Приниження, допити, відмови: як проходить процес фільтрації в аеропорту Шереметьєво та чому українців масово не пропускають до окупованих територій.

Українці у "Шереметьєво" Фото: соцмережі

Більшає українців, яким Росія відмовляє в можливості приїхати до їхніх рідних міст, які окупувала. Меншає тих, хто готовий розповісти про свій досвід візиту до аеропорту Шереметьєво. Хтось із страху, хтось із сорому.

Що робити тим, хто втік від російських військ під час штурму чи блокади населених пунктів? Як зберегти своє майно, яке людина накопичувала все життя, якщо, дивом, воно вціліло попри жорстокі обстріли та бомбардування? Як надати підтримку родичам і друзям, які з різних причин залишилися в окупованих територіях? Як, зрештою, достойно поховати близьких, які загинули внаслідок бойових дій і, в кращому випадку, були поховані на швидку руку в саду або на дитячому майданчику? Всі ці питання не дають спокою людям, які були змушені залишити свої домівки через агресію РФ. Деякі з них впевнені, що спроба повернутися на окуповану територію загрожує їхньому життю, тоді як інші вважають, що як звичайні цивільні мають законне право перетнути кордон з країною-агресором, щоб повернутися до своїх міст і сіл.

З початку масштабної агресії українці намагалися втекти з окупованих територій до вільних регіонів України та до країн Європейського Союзу, використовуючи різні шляхи, які з часом ставали все менш доступними. Чимало людей знайшло порятунок через пункт перетину в селі Василівка Запорізької області, який був закритий у січні 2023 року. У Сумській області функціонував пункт пропуску з Росії - Колотилівка-Покровка, але через бойові дії в серпні 2024 року його діяльність також була припинена. До жовтня 2023 року багато людей ще могли користуватися можливістю перетворення через латвійсько-російський кордон у двох пунктах пропуску "Педедзе" та "Лудонка". Проте незабаром і ці пункти були закриті.

Аеропорт "Шереметьєво". Фото з соцмереж

З 16 жовтня 2023 року українцям стало надзвичайно складно не лише покинути територію Росії, але й повернутися туди з "третіх країн", щоб дістатися своїх окупованих міст і сіл. Адже з того часу московський аеропорт Шереметьєво перетворився на єдину вузьку та тернисту артерію, через яку українці можуть намагатися пройти.

Процеси, які чекають на людей при виході з літаків, вже давно стали звичними: тимчасове вилучення закордонного українського паспорта, заповнення міграційної анкети та підписання бланка про добровільну згоду з діями, які виконують співробітники ФСБ. Після цього слідують години очікування та сувора фільтрація, що включає ретельну перевірку всіх електронних пристроїв, зняття відбитків пальців і долонь, фотозйомку в профіль та анфас, а також детальну розмову з представниками спецслужб.

Кожен, хто має намір пройти цю фільтрацію, повинен бути готовим до декількох дуже неприємних речей.

Дійсність така, що багато людей, навіть з щирими проросійськими поглядами, випробування не проходять. Бо чим менше "аборигенів" на захопленій землі, тим загарбникам спокійніше інтегрувати її в РФ. Як коментують спостерігачі та правозахисники, росіяни вважають, що за три роки так званої "СВО" всі більше-менш лояльні до їхньої країни українці вже повернулися в окупацію, а ті, що намагаються це зробити зараз, або непотрібний баласт, або приховані вороги.

"Відверто кажучи, у свої 66 років мені вже не важливо, які кольори прапорів розвиваються на вулицях мого рідного міста, -- ділиться Валентина Олександрівна з Волновахи. -- Я страждаю від безлічі хвороб, втомилася від життєвих труднощів за кордоном і прагну повернутися додому, навіть якщо там панує безлад. Але мене не відпускають. Кажуть: 'Де ви провели ці три роки, туди і їдьте. Вам не місце в Росії', і поставили штамп про заборону в'їзду до завершення спеціальної військової операції."

