Саморегуляція в медіа є механізмом, у якому представники індустрії об'єднуються для розробки і впровадження власних норм та кодексів поведінки, що регулюють їх діяльність, а також здійснюють нагляд за їх дотриманням. Основним завданням такої системи є забезпечення етичного, прозорого та відповідального підходу журналістів і медіа без зовнішнього втручання з боку держави.
Прикладами можуть слугувати автономні пресради або комісії з журналістської етики, які встановлюють етичні норми для редакцій та займаються вирішенням конфліктів між медіа та їхньою аудиторією.
Співрегулювання в медіа являє собою модель, за якою правила та стандарти розробляються в тісній взаємодії між державними установами та представниками індустрії. У випадках, коли цілі співрегулювання не реалізуються, можливе втручання з боку держави. Держава надає легітимність ухваленим рішенням і контролює їх виконання через законодавчі акти, в той час як приватний сектор отримує можливість самостійно визначати і впроваджувати необхідні норми.
Основна відмінність між цими методами полягає в ступені контролю з боку держави: саморегулювання є добровільним і абсолютно незалежним від державних структур, тоді як співрегулювання передбачає взаємодію з регуляторними органами або урядом, і рішення, прийняті органами співрегулювання, є обов'язковими для всієї галузі.
Поєднання двох моделей дозволяє підтримувати якість контенту та захищати права споживачів інформації.
Які категорії та типи медіа підпадають під співрегулювання, а які -- під саморегулювання?
Виділяємо кілька напрямів, в яких реалізовано співрегулювання:
Аналіз практики показує, що співрегулювання в медіа охоплює багато аспектів, включаючи норми для рекламних кампаній, ігор, зовнішньої реклами та іншого контенту, який не є журналістським і не має зв'язку з традиційними медіа.
Повноваження органів співрегулювання не поширюються на журналістський контент. Загальноприйнятий підхід -- коли оцінку відповідності журналістських матеріалів етичному кодексу надає саморегулівний орган.
Винятками є медіапродукти, що впливають на інтереси споживачів у сферах, де запроваджено співрегулювання, зокрема програми, які можуть мати наслідки для неповнолітніх. Такі програми можуть підлягати моніторингу в рамках системи співрегулювання, але при цьому їх оцінка базується на формальних показниках, таких як віковий рейтинг, час трансляції, технічні обмеження для молодшої аудиторії та наявність необхідного маркування. Орган, що займається співрегулюванням, не робить висновків щодо етичності чи неетичності контенту, а також не оцінює відповідність журналістським стандартам — це завдання органу саморегулювання.
В основному, більшість прикладів спільного регулювання в європейських країнах зосереджена на аудіовізуальних послугах, таких як традиційні телерадіокомпанії, кінематографічні виробництва, онлайн-кінотеатри та подібні платформи. У цих сферах накопичено чимало досвіду, численних прикладів та експертних статей.
Інформації про спільне регулювання в сфері онлайн-медіа, а також про відповідальність цифрових платформ і сервісів значно менше. Більшість друкованих видань не беруть участі в системах спільного регулювання і підлягають лише принципам саморегулювання (за винятком Угорщини, де асоціація видавців є частиною органу, що займається спільним регулюванням).
Де розташована межа між саморегуляцією та співрегуляцією?
Не існує єдиного стандарту для європейської моделі, що розмежовує співрегулювання і саморегулювання. Як було зазначено раніше, межі між саморегуляцією та співрегуляцією залежать від конкретної сфери моніторингу та типу медіа. Важливим є контекст: ті практики, які ефективно працюють в одних політичних умовах, можуть виявитися навіть шкідливими для досягнення регуляторних цілей в інших ситуаціях.
Між концепціями "чистого" саморегулювання та співрегулювання існує проміжна модель, відома як "регульоване" або "законодавче" саморегулювання. У цьому випадку держава надає індустрії повноваження для регулювання певних аспектів, активно бере участь у формуванні правил, проте не втручається у сам процес регулювання. Органи саморегулювання виконують ключову роль у функціонуванні системи, хоча можливе певне залучення держави, що робить цю модель схожою на співрегулювання.
Модель "регульованого саморегулювання" характерна для країн, де саморегуляція в медіаіндустрії має глибокі історичні корені, таких як Німеччина, Бельгія та Нідерланди. У цих країнах саморегуляторні організації активно взаємодіють із державними структурами для реалізації спільних цілей у сфері співрегулювання.
У Німеччині функціонує безліч організацій та програм, які входять до системи "регульованого саморегулювання". Серед них можна виділити Німецьку раду зі стандартів реклами (Deutscher Werberat), Схему добровільного саморегулювання у кіноіндустрії (Freiwillige Selbstkontrolle der Filmwirtschaft), систему оцінки розважального контенту (FSK), Раду з контролю за розважальним програмним забезпеченням (Unterhaltungssoftware-Selbstkontrolle), а також Схему добровільного саморегулювання для телевізійної сфери (Freiwillige Selbstkontrolle Fernsehen) і Схему саморегулювання постачальників мультимедійних послуг (Freiwillige Selbstkontrolle Multimedia-Diensteanbieter).
