Стефанчук перетворює Цивільний кодекс на "універсальний центр юридичних шансів". Чи виникне брак свободи висловлювань?

Спікер парламенту Руслан Стефанчук зареєстрував законопроєкти, які пропонують масштабні зміни до Цивільного кодексу (№14056 та 14057). Ініціативу підписали майже 190 народних депутатів. Голова Верховної Ради під час збору підписів переконував колег, що це "дерадянізація кодексу" -- крок назустріч європейським стандартам. І на різних заходах, зокрема у Верховному суді, скомунікував ці зміни до законодавства як "супермаркет правових можливостей".

Після реєстрації законодавчої ініціативи виникли серйозні суперечки. Представники медіа-інститутів зауважили, що запропоновані положення можуть загрожувати свободі слова та діяльності ЗМІ. Голова комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин ("Голос") негайно відкликав свій підпис, пояснивши, що допустив помилку, підписавши документ без консультацій з медіаюристами. Стефанчук запевнив, що залучить громадянське суспільство та експертів до обговорення, і провів зустріч з медіаюристами, під час якої були розглянуті зміни до законодавства.

Спікер стверджує, що його метою було оновити застарілі норми, адаптуючи їх до вимог цифрової ери, а також забезпечити більш гнучкий та ефективний захист цивільних прав. Співавтори підкреслюють, що ці законодавчі зміни є частиною зобов'язань України на шляху до інтеграції з ЄС. Однак, як це часто буває, суть змін прихована в нюансах. Громадська ініціатива "Голка" провела аналіз положень, які викликали найбільшу критику.

Одна з редакцій, яка швидко і критично відреагувала на запропонований законопроєкт №14057, - це Bihus.Info. Журналісти цього видання підкреслили, що даний законопроєкт збільшує юридичну відповідальність за критичні матеріали і може загрожувати самому існуванню журналістських розслідувань.

"У проєкті пропонують автоматично визнавати недостовірною інформацію, якщо вона не закріплена у судовому вироку, а ще дозволити карати не лише за недостовірні факти, але й просто за суб'єктивну думку. Пропонують навіть дозволити вимагати компенсацій за критику, якщо фігуранту не сподобався тон публікацій".

У Інституті масової інформації також вважають, що законопроєкт несе ризик цензури й містить надмірно жорсткі вимоги до медіа.

Відзначено, що цей законопроєкт збільшує можливості для "попередньої цензури", що означає заборону на публікацію контенту ще до його офіційного випуску. Це суперечить статті 10 Європейської Конвенції з прав людини, адже у разі "порушення особистих прав" пропонується обмежувати доступ до матеріалів, наприклад, шляхом блокування веб-сторінок онлайн-ЗМІ.

Це може викликати значний тиск на медійні організації, щоб вони прибирали певний контент, а також сприяти збільшенню самоцензури та зловживанням судовими позовами з боку чиновників чи компаній.

"Ці вимоги повинні включати гарантії пропорційності, бути націленими на конкретні цілі, і застосовуватися лише як останній засіб. Перевага повинна віддаватися більш демократичним альтернативам, таким як досудове врегулювання," -- вважає юрист Інституту масової інформації Володимир Зеленчук.

Інститут масової інформації вважає, що ще одним серйозним аспектом законопроєкту є розширення можливостей для спростування та реалізації права на відповідь у засобах масової інформації.

Отже, будь-яка публікація в медіа, що стосується певної особи, надає їй право висловити свою позицію, якщо вона вважає, що її "особисті права" були порушені. Причому навіть якщо особа не названа безпосередньо, достатньо, щоб з матеріалу можна було зрозуміти, про кого йдеться, або щоб вона потрапляла до групи осіб, до яких стосується ця інформація. Право на відповідь залишається актуальним, незалежно від провини автора публікації та навіть без урахування правдивості інформації, що могла зашкодити особистим правам.

"Це, без сумніву, призведе до руйнування редакційного контролю та професійних стандартів журналістики, перетворивши медіа на прості мікрофонні підставки. Вони будуть змушені надавати ефір будь-кому, хто хоч раз був згаданий, навіть побіжно чи непрямо, і вважатиме, що його права порушені. Це надасть можливість кожному нав’язувати свою версію подій, навіть якщо мова йде про перевірену інформацію. Така ситуація становить серйозну загрозу для свободи слова та журналістики як професії в цілому", -- висловила думку директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк.

