Трамп – это панк?

Чи є серед нас ті, хто пригадує українське телебачення в перші роки Незалежності? Ще до того, як на "голубих екранах" з'явилися такі канали, як "1+1", ICTV, СТБ чи "Новий". Якщо хтось з читачів забув або ж занадто молодий, щоб це згадати, дозволю собі зробити маленький екскурс в минуле. Це було жалюгідне видовище, що нагадувало найгірші часи радянської епохи, але без радянських ресурсів і можливостей. І, що найважливіше, без професійних кадрів, навіть якщо вони не були б геніальними, просто вправними. Це не дивно, адже вся система Радянського Союзу працювала на Москву, яка мов порохотяг вбирала всі більш-менш кваліфіковані кадри, особливо в сферах інформації та пропаганди.

Отже, своїми скаргами на українське телебачення на початку 90-х я поділився з одним досвідченим колегою з Києва. Він лише усміхнувся і надав мені дійсно корисну пораду:

Слухай, ти розглядаєш це з зовсім іншої перспективи. Уяви на мить, що за камерою сидять панки, які просто веселяться на наш рахунок. І повір, твоє ставлення до перегляду українських шоу одразу зміниться на краще.

- Але ж це не панки, вони не жартують, вони дійсно так функціонують і на більше не здатні, - намагався я заперечити.

Ну, якщо не плануєш змінювати перспективу, тоді терпи далі.

Я дійсно спробував прислухатися до рекомендацій. Хоча спершу це не вдалося, з часом я навчився підбирати правильний ракурс, і, о диво, українські передачі мені сподобалися. Хай живе панк!

Чому я раптом згадую цю історію, що сталася більше тридцяти років тому? Дивно, але причина цього — Дональд Трамп. Він вже рік як обіймає президентську посаду в своїй другій каденції. І виникає питання: як сприймати його серйозно? Це ж президент США, фактично найвпливовіша особа у світі. Проте після кожного його висловлювання у свідомої людини виникає когнітивний дисонанс.

То, може, і його сприймати як панка, який просто приколюється з усіх нас? Було б добре, але, на жаль, у цьому випадку такий метод втрачає сенс. Бо це не українські телеведучі, які поза сферою своєї діяльності не мають жодного впливу на інших. Це людина, яка здатна влаштувати у світі політичний й економічний землетрус, збомбардувати якусь країну, завалити ринки тощо. Так, ми можемо тішитися, що він віддав наказ захопити венесуельського диктатора Мадуро чи реквізувати танкери російського тіньового флоту. Але водночас він може підняти митні ставки, причому навіть країнам-союзником із НАТО. А може й розпустити те саме НАТО. Може окупувати й анексувати Гренландію. Може створити на заміну ООН свою "Раду миру", де призначити себе коханого головою й запросити до неї автократів-диктаторів з усього світу.

Це просто якесь безумство. Особливе занепокоєння щодо психічного стану Трампа виникло після його відкритого листа до прем'єра Норвегії Йонаса Ґару Стере, в якому американський президент пояснює своє охолодження до ідеї світового миру. "Шановний Йонасе, враховуючи, що ваша країна вирішила не нагороджувати мене Нобелівською премією миру за завершення більше восьми війн, я більше не відчуваю зобов'язання зосереджуватися виключно на мирі, хоча ця тема завжди залишатиметься важливою. Тепер я можу думати про те, що є добрим і правильним для Сполучених Штатів Америки".

Розумна людина відразу помітить: яке відношення має "ваша країна" до Нобелівської премії миру, що її вручає незалежний норвезький Нобелівський комітет? І чому це має стати причиною, щоб більше не "зосереджуватися на мирі"? Логічніше було б, навпаки, ще активніше думати про мир, адже вже є намір досягти такої великої мети. І хто насправді заважав Трампу "розмірковувати про те, що є добрим і правильним для США"?

Загалом лист виглядає на якесь скиглення малої дитини, яка не отримала жаданої іграшки. Хоча ні, таки отримала, адже лідерка венесуельської опозиції Марія Мачада власноручно віддала Трампу медаль Нобелівської премії миру під час аудієнції в Білому домі. І Трамп, навіть не знітившись, цю медаль прийняв (питання: чи хоч подякував?).

