"Найбільшим злочином є страх. Якщо ми не будемо намагатися і рухатися вперед, нічого не зміниться," - ділиться в інтерв'ю Тижню піаніст, етномузиколог і дослідник стародавньої української музики Тарас Філенко. Слідуячи своїм переконанням, доктор Філенко протягом останнього року відвідав близько двадцяти країн на різних континентах — від Кенії та Ботсвани в Африці до Індії та Індонезії в Азії, де він розповідав про українську культуру, її історію, музику та життя під час війни.
Які методи є найефективнішими для стимулювання іноземців до вивчення та зацікавлення українською культурою? Як протистояти російській пропаганді та "культурним" диверсіям у країнах, що належать до так званого глобального Півдня? Які повідомлення донести до аудиторій про Україну сьогодні, якщо вжиток терміна "війна" заборонено? Відповіді на ці питання ви знайдете в інтерв'ю Тижня з піаністом, етномузикологом та дослідником стародавньої української музики Тарасом Філенком.
Повну версію інтерв'ю можна переглянути за цим посиланням.
За той час, що пройшов з нашої останньої розмови, ви здійснили гастролі в близько 20 країнах на різних континентах. Організація таких виступів є величезним викликом, особливо з урахуванням того, що ви прагнете не лише представити українську культуру, але й провести паралелі з культурами країн, в яких виступаєте. Чи вдалося вам розробити певну "стратегію підготовки"?
Для кожної країни та аудиторії я розробляю свій унікальний підхід. Моя головна мета полягає в тому, щоб донести до людей українську культуру, історію, війну та наші страждання, при цьому представляючи цю інформацію в такому форматі, який викликає зацікавленість. Я прагну, щоб люди не лише емоційно відгукнулися на ці теми, але й зуміли глибше усвідомити значення і безперервність нашої культури в глобальному контексті, спонукаючи їх до активних дій.
І це "додаткове" є для мене найважливішим аспектом. Адже дуже просто приїхати на концерт, виступити, отримати оплески і подяки, а потім просто піти. Але справжнє значення має залишити після себе слід і надихнути людей на співпрацю у різних формах.
Я виконую виключно українську музику, проте іноді роблю виключення для заходів, організованих посольствами країн-партнерів. Наприклад, коли запрошує посольство Франції, я можу виконати композицію Фредеріка Шопена, поєднуючи її з твором Миколи Лисенка. Під час виступу я також демонструю на слайдах витяг з щоденника Шопена, де він згадує про свій виїзд з Варшави під час повстання 1830 року. Він пише: "А раптом ці московити вже вбили мою матір і сестру? О Боже, ти існуєш? Чому ти дозволив це?" Цей текст я вивожу на слайд різними мовами – німецькою, французькою чи англійською – і граю музику Шопена. Я також розповідаю слухачам, що він не міг повернутися до Варшави, оскільки всіх, хто залишив місто, вважали зрадниками, за царським указом.
Тому Шопен туди ніколи не повернувся. Так само, як і дуже багато наших музикантів, які виїхали за межі України у 1920-х роках після поразки першої незалежності, як наприклад, Федір Якименко (Акименко). Він був витертий із культурного життя України.
Завжди варто проводити такі порівняння, які можуть бути корисними для нас, щоб передати важливу інформацію.
Слайди – це справді важливий елемент. Утримати увагу аудиторії протягом півтори години, коли людина ніколи не чула української музики і майже не знає про війну чи географію України, є досить складним завданням. Тому я розробив програму, в якій виконую музичні твори тривалістю близько 7-8 хвилин, супроводжуючи їх візуальними матеріалами. Мої композиції невеликі, але представлені в різних жанрах – від ранньої класичної музики Бортнянського, Ревуцького, Лятошинського та Скорика до сучасних композиторів.
Візуальний контент охоплює не лише зображення композиторів, а й твори живопису XIX століття, примітивістські та модерністські напрямки, а також інші художні стилі. Це для мене значний виклик, адже з безлічі картин потрібно обрати ту, яка найкраще відображає дану тему.
Ще одним значущим аспектом є стимулювання участі місцевих музикантів та артистів у моїх концертах. Я був вражений, коли зрозумів, скільки людей відгукується на цю ініціативу. Наприклад, під час моєї подорожі до Китаю я надіслав місцевим музикантам свої композиції, і вони їх аранжували, а потім ми разом імпровізували на ґучжені, піпа та китайських флейтах. Це створює зовсім особливу атмосферу. Коли я запрошую місцевих музикантів грати зі мною, вони, як правило, приводять своїх прихильників або студентів. Я дотримуюсь принципу проводити всі свої концерти безкоштовно, проте прошу гостей поділитися своїми враженнями. Наприклад, я прошу їх надіслати мені кілька рядків про те, що їм сподобалося, що нового вони дізналися про Україну і чи зацікавлені у подальшій співпраці. Ви б не повірили, скільки людей хочуть співпрацювати! Одна жінка з Китаю розповіла мені, що зняла фільм про жінок в Україні. Інші пишуть, що хотіли б створити подкаст про Україну, заснований на українських піснях.
