Ростислав Держипільський: "Ми розвиваємося, і наші глядачі розвиваються разом з нами. Тепер вони не стануть дивитися на продукти низької якості."

#Мистецтво та розваги

Зображення: Драматичний театр в Івано-Франківську Ростислава Держипільського. "Ми поступово наближаємося до такого етапу, коли театральний "масмаркет" досягає високих стандартів".

Сьогодні відбулася прем'єра вистави "Медея", яка отримала чимало позитивних відгуків, зокрема, її визнано знаковою для театрального мистецтва. Розкажи, в чому полягає ця знаковість, а також чому було вирішено адаптувати саме цей складний твір?

По-перше, "Медея" - це один з найяскравіших зразків світової драматургії, це Евріпід. Грецька трагедія, Шекспір - такі твори можуть з'являтися в репертуарі тільки тоді, коли в театрі є для них виконавці, які це витягнуть. У цьому випадку - потрібна Медея. Надія Левченко, яка геніально виконала цю роль, й багато інших учасників трупи прийшли до нас одразу після інституту, ще коли я став керівником театру - у 2008 році. І зараз вони доросли до такого твору, вони можуть на високому рівні справлятися з такими серйозними матеріалами, з такими ролями. Ось у цьому етапність вистави.

Я б навіть розширив свою думку, зазначивши, що ми переживаємо етапний сезон. Наша команда досягла такого рівня, де відкриваються нові можливості для постановок і співпраці з визначними режисерами. Саме тому "Медея" стає справжнім піком, мрією як для актриси, так і для театру в цілому.

Цей текст є досить складним, оскільки містить не лише посилання на Евріпіда, але й на Гайнера Мюллера, німецького драматурга та експериментального режисера другої половини ХХ століття. Насправді, Мюллер присутній у ньому навіть у більшій мірі, ніж Евріпід. Окрім того, ви додали елементи нашої сучасності. Хто ж створив частину, присвячену сучасним аспектам, і яким чином усе це переплітається?

Звісно, у цій виставі багато Мюллера, і я хочу особливо подякувати Оксані Дмітрієвій (режисерці "Медеї", яка працює в Харківському ляльковому театрі). Я надзвичайно радий, що нарешті вдалося співпрацювати з нею. Протягом кількох років я вів переговори, адже мені було цікаво, щоб наші актори змогли зануритися у світ лялькового театру. Мені дуже імпонує поєднання ляльок і живих виступів: зіштовхуючи акторів із ляльками, ми отримуємо унікальний резонанс, який створює щось абсолютно нове і захоплююче.

Фото: Франківський драмтеатр Прем'єра вистави 'Медея'

"Медея", звісно, не є традиційною ляльковою виставою, але в ній присутні лялькові елементи — це, по суті, арт-об'єкти, створені Костянтином Зоркіним. А тексти, які відображають сучасність, належать Оксані, і в певному сенсі, це її особиста сповідь. Обидва — Костянтин і Оксана — походять з Харкова. І саме там, через війну, що відбувається так близько, творчі сили активізувалися, зокрема у театрі. У них є важливі повідомлення для світу. Так що ця історія Оксани, а наша "Медея", окрім Евріпіда та Мюллера, також містить впливи Дмітрієва.

Ти згадав про етапність цього сезону, тож давай розглянемо вашу програму більш детально. Вона виявляється досить різноманітною: тут є легкі постановки, такі як "Наталка Полтавка", а також складні, як "Медея" та "Біла Тінь" за Чапеком. Як ти визначаєш, коли обрати комерційно успішну виставу, а коли ризикнути з експериментальною? Яким чином ти поєднуєш ці контрасти? Чи дійсно вони є такими протилежними?

Від моменту, як я зайняв посаду директора, я постійно шукаю баланс. В Івано-Франківську, окрім нашого театру, існує Ляльковий театр, а кілька років тому відкрився новий молодіжний [Franco-театр] у Коломиї. Проте, якщо говорити про широкий контекст, наш театр є унікальним у цьому регіоні, і ми зобов'язані враховувати інтереси різних глядачів. Я вважаю це процесом балансування між комерційними постановками та експериментальним театром. Разом з тим, я впевнений, що ми поступово досягаємо рівня, де комерційні вистави також можуть мати високу художню цінність.

