Римо-католицькі ЗМІ в Україні: прагнемо бути символом надії у важкі часи війни - Vatican News

Світлана Духович - Ватикан

Недавні події в Католицькій Церкві, пов'язані з уходом Папи Франциска в небуття та виборами його наступника Лева XIV, викликали широкий резонанс у світі. Завдяки традиційним і сучасним медіа все більше людей мають можливість не лише спостерігати за цими важливими моментами, але й активно долучатися до обговорення. Українці, незважаючи на труднощі, викликані війною, також виявили жвавий інтерес до цих подій, активно стежачи за інформацією в різних медіа та висловлюючи свої думки на численних платформах.

Однією із католицьких медіа структур, завдяки яким українці могли долучитися до цих історичних подій, є Католицький медіа-центр, разом з українським відділенням Телебачення Віковічного Слова (EWTN).

Нещодавно керівництво і працівники цієї структури, під час свого паломництва до Риму з нагоди Ювілейного року, завітали до української редакції Радіо-Ватикану - Vatican News. Їхній директор отець Олександр Зелінський, ОМІ, та отець Сергій Захарченко, ОМІ, який працює в Телебаченні Віковічного Слова (EWTN), розповіли про особливості їхньої діяльності, про виклики, пов'язані з війною, та про те, як вони намагаються плекати надію в людських серцях в цей важкий період.

Отче Олександр Зелінський підкреслив, що тепер їхня організація зосереджується на трьох ключових напрямках: офіційний веб-ресурс Римсько-Католицької Церкви в Україні, щомісячний дитячий журнал "Водограй" та український відділ міжнародного католицького телебачення EWTN, яке вже понад тринадцять років транслюється українською мовою. У цих трьох сферах активно працює команда з близько десяти осіб, а також залучаються багаточисельні співробітники для виконання конкретних проектів або завдань, таких як обслуговування веб-сайту або випуск дитячого журналу.

Отець Сергій Захарченко, як і отець Олександр, є членом Згромадження Облатів Непорочної Марії. Це згромадження з моменту заснування (2011 р.) активно підтримує українську версію Телебачення Віковічного Слова (EWTN Україна). Раніше отець Сергій служив у Полтаві, але отримав пропозицію від свого тодішнього настоятеля, який тепер обіймає посаду Єпископа-помічника Камʼянець-Подільської дієцезії, Радослава Змітровича, і став одним із перших працівників на цьому телеканалі.

"Я тоді два роки працював у медіа, а потім - в інших місцях на парафіях, і минулого року знову повернувся, - розповідає він. - Вважаю, що це добра справа, коли ми можемо також завдяки ЗМІ, телебачення, радіо нести Добру Новину. Ми дуже часто зустрічаємося зі свідченнями людей, які говорять, що духовний зріст, якого вони прагнуть, серед іншого, досягається також і через те, що вони можуть послухати або подивитися передачу, взяти участь у Cлужбі Божій. Наприклад, коли прийшла пандемія і храми були зачинені, люди цінували можливість переживати Службу Божу, дивлячись трансляцію. Звичайно, що бракувало того, щоб наживо бути в храмі і прийняти Святе Причастя, але це був порятунок. А також, наприклад, для хворих людей, які не можуть вже приходити до храму, як наприклад, одна з парафіянок, коли я працював в Полтаві: її дочка включала їй Службу Божу на Телебаченні Віковічного Слова, а сама їхала до храму. І дуже часто в коментарях під трансляцією, коли ми транслюємо Службу Божу або Розарій з Лурду, чи інші програми, люди пишуть слова вдячності за цю можливість. Тому однозначно варто це робити і це є дуже добра справа".

Католицькі медіа в Україні являють собою порівняно новий феномен, оскільки Церква змогла розвиватися в повній мірі лише після відновлення незалежності країни. Проте українські католики, а також представники інших конфесій, демонструють зростаючу активність у створенні та використанні медійних платформ, які пропонують як інформаційний, так і євангелізаційний контент.

