Українське Радіо стало колискою для багатьох знакових проєктів і навіть окремих жанрів, надавши можливості для кар'єрного зростання сотням відомих журналістів. Проте існують програми, які здобули таку популярність, що самі стали символами Українського Радіо, залучаючи нових слухачів. Можна згадати більше десятка таких програм, кожна з яких відіграла ключову роль у свій час. У цьому епізоді ми зосередимося на трьох з них, щоб розповісти їхню історію більш детально.
Радіодиктант національної єдності
Почнемо з справді легендарного проєкту, що вже протягом 25 років об'єднує українців по всьому світу, щороку викликаючи хвилю емоцій, обговорень і мемів. Це — Радіодиктант національної єдності.
Юлія Шелудько виконує роль координатора проєкту "Радіодиктант національної єдності".
"Українське Радіо в 2000-му році започаткувало "Радіодиктант національної єдності". Тоді команда українського радіо повернулася з закордонної поїздки, і от у них народилась така ідея: зробити таку об'єднавчу акцію. І що цікаво, писали тоді навесні. Написали люди радіодиктант, проте, мабуть, неправильно розчули правила - і все літо надсилали роботи. Тобто Українське Радіо отримувало роботи аж до осені, і переможців оголосили аж восени, там була дуже велика кількість переможців, але й учасників було багато".
Існує ще одне пояснення великої кількості переможців. Спочатку для радіодиктанту не створювали спеціальних текстів. Використовували вже існуючі диктанти з підручників, які кожен міг знайти та переписати. Хоча перевірка знань учасників ніколи не була основною метою акції. Головною метою залишалося об'єднання українців навколо рідної мови та її популяризація. З часом радіодиктант перетворився на подію національного рівня, яка стала відомою та очікуваною для мільйонів людей.
Юлія Шелудько виконує роль координатора проєкту "Радіодиктант національної єдності".
Університети, цілі кафедри, школи та офісні працівники вже висловлювали свої думки з цього приводу. А в 2018 році акція почала транслюватися на телебаченні та цифрових платформах. Однак справжнє нововведення настало в 2020 році. Тоді вперше запросили спеціальну особу для створення оригінального тексту, а також окрему людину для його читання. Це сталося вперше за всі попередні роки, коли обидві ролі виконували різні особи. Більше того, текст створювався не маловідомими авторами, а відомими особистостями, яких шанують і люблять люди. Цю чудову традицію започаткував Іван Малкович у 2020 році, написавши свій твір, який прочитала Рима Зюбіна.
Текст радіодиктанту готується з великою ретельністю, часто протягом тижнів або навіть місяців. Над його створенням працює команда авторів під керівництвом професорки Лариси Масенко. Зміст залишається в строгій таємниці до моменту його публікації. Тільки обмежена кількість осіб має можливість ознайомитися з текстом перед його озвученням в ефірі. Завдяки цьому, кожен новий диктант перетворюється на унікальну подію, яка привертає увагу та стає джерелом безлічі мемів.
Юлія Шелудько виконує роль координатора проєкту "Радіодиктант національної єдності".
"Я люблю потім дивитися ці меми, розглядати, намагаюсь собі зберігати, прямо цілу папочку збираю таку. Найцікавіший мем для мене був з Юрієм Андруховичем пов'язаний, тому що у 2021-му році Андрухович написав текст і сам його читав. І от була неймовірно велика кількість мемів про те, як швидко він прочитав. Були картинки, на яких порівнювали гіперзвукові ракети, літаки, швидкість світла, але найшвидший у цьому рейтингу був Юрій Андрухович. Були картинки там, де дружина, каже чоловікові: ну не засмучуйся, що так швидко, Андрухович однак швидший за тебе. Потім були різні меми сумні, тому що коли, наприклад, у 2022-му році Ірина Цілик написала свій текст радіодиктанту про мій дім, про людину, яка подорожує, і фактично дім носить з собою, як той равлик на спині. І один із мемів був такий: батько запитує сина: сину, чому в тебе червоні очі? Син каже: тато, я курив траву. Батько каже: не бреши мені, ти плакав, коли писав диктант національної єдності. Це теж смішний мем. Але насправді в той день, коли радіодиктант писали, в той момент, коли читала його Ада Миколаївна Роговцева, Роман Коляда, який був тоді ведучим, не стримався в прямому ефірі і заплакав, тому що це був тільки перший рік повномасштабного вторгнення, перший рік війни, і якраз йому додому теж прилетіло, в нього вибило шибки, і було страшно, і була руйнація, і от коли він слухав ці моменти в тексті, то він не стримав сльозу".