Правозахисниця Валентина Теличенко підкреслює: "Складається таке враження, що творці цього законопроєкту прагнули убезпечити владних осіб від суспільної критики, фактично обмеживши можливість будь-якого негативного коментування їхньої діяльності та особистого життя".

Основний автор законопроєкту Руслан Стефанчук у відповідь на критику запевнив, що "законопроект не передбачає покладання на медіа нових обов'язків чи додаткової відповідальності порівняно з чинним законодавством", і навів власні аргументи. Також спікер парламенту зазначив: "Цей законопроєкт не про медіа. Він про розширення особистих прав кожної людини".

Після хвилі обурення з боку медіа-спільноти стосовно законопроєкту, спікер парламенту вирішив опублікувати детальну заяву, у якій запевнив, що загрози для свободи слова є лише вигаданими. Він, підкреслюючи свою відповідь як "аргументовану, а не емоційну", намагався спростувати основні побоювання експертів.

Головна теза спікера -- "цей законопроєкт не про медіа, він про розширення особистих прав кожної людини". І хоча запропоновані норми стосуються всіх фізичних осіб, їхній практичний вплив буде найвідчутнішим саме на роботу журналістів, розслідувачів і громадських активістів, адже саме вони є інструментом суспільного контролю над владою.

Теза Стефанчука №1: "Суди не зможуть забороняти поширення інформації до її публікації... відповідна стаття існує в Цивільному кодексі вже 23 роки".

Це дійсно так, така норма була і є в кодексі. Але, по-перше, її застосування завжди було предметом дискусій і критики. Наприклад, саме за цією нормою колись Медведчук подавав до суду на журналіста Вахтанга Кіпіані та вимагав заборонити друк і розповсюдження його книги "Справа Василя Стуса". І навіть переміг у першій інстанції. Справа тоді набула широкого суспільного резонансу, і вже апеляційний суд став на бік Кіпіані та скасував усі заборони.

По-друге, у своїй актуальній формі стаття охоплює лише такі медіа, як газети, книги, фільми, а також телерадіопрограми. Це цілком зрозуміло, враховуючи рік, коли був ухвалений цей кодекс.

Оновлена версія чітко та детально визначає сучасні засоби розповсюдження інформації: веб-сайти, профілі в соціальних мережах та канали в месенджерах.

Отже, тепер суди отримали можливість обмежувати доступ до інформації, яка може бути неприйнятною для певних осіб. Як судова система вплине на справи, які не привертатимуть значної уваги громадськості, залишається під питанням.

Нові законодавчі пропозиції, що стосуються статті 277 Цивільного кодексу, яка регулює порядок спростування неправдивих відомостей, в основному повторюють результати судової практики, зокрема рішення Пленуму Верховного суду від 2009 року.

Також у законопроєкті зазначається, що особливості спростування недостовірної інформації встановлюються законом, відсилаючи до статті 43 Закону України "Про медіа", яка серед іншого передбачає випадки, коли суб'єкт у сфері медіа має право відмовити в поширенні спростування або відповіді. Не зовсім зрозумілою є необхідність такого дублювання вже існуючих у різних джерелах норм.

Тут спостерігається плутанина в термінах. Презумпція невинуватості є основоположним принципом кримінального права, що гарантує індивідууму захист від покарання з боку держави без обґрунтованого доведення провини. Завдання журналістського розслідування полягає не в тому, щоб "визначити винного", а в тому, щоб надати суспільству інформацію про факти, які мають суспільне значення.

Законопроєкт містить формулювання, яке може стати потенційним інструментом тиску на журналістів. Йдеться про зміни в частині 2 статті 277, де інформація, що "порушує презумпцію невинуватості", вважається недостовірною.

І це в певному сенсі юридичний абсурд, оскільки інформація, яка "порушує презумпцію невинуватості", не завжди є недостовірною. Вона може бути цілком правдивою і достовірною, але стосуватися, наприклад, обставин кримінального провадження до винесення вироку.

Проте слід зазначити, що існує певна судова практика, яка визнає інформацію недостовірною внаслідок порушення принципу презумпції невинуватості. Однак така практика не є стабільною, і сам факт розповсюдження інформації, що суперечить цьому принципу, не є вирішальним.

Включення цієї норми в існуюче законодавство може забезпечити героям журналістських розслідувань нові можливості для подачі судових позовів, а також створити "презумпцію винуватості" для журналістів. Це може призвести до того, що їм доведеться витрачати значні ресурси на юридичний захист та підтвердження своїх слів.