Ми усвідомлюємо, що наші творчі вистави не завжди зможуть залучити великі аудиторії, як, наприклад, "Медея" чи "1975". Остання є документальною роботою словенського режисера Томі Янежича. Ми відвідали Словенію, де актори поділилися своїми історіями, на основі яких була створена ця вистава. Або ж "Біла тінь", про яку ти згадала - це фізичний театр, і я давно мав бажання спробувати щось подібне.

Що являє собою фізичний театр?

Це коли немає тексту, коли актори передають сенс через тіло, через пластику, через фізику.

Наприклад, візьмемо "Наталку Полтавку" – це наш експеримент у сфері мюзиклу. Здається, що цей жанр легкий, але насправді працювати над ним дуже складно. Сама драматургія [Івана Котляревського], написана в 1819 році, є важливою етапною роботою для українського театру. Музику до неї композитор Лисенко створив значно пізніше, у 1889 році, і ми просто закохалися в ці мелодії, незважаючи на те, що раніше нас переконували в їхньому непрофесіоналізмі. Існувало безліч подібних постановок, але ми вирішили піти іншим шляхом: у нашій версії немає звичайних побутових діалогів, лише ритм, реп та речетативи. Завдяки цьому музика зазвучала по-новому. Це був серйозний виклик для нашого театру – на сцені працювало оркестрове підкріплення, 30 молодих акторів, середній вік яких приблизно 24 роки, переважно студенти. Ми планували цю постановку як масовий захід для великої аудиторії, і, на мою думку, результат вийшов вражаючим. Це високий професійний рівень.

Слід зазначити, що ми сформували свого глядача. Ми розвиваємося, і наші глядачі розвиваються разом із нами – вони вже не погодяться на низькоякісний контент. Ця вимогливість також позначається на нашій роботі.

Зображення: Франківський драматичний театр. Прем'єра "Наталка Полтавка". "Театр повинен бути в передовій усіх змін, виховувати та надавати орієнтири".

Наразі в Києві активно обговорюють явище, відоме як "театральний бум", яке асоціюється з розпроданими квитками та переповненими залами. Однак, на мою думку, по-перше, це явище зародилося у Франківську значно раніше, ніж у столиці, а по-друге, справжній "бум" не слід оцінювати лише за кількістю проданих квитків.

Існують різні погляди на природу театру. Дехто вважає, що він повинен зосереджуватися на "вічних" темах, проте я ніколи не поділяв цю думку. На мою думку, театр повинен бути в авангарді сучасності, він має виховувати суспільство, надавати орієнтири та адекватно реагувати на актуальні події. Сьогодні ми переживаємо війну, і ми не можемо ігнорувати цю реальність.

Ми завжди діяли саме так – реагували на виклики. Завдяки цьому нам вдалося освоїти складні аспекти, а також навчити глядачів їх сприймати. Це взаємний процес: ми ділимося знаннями, а вони вчать нас.

Однією з відповідей на повномасштабне вторгнення стала відмова від російського культурного контенту. Ви вирішили не ставити "Ідіота" за Достоєвським, Національна опера відмовилася від "Лускунчика", і кожен заклад обрав свій шлях для заміни цих творів. Наприклад, Одеський театр ім. Водяного вирішив поставити "Золоте теля", явно натякаючи на відому стрічку Мосфільму, а в Дніпрі можна побачити "Весілля в Малинівці". Це виглядає як спроба звернутися до аудиторії, яка тягнеться до вигаданого радянського минулого. Як ти до цього ставишся?

Цей процес є аномальним. Він потребує рішучого та точного втручання. На мою думку, державі слід втрутитися в цю ситуацію.

Проте у нас відсутня цензура.