Протягом кількох останніх років "радіодиктант" на День української писемності та мови залишається найбільш запитуваним терміном у українському сегменті пошуковика Google. Після завершення заходу слухачі надсилають на адресу Українського Радіо десятки тисяч листів.
Юлія Шелудько виконує роль координатора проєкту "Радіодиктант національної єдності".
Особливо вражають листи, коли люди не лише надсилають текст радіодиктанту, але й діляться своїми історіями. Іноді вони навіть пишуть цілу біографію: описують своє життя, роботу, любовні стосунки, створення родини, і як все це відбувалося разом з Українським Радіо. Вони слухали і писали радіодиктант. Минулого року одна молода жінка поділилася зворушливою історією: колись, будучи школяркою, вона сприймала написання радіодиктанту як справжнє свято. Це було спільне заняття з мамою. Пройшло багато років, і тепер її мама вже літня і має проблеми зі здоров'ям. Жінка стала дорослою, почала працювати і приймати важливі рішення у своїй родині, але коли настав час радіодиктанту, вона допомагала мамі, і вони знову разом намагалися написати цей текст. Вона усвідомила, яке важливе місце займає ця традиція в їхньому житті і як багато спогадів вона створила.
"Зерновой колос"
Програма "Зерновой колос" в ефірі Українського Радіо вже 60 років, це рекорд. Для того, щоб зрозуміти, чому вона була настільки революційною свого часу, потрібно уявити, в яких умовах у радянській Україні жили селяни. Роки НЕПу і відносної свободи швидко минули. На зміну їм вже наприкінці 20-х прийшла колективізація. Радянська влада з самого початку скасувала паспортну систему, яка діяла у Російській імперії. І в перші роки це виглядало цілком прогресивним і демократичним кроком, але згодом призвело до безправності і закріпачення селян. Більшовики швидко зрозуміли, що якось обліковувати громадян все-таки треба. І тоді запровадили трудові книжки, які фактично заміняли паспорт для працівників підприємств. 1925-го року запровадили інститут прописки, який прив'язував громадян до місця проживання. Паспорти в СРСР повертають лише 1932-го року, у розпал Голодомору-геноциду. І це не випадковий збіг. За офіційними даними, від 13 до 20 мільйонів людей в СРСР у цей період покидають свої домівки, значна частина з них - це українські селяни, яким пощастило втекти від голоду. Такі справи зовсім не влаштовують московську владу, тож у Союзі терміново запроваджують паспорти. Але видають їх тільки мешканцям міст. Селяни ж знову стають кріпаками. Виїхати за межі села вони не можуть без спеціальної довідки від колгоспу. Такий же по суті рабовласницький режим зберігається і після війни: і в 40-х, і в 50-х, і в 60-х роках. З часом, хлопці могли отримати паспорт, відслуживши в армії, а дівчата - якщо виходили заміж за міського. Це був шанс, яким користувалися, аби виїхати із села. Розуміючи це, 1958-го року Міністерство внутрішніх справ СРСР видало закрите розпорядження: не допускати направлення непаспортизованих селян на сезонні роботи за межі області.
Більше того, до 1964 року селяни не мали доступу до пенсійних виплат з держави. Насправді, їхнє матеріальне забезпечення в старшому віці покладалося на колгоспи. Однак, у дійсності, це забезпечення було надзвичайно нерівномірним і залежало від фінансового стану конкретного колгоспу. Більшість із них, як можна легко здогадатися, переживали фінансові труднощі. Лише в липні 1964 року був прийнятий закон, що надавав всім селянам державні пенсії, які становили... всього 8 рублів на місяць.
Селяни досі залишалися без паспортів. Лише в 1974 році було ухвалено законодавчі зміни, які зрівняли права жителів міст і сіл, але ці нововведення почали діяти лише з 1976 року. На цьому тлі, у 1964 році, на Українському Радіо з’явилася перша програма, присвячена селянам – для абсолютно безправної та закріпаченої в колгоспах частини населення.
