Ґран-прі отримав повнометражний фільм "Камуфляж" режисера Микити Гібаленка з Німеччини. "Скіфського оленя", символ перемоги, вручив голова журі міжнародного конкурсу Олег Сенцов. Він підкреслив: "Ми мали обговорення, але не було суперечок. Щодо фільму, який став володарем Ґран-прі, ми особливо не дискутували".
Найкращим повнометражним фільмом міжнародного конкурсу стала "Філіпіньяна" Рафаеля Мануеля (Філіппіни, Сінгапур, Сполучене Королівство, Нідерланди, Франція). Найкращим короткометражним фільмом міжнародного конкурсу журі назвало "Дьєґо" Мелісси Сільвери (Франція), а спеціальну відзнаку отримала "Тиша" Павла Шпегуна (Україна).
Студентський фільм "Ремінісценція" авторства Ірини Мельниченко з Швейцарії отримав звання найкращого у міжнародному конкурсі.
Приз глядацьких симпатій дістався "Безрідному" режисера Кая Штеніке (Німеччина, Швейцарія).
У документальному конкурсі тріумфував фільм "У війни нема дітей" під керівництвом Дмитра Тодорюка з України. Журі також вручили спеціальну нагороду стрічці "Дивися, ти впоралася" режисера Ізабели Ґрейс Кон із США.
Перемога в національному конкурсі короткометражного кіно та спеціальна відзнака журі Спілки кінокритиків України — "Відкритий світ" авторства Романа Хімея та Яреми Малащука.
На 55-й "Молодості" знову проявилася тенденція, яку було помічено раніше на Одеському фестивалі цього року: українські фільми та стрічки про Україну займають місця у всіх ключових секціях і отримують нагороди.
Розпочнемо з основного лауреата.
Микита Гібаленко виріс у Києві. З 2019-го живе у Мюнхені, де навчався на режисерському факультеті Університету телебачення і кіно. Серед його робіт -- серіал "Небо та земля" (2022) і короткометражка "Я бачу їхній розквіт" (2023), номінована на Німецьку премію короткометражного кіно. "Камуфляж", виробництво якого фінансувала мюнхенська компанія Kalakone Film і німецький суспільний мовник ZDF, -- ігровий повнометражний дебют Микити.
22-річний Віталік (Артур Алієв) прагне розпочати нове життя в Німеччині. В 2021 році, таємно від своєї матері Тетяни (Анна Яремчук-Бобало), він вирушає з України до Мюнхена. Коли розпочинається повномасштабне вторгнення, Тетяна разом із сестрою Віталіка Женею (Єлизавета Цілик) змушені емігрувати до нього в Німеччину.
Цей дебют заслуговує на визнання. По-перше, завдяки природним виступам акторів і акторок, а також заглибленим спостереженням емігрантського досвіду, що вміють видобувати як комічні, так і зворушливі моменти з повсякденності. Головні проблеми полягають у сценарії. Ясно, що Гібаленко намагається створити конфлікт навколо пошуків Віталіком власної ідентичності, але насправді це виливається у низку суперечок із сестрою, яка зворушливо переживає втрату близької подруги. Драматургічне напруження, здається, на певному етапі виходить з-під контролю автора, перетворюючись на повторювані і досить одноманітні конфлікти. Проте, на щастя, режисер у фіналі знову повертається до чуттєво точної оповіді.
Неігрова драма "У війни нема дітей" Дмитра Тодорюка, яка отримала підтримку від Держкіно, структурована за окремими персонажами: "Христя. Спокійний настрій", "Бабуся Зоя. Гоголь-моголь", "Тимур. Чуєш звук битви?" Кожен з них має унікальну історію, так чи інакше пов'язану з війною. Маленька скрипалька Марія, яку прозвали "Сова", проходить навчання в скаутському таборі. Христя втратила матір і молодшого брата внаслідок вибуху російської міни. Бабуся Зоя разом із донькою чекає на повернення онука Дениса з полону. Тимур, підліток, пережив окупацію, де разом із матір'ю боровся проти ворога. Фільм наповнений як гіркотою та стражданням, так і радістю та надією.
Ігровий альманах "Житє" (співрежисери — Євген Матвієнко, Пилип Іллєнко, Олександр Тіменко, підтримка від Держкіно, Української кіноакадемії та Netflix) був представлений поза конкурсом, але став помітною подією на фестивалі. Війна тут розглядається з кількох, іноді несподіваних, точок зору. Гучна і численна родина збирається 23 лютого 2022 року, щоб відзначити день народження бабусі. Трійка молодих геймерів блукає вулицями Києва під звуки повітряних тривог. Щоденник дівчини, яка пережила облогу Маріуполя, візуалізується в анімації. Дві сестри на прізвище Доля спілкуються через відеозв'язок. Військовий на короткий час повертається додому до батьків та коханої. Життя продовжується, незважаючи на присутність агресорів.
