Україна вже понад три роки протистоїть масштабній агресії з боку Росії. У цьому контексті обговорюється, як ворог удосконалює свої методи, чому Збройні сили України адаптуються та що потрібно для повернення до кордонів 1991 року. Також у розмові йдеться про поняття "снайперської дуелі". Про це в інтерв'ю РБК-Україна поділився сержант снайперської роти Микола "Раптор".
Ми зустрілися на військовій базі, оточеній технікою й бетонними конструкціями. Микола, знаний під позивним "Раптор", виконує обов'язки головного сержанта роти снайперів бригади "Рубіж". У формі, на його плечі красується шеврон "групи 200". Це не просто військова спільнота для нього; це частина його ідентичності, група, до якої він належить не лише професійно, а й за своїм характером. Він говорить спокійно, але без натягів – прямо і щиро.
Розмова перемістилася з теми службових обов'язків до реалій війни. Обговорили, як функціонує снайперська рота, як відбувається відбір військових, а також які події розгортаються на лінії фронту. Особливо гостро торкнулися питання, що викликає біль: ставлення суспільства до військових і як воно може змінюватися так швидко і несподівано. Деталі цього інтерв'ю можна знайти в РБК-Україна. Для зручності текст пройшов редагування, а повну версію розмови можна переглянути на YouTube-каналі РБК-Україна.
Ваш військовий шлях розпочався з піхотних підрозділів, де ви служили пішим розвідником та заступником командира взводу розвідників. Тепер ви займаєте посаду головного сержанта у роті снайперів. Яким чином ваше сприйняття війни змінилося протягом цього часу?
- За цей час мене дивує тільки те, як швидко ворог робить аналіз своїх помилок та вчиться на них. Як швидко він перероблює свою тактику ведення бою. Те, з чим ми зіштовхнулись на початку повномасштабки, коли абсолютно всі дивились картинки по телебаченню: "Там же немає з ким воювати, там чмобіки", "Дивіться, як ми їх знищуємо"... І те, що ми бачимо на сьогоднішній день, коли буквально набагато важче навіть заходити на позицію, не те що протриматись чи виходити з неї.
- А взагалі, як змінився ваш погляд на тактику ведення війни, враховуючи, що ви були розвідником, а тепер в снайперській групі? Чи відрізняються підходи, чи в принципі одне і те саме?
Не можу стверджувати, що це одне й те саме. Снайпер - це розвідник, який спеціалізується на використанні вогнепальної зброї великого калібру. Хоча особливості їхньої роботи різняться, снайпер все ще виконує функції розвідника. Це означає, що він здатен виконувати ті ж завдання, але його спеціалізація є більш вузькою.
Які основні обов'язки снайпера, і як вони трансформувалися у зв'язку з еволюцією сучасних технологій?
- Специфіка роботи не змінюється. Як було ведення спостереження і знищення цілей, воно так і залишається. Змінився підхід до роботи, ми, наприклад, більше приділяємо уваги маскуванню, вибору позиції. Раніше ми воювали з "м'ясом", тепер - з дронами. Від них потрібен більш потужний захист. Міняється підхід - принципи залишаються старі.
Чимало снайперів переходять на посади операторів FPV-дронів?
Здається, що нині всі прагнуть стати "дронщиками". Технологічна війна набирає обертів, і це вражає. Я сподіваюся, що в майбутньому у нас з'являться нові можливості, які дозволять снайперам працювати ще продуктивніше. Через те, що наш противник має кращу техніку, нам значно ускладнилося проникнення на їхні позиції.
Необхідно діяти, вийти на місце, знайти відповідну позицію, провести розвідку території та створити сховище. І все це під пильним оком ворожих "спостерігачів" з неба. Це справді складно. Зараз ситуація стала набагато ускладненою. Але це не означає, що ми зупинилися. Ми продовжимо працювати, ми здатні на це. І нам потрібно продовжувати свою діяльність.