Віктор Пасак - це журналіст, який працював на Українському Радіо в шістдесятих роках, а з початку дев’яностих обіймав посаду генерального директора цього радіо.
"Був відділ сільського господарства, де були потужні аграрники-журналісти. Був Володимир Киванашвілі, який був редактором дивізійної газети на фронті. Євдокія Болюта була редактором суботнього радіожурналу "Зерновой колос". У цьому відділі сільського господарства був радіожурнал "Зерновой колос". Там були картинки про хліборобів, такі приємні замальовки і все. І туди потрапити зі своїм матеріалом було дуже важко. По нашим програмам ЦК партії приймали постанови. "Схвалити досвід такий-то, такий-то, такий-то" -- це було в історії несподівано. Вперше".
Невдовзі виникла ініціатива журналістів розширити мовлення. І так радіожурнал став радіостанцією.
Володимир Пищик - репортер Українського Радіо, який почав свою професійну діяльність у 1980 році.
"Я знайшов наказ із архіву голови державного комітету Ради міністрів УРСР по радіомовленню, телебаченню. Це листопад 1966-го року. "Два роки тому сільськогосподарська редакція громадського-політичного мовлення створила радіожурнал "Зерновой колос". За цей час вийшло в ефір 100 номерів". І тут розказується, як показала практика, що така форма повністю себе виправдала. Скачко був тоді головою комітету і після цих двох років він прислухався до ідеї Охмакевича і до ідеї Віктора Пасака, вирішили, що так, журнал - це гарно і все, але треба б якось показати, що на радіо вже можна і треба говорити про аграрні справи, про сільське господарство, про те, що робиться у нас не тільки, скажімо, там в соціальній сфері, в культурному житті, а й в виробничому плані".
"Зерновой колос" у форматі радіостанції вийшов в ефір 30 квітня 1966-го року. За сучасною класифікацією ми б назвали цей проєкт лінійною програмою. Але тоді була використана саме назва "радіостанція". І ось чому.
Віктор Пасак - це журналіст, який працював на Українському Радіо в шістдесятих роках, а з початку дев’яностих обіймав посаду генерального директора цього радіо.
"По-перше, змінились масштаби нашого мовлення. Замість півгодини у день ми мали різні програми. Програма для працівників тваринницьких ферм в понеділок звучала півгодини. Друге - суботній журнал -- само собою. Ще програми пішли на економічні теми, про людей села. Кожного дня ми йшли в ефірі, в ефірі, в ефірі. Дали всі команди по всіх областях, обласних телерадіокомпаніях, які були підзвітні Києву, щоб приділити увагу цим програм, надсилати матеріали з областей".
Володимир Пищик - репортер Українського Радіо, який почав свою професійну діяльність у 1980 році.
"Вона мала шість працівників, які по черзі і по тематиці кожного тижня готували спеціалізовані тематичні передачі. Радіостанція мала статус виїзної і навіть мала закріплений транспорт за радіостанцією -- позашляховик, такий УАЗик з магнітофонами. Кореспонденти виїжджали по полях, по подіях, по всій Україні і готували передачі саме з місця події -- з поля, з села, з господарства. Чому вирішили, що це радіостанція? Тому що за штатом і за тим обсягом ефірного часу щоденним, вона мала право так називатися".
В'ячеслав Козак - це член наглядової ради Суспільного мовлення та журналіст, який працював на Українському Радіо протягом періоду з 1989 по 2017 рік.
"У них же і позивні свої були - "гарно нам на полях зорі встрічать". Це рядок із пісні, яка тоді була популярною. От якраз вони використали ось ці позивні на початку кожної програми. Це були креативні люди, вони хотіли змін і зробили це. Вони хотіли захищати селян в своїй програмі від чиновників на місцях, які їх і принижували, і ображали. Ось і була створена ця програма. І це був великий крок тоді, це була подія на Українському Радіо".
У той час дротове радіо було вже у багатьох селах. Надзвичайно популярними стають транзисторні приймачі. Тож чути "Зерновой колос" могли якщо не у кожній хаті, то у більшості.
В'ячеслав Козак - це член наглядової ради Суспільного мовлення та журналіст, який працював на Українському Радіо протягом періоду з 1989 по 2017 рік.