Марина Нікітіна у своєму проекті "Жінки навколо мене" (частина програми "Українські премʼєри", з фінансовою підтримкою Держкіно) порушує надзвичайно важливу тему — тягар, що лягає на жінок під час війни. Головна героїня Дарія намагається знайти сенс у житті після втрати чоловіка на фронті. Ярина чекає на свого нареченого, який потрапив у російський полон, та активно волонтерить на підтримку військових. Катерина, яка пережила ампутацію ніг унаслідок війни, адаптує своє життя до нових реалій. Режисерка вражена силою духу своїх персонажок і успішно передає це враження глядачам.
"Ремінісценція" порушує тему дітей, точніше, дітей і батьків. 25-річна Ірина Мельниченко, що нині мешкає у Швейцарії та вчиться у HEAD Genève -- Женевському університеті мистецтва та дизайну, -- винахідливо поєднуючи документалістику і лялькову анімацію, розказує про свої дуже непрості стосунки з батьком. Це пронизлива і трагічна сповідь -- і самотерапія, і сімейний портрет у розбурханому інтерʼєрі, і спроба відшукати власний стиль у сплаві різних технік. Доволі вдала спроба.
Режисерський тандем Романа Хімея та Яреми Малащука перебуває на стику галерейного відеоарту та фестивального кіномистецтва. Їхня робота "Відкритий світ" (виробництво -- TABOR Production) спочатку була представлена в рамках інсталяції на груповій виставці "Радість" у київському PinchukArtCentre. Цей майже безсюжетний фільм розповідає про українського підлітка Ярослава Адамова, який, змушений покинути рідну країну через повномасштабне вторгнення, подорожує своїм Запоріжжям, керуючи роботом-собакою з вбудованою камерою і мікрофоном з власної кімнати. Таким чином, Хімей і Малащук оригінально порушують питання ностальгії за рідною землею та протистояння віртуального і реального світів. Варто зазначити, що, окрім нагороди на фестивалі "Молодість", фільм також потрапив до короткого списку Європейської кіноакадемії.
Окремо слід згадати ряд картин, знятих іноземцями про нас. Географічне і культурне відсторонення, поєднане з небайдужістю авторів і бажанням зрозуміти ситуацію на місці, дають гідні результати.
У фільмі "Лелека" (режисер Гаральд Гуттер, Канада, Франція, Іспанія, Україна, США, програма "Форма", підтримка -- Рада Канади з питань мистецтв) практично не відбувається жодної динамічної дії. Головна героїня, українська біженка на ім'я Саша, що оселилася в Парижі, вирушає додому разом зі своєю французькою подругою, щоб привезти керамічну композицію на річницю смерті бабусі. Уся стрічка складається з подорожі та пейзажів кількох країн, зображених у чорно-білому кольорі, з рідкісними вставками кольору, а також розмов подруг про війну та культурні відмінності, та закадрового читання віршів. У результаті, Гуттер створив естетичний кінематографічний есей — авторське вивчення України через призму мистецтва.
Зовсім інша форма та значно трагічніший настрій присутні у фільмі "Сім кіл пекла" (режисери Анжей Кламт та Франк Аман, Німеччина, програма "Спеціальні події"). Українська військова та п'ятеро її товаришів по службі відкривають свої спогади про жахи фронту. Кожен має свою унікальну історію, і, що дивно, молодий чоловік з обома ампутованими руками відчуває себе щасливішим, ніж цілком здоровий ветеран, який бореться з відчуженням від родини. Хоча фільм має інфернальну назву, в ньому також є багато світлих моментів. Кламт та Аман створюють яскравий портрет цієї генерації.
Виробництво фільму "Мар'їнка" (режисер Пітер-Ян Де Пю, Бельгія, Німеччина, Нідерланди, Швеція, в рамках програми "Українські премʼєри") тривало майже десятиліття. Режисер зосередив увагу на трьох хлопцях та двох дівчатах, які виросли у Марʼїнці — місті, яке зазнало повного руйнування через дії російських військ. Усі герої зіткнулися з трагічною втратою батьків у ранньому віці. Брати Марко, Руслан і Данило Золотки стали вихованцями дитячого будинку. Перші двоє з них стали учасниками бойових дій: Марко захищає Україну, тоді як Руслан воює за Росію. Данилу вдалося усиновити американській родині, але, досягнувши 17 років, він також виявляє інтерес до військового життя. Наталка, до початку війни перспективна боксерка, тепер служить парамедикинею. Анджела займається контрабандою через "сіру зону". Режисер майстерно поєднує їхні історії, чергуючи сцени діалогів, бойових дій та безсюжетні замальовки. В результаті складається поетичне кінополотнище про молодих людей, чиї життя були спаплюжені війною, а також про наслідки помилкових виборів — доля Руслана стала прикладом повної саморуйнації.
Вірні та довгострокові шанувальники "Молодості" напевно згадують часи, коли участь України у фестивалі зводилася до кількох студентських короткометражок. Сьогодні ж українське кіно зайняло провідні позиції в цьому заході, незважаючи на те жахіття, яке нам влаштовує агресор.
#