Наприклад, журналіст, який висвітлив інформацію про можливе незаконне походження статків чиновника, що підозрюється у кримінальному провадженні, буде змушений заперечувати свої твердження, оскільки вироку поки що не винесено.

Таким чином, традиційний механізм спростування разом із сучасними визначеннями здатний стати засобом впливу.

Право на відповідь є важливою складовою цивілізованого суспільства. Однак реальна загроза полягає не в самому праві, а в його застосуванні разом з іншими юридичними нормами. Коли редакції змушені захищатися від позовів щодо "порушення презумпції невинуватості" або "образи через оціночні судження", вимога публікації детальної "відповіді" від особи, яка є предметом обговорення, стає ще одним інструментом юридичного та фінансового тиску на незалежні медіа.

Теза №5: "Право на забуття" виникає в контексті євроінтеграційних процесів і вимагає узгодження з суспільними інтересами.

Отже, концепція "права на забуття" має свої корені в європейському законодавстві, зокрема в Загальному регламенті про захист персональних даних (GDPR). Водночас, в Європейському Союзі її реалізація супроводжується багаторічною судовою практикою, яка чітко визначає межі між приватними особами та публічними діячами, минулі дії яких становлять інтерес для суспільства.

В українському законопроєкті "необхідність забезпечення балансу" встановлено обмеженнями, за якими цим правом не можна скористатися:

Проте на практиці такі запобіжники можуть мати лише декларативну функцію, оскільки вони сформульовані досить широко та можуть піддаватися маніпуляціям. Наприклад, незрозуміло, чи зможе скористатись посадова особа таким правом на забуття після того, як припинить виконувати свої обов'язки. А в умовах української судової системи, де баланс часто залежить від конкретного судді, норма може перетворитися на інструмент для політиків, які зможуть "зачищати" свою біографію від згадок про корупцію, скандали та непопулярні рішення.

Формально, положення про це вже давно закріплене в згаданій постанові Пленуму Верховного суду, проте викладено воно досить неясно. Варто зазначити, що практика Європейського суду з прав людини підкреслює, що свобода вибору способу висловлювання охороняється Конвенцією про свободу слова і може проявлятися у жорсткій, різкій або навіть шокуючій формі. Таким чином, всю розповсюджену інформацію слід оцінювати в комплексі, приймаючи до уваги мету публікації, суспільний інтерес та статус особи, про яку йдеться в новині.

Загалом побоювання медіа та активістів, що це збільшить кількість судових позовів до них, не безпідставні. Що своєю чергою матиме "охолоджувальний ефект", оскільки редакції будуть змушені вдаватися до самоцензури, уникаючи будь-якої гострої, але справедливої критики на адресу можновладців.

Цивільний кодекс є важливим документом для кожного громадянина. Зміни, які пропонує новий законопроєкт, торкаються не лише питань свободи слова, а й тем, що стосуються евтаназії, абортів та навіть особистої геральдики. Тому ці нововведення вимагають ретельного аналізу та обговорення. Після рішення Стефанчука про скасування Господарського кодексу відкрилися можливості для експертів у сфері роздержавлення, які можуть отримувати державне майно поза межами приватизаційних процедур (згідно з проєктом №6013).

Отже, неможливо допустити, щоб у процесі модернізації законодавства приховувалися механізми, які можуть призводити до посилення тиску на свободу слова і засоби масової інформації. Ці питання повинні бути вирішені.

Особливо зважаючи на те, що сучасний парламент вже отримав "жовту картку", адже не так давно спробував обмежити діяльність антикорупційних установ за допомогою подібного швидкого рішення.

Без прозорого та професійного обговорення "супермаркет правових можливостей" може стати інструментом для боротьби з неприємною правдою. Хорошою новиною є те, що таке обговорення вже розпочалося: під час написання цієї статті відбулася зустріч робочої групи, до якої долучилися спікер парламенту, медіаюристи, народні депутати та експерти у сфері свободи слова. У ході зустрічі вдалося детально розглянути всі зауваження та пропозиції, а також досягти угоди щодо їхнього оформлення у вигляді правок спільно з головою Верховної Ради. Напередодні другого читання закону було вирішено організувати ще одну зустріч для узгодження всіх нюансів. Залишається спостерігати за результатом.