На яких фронтах ви брали участь у бойових діях? Які з цих напрямків виявилися найбільш складними для вас?
Перед початком масштабного вторгнення я значну частину часу провів на Світлодарській дузі. Після цього мої дії перемістилися до Рубіжного, Сєвєродонецька, Лисичанська, а потім до Зайцевого, Бахмута та контрнаступу під Лиманом. Було безліч напрямків, але, напевно, найскладнішим для мене став Макіївський напрямок на Луганщині у 2024 році.
Там мені було морально найтяжче. Бо це вже не я особисто йшов у бій, а доводилось відправляти своїх людей. І здавалось би, що тут важкого? Сидиш собі на КСП (контрольний спостережний пункт - ред.), у теплі, в укритті. Але морально - це зовсім інше. Бо ти сам набираєш цих людей, ти їх навчаєш, знаєш про них усе - їхні особові справи, характери. І ця відповідальність тисне на тебе. Бо ти розумієш, наскільки їм там важко, наскільки вони в небезпеці. І просто страшно щоразу почути в рацію: "двохсотий" чи "трьохсотий".
- Якщо говорити про фізичну складність, то якою була остання ротація?
Мій останній вихід відбувся на Макіївці, де мені довелося виконувати обов'язки снайпера. Це був найскладніший момент у моєму житті. Ми спускалися з пагорба, і вже тоді за нами слідував ворожий дрон, який не зводив з нас очей на всьому шляху. Лише коли ми сховалися в лісі, ця "пташка" нарешті залишила нас у спокої.
І коли ми нарешті добралися до бліндажів, я відчував, як вона кружляє поблизу. Навіть вийти до туалету стало справжнім викликом. Потрібно було все ретельно спланувати, аби залишитися непоміченим і захистити себе від випадкових снарядів. Адже дрони фіксують кожен твій крок.
Як проходив процес виходу з позицій?
- Ми виходили сім годин. Дронове переслідування з скидами, FPV-дрони, нескінченна арта.
- Ви вирішили вийти, і вас почали бити. Як ви змогли витримати це протягом семи годин?
Ми пересувалися короткими стрибками: від одного бліндажу до іншого. Ховаючись, чуємо, як кружляє FPV. Але з досвіду вже знаємо: цей дрон довго не затримується в повітрі. Як тільки з’являється звук, що він зник або полетів далі, миттєво мчимо до наступного укриття.
На артилерію вже не зважали, бо якби ще ховатися від арти, це буде ще довше. Бігли чекпойнтами, ривками.
- А сили були на це? Чи вже просто на адреналіні трималися?
Адреналін виступає потужним союзником. У такі хвилини організм активує свій режим надздатностей: ти стаєш швидшим, кмітливішим і більш уважним. Ми могли б ще боротися, але вирішили відступити, оскільки утримувати позиції стало неможливо.
Ваш товариш ділився зі мною, що настала така хвилина, коли він відчував, що більше не може витримувати. Він сказав: "Все, я більше не справлюсь". І саме в цей момент ви підійшли до нього, надали підтримку, і, по суті, врятували його життя.
- Певно, зараз, доведеться розкрити таємницю, про яку мої побратими в тому заході не знають. Але всередині я вдячний їм обом. Бо якби не вони - мені здається, я б здався ще на самому початку цього виходу.
Протягом всіх цих років служби я зіткнувся з низкою проблем зі здоров'ям. Я реально відчував біль у всьому тілі – стріляло і ломило. Це було надзвичайно важко. Але я - старший за званням і посадою, а переді мною мої підлеглі. Чому ж мені дозволяти собі розслабитись? У мене не було вибору, окрім як надихати їх своїм прикладом до самого кінця. Адже важливо було підтримати хлопців. В будь-якому разі, спершу йдуть вони. Завжди вважав, що їхнє благополуччя - на першому місці.
