"Було б дуже прикро, якщо ми всі тут просто поляжемо", -- висловив свою думку журналіст Євген Спірін, який виконує обов'язки санітара в стабілізаційному пункті.

Євгене, ви виконуєте свою службу у стабілізаційному пункті на Харківському напрямку. Цей стабпункт функціонує безперервно, як безупинний конвеєр. У перші дні ви зафіксували: "Усе, що залишилося позаду, всі ті морги та інші жахіття, здаються просто дитячими пустощами долі. Це все не має значення. А тут — безперервний потік. Крики болю, кров і відірвані кінцівки. Доба за добою. Година за годиною. Це справжнє пекло для чутливого романтика, який намагався запам'ятати всі імена, але на другу добу заплутався в номерах". Як можна витримати таку реальність?

Отже, зверніть увагу. Це, по суті, професія. Лікарі, у звичайному житті, постійно стикаються з пацієнтами, які страждають від раку, травм або мають невиліковні захворювання. Це завжди було звично, не лише під час війни. Хтось трудиться на виробництві, інші — в офісах, а дехто — у медичних закладах. Люди мають можливість обирати, ким вони хочуть стати.

У нас процес виглядає таким чином. Спершу команда евакуації, якщо це можливо з точки зору безпеки, намагається забрати постраждалого прямо з місця травми, умовно кажучи, з окопу. Однак іноді евакуація не може дістатися до поранених. Наприклад, під час активних бойових дій люди можуть залишатися без їжі та води протягом п'яти-шести днів, очікуючи на допомогу, оскільки це дуже небезпечна зона — відправити туди евакуацію означає ризикнути її життям. Високо літають дрони, працює артилерія, ситуація напружена. Це кордон з Росією, де бойові дії не припиняються: то одна сторона тисне, то інша, і так без кінця. Відправивши евакуацію, можна поставити під загрозу не лише пораненого, а й рятувальника. І ось люди з важкими травмами, навіть з відірваними пальцями, намагаються знайти укриття в ярах, лежачи в грязі, мерзнучи, страждаючи від болю, і чекають, коли їх помітять або зафіксує дрон.

Після цього їх доставляють до нашого стабілізаційного пункту. Це найприближенішу до "нульової" зони локація, де можна надати певну допомогу.

Травми різні, звісно. Буває нога відірвана, а буває, наприклад, контузія. Це теж серйозна штука. Бо людину нудить, вона дезорієнтована, в неї є зброя, що в даній ситуації не дуже ок.

На стабпункті працює група лікарів -- анестезіолог, хірург, терапевт, лор, плюс середній і молодший персонал. Я санітар. Тобто роблю все, що можна робити, не маючи медичної освіти, й на що бажано, щоб лікарі не витрачали свої сили. Щось подаю, замотую, ллю йод, мию, прибираю, зрізаю одяг, вдягаю. Ці люди в крові, в землі, в глині. Їх треба трошки помити, дати чистий одяг після всіх маніпуляцій, скласти їх речі в пакет, який з ними потім їде у шпиталь.

У нашій команді працює чимало співробітників, що дозволяє нам ефективно розподіляти обов'язки — це справжня розкіш. Адже в деяких інших бригадах, особливо на Сумщині, ситуація буває складною: троє людей займаються всім. У нашому випадку, дякувати Богу, команда повністю укомплектована, тому ми можемо діяти швидко та злагоджено. Наш процес нагадує "Формулу-1": автомобіль під'їжджає, йому миттєво змінюють усі колеса, прибирають та відправляють далі. У нашій ситуації все відбувається аналогічно: пораненого привозять, і на його обробку витрачається близько 20-25 хвилин, в залежності від тяжкості травм.

Іноді трапляється так, що ти розумієш — ситуація потребує ампутації. Проте, незважаючи на те, що у нас є кваліфіковані спеціалісти, ми цього не робимо. Причина в тому, що часу обмаль. Наступні десять поранених не можуть чекати. Наприклад, нещодавно до нас потрапив боєць, який наступив на міну і втратив стопу. Що в такій ситуації можна вдіяти? Лише трохи підрізати те, що залишилось, зашити рану, замотати й відправити його до харківського шпиталю. Там, у спокійнішій обстановці, хірурги зможуть сформувати куксу для протезування, щоб він зміг знову ходити.