Але є бачення, навіщо потрібні державні інституції - вони ж мають працювати на Україну, а не на країну-агресора. Я вважаю, що подібні роботи, які пов'язані з цією так званою пам'яттю чи ностальгією - це все робота на ворога. Це треба викидати, а такі керівники, які ініціюють таке, мають піти геть. Це жах. Ми ніколи не подолаємо ворога, поки будемо ось такі речі робити.

Внаслідок війни багато театрів опинилися без своїх традиційних приміщень, змушуючи їх переосмислити зв'язок із звичними залами та будівлями. Ваш театр також проходить через цей процес, але не з примусу, а з прагнення до нових ідей та експериментів. Ви креативно підходите до використання простору, маючи шість різних сцен — серед яких підвал, фойє, а також незвичайні локації, як гора Піп Іван, територія Чорнобильської зони і навіть просто площа міста. Розкажіть, чому ви обрали таке нестандартне рішення.

Я завжди відчував особливу пристрасть до інтеграції мистецтв у різноманітні простори. Це дозволяє уникнути штучності та зовнішньої вульгарності. Наприклад, підвальне приміщення ми відкрили під час першого Porto Franko ГогольFest. Я спустився туди разом із Романом Григорівим, композитором, який спільно з Іллєю Разумейком створив музику для horror-опери "ГАМЛЕТ", поставленої Держипільським. Він вигукнув: "Яка ж класна локація, я обов'язково напишу музику для вистави в цьому місці!" Так народилася ідея "Гамлета", адже історія цього простору, де колись був цвинтар, надихнула нас. Якщо тут копнути, можна натрапити на якогось Йорика. Ми також переносили інші вистави з театру в різні локації — грали, наприклад, у Пнівському замку або на вершині Піп Івана. Кожна нова локація надає виставі нових сенсів, завдяки чому вона стає живою та динамічною. Це справді неймовірний досвід.

Я завжди прагну відкривати нові горизонти і не повторюю досвід. Хіба що у випадку трилогій — тоді частини мають певний зв'язок, як, наприклад, мої HAMLET, ROMEO & JULIET, і, звісно, я планую ще щось до них додати. Але в цілому, я вважаю, що життя на цій землі надто коротке, щоб займатися тим, що вже знайоме і в чому ти вже досвідчений.

Зображення: Франківський драмтеатр. Після вистави "ГАМЛЕТ, РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА" на ШекспірФесті "Багато театрів нині ставлять п'єси Шекспіра, щоб мати можливість взяти участь у нашому фестивалі, присвяченому його творчості."

Давай продовжимо про Шекспіра. У червні у вас буде проходити вже другий Шекспірівський фестиваль. Що дав перший, і чого очікуєш від другого?

В цьому моменті я висловлюю свою вдячність долі та всім людям, які оточують мене. Особливо хочу відзначити Іру Чужинову, заступницю директора Івано-Франківського театру, яка приєдналася до нашої команди і взяла на себе роль кураторки цього фестивалю. Ще минулого року на мене дивилися, як на диваку, ставлячи питання: навіщо в Івано-Франківську проводити фестиваль, присвячений Шекспіру?

Я кажу - от я гуцул, і в театрі я приніс частинку гуцульської культури, але, на жаль, ми не можемо обмежитися лише гуцулією, як би нам цього не хотілося. Саме на основі високої драматургії та якісного матеріалу ми зростаємо, і це надає глибини іншим нашим виставам.

Окрім того, цей шлях дозволяє тобі приєднатися до мережі фестивалів, присвячених Шекспіру, і стати частиною європейського культурного контексту. Ми успішно організували наш перший фестиваль і тепер належимо до Шекспірівської спільноти, що вже відкриває перед нами можливості для участі в інших фестивалях.

Щиро зізнаюся: ми не очікували такої реакції, яку отримали. Незважаючи на війну, до нас завітали іноземні фахівці з шекспірознавства — серед них директор Шекспірівського інституту Майкл Добсон, професорка Вустерського університету Ніколета Чінпоеш та інші дослідники з Польщі, Великобританії та інших країн. Вони відкрили для себе український театр і нашу версію Шекспіра.