І от коли він сказав мені: "Біжи, братан, я наздожену", я подумав тільки одне: кому ти "розчісуєш"? Ти ж навіть не встанеш. А якщо не встанеш, то дрон, який ти вже бачив, тебе зафіксує, і за тобою полетить FPV. І він тебе вб'є. Ось і все. Тому встав і пішов.
Але коли він промовив: "Ні, братику, я клянусь, що незабаром почну бігти", я зрозумів, що справа не зрушить з місця. Я підійшов до нього і сказав: "Ну що ж, якщо так, то біжимо удвох". Він закричав: "Біжи!", я кинувся на нього, він на мене. Довелося трохи його підбадьорити. Я сказав йому: "Слухай, або ти зараз встаєш і виконуєш те, що я кажу, або коли ми дійдемо до безпечного місця, якщо тобі справді захочеться, можеш вдарити мене і лаяти, скільки завгодно. Але зараз ти встаєш і біжиш". Він відреагував на це, що я його "втомив". Але згодом все ж підвівся і побіг.
Я його цілком розумію. Ті навантаження, які він витримав... Він довго залишався на своїй посаді, після чого ми організували ротацію. За лічені два дні вони знову стали в строю і вирушили в дорогу. І знову на дві доби, що є величезним фізичним навантаженням. Це великий рюкзак, маскувальні елементи, штурмова гвинтівка, снайперська гвинтівка та безліч пристроїв для спостереження.
Крім того, це була стратегічна позиція, з якої ми забирали все, що могли. Я усвідомлюю, що навантаження значне, і потрібно рухатися швидко. А бігти потрібно без зупинок, адже дистанція перевищувала 1,5 км, і навколо було лише відкрите поле. У нас було всього три варіанти для укриття: розріджений ліс, дерево, під яким він впав, і зрештою ми знайшли притулок у густому лісі, де змогли перечекати дрони, а потім, скориставшись шумом, втекти.
- І як, він зробив щось, як ви вийшли?
Отже, як і всі ми, він впав, зняв капелюха, розкрив маску, випив холодної води, охолодився, запалив сигарету. І промовив: "Життя прекрасне".
Він висловив мені свою вдячність. Він подякував мені, а я - своїм друзям. А потім до нас приїхав зводний, і я ніколи раніше не відчував такої радості від його появи.
- Чи мали ви значний досвід у роботі зі снайперами?
- На даний момент, не багато. А от у розвідці - так. Особливо на початку повномасштабної. Тоді ми дуже часто заходили в тил ворога. Це був період, коли ми як розвідники не вели активних бойових дій, але з самого ранку до вечора ми лазили по лісах, по лівих і правих флангах, шукали, де ворог.
Ми доходили до межі, коли могли підійти до ворога на відстань, що вражала. Ось ми, замасковані, з обличчями, вкритими брудом. Сидиш і спостерігаєш за ним, чекаючи моменту, коли він змінить охорону. Ти залишаєшся там якомога довше, прагнучи дізнатися більше. І ось ти сидиш, усвідомлюючи, що маєш можливість ліквідувати його в будь-який момент. Або ж вкрасти щось важливе. Але це не твоя мета. Саме так виглядає життя розвідника.
Це був лише початок широкомасштабного вторгнення, і в той час кількість дронів, особливо FPV, була значно меншою. Якщо порівняти з теперішньою ситуацією, чи намагаються наші військові просунутись у сіру зону? Особливо щодо снайперів?
Знову ж, Макіївка, 2024 рік. Тоді я служив сержантом у розвідвзводі нашої бригади, в складі другого батальйону. Нам ставили завдання, пов’язані з проведенням нальотів — потрібно було виходити в сіру зону. Наші хлопці впевнено виконували ці завдання. Проте з ситуацією з дронами все ставало дедалі складніше, особливо ближче до літа.