"Те, що Католицька Церква є присутня в медіа, є дуже важливим для сучасного світу, - зазначає отець Олександр Зелінський. - В контексті, в якому є різноманітність, великий вибір, ми маємо нести в світ Добру Новину та цінності. Й, звичайно, ми бачимо, що сьогодні люди дедалі більше це цінують і з цього користають. Але одночасно, перед нами також постає виклик, щоби вчити і заохочувати їх до того, щоб вони користалися з того, що їх насправді наповнює і збагачує. Тому, серед іншого, ми займаємося також промоцією католицьких медіа. В Україні вже є багато різних вебсайтів, і структур, які займаються євангелізаційною діяльністю через медіа. І нашим завданням, як Католицького медіа-центру і католицького Телебачення Віковічного Слова, і нашим прагненням є те, щоби якомога більше людей сьогодні з цього всього користало. Ми присутні також в соцмережах, де поширюємо різний контент, їздимо теж по різних парафіях, де презентуємо, наприклад, документальні фільми про ці парафії. Ми самі виготовляємо такі документальні фільми про історію, про сучасність цих парафій. Чи документальні фільми про різні ордени і згромадження. Кілька місяців тому ми розпочали проект зйомки передач для молоді і разом з молоддю. Йдеться про інтерв'ю, в яких ми хочемо показати молоде обличчя Церкви, сучасних молодих людей, які, які є віруючими, католиками, і які, одночасно, займаються різними видами діяльності, наприклад, працюють викладачами, лікарями, чи акторами. І вони діляться своєю вірою. Ми бачимо, що це є важливо і потрібно".

Отець Олександр підкреслив важливість уникнення спокус, які часто виникають у сучасних медіа. Він зазначив, що існує тенденція "ловити" увагу людей через сенсації та скандали. "З одного боку, звісно, люди це сприймають і шукають таку інформацію, але варто пам'ятати, що це не завжди приносить якусь справжню цінність або користь", - пояснив він. - "Навіть якщо нам вдасться залучити певну аудиторію, не всі результати будуть такими, які бажає Господь. Тому, з одного боку, ми повинні бути цікавими та сучасними, розвиватися у межах можливого і використовувати ті ж засоби, що й мас-медіа. Але, водночас, потрібно пам'ятати, що ми несемо цінності та добро, які не завжди є гучними, популярними або скандальними. Проте важливо залишатися впевненими в тому, що те, що ми пропонуємо, дійсно має значення".

Вимкнене світло, повітряні тривоги, новини з фронту, повідомлення про рідних і близьких – це важкі моменти, які переживають наші співрозмовники, як і всі люди в Україні. "Я, зізнаюся, вже трохи звикнув до цього, адже знаходжу сили, - розповідає отець Сергій. - Наша монаша спільнота молиться щоранку і щовечора, і я щиро вдячний Богові за те, що ці сили є. Ми повинні продовжувати свою місію. Часто ми бачимо коментарі від військових під нашими матеріалами, і це підкреслює важливість нашої роботи. Я також пам’ятаю про одного нашого співбрата, місіонера облата, який служить капеланом у військовій частині, і йому дійсно важко. Його служіння надихає мене. Тому я встаю вранці... Іноді, коли чуємо вибухи, лягаємо спати, і одразу ж починаємо чути нові вибухи, бачимо світло від вікон, коли ППО перехоплює дрони та ракети. Це наша щоденна реальність. Іноді буває кілька спокійних днів, але трапляється, що кожної ночі дуже гучно. Черпати сили буває важко, але ми продовжуємо. Я зрозумів, що, незважаючи на обставини, щоранку потрібно вставати і виконувати свою роботу. Якщо наша діяльність приносить комусь полегшення, то це означає, що варто знову встати наступного дня і робити те, що ми робимо".

