"Становище українського самурая"

Мінісеріал "Шлях" -- це чернетка для створення нового українського героя. Який зовсім не герой у розумінні теле- й кіноменеджменту, бо часом не впевнений у власних силах, часом боїться, через те шукає порятунку на дні пляшки.

"Для мене це історія про людину, яка свої коридори душі спочатку закрила, а потім дуже болісно відчиняла, щоб просто не з'їхати з глузду", -- коментує свого героя актор Іван Жилюк, виконавець головної ролі в мінісеріалі "Шлях". Зйомки проходили в січні цього року на Київщині -- той справді рідкісний випадок, коли місце дії та погода відповідають місцю та майже відповідають часу відтворених у сюжеті подій. Прем'єра відбулася в ефірі "2+2" 5 грудня, до Міжнародного дня волонтера.

Знову ж таки, зі слів Івана Жилюка, сценарій художнього фільму повернув його до особисто пережитого у лютому-березні 2022-го, в дні тимчасової окупації Київщини: "Ми їздили з друзями на окуповану територію, витягували звідти людей, домовлялися з рашистами, щоб нас пропускали через їхні блок-пости. Нас перевіряли під дулами автоматів, ми бачили трупи, ми переїжджали через мінне поле, де міни були замасковані під дитячі іграшки. Потім я все це в собі дуже глибоко заховав і заткав, тому що це дуже страшно".

Отже, свідомо чи ненавмисно, у вигляді чотирисерійного телевізійного проекту творці представили персонажа, який з причин, що не залежать від нього, стає рідкісним або ж неприємним для осіб, які приймають остаточні рішення щодо затвердження сценаріїв.

Чоловіки останнім часом узагалі не в пріоритетах як головні герої. Але якщо все ж вони є, до них найперша вимога -- бути потужними, незламними й непереможними. Не розділяти свої успіхи з іншими дійовими особами, котрі за сюжетами складають його команди чи бодай оточення. Все брати у свої руки та, Боже збав, десь схибити, відступити, помилитися, зазнати поразки. При всьому такий героїчний герой повинен постійно жартувати, хоча цинічні жарти й загалом чорний брутальний гумор чомусь не вітається. Або на крайняк дивитися на світ з іронічним прищуром очей. Біда в тому, що українська кінотелесеріальна індустрія до 2015 року включно шукала подібні типажі в Росії, розвиваючи самостійно хіба сервісну складову. А від 2015 року й дотепер із причин, про які треба писати цілу книжку, не виховала й не викохала сама в собі аналогів Брюса Вілліса, Джейсона Стейтема -- і це ще не згадую про Жана-Поля Бельмондо.

Про надмірну серйозність, навіть якусь бундючність героїв українських героїчних драм регулярно пише оглядачка Лєна Чиченіна. Вона констатує факти, наслідки, не намагаючись зануритися глибше в тему та спробувати зрозуміти причини. Але вона має на таке бачення повне право. Бо від постійних пояснень і виправдань, чому так, ситуація з героями кращою не стане. Проте, як уже зазначалося вище, наші героїчні герої справді такі, бо від них вимагають неможливого -- бути не собою, а прокачаним голлівудським актором, вихованим в інших традиціях. Натомість автори "Шляху" пішли у виборі героя не надто популярним, даруйте за тавтологію, шляхом. Зараз знову буде тавтологія: Олексій обрав для себе позицію самурая, для якого шлях важливіший за мету. І на цьому шляху герой має повне право раз по раз давати слабину, сумніватися в доцільності подальших дій, не приховувати страх смерті й острах тортур.

Перш ніж розкласти цю складову, варто нагадати бекграунд. Волонтерство як таке розкривається в наших новітніх фільмах і серіалах не вперше. Слід згадати хоча б "Перші дні" та "Друзі". Проте "Шлях" за обраною тематикою все ж не про багатозадачний волонтерський рух як такий, а про чи не найризикованіший його напрямок -- евакуація людей, зокрема -- з тимчасово окупованих територій. Це дозволяє максимально підіймати ставки та часом надміру, лише заради власне драматизму, драматизувати історію, як ось у "Евакуації". На евакуації як тенденції зосереджена "Перевізниця", і тут яскраво проявлена та виражена криза маскулінності. Героїв замінюють героїні й процес виглядає закономірним. Але ближче до "Шляху" стоїть не раз критикована, хоча на виході не аж така страшна "Буча". Де в основі -- як, до речі, в усіх згаданих і не згаданих художніх стрічках, -- лежать реальні події. Точніше -- вивезення людей, переговори з окупантами, щоденний ризик бути взятим у полон, закатованим і вбитим.