Отже, наша задача полягає в тому, щоб стабілізувати стан пацієнта, аби його можна було транспортувати до медичного закладу, де фахівці вже займуться подальшим лікуванням.

Ключовим завданням стабіка є коректне заповнення форми щодо поранення: необхідно вказати тип травми, місце інциденту, стан постраждалого та медикаменти, які йому були надані. Важливо пам'ятати, що без цього первинного документа отримати компенсації від держави буде неможливо.

Наші пацієнти поділяються на три умовні групи: "зелені" -- це легкі поранення, коли люди самі ходять; "жовті" -- які, може, й не ходять, але у свідомості; "червоні" -- це зовсім вже погані. Буває, що їх везе у шпиталь не евак, а реанімобіль. Тому що по дорозі може статися будь-що, пацієнт може почати від'їжджати й перетікати з "червоного" в "чорний", що означає, що він вмре.

У нас усі дістаються до місця призначення, принаймні ніхто не гине ані на фронті, ані в тилу. Нещодавно трапилася складна ситуація з серйозним пораненням голови. Проте хлопцю надали медичну допомогу, його зашили, і зараз він проходить курс лікування. Все буде добре!

Читайте також: "Хлопчик нам каже: "Батько повернеться з війни і купить мені велосипед", а тіло батька лежить десь поруч у пакеті", -- журналіст Євген Спірін

-- До цього нескінченного потоку горя, поранень, щастя життя й радості рятування, як ви написали, можна звикнути?

Що таке звикнути? Уяви, ти справді молодець — допоміг, врятував когось. А якщо не вдалося — що з цим зробиш? Ігнорувати інших? Плакати щоразу?

-- Плачете?

-- Звісно. Бувають такі ситуації, коли лікарі теж не витримують, бо ти робив-робив, а нічого не допомогло. Всі ж живі люди.

Спостерігаю за анестезіологами. Ось, наприклад, пацієнт без пів ноги, і він в жахливому болю. Анестезіолог заспокоює: "Не хвилюйся, я зараз зроблю укол, потерпи". Але пацієнт лише посилює свої крики. Якщо піддаватися емоціям і реагувати на такі ситуації, то про лікування не може бути й мови.

Необхідно усвідомити, що пацієнти часто виявляють примхливість. Коли їх доставляють у лікарню, і вони все ще живі, то відразу ж починають вимагати допомоги від усіх. І тут починаються скарги: "Чому ти мені не робиш те, а тут мені боляче". Лікарі пояснюють, що вени не помітні й потрібно виконати процедуру під ключицею, але пацієнт заперечує: "Ні, у мене є вени". Іноді лікарям доводиться говорити: "Заткнись і терпи". А пацієнт продовжує розповідати, як багато він знає. Таке трапляється і в звичайних лікарнях: будь-який пацієнт вважає, що знає краще, що з ним не так. Це вже стало звичним явищем.

Для мене стабпункт — це в першу чергу антропологічний аспект, адже я фіксую все, що спостерігаю. Це стало звичкою, тому я продовжую це робити.

-- Які трансформації відбуваються з людиною в таких надзвичайних і надскладних обставинах? Деякі письменники кажуть, що на фронті хороша людина стає кращою, погана -- гіршою. Як перемелює людину війна?

Усе відбувається по-різному. Є ті, хто відчуває себе на своєму місці, для яких тут комфортніше. Проте не можу стверджувати, що їм це приносить задоволення. Існують люди, у яких просто не витримує психіка, вони можуть вчинити насильство, тому у них забирають зброю і відправляють на лікування. Я не про свій підрозділ, але ми часто спілкуємося з пораненими та хлопцями з інших бригад. Деякі з них грають в онлайн-казино, намагаючись знайти хоч якусь розвагу, адже війна – це не єдине, чим можна займатися.