Щоб досягти цього, нам дійсно потрібно наполегливо працювати. У нас потужний театр, і я ніколи не відчував себе менш значущим. Так, іноді у нас виникають труднощі з режисурою, але я впевнений, що нам є що представити світові. У нас є те, що вже втратила Європа.

Зображення: Драматичний театр імені Івана Франка в Варшаві.

Що саме?

Наприклад, ми є емоційніші. Нам десь бракує форми і раціо, але поєднання нашої емоційної інтуїції з раціо і формою дає унікальний результат. Там [у Європі] актори, - я це точно знаю, - вже так не грають. Вони не знають, як грати так, як вміємо ми.

У нас є власна школа, і не варто цього боятися. Наша Курбасівська школа існує, і вона просто неймовірна!

У Києві в даний момент відчувається значна присутність Шекспіра – у різних театрах паралельно демонструють два "Отелло", поставлені Оксаною Дмітрієвою та Дмитром Богомазовим. Лише за останні кілька тижнів відбулися прем'єри "Короля Ліра" Дмитра Захоженка та "Макбета" Івана Уривського. Чи пов'язано це з фестивалем?

Безумовно, це стосується не лише Києва. У численних театрах по всій Україні зараз активно ставлять п'єси Шекспіра з метою участі у фестивалях. Це надзвичайно позитивно, адже таке змагання підвищує загальний рівень українського театрального мистецтва.

А в чому взагалі унікальність Шекспіра? Чому вже 400 років це драматург №1 для всього світу?

Я його дуже люблю, тому що його твори - про сьогодні, про завтра. Недавно я перечитував "Короля Ліра" - думав взятися за нього, бо є переклад Андруховича. Я вважаю, що успіх моїх шекспірівських вистав - це саме переклади Андруховича, бо вони про теперішнє. Таким і є Шекспір, він наче говорить саме до тебе, відповідає на твої питання. Мені 49 років, буде, дай Бог, 50 в жовтні - і мені зараз дуже близький Король Лір, хоч він і старший чоловік. В мене мурахи по тілу біжуть від його монологу.

У Шекспіра існує безліч подібних текстів та монологів. Вони мають вічну цінність і часто несуть у собі передбачення.

Але із Шекспірівським фестивалем в мене є ще одна задумка. Я хочу кожного разу додавати до Шекспіра якогось українського письменника, щоб підсвічувати наш театр, транслювати для світу українських драматургів.

З кого ти збираєшся розпочати?

Ми розглядали можливість звернутися до постаті Карпенка-Карого, адже це одна з наших основ, до того ж наш театр раніше носив ім'я Тобілевича. Проте я не впевнений, чи вдасться реалізувати цю ідею, і як все складеться в підсумку. Після епохи Трампа сприйняття нашої безпекової ситуації в світі змінилося: якщо минулого року люди не боялися подорожувати, то цього року вже відчувається страх.

Зображення: надано театром Ростислав Держипільський "Якщо ми не маємо власних традицій і видатних діячів, нам необхідно їх створити."

Оскільки ми вже торкнулися теми Корифеїв, варто зазначити, що сьогодні ми святкуємо День театру, і нещодавно ми повернулися з відвідин цвинтаря, куди ви з акторами традиційно приходите в цей день. Яка ж історія стоїть за цією традицією?

Перед тим, як стати керівником театру, я вже провів курс для акторів в Інституті мистецтв Прикарпатського університету, який набрав у 2003 році. Я вкладав чимало зусиль у розвиток цих студентів, і результати не забарились — тепер наша чудова трупа включає в себе й моїх вихованців. Коли я привів їх до театру, що перебував у глибокій кризі, я усвідомив, що не можу допустити, аби ці талановиті молоді актори працювали в умовах, які не відповідають їхнім здібностям. Мені здається, якби доля склалася по-іншому і я не здобув посаду директора, ми б разом відкрили свій власний театр.