"У нас була дуже-дуже велика аудиторія, це по-перше. А, по-друге, наші теми - не тільки надої, центнери, вибачте, вивезення гною на поля. А ми говорили про захист людей, допомагали. Ми запрошували експертів, які радили коли сіяти, що сіяти. Ми запрошували з гідрометцентру спеціалістів, які розповідали який прогноз погоди буде на найближчі 10 днів. Тобто це цікаві були поради, потрібні. Нас любили, тому що ми були дуже щирими, і намагалися говорити правду".
Тема "Колоса" з часом значно розширилася. Він почав повністю відповідати статусу радіостанції.
В'ячеслав Козак - це член наглядової ради Суспільного мовлення та журналіст, який працював на Українському Радіо протягом періоду з 1989 по 2017 рік.
"Ви запитаєте мене, а як же ж ви могли в "Колосі" розповідати про традиції наші, скажім, щедрівки, колядки, про нашу історію, якщо Колос - це програма, де економіка, соціалка, ремонт техніки, жнива? Так у нас були суботня студія радіостанції "Зерновой колос" і недільна студія радіостанції "Зерновой колос", куди ми запрошували поетів, істориків, співаків. Ось в мене друг є, Павло Зібров. Так практично всі його пісні, прем'єри звучали в радіостанції "Зерновой колос", як це не парадоксально зараз звучить. Алла Кудлай, Павло Зібров, Віталій Білоножко були постійними гостями радіостанції "Зерновой колос" в моїх програмах. Чому? Тому що село ж не тільки живе центнерами, надоями. Ці люди важко працюють, їм потрібна якась віддушина, і ми намагалися запрошувати поетів, співаків для того, щоб селяни відпочивали разом з нами".
Під час періоду перебудови за Горбачова програма здобула ще більшу популярність. Створення кооперативів стало можливим, а трудові колективи отримали право самостійно обирати своїх лідерів. Селяни прагнули справедливої оцінки свого врожаю і все частіше зверталися до радіо зі скаргами на несправедливість. За кілька тижнів до проголошення незалежності України Володимир Пищик підготував репортаж про колгосп "Дружба", розташований неподалік від Маріуполя. Керівництво колгоспу прагнуло отримати від держави техніку, необхідну для роботи, взамін на врожай, але держава не могла цього забезпечити. Тоді голова колгоспу Олександр Куркчі вирішив, що продасть свій врожай не державі, а кооперативу.
Володимир Пищик - репортер Українського Радіо, який почав свою професійну діяльність у 1980 році.
Ми підготували передачу на цю тему, і вона вийшла в ефір. Це справжня сенсація, адже це революційний крок, вияв непокори та невиконання державного завдання. Коли я прийшов на роботу, мене покликали до Охмакевича. Він запросив мене зайти, і я побачив перед собою сивого чоловіка. Це Пищик? Так, це він. Добре, дякую, ви вільні. Я вийшов. А через кілька днів у "Радянській Україні" з'явилася велика стаття, де Масол писав про наші жнива, а якийсь кореспондент Українського Радіо, Володимир Пищик, нібито закликає продавати зерно не державі, а кооперативам. Але я ж не закликав, просто зафіксував звернення цього секретаря, записав думки людей, навіть Куркчі. І тепер вони почали шукати привід, щоб мене притягнути до відповідальності.
На національному рівні була сформована комісія для розслідування даного інциденту. Її члени вирушили в сільськогосподарський кооператив, щоб особисто вивчити ситуацію. Коли ж місцеві лідери відчули, що ситуація загострюється, вони почали відмовлятися від своїх попередніх заяв.
Володимир Пищик - репортер Українського Радіо, який почав свою професійну діяльність у 1980 році.
"Ми ще ж нічого не продали, ми тільки типу, хотіли дозвіл спитати... Коротше, вийшло так, що вони від того всього, що говорили, відмовилися, і вийшло, що я написав неправдиву інформацію. Викликають мене знову в держплан, кажуть: готуйтеся, хай жінка сушить сухарі. Кажу, ну, то що ж, сушить - то й сушить, то й таке діло. І тут на другий день у Москві ГКЧП. Ну, думаю, невже це мене врятує? І воно врятувало мене від сухарів, розумієте... Це пішло -- всі забулись. Пішло -- і слава Богу, але це такий був резонанс після цього, що ми вже зрозуміли, що ми можемо тепер все говорити".
