й дуже бояться.

Спочатку люди були налякані, коли ці бомбардувальники тільки з'явилися. Вони не могли зрозуміти, що це за велике, гудяче чудовисько, яке ще й щось скидає з висоти. Це справді насторожувало! Але з часом страх зменшився. Тепер вони вже не так боязко ставляться до "Бабусі Яги". Навпаки, деякі навіть починають полювання на неї, намагаються збити. Проте все залежить від підготовленості тих, над ким пролітають. Іноді піхота, яка отримує наказ на наступ, просто панікує і не знає, куди бігти і що робити. Вони можуть і не відкривати вогонь по літаку. Але є й такі, хто знає, як реагувати. Ці вже не так бояться.

Проте на нашій ділянці фронту я помітив, що вночі російські війська вже не діють так активно, як раніше. Були часи, коли ми могли спокійно полювати, зупиняти та контролювати їх пересування. Зараз же вони стали значно обережнішими. Добре усвідомлюють, що "Баба Яга" веде за ними нагляд. Іноді трапляються випадки, коли вони заблукають, але таких ситуацій стало менше. Раніше ми спостерігали спроби нічних атак великими групами, але ми вміло зупиняли ці дії. Тепер вони частіше намагаються штурмувати вранці. Проте й тут наші літаки виконують свою роботу, адже бомбардувальники мінують шляхи ворожої техніки. Це суттєво ускладнює їх штурмові дії або, принаймні, сповільнює їх просування. А далі вже FPV дрони беруться за цю техніку.

Доставка гуманітарних вантажів для наших хлопців на передовій є надзвичайно важливим завданням. Іноді виникають ситуації, коли логістично неможливо доставити навіть найнеобхідніше — воду, їжу або медикаменти. Якщо нам вдається це зробити, навіть без активних дій проти ворога, ми все ж можемо вважати ніч успішною. Хочеться зробити все можливе, щоб наші хлопці на першій лінії фронту не відчували на собі тиску ворога. Тому ми працюємо над усіма напрямками: мінуванням, ураженням цілей і наданням допомоги.

- А чим по вас ворог працює вночі?

- У них нічні FPV. Полюють і за технікою, і за особовим складом. Таких великих бортів, як у нас, вони не мають. Але є FPV, зроблені під бомбери. Тому теж можуть щось скидати.

- Військові часто повторюють, що останнім часом збільшилася кількість ворожих БПЛА...

Дійсно, кількість збільшилася. Схоже, привезли нові дрони. Раніше ми могли легко визначити, чиє FPV перебуває в небі. Тепер літають як наші, так і ворожі. До речі, їхня дальність вже вражає. Вони здатні охоплювати всю лінію фронту і завдавати шкоди логістичним маршрутам.

Чи маєте ви відчуття, що стали основною метою для супротивника?

- Звичайно! Це є. Тому намагаємося максимально маскуватися, залишати за собою менше слідів, щоб нас не засікли, і обмежувати своє пересування. Якщо екіпаж виявлять, доведеться міняти позицію, бо туди почне летіти просто все!

- Ваш командир Юрій Федоренко нещодавно розповідав, що у вас кожен оператор БПЛА повинен вміти користуватися стрілецькою зброєю, тому що лінія бойового зіткнення динамічно змінюється. Ви проходили навчання, тож стріляєте. Ви виходите на позиції зі зброєю, правильно?

Звичайно! Під час виїзду кожен боєць обов'язково повинен мати при собі свою видану зброю. Вона повинна бути належним чином пристріляна, адже, як зазначив командир, фронт є динамічним, і ми не перебуваємо в далеко віддаленому тилу, де могли б обходитися без зброї та бронежилетів, спокійно спостерігаючи за ситуацією. Ми знаходимося достатньо близько до лінії фронту, щоб у разі потреби бути готовими до відбиття атаки.

До речі, чи мали ви коли-небудь досвід участі у стрілецьких змаганнях?

- Ні, але був такий ризик. Стався прорив, однак екіпаж успішно відбив атаку своїми засобами.

- А бувають батли в повітрі?