Сьогодні Оксана Міщенко, представниця російської прикордонної служби, в одному з репортажів на пропагандистському телебаченні заявила, що з 16 жовтня 2023 року в аеропорт "Шереметьєво" прибули більше 135 тисяч українців. За її словами, близько 22% з них, що складає приблизно 30 тисяч осіб, не були допущені до Росії. Причиною цього стали "компрометуючі дані", які вказують на їхню можливу причетність до іноземних розвідувальних служб, а також їхня особиста діяльність, спрямована на підрив репутації політичного керівництва та збройних сил РФ.

Відповідно до інформації з груп, де люди обговорюють авіаперельоти та подорожі, а також згідно з відгуками тих, хто пройшов процедуру фільтрації, фактичний відсоток українських громадян, яких не допустили до виїзду та депортували, значно перевищує офіційно оголошені дані.

Зображення з відео

На перший погляд спокійний і стриманий Борис Сергійович, який у березні 2022 року разом із дружиною зміг покинути Маріуполь, відчував значний страх перед поверненням до рідного міста. Провівши більше року за кордоном, він усвідомлював, що цей момент неминучий: на його малій батьківщині залишилися старенькі і хворі батьки, а також брат із сім’єю. Вперше він вирушив у подорож у лютому 2023 року, коли його 84-річна мати боролася з онкологічним захворюванням. Він дуже переживав, що не встигне провести з нею хоча б трохи часу, тримаючи за руку та згадуючи спільні моменти з життя. Тому все, що відбувалося в аеропорту Шереметьєво після приземлення його літака зі Стамбула, здавалося Борису Сергійовичу чимось нереальним. Близько 21:00 усіх пасажирів доставили до терміналу. Громадян Росії та Білорусі відокремили в одну чергу, а іноземців – в іншу. На первинному прикордонному контролі ставили питання про мету поїздки та місце відбуття. Далі ж слідували години очікування серед людей з напруженими обличчями та тривожними поглядами.

На неприємні процедури, такі як здача відбитків пальців або перевірка гаджетів, Борис Сергійович завжди реагував спокійно, оскільки ніколи не вступав у суперечки з представниками влади, незалежно від того, якою вона була. Проте тривала розмова з агентом ФСБ значно його виснажила, адже той безперервно ставив питання, на які вже були отримані відповіді, але продовжував "крутити гайки" в його свідомості.

Борис Сергійович так і не поділився з кимось, про що йшлося насправді. Навіть його дружина не дізналася правди. Він лише зауважив: "Не став запитань, я впевнений, що ти не змогла б це витримати".

Проте цього разу йому пощастило — пропуск на територію Росії отримав без проблем, а далі, спочатку подорожуючи потягом, а потім автобусом, добрався до рідного міста. Він провів майже місяць поруч з матір'ю, але коли вона пішла з життя, він поховав її і вирушив назад.

Однак через кілька місяців на межі життя і смерті опинився й батько, і, на жаль, Борис Сергійович не зміг його відвідати. У Шереметьєво контроль став ще більш жорстким, і з незрозумілих причин чоловіка не пропустили, позначивши його статусом "до завершення Спеціальної військової операції". Лишень варто зазначити, що він безрезультатно витратив понад 20 тисяч гривень на подорож до Стамбула, а потім до Москви (для пенсіонера ВПО це значна сума), і зрештою повернувся додому зовсім спустошений.

В підсумку батько помер і був похований без нього. А через пів року агресивна форма онкології забрала й брата. Горюючи за близькими, Борис Сергійович живе надією, що зможе по закінченню війни провідати хоча б їхні могили.

42-річна Аліна, яка до початку війни проживала зі своєю родиною в одному з селищ поблизу Азовського моря, намагається часто відвідувати своїх батьків. Вони вирішили не залишати свою рідну домівку і не шукати притулку за кордоном, тому між поколіннями виникла географічна відстань, що перевищує тисячу кілометрів.