Проте, як Бог дав, у 33 роки я став директором театру - уяви собі, я тоді був наймолодшим актором у цій трупі. Це був час, коли я привів нову генерацію талантів. Я отримав чудову освіту в театрі Заньковецької, де мене навчав Богдан Козак, представник Курбасівської школи, адже його наставником був Борис Тягно, учень Курбаса. Не можу сказати, як справи зараз, але тоді у Заньківчан були надзвичайно сильні традиції - навіть свої пісні. У Франківському театрі цього не було. І я зрозумів, що якщо ми не маємо своїх традицій та корифеїв, нам потрібно їх створити.

Тоді я запросив на сцену досвідчених акторів, які вже вийшли на пенсію, щоб вони поділилися своїми спогадами з молодшими колегами про те, як все було раніше. Ми почали відвідувати цвинтар, де спочивають ті, хто вже пішов з нами - Оксана Затварська (1921-2014, акторка Івано-Франківського театру) та Володимир Родя (1929-2013, актор Івано-Франківського театру). Я та старші актори ділилися розповідями про тих, з ким працювали, та переказували історії про тих, кого вже не застали на сцені. Так народилася ця традиція. Я також намагався ввести різноманітні нововведення, наприклад, придумати гімн театру, але він не прижився. Проте зв'язок між поколіннями я відновив, і він залишився з нами.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

У вашому театрі ситуація з тяглістю є досить цікавою: тут працювали учні Вадима Меллера, а також син Григорія Нарбута (Міліція Симашкевич, Данило Нарбут. - Ред.). Тяглість, яка в багатьох інших театрах була порушена через репресії, у вас, в якійсь мірі, залишилася.

Я скажу таку річ: я вже 17 років керую цим театром, але деякі речі лише зараз починаю відкривати. Мала статися аж така трагедія, як повномасштабне вторгнення, аби ми прозріли і почали досліджувати, берегти наше українське, яке в нас було дуже круте. Моїми улюбленими авторами були Достоєвський, Толстой, Чехов, і я вчив своїх студентів любити їх. А своє ми завчено сприймали як другорядне. Тому зараз українці хочуть надолужити те, що десятиліттями, століттями не робили. І я не виняток. Я зараз зовсім по-іншому дивлюся на українську класику.

Те ж саме можна сказати і про наш театр. Офіційна версія історії стверджує, що в 1939 році радянська влада принесла нам цивілізацію та заснувала театр, якого раніше не існувало. Однак минулого сезону, коли ми готувалися відзначити 85-річний ювілей, я вирішив заглянути в архіви. Як історик за освітою, я вмію це робити. І, уяви собі, виявилося, що ще в 1937 році в Франківську відзначали сторіччя театру. Це означає, що вже існував певний театр!

Пізніше я натрапив на статтю в австрійському виданні 1910 року, в якій повідомлялося, що в Станіславові заснували Український драматичний театр імені Івана Тобілевича. Цей театр розпочав свою діяльність з прем'єри "Наталки Полтавки". Таким чином, у 1939 році театр відновив свою роботу на основі трупи Тобілевича. Варто зазначити, що на той час у Станіславській області функціонувало аж 14 професійних театральних колективів.

Фото: Франківський драмтеатр Русів1 -вистава Вона- Земля на подвірї Василя Стефаника. Р.Д у ролі Василя Стефаника.

Звідки ж вони з'явилися?

Тепер я усвідомлюю, звідки це походить: у Львові існував Театр Руської бесіди, заснований у 1864 році, який припинив своє існування в 1924 році, очевидно, внаслідок польських репресій на Галичині. У Львові ці утиски були більш відчутними, і там заборонили всі українські ініціативи, тоді як в Станіславі ситуація була менш напруженою. Тому багато творчих особистостей переїхали сюди. У 1920-х роках тут спостерігалася активізація театрального життя, з’явився стаціонарний театр, де, до речі, ставили й Чехова – його "Дядя Ваня" тут відомий як "Дядько Івась". Я також натрапив на цікаву газетну публікацію наприкінці 1920-х років, в якій львівські аристократи зверталися до керівництва залізниці з проханням організувати спеціальні потяги між Львовом і Станіславом, щоб глядачі могли приїжджати на вистави та повертатися назад. А ще цікавішим є те, що в 1933 році Театр Тобілевича відкриває філію у Львові, почавши працювати вже на два міста.