- Таке відбувається дедалі частіше. Як наші намагаються покращувати ці методи, так і ворог - пробує скидати сітки, якісь системи.

Знаєте, ми цінуємо свої дрони. А русаки, коли бачать "Бабу Ягу", не шкодують навіть "Мавіків", щоб спробувати її протаранити. У нас бували такі випадки: ми летимо, бачимо ворожий "Мавік", який просто розлітається об наш борт. Збити нас не вдалося. Але, як я сказав, кидають сітки. Також полюють за допомогою FPV. Такі батли бувають.

Погода має суттєвий вплив на роботу дронів. На даний момент вона зазнає змін (говоримо про 25 квітня. - О.М.). Вам, напевно, стало значно простіше, коли немає снігових покривів і сильних поривів вітру, вірно?

- В принципі, так. Інтенсивність польотів нижча у сильний сніг чи дощ. Нинішня погода, звичайно, для нас є ідеальними умовами. Але так само ж і для ворога. Тут ми на рівних. Можливо, за поганих погодних умов ми навіть трошки виграємо, тому що FPV не може летіти в туман чи дощ, а у бомберів така можливість є. Тобто нам якась мінімальна вологість все ж таки на руку, бо ми виграємо.

Ви берете участь у бойових діях на Харківщині. Як би ви охарактеризували поточну ситуацію в цьому регіоні?

Як зазначають відомі особистості, ситуація під контролем. На нашій ділянці фронту наразі ми успішно зупиняємо атаки техніки та наступи противника. Спроби відбуваються практично щодня. Іноді ворог намагається просуватися невеликими групами. Проте не буває й дня, коли фронт залишався б без руху. Постійно відбуваються спроби противника прорватися далі.

Сьогодні основною темою обговорення є потенційне перемир'я. Які у вас думки з цього приводу?

- Зараз події настільки динамічні, що я навіть не встигаю за ними слідкувати. Це все обговорюється, але бойові дії тривають. Ворог наступає. Наша задача - його зупиняти. Оце першочергове. А що далі... Знаєте, я не вірю у перемир'я з тими, хто століттями намагався стерти все українське: мову, культуру, письменництво - акторів, режисерів, композиторів. У росіян ця безпідставна ненависть вже в крові. Не думаю, що перемир'я реальне. Навіть якщо якимось чином під тиском Америки чи ще когось це станеться, їхніх планів це ніяк не змінить. Вони залишаться такими ж - так само хотітимуть знищити Україну. Може, до реалізації цих задумів вони повернуться за три роки чи за п'ять. Можливо, за допомогою якихось інших методів. Наприклад, через інші країни. Але поки ця імперія не розвалиться, доти й триватиме ця війна. Хочеться вірити, що європейські країни зараз уже розуміють, наскільки все серйозно і вчинятимуть якісь дії. Тобто не відвернуться.

Поки я вам так скажу: те, що відбувається в світі, ніяк не впливає на фронт. Війна, як була, так і триває. Ворог, як наступав, так і продовжує це робити.

Ми розпочали нашу бесіду з вашої професії, і так само її завершимо. Чи плануєте ви після війни повернутися до акторської діяльності? Чи маєте уявлення, де будете?

- Коли я про це розмірковую, мені трошки стає страшно (посміхається. - О.М.). Тоді думаю: так, незрозуміло, коли це станеться. Це невідомість. По суті, повертатися мені нікуди. Із театру, де я працював п'ять років, нас виперли. Та й взагалі не знаю, як бути з акторською професією. Чи залишаться у мене відповідні навички? Бо я ж не граю на сцені.

Дивіться, спортсмен постійно займається, тренується, тримає тіло в тонусі. Так само і актор. Якщо не присвячувати себе акторству, втрачається органіка. У мене взагалі зараз таке відчуття, що все це залишилося в минулому житті. Після війни хотілося б створити вже щось своє. Можливо, це буде якийсь театральний проєкт. Зокрема із залученням військових, які так само не матимуть куди повертатися, щоб допомогти їм адаптуватися в цивільному житті. Але поки, як казав Тарас Білка: "Нам своє робити".