Отець Сергій, як і більшість дикторів, легко помічає зміни у власному голосі, які залежать від різних обставин, серед яких - хвилювання. "Коли я, наприклад, знаю, що мій двоюрідний брат теж на війні, - ділиться він, - і тим більше, що він пережив дуже складне поранення, і якщо би не бронежилет, то його б не було в живих. Я знаю, що багато наших воїнів у той момент, коли відправляю Службу, коли молюся, коли молимося спільно, то в дану мить хтось наше життя оберігає на фронті, хтось, хто керує ППО, яке захищає Київ. Є хвилювання... Іноді буває, що усвідомлюєш: "Я сьогодні прокинувся, а за чотири кілометри від нашого помешкання в будинок прилетіла ракета і, на жаль, кілька родин загинуло... Насправді, думаючи про це, іноді буває складно, іноді буває так, що вже немає слів, щоб щось сказати: просто скажеш пару слів, і продовжуєш молитися".

У ці складні часи священикам та співробітникам Католицького медіа-центру і Телебачення Віковічного Слова підтримку надає вдячність їхніх глядачів і читачів. "Люди дуже радіють можливості побачити вживу тих, кого вони знають з телевізора, - розповідає отець Сергій. - Коли спілкуєшся особисто, розумієш, що багато з них мають рідних на фронті, братів і сестер, і всі вони поділяють ті ж переживання, що й ми. Але водночас вражає їхня непохитна віра: вони не відмовляються від Бога, ходять до церкви в неділю, моляться. Вони проходять через ці труднощі разом. І ми чуємо безліч свідчень, які підтверджують, що саме віра в Бога, молитва і відвідування храму, а також приклад багатьох священників і сестер-монахинь, які демонструють надію та довіру до Бога, допомагають витримати ці критичні ситуації, які, на жаль, тривають далі".

Перед отцем Олександром виник новий серйозний виклик під час повномасштабної війни: необхідність організувати роботу медійної структури, яка, до речі, має свій штаб у Києві. Він поділився, що на початку конфлікту частина співробітників була змушена залишити країну, і деякі з них так і не повернулися. "Згодом, після кількох місяців, наша діяльність знову набрала обертів, і ми продовжуємо свою роботу, - говорить він. - Проте, звісно, існують певні труднощі. Наприклад, деяких колег призвали на фронт. Інколи ми не можемо передбачити, що може статися. Протягом дня кілька разів можуть оголошувати повітряну тривогу, або ж хтось із нашої команди повинен вирушити на трансляцію богослужіння, і раптом починається тривога. У таких ситуаціях він змушений затриматися в метро, адже інші способи дістатися до місця можуть бути заблоковані. Отже, з практичної точки зору, іноді виникають певні проблеми. Однак вони не надто впливають на нашу діяльність і служіння, адже ми вже навчилися адаптуватися до цих умов і реагувати на них".

Отець Олександр підкреслює, що попри всі труднощі, вони "покликані бути людьми надії". "Навіть цей Ювілейний рік має гасло "Паломники надії", і він, як на мене, дуже підходить до цього часу війни, який ми переживаємо, переживає наш народ. - підкреслює він. - Тому що те, що справді дає нам сили, - це глибока надія. Бо уже кілька років триває війна, і справді, люди вже дуже втомлені, кожному хочеться, щоби ця війна вже завершилася. І, можливо, інколи вже є якісь надії на різних політичних лідерів, і здається, що вже ось-ось близько має бути кінець, вже має бути завершення війни, а вона далі продовжується. Й інколи навіть здавалось би, що вже втрачається віра і надія на те, що це завершиться. Не дивлячись на все це і не дивлячись на те, що нас ще чекає після війни, тому що наслідки, звичайно, теж не будуть легкими, попри це все для нас, християн, дуже важливо бути людьми надії і вірити, що це все - в Божих руках. Важливо вірити, що Господь нас супроводжує і буде супроводжувати в різних обставинах нашого життя, що б не відбувалося, і що Він здатний навіть найбільше зло чи трагедію перемінити на щось, що буде добрим. Це не означає, що щось, що є злом, є добро, але ми віримо, що навіть ці наслідки війни, з якими ми зустрічаємося сьогодні, і ще будемо зустрічатися, можливо, протягом багатьох років чи навіть десятиліть, не мають нас знеохочувати, це не має спричиняти в нас того, що ми будемо втрачати надію і віру, це не має спричиняти того, що ми будемо вважати, що вже все втрачено і нема сенсу думати про майбутнє. Ні, ми маємо жити тим днем, який сьогодні нам Господь дає, і дивитися з надією в майбутнє. На мою думку бути людьми надії - це щось дуже важливе і потрібне для нас під час цієї війни, але також і для того, щоб і людям допомагати і нести це послання, що ми маємо жити цією надією, яка походить з нашої віри".