Ще приклад. Напередодні концерту у Кенії, я дізнався, що тамтешній посол Німеччини грає джаз. Я йому подзвонив і запропонував зіграти український джаз. Він погодився. Я надіслав теми і акорди "Ой чий то кінь стоїть..." та "Ой чорна, я си чорна...". Отже, прилітаю в Кенію і у той же день у нас з ним репетиція, але нічого не виходить. За один день дуже важко зігратися. Тож я йому запропонував таке: Я граю на сцені, починаю тему, а потім ві виходить із залу і продовжить. І так воно і вийшло. Або на цьому ж концерті хореограф із Кенії поставив модерний африканський танець під "Рапсодію" Миколи Лисенка. Тобто форми співконтакту можуть бути дуже різноманітні.
З мого досвіду, українцям важливо уникати позиції жертви. Ця тенденція часто спостерігається, і я сам іноді опиняюся на межі цього. Говорити про біль з усмішкою — справжнє випробування, але не слід дозволяти, щоб відчуття жертви стало нашою основною ідентичністю. Ми маємо безліч величезних досягнень у різних сферах, а також надзвичайно багатий культурний спадок.
Також завжди потрібно робити паралелі з тою культурою, де ти виступаєш, бо у всіх культурах були якісь періоди гніту -- або політичного гніту, або геноциду, або колоніальна історія. Так, в країнах Африки письменність була не те що знищена, але пригнічена. І тому в них є усна традиція. Тому я їм розповідав про бандуристів, показував бандуру, і розповідав, чому вони існували.
Я не знаю, що може завтра трапитись, яка може бути колаборація, але вона потрібна. І потрібно не тільки до того, але також і після. Як піаніст, я зараз відступив на другий план. Для мене дуже важливо представити нашу культуру і заохотити до її пізнання.
-- Як ви шукаєте тих людей -- музикантів та артистів у різних країнах світу, які готові будуть з вами співпрацювати? Чи маєте теж, можливо, підтримку від наших дипломатичних представництв?
Ви знаєте, я ніколи раніше не мав справи з посольствами, оскільки вважав, що у мене є свій світ, а у них – свій. Але після поїздки до Індії, де я познайомився з чудовим дипломатом Володимиром Притулою, який багато для мене зробив, я зрозумів, яку підтримку можуть надати наші молоді фахівці в посольствах. Які контакти у мене є в Ботсвані, Кенії, Конго, Колумбії чи Перу? Жодних. Єдиний зв'язок – це наше посольство. Безсумнівно, вони виконують важку роботу, незважаючи на обмежені бюджетні кошти на культурні проекти.
Ці молоді дипломати вміло знаходять спонсорів, шукають можливості оренди приміщень та організовують різноманітні колаборації. Хочу відзначити, що нам щиро допомагають посольства інших країн. Тому, коли виникає потреба в залі, ми часто отримуємо підтримку від Alliance Francaise або Goethe-Institut. Більш того, ці посольства регулярно запрошують на наші концерти своїх слухачів, які ще не знайомі з нашою діяльністю.
Іноді я планую концерти за три або навіть шість місяців до їх проведення. Як я вже зазначав, підхід до кожної аудиторії має свої особливості. Наразі я зосереджений на студентській та дипломатичній спільнотах. Адже молодь у всьому світі відкрита до нових ідей, співпраці та підтримки. Головне — встановлювати ці зв’язки. Наприклад, як це сталося у мене в Ботсвані.
Після виступу, в якому брали участь король та королева Ботсвани, король підійшов до мене і запитав: "Ми маємо намір заснувати в Ботсвані музичну академію. Які у вас є рекомендації для цього?". Я порадив звернутися до Львівської консерваторії, підкресливши, що у нас є зв'язки з Віднем, який представляє західну культуру, але водночас ми зберігаємо автентичність та акцент на етномузикології. Через чотири місяці ми уклали угоди між Ботсваною, урядом України, Міністерством культури та Львівською консерваторією.
Якщо ми зможемо реалізувати імплементацію, спираючись на принципи та філософію українського музичного навчального закладу, це стане першим таким випадком в історії України. Вони вже готові до цього: у них є приміщення на 200 кімнат, зал, що вміщає 1500 осіб, а також бюджет на навчання студентів на один рік.