Я вважаю, що наприкінці травня ми організуємо круглий стіл для обговорення цих питань з дослідниками. Нам потрібно відійти від прив'язки до 1939 року, адже це стало початком нашої окупації, і ми більше не хочемо його відзначати. Потрібно визначити, з якого періоду ми можемо почати розглядати історію нашого театру. Тут існувала яскрава культурна традиція, а також потужна школа Курбаса. Крім того, не слід забувати про сильний європейський контекст: Австро-Угорщина, а згодом Польща. Відстань до Відня не більша, ніж до Києва — це зовсім поруч.

А в чому конкретно проявляється ця тяглість школи та близькість до Європи?

З моменту мого приїзду сюди для роботи в 1998 році, я неодноразово дивувався талантам місцевих акторів: їхній експериментальний підхід та незвичні методи виконання ролей вражали мене. Тепер я розумію, чому це так - все завдяки наявності традицій. Тут працював учень Курбаса, Володимир Блавацький, який в кінці 1920-х років був частиною "Березоля", а згодом очолив Театр Тобілевича. Актори Театру Руської бесіди внесли в наше мистецтво елементи європейського театру. Тут завжди існувала альтернатива системі Станіславського, яку нам пізніше нав'язували.

У такому разі, можливо, варто обговорити цю безперервність і щодо глядачів: їхнього бажання брати участь в експериментах та вимог до високої якості?

Ти права, це, напевно, також певною мірою є традицією, що передається з покоління в покоління. Вона відчувається через якісь невидимі зв'язки. Іноді я розмірковую про нашу наступну виставу — адже глядачі можуть не зрозуміти, але це подобається лише мені, бо я є в полоні своєї професії. Проте, виявляється, все знаходить своїх прихильників. Ми виховали глядачів, які вже з нетерпінням чекають на нові ідеї, які ми готові запропонувати. Вони нас люблять.

Справді, я хочу зазначити, що це дивовижно – яку роль театр відіграє в нашому місті. Тут нас впізнають усі: від керівників до акторів, а також студенти, таксисти та продавці на ринку.

Фото: Франківський драмтеатр Ростислав Держипільський під час вистава 'Гуцульське весілє' "Робота з закордонними режисерами - це завжди ризик, не всі розуміють український контекст."

Мені здається, що ця проблема готовності-неготовності глядача зокрема і в тому, що ми дуже мало знаємо про сучасний європейський театр - я маю на увазі, за межею професійного кола. І ви з цим адресно працюєте: минулий сезон у вас був сфокусований на запрошенні європейських режисерів.

Так, це була моя свідома позиція. Коли ми отримали статус національного театру (у 2019 році. - Ред.), почали думати - що має робити національний театр? Це точно не має бути театр одного режисера, в ньому мають робити вистави найкращі режисери країни. Ми пройшли цей етап, і вийшли вже на Європу.

Я завжди обираю тільки тих, чиї творчі здобутки мені добре відомі, а не просто для формальності. Я впевнений, що саме вони є найкращими. Така співпраця відкриває неймовірні перспективи для розвитку як акторів, так і театру загалом. Це зовсім інший підхід, новий погляд на речі. До того ж, завдяки цим режисерам можна отримати можливість виходу на європейську сцену.

З ким вже встигли попрацювати і з ким плануєте?

У Парижі я мав нагоду зустрітися з Міхаєм Тарною, який є головним режисером Teatrul Fără Nume в Кишиневі. Я запросив його приєднатися до нашої команди, і він з радістю погодився. Жуль Одрі, керівник французького ансамблю Futur Noir, деякий час також працював у нас на посаді головного режисера. Литовський театр займає особливе місце в моєму серці, тому ми запросили Йокубаса Бразіса, режисера Vilniaus Senasis Teatras. Співпраця з Майєю Клечевською, директоркою Teatr Powszechny, була надзвичайною, адже вона є справжньою майстринею. Разом ми створили виставу "Дзяди" за мотивами твору Міцкевича, яка викликала великий резонанс. Виставу демонстрували не лише у нас, але й у Польщі: зовсім недавно в Варшаві пройшло п’ять показів, а також були вистави в Кракові.