Повертаючись до "Шляху", ми стикаємося з дуже незвичним, а отже, більш реалістичним образом головного героя. Олексій не є типовим героєм, якого зазвичай уявляють у світі менеджменту. Він відчуває нестабільність у своїх силах, що змушує його шукати втечу на дні пляшки — точніше, в усіх доступних пляшках, які він може знайти. Цей процес він називає "зануренням" у відчуття безвиході. Проте щоразу він знаходить у собі сили повернутися до поверхні, і в цьому йому значною мірою допомагає наполегливість Анни.

Анастасія Пустовіт, втілюючи свою героїню у фільмі "Між нами" та епізодичну роль у "БожеВільних", демонструє персонажа на межі емоцій. Її поведінка коливається від нервового зриву та неприйняття реальності до моментів глибокої ніжності. У більшості ситуацій саме Анна є тією, хто спонукає Олексія до прийняття важливих рішень, що суперечить класичному уявленню про героїв, які ніколи не піддаються зовнішньому впливу.

Ще одна цікава деталь побудови сюжету стосується взаємодії Олексія з благородними злочинцями, очолюваними Чорним (В'ячеслав Довженко). Тепер ці злочинці стали партизанами. Вони безкоштовно знищують колаборантів, проте своїм допомагають виключно за гроші. Західні кінематографісти вже давно використовують подібні колаборації у своїх сюжетах. У нас же досі існує побоювання, що ситуативні альянси непогрішимого героя з грішними авантюристами є чимось характерним лише для російської традиції. Хоча, повторю, це вже давно не так. На щастя, в кращих зразках західних і навіть азійських фільмів та серіалів немає героїв в білих пальтах, схожих на Ла Моля з "Королеви Марго" Олександра Дюма, які зневажають можливість потиснути руку кату в Парижі.

"Шлях" принципово відмовляється від традиційного підходу, в якому герою протистоїть чітко визначений антагоніст. Олексій не змагається з черговим представником ФСБ; його виклик — це боротьба з російською окупаційною армією в цілому. Кожна з волонтерських акцій Олексія рідко завершується щасливим фіналом. Наприклад, він не може врятувати жінку, яка стала жертвою насильства і померла від побоїв. Його спроба викупити чоловіка з полону закінчується трагедією: окупанти беруть гроші, але повертають лише тіло. Іншою спробою стає його власне захоплення і катування. Під час одного з таких інцидентів гине Анна, внаслідок випадкової кулі. А сам Олексій, всупереч звичним уявленням про героїзм, не рятується з російського полону завдяки власним зусиллям, кмітливості чи бойовим навичкам — його вихід є результатом випадковості. І, до речі, саме так часто і відбувається.

Якщо розглядати "Шлях" під критичним кутом, то не може не вражати легкість, з якою Олексій знаходить значні кошти в обложеному Києві на перших етапах масштабної війни, навіть у доларах. Десять тисяч на завтра? Легко! П'ять тисяч за свою машину — без проблем. А ще шість — за тисячу можна придбати інші колеса. Уявіть, в той же день йому вдається купити старий автомобіль за тисячу. А потім совісний Чорний ще й "п'ятірку" повертає. І так далі. Чомусь фінансові питання вирішуються набагато швидше, ніж інші.

Незважаючи на це, я вважаю, що "Шлях" можна сприймати як попередній етап або чернетку для формування нового українського героя. Навіть якщо він має певні риси супермена, важливо дати йому можливість зазнати удару, пережити невдачу та втрату. Він повинен падати, підніматися, знову падати і мати свої людські слабкості. Хоча він і має на меті досягти певної цілі, важливішим є сам процес, шлях до неї.