-- Продовжуючи розмову про співпрацю. Ви зараз говорите про так звані країни глобального Півдня, тобто ті, з якими в нас досить мало контакту. Чи Ви вирішили, що треба сфокусуватись зараз саме на цих країнах, бо там менше про нас знають, чи ви також продовжуєте працювати із Європою і Сполученими Штатами, де ви викладали стільки років?
На початку великої війни я почав проводити виступи в американських університетах. Фандрайзинг став досить успішним, і протягом перших двох років я активно збирав кошти. Наприклад, на одному з концертів нам вдалося зібрати значну суму для львівських лікарень. Проте згодом я усвідомив, що існує потреба просувати українську культуру в Мексиці, Колумбії, Еквадорі, а також, насамперед, в африканських країнах. Африка є величезним континентом з великим потенціалом. На жаль, протягом останніх двох-трьох років російська пропаганда там досягла значних успіхів, адже вони інвестують великі кошти і працюють дуже професійно.
Ось одна цікава історія, яка сталася зі мною під час концерту в Кенії. Після виступу мене запросили на місцеве телебачення, де в неділю з 8:00 до 9:00 ранку я брав участь у програмі. Інтерв'ю виявилося дуже приємним, з чудовими запитаннями. Коли я вже виходив зі студії, до мене підійшли жінки в кокошніках. Це було в неділю вранці, в самому центрі Найробі. Я вирішив запитати їх англійською: "Вибачте, звідки ви?". Вони відповіли: "We are from Russia. We are angels of peace." Коли жінки дізналися, що я з України, миттєво почали тікати.
Отже, хто я насправді? Це одне інтерв'ю, але вони постійно перебивають його своїми кокошниками, розумієте? Подібна ситуація трапилася і в Джакарті, а також у деяких інших країнах. Наприклад, на Мадагаскарі. Там я провів свій перший концерт, але коли вони зрозуміли, що вся програма українська, а я також грав на органі та роялі, то останні п’ять чи шість виступів скасували в день їхнього проведення. Це свідчить про те, що боротьба триває, і, на жаль, вона стосується не лише нашого існування.
Коли я мав виступати на маленькому острові Маврикій, то з'ясувалося, що посольство Росії привозить балет і оркестр. Зараз Росія робить акцент на військову культуру. Я відчув це за останні два-три роки -- спалах через пропаганду, контакти. Наприклад, в Африці вони проводять конкурси краси під егідою, що ми одну з вас виберемо і повеземо в Москву. І бідні люди стоять сотнями в черзі в цих платтях і чекають конкурсу, але щоб взяти в ньому участь вони мають пройти тест на знання російської культури. Це один з елементів.
Коли я отримав цю інформацію, в моїй голові виникла думка, що вони фактично за невелику суму здатні залучити значну кількість людей у нашій країні. Це ж мова йде про батьків, які прагнуть, щоб їхні діти вирвалися з бідності і мали можливість виїхати кудись, тому активно шукають способи отримати потрібні знання.
Нам потрібно працювати над цим не спонтанно і не спорадично, а через відповідну культурну програму нашої країни. Якщо посольства не матимуть відповідної підтримки, їм буде дуже важко працювати.
-- Наше з вами попереднє інтерв'ю було з таким цікавим, важливим заголовком: українська культура має стати вакциною від російської пропаганди. Ви протягом останнього року були також у Китаї. Російська пропаганда і, власне, проросійські настрої там дуже сильні. Яке у вас склалося відчуття після відвідин цієї країни?
Все сталося несподівано і завдяки чудовим особистостям. Наш посол Олександр Нечитайло, а також Кирило Чуйко — талановитий молодий дипломат, який вільно спілкується китайською. Він зробив все можливе, щоб встановити зв'язки з університетами. На мою думку, Китай — це найскладніша країна. Коли я вперше прибув туди, мені одразу зауважили: "Слово 'війна' вживати заборонено".
-- А що ви відповіли на це?
Замість цього я робив історичні порівняння. Запитую: чи пам’ятаєте, що відбувалося в Монголії в XV столітті? Крім того, біля входу до нашого посольства в Китаї встановлені дві бронзові стели з поетичними рядками. На одній з них — вірші Тараса Шевченка, а на іншій — твори видатного китайського поета VIII століття Ду Фу.
Коли я це побачив, то поставив фото цієї композиції у вступний слайд під час тамтешнього концерту і продекламував твір Шевченка і твір китайського поета. Цим я дав імпульс слухачам, що обидві культури базуються на поезії, музиці, філософії та літературі. Тобто у нас є щось спільне. Ну і почав грати, наприклад, також і китайські твори.