Зображення: Франківський драматичний театр під час постановки "Дзяди" у Варшаві.

Як у Польщі відреагували на цю виставу? Міцкевич для поляків є ключовою фігурою в літературі, так само як Шевченко для нас. А ви адаптували їх "Дзяди", прив'язавши до нашої війни; у виставі присутні військові з "Азовсталі", а також згадуються червоні доріжки Канн з "хорошими руськими".

Цю неймовірну ідею реалізувала Майя. Поляки були приголомшені. Вони зазначили, що завдяки нашій виставі "Дзяди" в їхньому театрі нарешті змогли зрозуміти, про що писав Міцкевич, адже для них це вже давно стало частиною минулого. Після вистави до нас підійшла викладачка, яка спеціалізується на Міцкевичі, та попросила записати відео, аби використовувати його для навчання своїх студентів і пояснити, які думки хотів донести поет. Згодом один з польських журналів проголосив цю виставу найзначнішою культурною подією року в Польщі. Уявляєш? Українська вистава! Завдяки Майї ми стали відомими в Польщі, і, якщо все піде за планом, ми плануємо спільну постановку "Макбета" з її театром у Варшаві. Ось так все відбувається.

Звичайно, не завжди можна досягти однакових результатів. Співпраця з іноземними режисерами завжди пов'язана з певними ризиками, адже не всі з них можуть адекватно сприймати український контекст. Спочатку я надавав їм повну свободу творчості, але згодом усвідомив, що їх потрібно м'яко орієнтувати. Деякі з них готові до співпраці, інші ж можуть чинити опір. Це теж є частиною процесу.

Є ще один вимір, в якому український театральний контекст сильно відрізняється від європейського. В останній місяць головний медійний вимір нашого театру - це розмови про харасмент. І справа Білоуса тут не єдина (Андрій Білоус, директор Молодого театру, викладач Київського національного університету театру, кіно і телебачення. - Ред.). Ще є, наприклад, Лінас Зайкаускас, засуджений за домагання у Литві - але Одеський оперний театр кличе його в штат режисером, а Дніпровський театр кличе ставити феміністичного "Макбета". Я знаю, що ви відмовили йому в участі у Шекспірівському фестивалі - але чому загалом в нашому театрі досі толерують таких людей і таку поведінку?

На мою думку, нині в нашому суспільстві відбувається важливий перелом. Це злам старих, шкідливих традицій і зміна усталених норм. Те, що колись вважалося прийнятним, тепер уже не сприймається так. Наприклад, існувала думка, що режисер або керівник може мати романтичні стосунки з акторками. Але тепер ситуація змінюється, і дуже прикро, що театр так повільно та болісно проходить через цей процес. Ще більше суму викликає усвідомлення того, що в даний час гинуть наші молоді люди, справжній цвіт нації, адже ми, по суті, боремося за людські цінності, за правду в глобальному контексті, а тут спостерігаємо такі страшні речі.

Мабуть, ми повинні пройти через це випробування. Чесно кажучи, я почав сумніватися, чи не вчиняв я сам подібних помилок, чи не переступав межі, і став згадувати про своє минуле. Дякувати Богу, здається, що ні. Я ж людина з традиційними цінностями, я усвідомлюю це, я результат своєї епохи і виховання. Проте у мене є дві доньки, і я уважно слухаю їхні слова, розуміючи, що у них вже зовсім інші погляди на життя, і вони стали моїми вчителями. Я більше не можу мислити так, як це робив 10 чи навіть 5 років тому.

Якщо ми не будемо аналізувати свої власні упередження, то на якій підставі можемо морально навчати інших? Я виконую роль вчителя, наставника та батька. Тому важливо перш за все звертатися до себе, і я вірю, що ми спільно зможемо подолати цей шлях.

Отелло, Військова мама, GAIA-24: фестиваль-премія GRA оголосив лонг-лист