Отже, стверджувати, що існує якийсь універсальний код, який описує реакцію людини в складних ситуаціях, неможливо. Все залежить від рівня її розвитку та готовності до подібних випробувань. Як приклад, можна згадати історика Грицака або когось іншого, хто наводить відомі цитати про те, що в концтаборах виживали ті, хто сподівався на краще майбутнє. Це звучить вражаюче, але насправді так не працює. Звісно, люди втомлюються і прагнуть до звичайного життя, але його немає і не буде.

Чимало людей стверджують: "Мені нічого більше не потрібно, я вже наситився життям". Це свідчить про їхній внутрішній захист.

Коли ти був військовим журналістом, у тебе була можливість відправитися на Донбас, провести час з солдатами, опинитися під обстрілами та знімати все це. Потім ти повертався до Києва, відвідував свою комфортну редакцію, смакував каву та проводив ночі з дівчиною. Усе було добре. Але знову відправлявся в поїздку на п’ять днів, після чого знову повертався. А зараз, в цих умовах, повернутися нікуди неможливо. У тебе є 20 людей, яких ти бачиш щодня, і 300 квадратних метрів, за межі яких тобі не дозволено виходити. І постійно щось падає з неба, особливо якщо ти в окопах. Які можуть бути думки за пів року? Жодної трансформації, окрім бажання повернутися додому. І все.

Можна з азартом вести боротьбу у Twitter та Facebook, розповідаючи про те, як ми повернемося до кордонів 1991 року. Але, з власного досвіду, після першого вибуху КАБа у всіх солдатів, які впевнено говорять про відновлення кордонів та інших сподівань, виникають непередбачувані реакції. Адже реальність часто суттєво відрізняється від наших мрій.

Що саме стало для мене важливим? Не варто вважати, що війна виглядає так, як це показують на рекламних плакатах чи в новинах. Тут немає виключно героїв, і не всі мають ідеалістичний вигляд двометрових велетнів з блакитними очима. Є й ті, хто вийшов з тюрем, наприклад. Деякі підрозділи формуються саме з таких людей, і їхня поведінка може бути різною. Проте це не робить їх поганими. Вони борються за захист України.

Мене трошки бісить фраза "гине цвіт нації". Тут гинуть всі. І це погано. Тому що, коли люди гинуть, це погано. Для мене немає різниці -- це цвіт нації загинув чи людина, яка вчора сиділа за ґратами. Обидва воювали пліч-о-пліч.

Не варто ідеалізувати людей. Вони всі є героями, оскільки протистоять ворогу. Але якщо ви уявляєте їх такими, як на екрані телевізора, це зовсім не так. Кожен має свої недоліки. Хтось зловживає алкоголем, хтось захоплюється азартними іграми, а хтось займається чимось іншим. Як би це не намагалися приховати, це реальність, адже кожна людина має свої слабкості.

Останнім часом мене вразила одна цитата, де людина запитує: "Як я з програміста став вбивцею, і чому мені це приносить задоволення?" Вчора він працював в офісі в Києві, а сьогодні вже керує дронами, скидаючи бомби на ворога, і відчуває від цього певне захоплення. Це не означає, що, повернувшись до Києва, він зможе забути про все, що пережив. Хоча, можливо, в його пам’яті залишаться лише тіні цих подій.

На мою скромну думку, багато чого визначається рівнем освіти та моральною готовністю людини. Коли людина усвідомлює можливі варіанти розвитку подій, вона сприймає ситуацію більш спокійно. Натомість, якщо люди не мають достатніх знань, вони можуть швидко втратити контроль над своїми думками і емоціями, оскільки не розуміють, що саме відбувається навколо них.

Тут така різноманітність, що знайти якісь середні значення просто неможливо.

Читайте також: "До війни я ніколи не відвідував Дніпро, але тепер це місто я пізнаю через морги": як відбувається пошук зниклих безвісти.

-- Процитую вас: "Холод, багнюка, безвихідь, КАБи, скиди й розуміння, що вже нічого й ніколи не буде, -- тут добивають людей. Але до всього цього їх добиває самотність".