У той час я зіштовхнувся з інтенсивними атаками з боку ворога. Вони невпинно намагалися прорвати наші позиції. Мої розвідники були розгорнуті по всіх ключових точках, і ситуація була надзвичайно напруженою. Піхота також зазнавала великих втрат, багато бійців отримали поранення. Практично весь взвод повернувся додому в статусі "трьохсотих".
Основними причинами уражень є артилерія та безпілотники. В даний час FPV-дрони та їх скиди займають перше місце за кількістю травм.
Отже, якщо зіставити теперішній стан справ з тим, що було на початку вторгнення, можна сказати, що обставини зазнали суттєвих змін?
Безумовно. Наприклад, на початку в Рубіжному у них було чимало артилерійських систем, але не вистачало дронів. Це значно спростило процеси роботи.
Сіра зона тоді - це був просто "лакомий шматочок". Ми туди ходили як до себе додому, усе цинкували, досліджували. Це було цікаво, драйвово. Небезпека, звісно, була - але інша. Вона полягала в тому, що якщо зайдеш далі, щось пропустиш, щось не побачиш - може статися біда. Бо сіра зона - це територія, яка не підконтрольна ні нам, ні їм. І вони там так само лазять.
Проте, все ж таки, це були розвідувальні підрозділи. А що стосується снайперів, чи вони наразі виконують свої завдання в сірій зоні?
Так, снайперські команди виконують завдання у сірій зоні. Проте наша діяльність має свої особливості.
Чи взаємодіють снайпери з іншими підрозділами, такими як артилерія, безпілотні літальні апарати та піхота?
З безпілотниками, безперечно, так. Це наразі одна з основних напрямків співпраці. Що стосується артилерії, то зазвичай ситуація інша. У нас, на жаль, зв'язок з ними часто просто не доходить.
Проте, якщо звернути увагу на повноцінну батальйонно-тактичну групу, де задіяні всі елементи - артилерія, міномети та піхота - виникає унікальний інформаційний простір завдяки сучасним технологіям. Завдяки позначкам, ми маємо можливість спілкуватися та обмінюватися важливими даними. Таким чином, усі учасники можуть одночасно спостерігати за подіями на фронті.
Є також елементарна, "людська" взаємодія: "Брат, підстрахуй мене, будь ласка, глянь, де я". Це звичайна ситуація. І, звісно, ми часто звертаємось за допомогою до підрозділів безпілотників. Коли ворог діє з повітря, відчуваєш себе більш впевнено, коли над тобою є "пташка", здатна забезпечити прикриття і провести.
А як стосовно технологій загалом? Виходячи з вашого досвіду, чи можна стверджувати, що Росія сьогодні має кращі технічні можливості, ніж ми? Адже на початку повномасштабного конфлікту дрони були нашою сильнішою стороною.
На жаль, хочеться цього визнати чи ні, але це правда. На мою думку, нині наш супротивник має значно кращі технологічні ресурси.
Колись ми мали явну перевагу в галузі дронів завдяки нашій гнучкості. Але тепер конкуренти активно випускають FPV-моделі у великих кількостях. І це не лише прості дрони — вони оснащені якісними камерами, мають розширений радіус зв'язку та використовують складні системи управління.
Ми обговорюємо це на передовій. Незалежно від того, які нові озброєння чи боєприпаси нам надають, ми все ще не маємо належного захисту від найбільшої загрози. І ця загроза приходить з неба - дрони, розвідка та артилерія продовжують завдавати нам серйозної шкоди.
Ми все ще не здатні закрити небо. Ані в обмежених масштабах, ані в масштабах світу. Нас невпинно спостерігають. Безперервно. І це є основною проблемою. Ми не можемо позбутися їхнього спостереження. Ми не в змозі зупинити їхні дрони, які фіксують наші дії, ведуть спостереження та коригують вогонь. А працювати, коли за тобою завжди хтось стежить, — ось у чому полягає вся складність нашої діяльності на сьогодні.