Вперше я потрапила на окуповану територію через пункт пропуску "Верхній Ларс", що розташований на кордоні між Росією та Грузією. Туди нас привіз перевізник, якого ми зустріли на парковці в аеропорту Тбілісі. Я вирушила в цю подорож сама, без дітей, адже дуже хотіла встигнути на день народження мого улюбленого батька. На контрольному пункті нам довелося довго чекати на фільтрацію, і ми страшенно втомилися, адже не було навіть де присісти. У нашому мікроавтобусі опинилися чудові люди, які швидко знайшли спільну мову. Навіть бабуся в інвалідному візку терпляче чекала на мене чотири з половиною години! Тим часом російські прикордонники жорстко допитували, оскільки знайшли в моєму списку контактів ім’я, яке не сподобалося, мабуть, одному з них, адже до війни я працювала на залізниці. І коли нарешті мене відпустили, я пережила нервовий зрив: сльози просто потекли, і я не могла їх зупинити, адже страшенно боялася, що не зможу далі проїхати і не зустрінуся зі своїми близькими.

Протягом року Аліна змушена була повернутися до свого окупованого дому, використовуючи аеропорт Шереметьєво, куди вона прилетіла зі Стамбула, наважившись взяти з собою чотирьох дітей. І знову її старі робочі зв'язки в телефоні виявилися ненадійними.

Вони витягли всі мої контакти, роздрукували їх, і один з працівників ФСБ каже мені: "У вас дуже багато заборонених контактів. Я можу без жодної перевірки відправити вас назад, але ви з дітьми. Тож я назвемо контакт, а ви чесно розкажете, звідки він". Врешті-решт, я пройшла цю перевірку, але усвідомлюю, що мені просто пощастило. Мабуть, я потрапила на якусь незвичайну та добру зміну. Чула про безліч випадків, коли людей не пропускали на кордоні навіть за менші порушення, або ж дітей пропускали, а батьків - ні. Не знаю, що робити далі. Мене лякає думка, що незабаром стане зовсім неможливо відвідувати батьків.

Тема поїздок додому -- одна із найболючіших для внутрішніх переселенців та біженців за кордон. Одна з причин -- доля нерухомого майна. Щасливці, які з цією проблемою не стикнулися, не повірять, що люди, у яких житло вціліло, іноді заздрять тим, у кого від нього навіть камінчика не залишилось. Дивно? Ні! Бо як би не було гірко знати, що твоє сімейне гніздечко знищене, ще важче прийняти, що в твою вцілілу квартиру вселилися чужі і, скоріше за все, ворожі люди, які будуть відпочивати на твоєму дивані, викинуть на смітник дорогі тобі світлини та дитяче ліжечко, де колись солодко сопіла кохана малеча.

Щоб захистити своє житло від можливого захоплення, багато людей готові йти на ризик і тимчасово виїздити в окуповані території для оформлення прав власності відповідно до російських законів. Чимало з них сподіваються в майбутньому продати цю нерухомість, щоб придбати іншу на території, що контролюється Україною.

Проте ці наміри зовсім не до вподоби загарбникам. По-перше, покинуте біженцями житло є відмінним джерелом для корупційних схем і особистого збагачення тих, хто має зв'язки з владою. Крім того, це майно можна конфіскувати на користь держави, а потім розподілити серед чиновників, силових структур, переселенців з Росії та деяких місцевих жителів, які залишилися без домівок.

"Якщо під час допиту ви зізнаєтеся, що ваша головна мета повернення в Росію - це оформлення квартири, то вас не пропустять. Вам можуть сказати, щоб ви поверталися назад, або взагалі не дадуть жодних пояснень", - ділилася своїм досвідом Тетяна Петрівна, яка вже не раз перетинала кордон у обох напрямках і має репутацію експертки у цих питаннях.

Не дуже охоче пускають "на територію РФ" і тих, кого за віком підозрюють у намірі оформити російську пенсію.

"Одна старша жінка, моя сусідка, разом із чоловіком намагалася дістатися Луганської області. У них там є маленький будиночок, в якому вони мріяли провести свої останні роки. -- Розповідає Ольга Тимофіївна з Алчевського району. -- Жінку пропустили, а її 87-річного чоловіка – ні, і я навіть не уявляю, що з ними сталося далі."