Це правда. Повірте, ви б не хотіли зустрітися з цими людьми в мирному житті. І справа не в тому, що вони погані. Вони насправді хороші. Але ж ми зазвичай обираємо, з ким спілкуватися і дружити. А тут — потрапив у середовище, яке не обирав. І доводиться жити в замкнутій спільноті, де ніхто не вибирав одне одного ані за інтересами, ані за смаками. Просто так сталося, і тепер доводиться пристосовуватися. А ти прагнеш працювати на результат, але мусиш дотримуватися безлічі правил, іноді всупереч своїм переконанням. Можливо, в інших обставинах ти б цього не робив, але зараз вибір не за тобою. Ось так і виглядають ці суспільні угоди.

Навколо може бути безліч людей, але ти все одно відчуватимеш себе самотнім. По-перше, адже це не твої близькі, не твої рідні. По-друге, у багатьох є свої сім'ї, подруги, кохані. Всі вони ностальгують і прагнуть повернутись до своїх домашніх затишків.

Деяким людям може здаватися, що це "романтичний" спосіб життя, але я не відчуваю цього. Хоча насправді я перебуваю в досить комфортних умовах. У мене є можливість мити ноги, прати одяг і готувати собі їжу. Проте не можу сказати, що це мені приносить задоволення. Більше того, я б ніколи не бажав займатися цим у своєму житті.

Звичайно, кожен прагне мати свої захоплення, хобі та заняття, а не лише виконувати рутинні справи, як, наприклад, рубати дрова чи копати окопи. Уявіть собі ситуацію: довга канавка без перегородок, де сидять тридцять молодиків, зайняті своїми справами. Вони не самотні, але для більшості людей це виглядає не зовсім комфортно, чи не так? Саме тому іноді трапляється, що хтось вирішує взяти паузу в спілкуванні на кілька днів, щоб насолодитися самотою.

Звісно, можна наспівувати пісні про братерство, слухаючи радіо Bayraktar. Це зрозуміло, адже якщо ти не підтримав когось, завтра ніхто не підставить тобі плече, а післязавтра ви обидва можете опинитися в небезпеці. Але це не значить, що всі відчувають справжню близькість. Це схоже на те, як ти ходиш на роботу: ти взаємодієш з людьми, виконуєш свої обов'язки, і на цьому все закінчується.

Ось інша версія тексту: "Усе найзначніше полягає в деталях. Це можуть бути наклейки з собаками, малюнки, брелки або маленькі настільні лампи. Люди формують свій всесвіт з цих дрібниць, за які можна вхопитися."

Отже, у кожної людини є власні талісмани та особисті речі, які супроводжують її протягом усього життя. Ці предмети стають невід’ємною частиною, що підтримує їх у найскладніші моменти війни.

Для мене стало знаковим те, що в кишені забрудненої форми сильно пошкодженого чоловіка виявилися пачка сигарет, валідол та стара плівкова фотографія його дружини 2005 року (дата була записана ручкою на звороті). Тобто, знімок мав 20-річну історію, а він, очевидно, носив його з собою довгий час. Ми поклали цю фотографію в пакет із його документами, і вона вирушила з ним до госпіталю. Людина може втратити автомат, таке трапляється. Але фотографію вона ніколи не залишить, адже знає, що саме вона підтримує його в найважчі моменти.

Люди відчувають величезну втому та виснаження. Я ж вважаю, що легко говорити про слогани. Але насправді людину забирають з її звичного життя, змушують залишитися тут, заганяють у безвихідь і кажуть: "Залишайся, поки ми не визначимо, коли ти зможеш повернутися". Але ніхто ніколи не прийме такого рішення. І не збирається цього робити.

От боєць знаходиться на відстані 30 кілометрів від великого міста. Вночі навіть бачить якесь світло звідти. Він знає, що туди приїде його дружина, і просить: "Мені треба хоч на три доби". Він рік дружину не бачив. І не побачить, тому що комусь просто впадлу його відпустити. Таке ставлення до живих людей. І він кидає все та йде. І я його розумію.

Ознайомтесь із також: "Ми готові пожертвувати своїм життям заради благополуччя наших дітей. Проте, на жаль, таких людей, як ми, залишається все менше. Ми підходимо до завершення", -- зазначив підполковник ГУР Андрій Савенко.