У класичному варіанті співрегулювання, держава не лише надає індустрії завдання створити регуляторні норми, а й затверджує їх та використовує механізми примусу для забезпечення виконання. Побоювання перед можливими санкціями з боку держави спонукає учасників системи дотримуватися встановлених норм.
Прикладом залучення саморегулівного органу до системи співрегулювання є ініціатива Kijkwijzer, реалізована Нідерландським інститутом класифікації аудіовізуальних медіа (NICAM). Ця система об'єднує понад 2200 компаній та організацій, які долучилися або через свої асоціації, або напряму. NICAM виконує роль саморегулівного органу у спільному регулюванні захисту дітей та підлітків.
Окрім оцінок для аудіовізуального контенту, Kijkwijzer також надає інформацію про рейтинги відеоігор, а також про можливості батьківського контролю на телебаченні, платформах з відео на замовлення, у іграх і соціальних мережах.
Іншим прикладом є Freiwillige Selbstkontrolle der Filmwirtschaft (FSK) у Німеччині -- саморегулівний орган, створений після 1945 року для того, щоб замінити військову цензуру процедурою перевірки. Тепер ця інституція перетворилася на засіб перевірки незалежними експертами, організованими галуззю, але за участю держави. Представники державного сектору завжди мають більшість у комітетах -- чотири проти трьох.
Комісія з охорони прав неповнолітніх у медіа в Німеччині отримала від експертів назву "регульоване саморегулювання". Це пояснюється тим, що держава встановлює та контролює дотримання правових норм, а також має право видавати сертифікати організаціям, які займаються добровільним саморегулюванням. Крім того, державні структури можуть анулювати рішення саморегуляторних органів, якщо вважають, що ті перевищили свої повноваження.
У Франції, в контексті законодавства, що охороняє права неповнолітніх, спостереження за онлайн-контентом реалізується завдяки спільним зусиллям уряду країни та l'Association des Fournisseurs d'Accès et de Services Internet (Асоціації провайдерів Інтернет-послуг). Проте, уряд не залучений до процесу контролю за виконанням кодексу поведінки.
В Угорщині державний регулятор укладає угоду з організаціями саморегулювання, які об'єднуються в спільний регуляторний орган (на даний момент до його складу входять чотири асоціації). Діяльність цієї структури охоплює розгляд скарг на постачальників послуг, вирішення конфліктів між медіа, а також контроль за діяльністю постачальників послуг. Державний регулятор слідкує за функціонуванням співрегулювального органу, аналізує його рішення та, у разі необхідності, має право розірвати угоду.
На рівні ЄС і на національному рівні існують певні системи саморегулювання або спільного регулювання з метою відповідального маркетингу алкогольних напоїв. Також існують ухвалені рекомендації щодо харчування: для зменшення впливу на дітей аудіовізуальної комерційної реклами харчових продуктів і напоїв із підвищеним вмістом трансжирів, солі або цукру.
Результати аналізу
Вивчення європейського досвіду вказує на наявність різних моделей як спільного, так і саморегулювання в окремих країнах. Це різноманіття обумовлене як історичними, так і соціально-економічними чинниками. Однією з характерних рис є активна роль саморегулювальних організацій у механізмі співрегулювання.
Співпраця органів саморегулювання і співрегулювання завжди базується на конкретній меті: наприклад, захисті неповнолітніх. Інституції домовляються про спільну участь у досягненні цілей і про межі відповідальності.
Журналістський контент в основному підпорядкований принципам саморегуляції.
Усі держави прагнуть знайти ефективні рішення на виклики, що виникають внаслідок розвитку цифрових платформ. Традиційний підхід, що ґрунтується на типах медіа, здається застарілим в умовах конвергентної журналістики. Хоча чітких відповідей стосовно розподілу ролей у саморегулюванні або співрегулюванні в цій сфері не існує, європейські інституції проявляють готовність до обов'язкових консультацій з різноманітними зацікавленими сторонами та до відкритого діалогу.
Матеріал підготовлено Комісією з журналістської етики (КЖЕ) за підтримки Європейської федерації журналістів (EFJ) у межах проєкту "Медіа в умовах надзвичайних ситуацій", що фінансується Європейським Союзом. Викладені в матеріалі погляди та думки належать виключно авторам і не обов'язково відображають офіційну позицію Європейського Союзу чи Виконавчого агентства з питань освіти та культури (EACEA). Європейський Союз і EACEA не несуть відповідальності за зміст матеріалу.
#Медіа (комунікація) #Реклама #Держава (політичний устрій) #Європейський Союз #Журналіст #Нідерланди #Франція #Німеччина #Повноваження #Органи державної влади #Бельгія #Інформація #Моніторинг #Споживач #Угорщина #Законодавство #Діалог #Маркетинг #Надзвичайна ситуація #Етика #Кодекс законів #Схема класифікації (інформатика) #Повноліття #Технічний стандарт #Легітимність (політична) #Правова норма