Наші співрозмовники - богопосвячені особи, священники. Зерна християнської надії вони сіють і бачать також під час здійснення священничого служіння. "Це ситуації, в яких ти бачиш, що військовий, який прийшов до сповіді, посповідався, виходить і дякує за те, що він міг посповідатися, - ділиться отець Сергій. - Ти бачиш, що він виходить такий розпромінений і задоволений, що він чекав на це. Таких знаків, на перший погляд, маленьких, є величезна кількість. Розмова з матір'ю, дитина якої є в полоні... І от вона приходить, повністю розбита, і я розумію, що перша і найважливіша річ, яку я можу зробити, - це просто присвятити їй час і вислухати. І був такий випадок, що я слухаю і молюся: "Прийди, Святий Духу!". Бо я не знав, що я маю сказати. Що я маю сказати? Я цілковито розумію, що це боляче. Я розумію, що мати, яка сподівається побачити знову свого сина, її серце, мати чи батька, болить. І от я слухав, слухав, а потім ми почали розмову. Розмова закінчилася, і вона теж виходить вже людиною з надією. Тобто виявляється, що в таких простих ситуаціях ти трошки присвятиш часу, і розумієш, що через тебе Бог якось діє в такий спосіб, який Богу тільки знаний: одне речення, одне слово для такої людини є допомогою. Це також ті моменти, коли ми для військових організовували різну допомогу, наприклад, привозили одяг чи їжу, а вони говорили: "Ви моліться за нас, а ми тут будемо". І коли спілкуєшся з дружинами, чоловіки яких на фронті, коли спілкуєшся з матерями, діти яких на фронті. І приходить твоя парафіянка, і каже: "Отче, я божеволію". І все, що ти робиш, - сидиш і спілкуєшся, просто слухаєш і спілкуєшся. Вона повертається додому, і каже: "Стало легше". Я просто додам, що ми, незважаючи на те, що працюємо на телебаченні, ми не відірвані від спілкування з людьми і з парафіянами, тому що і отець Олександр, і я працювали в парафії, і так само тепер, працюючи в телебаченні, ми іноді їдемо в якусь парафію, допомагаємо, сповідаємо, проголошуємо реколекції".

Отець Олександр також мав чимало подібних розмов і зустрічей. "Я глибоко захоплююся вірою цих людей, - зазначає він, - матерів, чиї сини воюють на фронті, або тих, хто втратив своїх синів, близьких, дружин, які пережили втрату своїх чоловіків. З одного боку, вони відчувають неймовірний біль, і це абсолютно природно - переживати смуток втрати. Але вражає, наскільки їх підтримує віра, що живе в їхніх серцях, наскільки вона стає для них джерелом сили та підтримки. Нещодавно я почув від однієї матері, яка переживала через свого сина, такі слова: "Я відчувала себе абсолютно безпорадною. Я не могла нічим допомогти, і нічого не могла вдіяти, хоча завжди вважала себе дуже активною та здатною вирішити будь-які питання. А тут я відчувала себе безсильною. Але те, що дало мені сили, це молитва, звернення до Бога, адже я зрозуміла, що більше ні на що не можу покладатися. Єдиний, хто може підтримати і дати надію в цій важкій ситуації, - це Бог". Завдяки цій молитві вона знайшла опору та підтримку в своєму важкому становищі, коли відчувала безсилля. І саме молитва стала для неї справжньою силою.