Я не осуджую нікого за їхні рішення в житті, навіть тих, хто намагається уникнути мобілізації. Це особистий вибір кожного. Я не вважаю, що всі повинні бути тут. Існує безліч випадків, коли людей примусово привозять, і вони, отримавши зброю, втікають. Чи добре це, що в армію потрапляє багато тих, хто не бажає і не може виконувати свої обов'язки, чи погано — це окреме питання. Я помічаю, що тут є й ті, хто свідомо прийшов і розуміє свої мотиви. Коли спілкуюсь з людьми, дізнаюсь, що багато з них ховалися від дружин під час підготовки до мобілізації або таємно готувалися до цього моменту.

Зачекайте хвилинку. Людину не можуть відпустити, оскільки немає кого поставити на її місце. Яке правило в армії? Якщо прагнеш до відпустки, знайди заміну для себе, щоб процеси продовжувалися. Наприклад, у діловодстві. Але нових кадрів немає. Про новостворені бригади інформації майже не існує. Насправді, багато підрозділів ведуть бойові дії за рахунок відряджених з інших частин. А потім ті повертаються, а свої залишаються. Вони нікуди не йдуть. І відпустки для них не передбачено.

Іноді везеш пораненого, а він каже: "З моєї роти залишилось вісім осіб. Усіх, з ким я починав, вже нема". А він досі отак теліпається. Звісно, що в нашому підрозділі все інакше, бо медики на війні -- це трошки окрема каста. Тому кажу лише про якісь абстрактні бригади.

Які теми обговорюють люди, коли у них є вільні хвилини?

-- Точно не про "навіщо я тут опинився" і про якусь свою високу місію. Можна почути питання, а ля "Господи, що я тут роблю?", але це жарти на одну секунду. Ніхто не веде ніяких філософських роздумів на тему "я зброя Перемоги". Всіх цікавлять дуже побутові речі -- їжа, прання, ремонт одягу, тепло, дрова, вода. Звісно, обговорення новин, фільмів, музики, книжок, якісь анекдоти та спогади про сім'ю. Тобто звичайні розмови звичайних людей.

Згідно з вашими висловлюваннями, одним із розповсюджених методів психотерапії є візії про те, як люди планують своє життя після завершення війни.

Проте, чим більше наближаєшся до зони конфлікту, тим частіше замислюєшся про те, що станеться, коли війна завершиться. Адже зараз вона не просто не закінчується, вона відбувається прямо на твоїй землі.

Окремий мій біль -- медіаграмотність. Люди тут не фільтрують, що читають. Багато хто ведеться на якісь фейки з TikTok та телеграм-помийок. Тому багато розмов про те, хто що продав або купив, про владу, про "може, Трамп щось зробить" або "будуть перемовини". Але це все на побутовому рівні, нічим не відрізняється від бесід бабусь, які сидять біля під'їзду. Це точно не про плани.

На основі того, що я спостерігаю, тут присутній певний фаталізм, щось на кшталт: "Що станеться, якщо КАБ впаде?" Але що ж насправді станеться? Від КАБа немає жодного порятунку. Він без проблем пробиває бетонні перекриття на чотири поверхи. І всі реагують так: "Ну, нічого не вдієш. А що можна зробити?" Але які у них є можливості?

З майбутнім така сама історія. Якось я сказав: "От люди каву п'ють в Києві". А мені відповіли: "То для того ми тут, щоб вони там каву пили. Інакше взагалі ніхто каву пити не буде". Мені дуже сподобалася ця фраза.

Читайте також: "Дехто вже сприймає війну, як певний пісок у постільній білизні, який заважає спати й спокійно жити", -- письменник Артем Чех

Ви чудово висловилися: "Я перебуваю поруч із лікарями в такому місці, що іноді важко зрозуміти, чи це звучить як приліт КАБ, чи Місяць падає на Землю, адже шум такий, що аж всередині перевертається. І я, і мої товариші ніколи не хотіли б бачити подібне в Києві чи будь-де ще".

Тут немає засудження: "Ось ми тут помираємо". Ні, навпаки, люди сприймають ситуацію з неймовірною спокоєм. Єдине, що хвилює всіх, і що наповнює їхнє життя, – це бажання повернутися до своїх близьких.