До речі, відмова у в'їзді літнім людям -- це вже навіть тренд, про який переселенці з сумом розповідають одне одному та діляться у відповідних чатах.

"В Шереметьєво мою знайому пропустили, а жінку -- інваліда 2-ї групи, з якою та їхала -- ні. Процедура перевірки для обох була дуже довгою".

"Близько року тому з нашого дому виїжджали мати з сином. Стареньку жінку пропустили, а ось її сина — ні, і таким чином їхній зв'язок було втрачено."

Моя сваха щойно повернулася з аеропорту Шереметьєво. Її не пропустили, і вона залишилася без грошей та часу. Сльози на її очах, і вона говорить: "Це таке ганебне відчуття!"

Сестра з дочкою зовсім нещодавно повернулися з невдалої подорожі. Вони вирушили через Польщу до Білорусі, звідки планували вилетіти до Шереметьєво. Але на пункті контролю їх не пропустили, пояснивши, що можливість перетину кордону з'явиться лише після завершення СВО. Тож їх посадили на літак назад до Білорусі, і тільки там повернули паспорти. Далі їм довелося самостійно шукати шлях до України.

З часом ситуація стає дедалі складнішою. Інформації про те, скільки українців проходять через аеропорт Шереметьєво, а скільки з них не допускаються до країни, немає в публічному доступі. Проте відомо, що у 2023 році Федеральна служба безпеки Російської Федерації почала активно накладати заборони на в'їзд для українців на термін від 20 до 50 років. Також слід врахувати, що у випадку відмови повторна спроба в'їзду може призвести до ще суворіших наслідків, включаючи можливість отримання заборони на 50 років.

Подружжю айтішників з Маріуполя Вероніці та Валерію, які намагалися з маленьким сином відвідати рідне місто, взагалі винесли вердикт, що вони нібито загрожують національній безпеці Росії. Перш ніж відправити їх звідки приїхали, у всіх трьох, як у відмовників взяли зразки ДНК.

Подружжя в смутку, скаржаться, що їхні друзі вже давно повернулися додому, але їм навіть не дозволили відвідати їх:

Принципи, за якими людям відмовляють, є надзвичайно неясними. Відомо, що ФСБ проводить відбір українців, оцінюючи їхню лояльність до Росії. Проте ми зовсім не висловлювали своїх політичних переконань. Хоча утриматися від емоцій було складно, адже ми були свідками того, як на початку березня 2022 року, після "дружнього візиту" російського літака, згорів наш улюблений торговельний і розважальний центр Порт-сіті, а також багато житлових будинків у нашому районі.

Тема подорожей та те, що чекає на кожного, хто намагається пройти через вузьку хвіртку в Шереметьєво, час від часу обговорюється в різних куточках, де зустрічаються переселенці.

Чоловікові, як виявилось, хрещена легко вийшла з ситуації в Шереметьєво. Чому так? Вона виглядає настільки заплутано, що навіть не хочу питати. -- Розповідає одна жінка іншій в центрі "ЯМаріуполь", потайки ховаючи в сумку коробку з гуманітарною допомогою. -- На мою думку, є два типи людей, які проїхали: одні залишаться там назавжди, інші ж, отримавши паспорт з куркою на обкладинці, будуть регулярно навідувати родичів і точно не бажають про це говорити.

"У нашому гуртожитку також є люди, які пробували вирушити до окупованих регіонів. -- Відповідає інша. -- Проте обговорювати це не хочуть. Ті, хто повернувся, мовчать, адже їм неприємно згадувати про пережитий тиск і приниження. А ті, хто планує знову спробувати, остерігаються, що такі розмови можуть зашкодити їм."

Молода Оленка, яка отримала український паспорт у період повномасштабної війни, а потім два роки провела з батьками в німецькому Штутгарті, не може зрозуміти своїх старших родичів, що прагнуть повернутися на батьківщину.