Бурхливі 90-ті роки відкрили перед селянами як нові горизонти, так і чимало викликів. Ці питання також обговорювалися у виданні "Колос".
В'ячеслав Козак - це член наглядової ради Суспільного мовлення та журналіст, який працював на Українському Радіо протягом періоду з 1989 по 2017 рік.
"Наприклад, у нашій країні земля у людей була незаконно забрана місцевою владою. Це було справжнім беззаконням, адже суди не виконували своїх функцій. У той час ми стали своєрідною четвертою владою – останньою надією на справедливість. У 2000-х роках, зокрема у 2008, 2010, 2013 і 2014 роках, ми стикалися з новою проблемою – рейдерством у фермерських господарствах. Ті, хто організовував ці захоплення, мали тісні зв’язки з місцевими органами влади та правоохоронцями. Це була справжня мафія, яка приходила до фермерів, що все своє життя працювали над розвитком своїх господарств, і з документами, що підтверджували право власності, відбирала в них землю. Ми боролися з цим, проводили прес-конференції, на яких висвітлювали ці проблеми. Дехто з фермерів зміг отримати захист, а інші, на жаль, ні. Після 2010 року відзначалося чимало вбивств фермерів, що були пов’язані саме з їхньою діяльністю на землі. Ми постійно висвітлювали ці трагедії у наших програмах."
Ще одна причина, чому слухачі любили "Зерновой колос", -- "живі" репортажі. Володимир Пищик справжній майстер цього жанру. Ще тієї школи, коли підводки до інтерв'ю записувалися не у студії, а на місці події.
Володимир Пищик - репортер Українського Радіо, який почав свою професійну діяльність у 1980 році.
Коли я розпочав свою діяльність на радіо, здебільшого домінували жанри радіозамальовок і нарисів, можливо, через те, що вони приносили більший дохід за гонорарною сіткою. Проте я звернув увагу на репортаж не через особливу пристрасть до нього, а через його здатність викликати довіру у слухачів. Це нагадує театр, де глядачі не бачать акторів, але їхні уявлення формуються завдяки описаним образам. Люди починають фантазувати, уявляючи собі ситуації, що посилює їхнє сприйняття. Мені це дуже подобалося, адже після виходу репортажів я отримував численні відгуки, в яких люди питали: "Де це відбувалося? Ми хотіли б також відвідати це місце".
"З однієї суботи до іншої"
До створення Суспільного канали Українського Радіо не були чітко відформатовані. Відповідно, звучали програми різних жанрів, зокрема були і розважальні. Звісно, гумор був на радіо з перших років роботи. Навіть перші радіогазети містили фейлетони. Але першою справді популярною програмою, яка була повністю побудована на піснях і гуморесках, стала "З однієї суботи до іншої". Найкращі автори країни писали гумористичні твори спеціально для цієї програми, а виконували їх зірки української сцени.
Віктор Герасимов - у 70-х роках завідувач відділу розважальних передач:
Микола Яковченко та Нонна Копержинська — це відомі актори. Тоді молодий Анатолій Пазенко та Богдан Ступка також брали участь у виставах. Олег Камаров виконував роль ведучого і багато читав, а серед естрадних артистів були Анатолій Литвинов, а також пародист Олег Жигалкін, який і далі продовжує свою кар'єру. Анатолій Димчук також активно працює у цій сфері. Для Анатолія Паломаренка спеціально писав гуморески Павло Глазовий.
Але була ще інша сторона цієї справи - музична. Тому що все, що звучало у передачі "З однієї суботи до іншої", носило характер новизни, свіжості і, як кажуть, першопрочитання. Тому що такі композитори, наприклад, як Платон Майборода і поет Андрій Малишко. Потім Білаш і Ткач Михайло. Потім ще одна пара - це Поклад - Рибчинський, які також починали у нас, і всі їхні прем'єри пісень, і в тому числі і Ткача і Білаша, звучали у "З однієї суботи до іншої".