Під час свого візиту до Джакарти в Індонезії я дізнався про талановитого композитора на ім'я Ананда Сокарлан. Я вирішив зателефонувати йому, щоб запитати про можливість отримання нот. Він люб'язно надіслав мені цілу колекцію своїх творів. Серед них я вибрав одну композицію — рапсодію, створену на основі фольклорних мотивів, дитячих тем та найдавнішого в світі татуювання, знайденого на мумії.
Я досліджував цей твір, оскільки планував порівняти його з рапсодією Лисенка, в якій присутні мотиви бандури, народні танці та дитячі теми. На це в мене пішло місяць. Але після виконання обох творів — індонезійського та українського композиторів — моє сприйняття стало зовсім іншим.
Коли наші оркестри чи музиканти вирушають на гастролі за кордон, не варто обмежуватися виконанням лише творів Бетховена, Дворжака чи Брамса, додаючи всього один або два українських композиції. Нам слід зосередитися на виконанні української музики. Ми не маємо права цього ігнорувати. Не бійтеся того, що нас можуть не зрозуміти. Нас зрозуміють. Якщо ми правильно подамо нашу музику, вона знайде відгук у слухачів.
Тамтешня аудиторія чула вже і Дворжака, і Бетховена, і Ліста. Їм треба подати Барвінського, Лисенка. Бо якщо не ми, то хто буде це робити?
Найбільший злочин – це боязнь. Якщо ми не будемо намагатися і не зробимо кроків вперед, нічого не зміниться. Необхідно використовувати всі можливі способи, щоб наша боротьба тривала, адже інакше нас поглине бездіяльність.
Мені також хотілося б повернутися до вашого твору "Світ Миколи Лисенка", написаного у співавторстві з вашою мамою Тамарою Булат. Наша попередня бесіда розпочалася з обговорення цієї книги, і ви тоді згадували про величезну роботу, проведену в архівах різних країн. Зараз ми маємо видання цієї книги англійською та українською, але мені здається, що було б чудово мати й інші переклади, наприклад, німецькою чи французькою. Чи були у вас пропозиції стосовно перекладів або розробки курсів, які могли б ґрунтуватися на вашій книзі?
-- Питання важке і болюче для мене. Розповім вам трошки про історію цієї книжки. Робота над нею почалася за проханням і пропозицією сина Миколи Лисенка -- Остапа Миколайовича. Я пригадую, як вони з моєю мамою переписували ноти праць Лисенка в бібліотеці. Ідея була зберегти бодай фотографії та копії праць Лисенка. Ця книжка одержала вісім офіційних відмов щодо друку в Україні (тоді ще СРСР). В часи незалежності вже не було достатньо фінансів, аби її видати. Тому спершу вона вийшла англійською мовою.
Цей варіант виявився дещо іншим, адже, як відомо, коли ми пишемо для міжнародної аудиторії, потрібно враховувати певні нюанси. Для нас Богдан Хмельницький чи Битва під Пляшовою — це вже частина нашого культурного контексту, тоді як для іноземця це вимагає додаткових пояснень. В Україні мені вдалося видати цю книгу завдяки підтримці різних фондів і організацій пізніше.
Яка ж її значущість? Вона повністю основана на архівних документах. Це має велике значення, оскільки для історика музики, як я, особливо актуальною є потреба у первинних джерелах. Без них дуже просто створювати власні інтерпретації. І ця книга не лише про Миколу Лисенка.
Тому що в той час, у XIX столітті, українство трималося на 30-40 родинах. Микола Лисенко був одним з тих стержнів, який об'єднував цих людей. Тому тут йдеться про про артистів, художників, музикантів, архітекторів, поетів, тощо. Я вважаю, що такі книги дуже потрібні. Англійською, французькою, португальською та іншими мовами.
#Україна #Тарас Шевченко #Росія #Західний світ #Китай (регіон) #Українська мова #Англійська мова #Пропаганда в Російській Федерації #Індія #Студент #Франція #Російська мова #Німеччина #Бюджет #Композитор #Німецька мова #Світ #Радянський Союз #Володимир Великий #Концерт #Континент #Поет #Французька мова #Уряд України #Варшава #Піаніст #Африка #Колумбія #Українська культура #Король #Джаз #Перу #Посольство #Музика України #Індонезія #Людвіг ван Бетховен #Джакарта #Америка #Реклама #Справа #Правда #Це #Микола Лисенко #Фредерік Шопен #Богдан Хмельницький #Львівська консерваторія #Франц Ліст #Введіть #Борис Лятошинський #Республіка Конго #Йоганнес Брамс