У українців з'явилося більше сподівань на те, що війна наближається до завершення, або хоча б відбудеться певне перемир'я. Як ви вважаєте, яким чином змінилася ситуація на фронті у порівнянні з минулим роком? Яка ситуація наразі на лінії бойових дій?
Якщо взяти умовно середину року, коли розпочинається потепління, то тенденції стають дуже помітними. У холодні місяці активність усіх сторін — і нашої, і супротивника — дещо зменшується. Адже холод не сприяє бойовим діям. Ворог стає менш активним, і ми можемо трохи більше розслабитися.
Але як тільки іде тепло - вони як підсніжники вилазять і починають активні дії. Так було і в 2024 році. І от що стало для мене особисто новинкою - це кількість дронів, які з'явилися саме з приходом тепла.
Так, у 2022 році дрони вже існували, але ми на них практично не звертали уваги. Вони просто літали, ховалися і продовжували свою справу, як ніби це звичайна прогулянка в сірій зоні. У 2023 році ситуація змінилася: їх стало більше, з'явилися дрони з тепловізорами, ворог навчився скидувати боєприпаси, і ми почали зазнавати втрат. Але у 2024 році я став свідком справжнього перелому — дрони перестали бути просто перешкодою, вони унеможливили виконання завдань. Тобто, вони не лише заважали, а фізично робили роботу неможливою.
Зараз, щоб просто потрапити в сіряк, потрібно ще дожити до того моменту, коли це стане можливим. Кожне потепління приносить нові технології з боку супротивника, тоді як у нас зміни відбуваються не так швидко.
- Чи переважно завдання снайпера в даний момент полягає у знищенні живої сили, чи ж у знешкодженні техніки?
Наша мета полягає в наданні захисту, створенні прикриття та підтримці. Один снайпер спостерігає за всім фронтом чи визначеним сектором, тоді як інший зосереджується на одній конкретній точці, очікуючи на момент, коли з'явиться гранатометник.
Так було в моїй групі. Десь два тижні він не давав нормально працювати нашій піхоті. Постійно вискакував із яру, в одну й ту ж точку - зарядився, вискочив, бахнув, знову сховався. Позиція страждала - 300-ті, контузії. І так по колу. Ніхто не міг його вирахувати. Кажуть: "Снайпера, давайте".
Одна пара засіла, інша - теж. І от мій побратим таки дочекався. Той вискочив - і у снайпера було буквально три секунди, щоб зняти його. Вони стріляли майже одночасно. Наш влучив у гранатометника - і завалив його. Але РПГ вже вилетів. Прямо в його сторону.
Товарищ згодом розповідав: "Я вистрілив і раптом побачив, як снаряд мчить просто на мене. Подумав: ну все, це кінець". Проте дуель завершилася перемогою нашого снайпера. В той момент він відчув справжній сплеск адреналіну.
Чи траплялися інші схожі випадки? Коли мету довго виносили на розум, очікуючи, а потім усе раптом зрослося?
Ось так. Один із наших снайперів займав свою позицію і тривалий час уважно спостерігав. Проте йому не до вподоби була сама локація. Хоча огляд був достатньо пристойним, комфорт залишав бажати кращого.
Отже, він вирішив пошукати нову локацію. Виявив дерево, біля якого, як йому здалося, було б цікаво встановити триногу, спершись на нього, та зайнятися роботою. Це була далека від ідеалу позиція. Чесно кажучи, досить незручна. Але він вирішив, що варто спробувати. Зібрав триногу, заховався і почав працювати з цього місця.
І дуже навіть спрацювало. Він дочекався, коли почали йти кілька груп. Це, до речі, саме той випадок, коли можна сказати, що ворог реально "тупанув". Бо групи йшли одна за одною - і снайпер спочатку вирізав першу, потім другу... А третя навіть не здогадалась, що тут працює снайпер, - і пішла тим самим маршрутом. Він знищив і їх.
В цілому в той день він "знищив" дванадцять осіб. Дванадцять солдатів з Російської Федерації. На мою думку, це також досить "вагома" подія. Ось така вона, епоха снайперів.