Олег Комаров - ведучий програми "З однієї суботи до іншої":
Передача виникла завдяки тодішньому директору програм Українського Радіо Григорію Мельнику, який висунув ідею її назви та запропонував, щоб вона виходила щосуботи. Він був надзвичайно вимогливим до якості контенту, що ми створювали. Записували програму кожного вівторка о 14:15, а вже наступного дня художня рада її оцінювала. Це були нелегкі часи для команди, яка працювала над проектом, адже доводилося стикатися з численними зауваженнями. Наприклад, якщо гумореска виявлялася не на висоті, її потрібно було терміново замінити. Також, якщо актор не справлявся з роллю, його замінювали. Цей процес тривав щоразу, і це було важко витримати. Усі, хто працював над програмою, виходили з відчуттям виснаження, залишаючи там частину себе після кожного засідання художньої ради.
Гумористичні твори та анекдоти, які лунали в ефірі, можуть видатися сучасному слухачеві дещо дивними, проте в ту епоху вони викликали справжній захват у більшості аудиторії.
Олег Комаров - ведучий програми "З однієї суботи до іншої":
Ось, наприклад: двоє людей зустрічаються в лісі, на стежці, під покровом ночі. Один дістає ніж з-під пахви і запитує: "У тебе є гроші?" Інший відповідає, дістаючи сокиру: "А навіщо тобі це?" Перший, окинувши поглядом, відповідає: "Щоб розміняти..." Або, скажімо, теща звертається до зятя: "Синку, я незабаром піду з цього світу, потурбуйся, щоб ми знайшли хороше місце на кладовищі." Зять відповідає: "Але для цього потрібні гроші." Теща дає йому гроші, а ввечері він повертається з проханням: "Мамо, не запитуйте, з ким я був, про що говорив і скільки заплатив, але, будь ласка, підготуйте все до п’ятниці!"
Кожен ефір можна було вважати своєрідною театральною постановкою. Тому команда готувалася до них відповідально. Проте їхні зусилля щедро окупалися визнанням та любов'ю слухачів. Хоча в ті часи рейтинги радіостанцій не підраховували, кількість отриманих листів яскраво свідчила про те, що програма здобула величезну популярність. Час від часу проводилися зустрічі з авторами шоу, які завжди залучали повні зали шанувальників.
Олег Комаров - ведучий програми "З однієї суботи до іншої":
"Кожної суботи о 9 ранку вся країна підіймалася, щоб послухати ту "Суботу". Більш того, коли я виступав на концерті і мене оголошували "ведучий програми "З однієї суботи до іншої" Олег Комаров", то оплесків було значно більше, ніж переді мною вітали народного артиста України. А в мене тоді не було ніяких звань. Стоси листів приходили в редакцію програми. І, звісно, апофеоз популярності і народної любові радіослухачів - це було святкування 25-ї річниці у палаці "Україна".
Лише уявити: радіопрограма, яка збирає палац "Україна" на свою річницю. Але будь-який проєкт може залишатися популярним лише за умови постійного розвитку. Якщо оновлювати анекдоти ще можна було щотижня, то довгі гуморески, які писали українські класики, а виконували відомі актори, щотижня не народжувалися. В якийсь момент стало очевидним, що деякі твори слухачі вже вивчили напам'ять. І не всім подобається слухати їх знову і знову. До того ж, змінювалися уявлення про гумор у медіа, стиль і подачу розважальних програм. 2010-го року "З однієї суботи до іншої" припинила своє існування. Українське Радіо все більше тяжіло до серйозних суспільно-політичних тем. Натомість, традиції українського гумору мають продовження на Радіо Промінь.
#Українці #Російська імперія #Україна #Радіо #Москва #Журналістика #Промова #Google #Київ #Журналіст #Ведучий #Гумор #Радянський Союз #Маріуполь #Колгосп #Паспорт #Поет #Козаки #Станція радіозв'язку #Фермер #Генеральний директор #Богдан Ступка #Мем #Редагування #Ада Роговцева #Радіодиктант національної єдності #ФК "Електрометалург-НЗФ" Нікополь #Юрій Андрухович #Диктант (вправа) #Селянин #Сільське господарство #Кріпацтво #Врожайність сільськогосподарських культур #Масенко Лариса Терентіївна #Рада Міністрів Української РСР #Більшовики #Павло Зібров #Іван Малкович #Білоножко Віталій Васильович #Олександр Білаш #Андрій Малишко