Проте я зустрічав людей, які стверджують: "Мені не потрібно залишати фронт, адже у мене там немає нікого". Вони не бажають повертатися з ротації, тому пишуть рапорти з проханням залишити їх для виконання бойових завдань. Я відчуваю до них певну заздрість. Часом мені спадає на думку, що якби в мене не було близької людини, мені, напевно, було б цілком комфортно тут. Ми всі разом займаємося благородною справою — рятуємо життя. Але саме цей аспект, коли ти сумуєш за тим, кого любиш, стає нестерпним. Іноді це відчуття настільки сильне, що хочеться лізти на стіну, щоб лише зустрітися, поговорити, обнятися. Це робить тебе вразливим. З іншого боку, така прив'язаність змушує людей бути обережнішими. Вони усвідомлюють, що потрібно повертатися додому і дбати про своє життя.

Існують дві кардинально різні точки зору. Деякі військові стверджують, що на передовій вони знайшли найвірніших друзів, з якими пов'язали своє життя. Інші ж вважають, що не варто прив’язуватися до людей, адже це може призвести до непередбачуваних страждань через втрати. Як ви на це дивитесь?

Вважаю, що це визначається кількома аспектами. Мабуть, коли люди стоять один до одного спиною і ведуть вогонь, це може сприяти тому, що вони стають ближчими, адже підтримують один одного в небезпечних ситуаціях. Щодо себе, не можу сказати напевно. Усі тут чудові, кожен з них вартий похвали. Проте існує одна проблема: всі надзвичайно різні. Щоб знайти когось особливого — такого ж "незрозумілого", як ти сам — потрібно справжнє везіння. Тож, щоб стати справжніми друзями — не впевнений.

По-друге, всі підрозділи є досить великими. Навіть медичні роти. Сьогодні ти працюєш у зміні з одними, а завтра — з зовсім іншими.

По-третє, в тебе купа роботи, тому нема часу на якісь суперзадушевні бесіди.

Коли все це завершиться, я знову опинюся в своєму звичному колі. Там я знову буду заводити друзів. А тут у мене є певне завдання. Що можна зробити, якщо ситуація така? Саме так я це сприймаю.

Ви можете безперервно цитувати мене. "У ці руйнівні часи я озираюся на минуле. Я б вчинив інакше, поводився б по-іншому, говорив би інші слова, обирав би інших для спільних моментів, сидів би за іншими столами. Я б не простягав руки цим, а обнімав би тих, кого варто. На світанку цілунки б дарував не цим, а іншим, а квіти рвав би для інших. Я б творив, співав і цінував по-іншому".

Це явище відбувається постійно. Війна не є такою, якою її часто уявляють: не завжди людина цілодобово перебуває з автоматом у руках і стріляє. Існують численні моменти затишшя. На щастя, бувають дні, коли немає жодних поранених. Це свідчить про те, що всі успішно виконали свої завдання і ніхто не постраждав. У такі моменти ми відчуваємо велику радість.

Однак все одно треба цілодобово знаходиться на стабі. Нема що робити -- ти просто займаєшся якимись своїми справами, щось пишеш, читаєш, дивишся. А оскільки ти, як ми вже зазначили, самотній, то починаєш дуже сильно копатись в собі, згадувати, що робив і коли кому щось сказав. От тоді я з дівчиною три дні не розмовляв, тому що образився. От би вона зараз тут була, я б тільки й робив, що говорив з нею. Тут багато історій, тому що ми всі емоційні. І мали якісь свої родини. І якось поводились там. А тут в години спокою починаєш все згадувати й думати -- тоді треба було так робити, а тоді отак. А ти ж вже це не переробиш.

Не можу говорити за всіх, але у мене ставлення до багатьох речей надзвичайно спокійне. Коли виникає якась суперечка, я навіть не відчуваю потреби втручатися, адже це стало для мене настільки байдуже, що словами не передати. Мені здається, я просто повернуся і продовжу йти з тим самим виразом на обличчі. Якось важко це пояснити, але, можливо, це схоже на вселенський дзен.