- Це, певно, одна з історій, коли противник зреагував халатно. А взагалі, чи ростуть російські солдати професійно як військові?
Вони ростуть неймовірно швидко. Як я вже згадував, спочатку вони прийшли сюди з надією, що їх зустрінуть, як у найкращих традиціях - з хлібом і сіллю. Вважали, що тих, хто не буде радий їхньому приходу, можна просто знищити, а їхнє майно, включаючи унітази, забрати. Але незабаром стало очевидно, що цей план не спрацював. І тоді почалися активні атаки.
Спершу вони відправляли на передову менш досвідчені підрозділи, а слідом за ними йшли спеціалісти, щоб закріпитися на позиціях. Тактика була вкрай примітивною, але, на жаль, давала результати. Адже у них було чимало живої сили, і матері ще народять нових солдатів.
Але зараз - інше. Вони не ризикують своїм особовим складом. Вони копають траншеї. Причому не просто окопи - вони будують собі підземний метрополітен у нашій землі. Великі траншеї, укріплені, перекриті. В цьому нам, чесно кажучи, треба у них вчитись.
Так, але й наші військові також прогресують. У нас також відбувається підготовка, і з'являються нові методи?
Безумовно. Ми не залишаємося в застої. Ми розвиваємося і вчимося на своїх помилках. Якби ми діяли так, як у 2022 році, то, відверто кажучи, не змогли б витримати. Світ навколо нас трансформується, і ми також адаптуємося до нових умов.
Противник постійно створює нові виклики, а ми шукаємо способи, як на них відповісти. Ми оволодіваємо новими методами використання наших підрозділів. Вчимося швидко пристосовуватися до змін, іноді навіть на ходу. Адже війна – це, безумовно, аренда, де ми виступаємо на сцені.
Звідки ж ви черпаєте енергію, щоб підтримувати цю боротьбу, враховуючи те, що коїться навколо?
Коли я у віці 20 років пішов на війну, в моїй голові вже була чітка уява про те, якою я хочу бачити нашу країну. Як і всі, я мрію про дітей і про те, щоб маленькі «динозаврики» бігали по дому. Але я не хочу навантажувати їх цими проблемами. Ця війна випала на моє покоління, і я прагну, щоб саме ми стали свідками її завершення. Я хочу, щоб мої діти жили в дійсно незалежній країні. Якщо ця країна буде в межах 91-го року, це було б прекрасно. Сподіваюся на це.
А як ви вважаєте, чи можливо це в наш час - 1991 рік?
Якщо говорити відверто, я б порадив людям не зациклюватися на цій думці. Не варто чіплятися за цю ідею. Адже, навіть якщо ми завершимо війну з найменшими втратами територій, це вже можна вважати перемогою. І причин для цього багато, але основна — ми вже віддали всі сили на 100%.
Ми, бійці, робимо все, що можемо. Більше ми з себе вичавити не можемо. Тому, якщо ми зможемо зупинити ворога хоча б там, де вже втратили - це буде велика перемога. Бо на початку повномасштабної у нас був шанс втратити все. Країну повністю. А ми вистояли. І це варто великої поваги.
Дякую вам за вашу відповідь. Чи могли б ви поділитися детальнішою інформацією про ваші ключові обов'язки на сьогодні? Яка основна мета, яку ви переслідуєте на позиції сержанта роти снайперів?
Завдання полягає в тому, щоб виявити в людях потенціал для лідерства. Потрібно ретельно вивчити кожного кандидата, кожного бійця в підрозділі. Визначити, чи мають вони лідерські якості. Якщо так, то необхідно призначити таких осіб на відповідні ролі та підтримати їх у розвитку. Не можна просто "створити сержанта", адже справжній лідер або є від природи, або його немає.
Сержант виступає як ключова зв'язка між офіцером і рядовими. Він є мостом між командиром і виконавцем. Я завжди наголошую: головний сержант роти повинен перетворити п'ять окремих пальців на один потужний кулак. Цим кулаком ми повинні протистояти ворогу.
З часом до нас приєднуються нові люди. Чи звертаєте ви увагу на їхню мотивацію? Чи, можливо, нині більше тих, хто залишає нас через обставини, а не за власним бажанням?
На старті конфлікту було чимало людей. У нас ніколи не виникало проблем з недостатністю ресурсів. Наприклад, у розвідувальних підрозділах завжди було достатньо особового складу. Проте зараз ситуація змінилася. Багато хто прагне стати операторами безпілотних літальних апаратів. Умовно кажучи, працювати в комфорті, з пультом у руках.
Вступити до класичної розвідки стало справою не з легких. Що стосується снайперів, то їх підготовка — це зовсім окрема тема. Раніше, щоб стати снайпером, потрібно було пройти певний етап. Спочатку слід було служити в піхоті, де отримуєш фундаментальні знання, досвід і перевіряєш свої можливості. Якщо в тебе є лідерські якості, ти можеш просунутися далі — стати командиром відділення або обрати іншу спеціалізацію. Якщо ж бажаєш глибше зануритися в військову справу, обираєш шлях розвідника. Після служби в розвідці, якщо це тебе "захоплює", можна розглянути можливість стати снайпером.
Бо снайпер - це не просто стрілець. Це - спеціаліст високого рівня. І раніше ми могли собі дозволити чекати, поки людина пройде ці всі етапи, визріє, і тільки тоді приймали до себе. А зараз - ні. Зараз ми працюємо з тими, кого посилає нам доля. І водночас - не знижуємо вимог.
Ми здійснюємо ретельний відбір кандидатів. Кожен, хто приходить на співбесіду, проходить через серію запитань, які ми обов'язково ставимо. Це особливо стосується моїх зустрічей з претендентами. І справа не тільки в тому, щоб зрозуміти, де та коли вони брали участь у бойових діях. Для мене важливо почути їхній спосіб висловлювання.
Я намагаюся "дослідити" внутрішній світ людини, щоб зрозуміти, ким вона є насправді. Коли людина починає спілкуватися щиро, без перешкод, я отримую справжнє уявлення про те, з ким маю справу. Спілкування з замкнутою особою може бути вкрай складним.
- А як ви ставитеся до мілітарних спільнот? Їх зараз з'являється дуже багато. Яка, на вашу думку, суть цих мілітарних спільнот? Чому вони з'являються?
Кожен має свої цілі, але найголовніше – довести свою присутність. Навіть якщо обличчя приховані або розмиті, очевидно, що це люди, які мають власну думку та досвід. І, в першу чергу, без додаткових фінансових ресурсів сьогодні вести боротьбу стає дедалі складніше.
А мерч, патчі, футболки, кепки - воно подобається людям. Вони тягнуться. Купують - і цим реально допомагають. Якщо обидві сторони задоволені - то чому ні? Це нормальна взаємодія.
Як ви вважаєте, чи можуть з таких військових спільнот виникнути повноцінні організації для ветеранів, що займуться навчанням і реабілітацією?
З таких ініціатив може з'явитися що завгодно. Все залежить від самої громади. Якщо вона зосереджена лише на візуальному контенті — фотографіях, образах, патчах — швидше за все, вона залишиться в цій сфері. Проте, якщо учасники захочуть зайнятися чимось більшим, вони, напевно, створять нову сторінку або ініціативу. Прокинешся вранці, а в історіях вже лінк: "Завітайте до нас, тепер ми також навчаємо/лікуємо/реабілітуємо".
На основі вашого досвіду: коли ви повертаєтеся з фронту до цивільного життя, які емоції вас охоплюють? Чому багато військових відзначають, що в перші тижні після повернення їм не хочеться спілкуватися з іншими?