Зараз спостерігаю за політичними баталіями, у які раніше, будучи журналістом, я б залюбки втрутився. Тепер же не маю ані сил, ані бажання це робити, та й сенсу в цьому не бачу. Розпочинаються розмови на кшталт "ось тут гинуть люди, а Тищенко тим часом сидить у Раді". Ну, Тищенко, так Тищенко. А тут, наприклад, людині відірвало ногу. Йому зашили рану, і він пішов далі. Який сенс у Тищенку? Кого він тут насправді цікавить?

Альтернативна реальність.

-- Абсолютно паралельний. І він не поганий, не гарний. Просто паралельний. Наші світи не перетинаються. Може, й слава Богу. Тут у всіх своє. Не було такого, щоб хтось кричав: "Я кину автомат і піду звідси, тому що Тищенко не в тюрмі". Та плювали всі на цього Тищенка. Тут купа роботи, яку ми маємо виконувати.

Мене дуже зачіпає природа. Коли ти бачиш вночі ці ліси та поля і розумієш, що це все засіяно мінами та розплавленою технікою, що навколо стільки підірваних та обгорілих будинків, що це все ушатане і не підлягає відновленню (може, років за 70), то думаєш: "Бля, ну от за що це все знищили?"

Вони наробили такого лиха на Донбасі, хоча ситуація там і раніше залишалася непростою. Але на Харківщині є села і будівлі, які вражають своєю красою. І ось, міни, а також "Гради", які влучають у домівки, знищуючи все навколо...

Досліджуйте також: "У разі поразки у війні, Україна стане повною Бучею", -- Елла Лібанова.

Я завжди цікавлюсь, які незабутні образи залишаться в пам'яті у людини на все життя. Але усвідомлюю, що у вас таких образів безліч щодня.

-- Врізаються в пам'ять чиїсь особисті речі. Намагаюся фотографувати на плівку, що було з собою в кожного пораненого, що його тримало. Це настільки різні предмети. А по факту все зводиться до одного -- що хтось когось любить. І для мене це найважливіший фактор, тому що вважаю, що без цього тут давно б усе вже вмерло. Мені прикро, що люди це недооцінюють, що соромляться сказати коханим і рідним про почуття.

"Цінуйте близьких, насолоджуйтеся кожною миттю, хвилиною та годиною. Навіть у моменти, коли вони дратують. Прошу вас, любіть, як ніби це остання можливість, адже другого шансу може не бути."

Так, саме так. Найсильніше враження на мене справили зображення речей одного пораненого, які я побачив у перші дні на фронті. Чи живий він зараз, не знаю, адже травми були досить серйозними. Я запам'ятав, як до каремата була прив'язана саперна лопатка, прострелена уламками. Каремат був в крові, а рюкзак — теж. В одному з відділень лежала дитяча іграшка, яка колись була білою величезною зайцем, але тепер стала червоною. Те, що боєць носив її з собою на бойові завдання, для мене є підтвердженням того, що люди продовжують жити завдяки любові — чи то до когось, чи від когось. Коли це зникає, з'являються думки на кшталт "я вже пожив, мені все одно".

Не можу сказати напевно. Після п'яти років роботи в морзі важко уявити, що щось залишиться в пам'яті або з'явиться в снах. Можливо, я не та людина, яка сприймає світ візуально. Я більше орієнтуюсь на звуки. Ці розповіді про те, як "з 90 залишився лише один", для мене справді жахливі.

"Земля в погляді, земля під нігтями, земля в слуху, земля в горлі. Земля до землі. Замість рук - метри крові, замість голови - кашка, замість запальнички - кишки, замість фото - вугілля. Випалені, знищені, вбиті, змішані". Чи шкодуєте, що опинилися в такому місці?

Я шкодую лише про те, що не маю медичної освіти. Я усвідомлюю, що міг би досягти значно більше. Люди з моїм фоном часто стикаються з обмеженнями у своїй діяльності, адже існує ризик завдати шкоди. Вчитися вже запізно, адже мені майже 40 років. Моя кандидатська дисертація з філософії, на жаль, не має ваги в цій сфері.

А так -- чого шкодувати? Мені не шкода, що будуть перемовини. Шкода буде, якщо ми всі тут просто загинемо. Точніше, мені вже буде ніяк, але мені б не хотілося, щоб це все було знищено назавжди й ніхто про нас не згадав.