Як на мене, бути в оточенні людей, які не сприймають тебе, надзвичайно складно. І ще важче, коли ти сам не можеш зрозуміти їхні думки та почуття.
Особисто я не можу зрозуміти жодну з позицій. З одного боку є ті, хто уникає мобілізації. І не через якісь об'єктивні причини, а тому, що вважає: якщо він не візьме участь у бойових діях, то хто ж тоді забезпечить донати по тисячі гривень щомісяця? Він думає, що без нього армія не витримає — ось так у нього складається уявлення. Він вважає, що має залишатися вдома, адже від цього йому все одно нарахують зарплату, і це, як йому здається, допоможе врятувати "Раптора" на фронті. Ось така у нього логіка.
З іншого боку, існує ця ситуація з "бусифікацією". І, зізнаюся, мені абсолютно байдуже, чи це інформаційно-психологічна операція, чи ні, чи справжні фейки. Коли я натрапляю на відео, де бусик зупиняється, підходять до чоловіка з візочком, забирають його і силоміць садять у бусик, а візочок залишається на місці, у мене виникає бажання діяти агресивно.
Коли я спостерігаю за тим, як людину без ноги, яка використовує протез, буквально закидають у бус, а її б'ють ногами, я відчуваю жах. Він озирається, шукаючи порятунку, але кому він може покластися на допомогу? Жінка? Її також можуть затягнути туди ж. Чоловік? Він опиниться поруч у цьому ж бусику. В цю мить я не можу зрозуміти ні одну, ні іншу сторону конфлікту.
Бо знаю чоловіків, які реально мають серйозні підстави, чому вони зараз не воюють. У них є вагомі причини - медичні, особисті, психологічні. Але вони бояться вийти на вулицю, бо можуть потрапити під роздачу, бо все робиться хаотично. І на цьому перетині - коса знаходить на камінь.
Ви також згадували про форму. Можливо, у вас є ще якісь доповнення?
- У мене є одна велика мрія. Не після перемоги навіть - а після того, як усе це скінчиться і ми повернемося до більш-менш спокійного життя. Я мрію, щоб ми повернули повагу до форми. Повага до того, як її носять. Повага до знаків розрізнення. І повага один до одного - між військовими. Бо зараз дисципліна трохи посипалась.
Поки ти у формі, ти маєш поводитись так, ніби ти - вся армія України. Вести себе гідно.
Схоже, виникла ще одна складність: спочатку військові викликали захоплення і романтичні уявлення. Проте з часом люди почали дистанціюватись, оскільки зрозуміли, що вони не завжди є усміхненими чи бездоганними героями.
Це досить непросто. Людська психіка – річ дуже делікатна. Іноді навіть сам себе важко зрозуміти. Виникає потреба просто висловити свої думки. Тому я іноді пишу або телефоную близьким. Коли висловлююся, стає легше. Мене вислуховують, приймають мою точку зору, можливо, дають поради. Але буває і зовсім інакше. Закриваєшся в собі, відчуваєш агресію. Не в сенсі, що на когось нападаєш, але ставишся до всього холодно і різко.
Ця романтизація "котиків", які тепер у когось стали "негідниками", відбулася несподівано і миттєво. Неначе по клацанню пальців. Я хвилююся, що нам, військовим, після завершення війни — якою б вона не була — доведеться тривалий час "очищуватися" від цього негативу. Один вчинив злочин, а репутація постраждала у всіх.
#Історія #Збройні сили України #Україна #РБК-Україна #Росія #Суспільство #Піхота #Теплова енергія #Оцінка розвідданих #Луганська область #Боєприпаси #Взвод! #Рота (військова частина) #Артилерія #Сєвєродонецьк #Бахмут #Макіївка #Дерево. #Дрон #Сержанте. #Військова розвідка #Фланг #Лисичанськ #Рубіжне #Гвинтівка. #Снайперська гвинтівка #Снайпер. #Маскування (військова справа)