Після згаданих та численних інших дивакуватих (м'яко кажучи) вчинків Трампа у медіа знову розгорнулася дискусія про психічне здоров'я американського президента та його можливість справлятися з покладеними на нього завданнями.

Чому це питання виникає знову? Адже подібні дискусії вже мали місце під час першого президентського терміна Дональда Трампа. У 2017 році 35 експертів у галузі психіатрії опублікували відкритий лист у виданні New York Times, де висловлювали занепокоєння щодо "небезпечної емоційної нестабільності" Трампа, що виявлялася через його мовлення та поведінку. Психіатри дійшли висновку, що Трамп "не відповідає вимогам для безпечного виконання обов'язків президента".

Цікаво відзначити, що автори листа порушили так зване "правило Ґолдвотера". Це етичний принцип, розроблений Американською психіатричною асоціацією, який забороняє психіатрам у США ставити діагнози чи коментувати психічний стан публічних осіб (зокрема політиків), яких вони не обстежували особисто. Це правило має на меті запобігти несправедливим і непрофесійним оцінкам.

У читачів може виникнути запитання, хто ж такий цей Ґолдвотер і чому його ім'ям названо етичний принцип. Не виникло? Але я все ж розкажу, бо це цікаво і спонукає провести паралелі зі сьогоденням. Отже, Баррі Морріс Ґолдвотер - американський політик, сенатор від штату Аризона, який на виборах 1964 року кандидував від Республіканської партії в президенти США. Він послуговувався вкрай агресивною риторикою, закликав вторгнутися в Китай, посилити мілітарний натиск на В'єтнам, а ще використати при цьому ядерну зброю як штатну.

Американський журнал Fact, який уже не виходить, опублікував спеціальний номер, присвячений Ґолдвотеру. Більше тисячі учасників Американської психіатричної асоціації надали свої оцінки щодо психічного стану сенатора, заочно досліджуючи його манеру поведінки, висловлювання, жести, міміку та інші аспекти. Психіатри виявили у Ґолдвотера ознаки психічних розладів, зокрема параноїдні, нестабільні та нарцисичні риси характеру. Вони прийшли до висновку, що його поведінка є небезпечною, а можливе обрання президентом може спровокувати глобальну катастрофу.

Обурений сенатор подав на журнал до суду. Він вимагав спростування тверджень щодо його психічного стану й моральної компенсації на два мільйони доларів. Суд ухвалив рішення на користь позивача. Щоправда, компенсацію було вирішено стягнути значно меншу - лише 75 тисяч. Важливим результатом цього кейсу і стало запровадження "правила Ґолдвотера".

То чому ж дев'ять років тому 35 психіатрів таки зважилися на те, щоб порушити це правило й висловити свої думки щодо ментального здоров'я Трампа, який на той момент уже перебував на посаді президента. Вони пояснили, що "ставки занадто високі, щоб ми могли мовчати й надалі". "Виступи і дії пана Трампа демонструють нездатність терпіти відмінні від своїх погляди, що призводить до гнівної реакції з його боку. Його слова і поведінка свідчать про абсолютну нездатність до співпереживання", - вказали вони в листі. Психіатри стверджували, що "особи з такими рисами характеру викривлюють реальність відповідно до свого психічного стану, нападаючи на факти і тих, хто їх артикулює".

У 2017 році інша група американських психіатрів у статті, опублікованій в газеті Independent, висловила переконання, що Дональд Трамп має розлад особистості, зокрема, особливу форму злоякісного нарцисизму. Цей стан вважається набагато небезпечнішим за звичайний нарцисизм і не підлягає лікуванню. Психіатри також звернули увагу на такі характеристики, як "завищена самооцінка, імпульсивність, надмірна чутливість до критики та образ, а також явна нездатність розрізняти фантазію і реальність".

Так чи інакше, Дональд Трамп зміг завершити свою першу каденцію на посаді та навіть переобратися. Чи вдалося йому за чотири роки, проведені в статусі колишнього президента, знайти шлях до одужання? Малоймовірно. Експерти в галузі психіатрії, аналізуючи його сучасну поведінку, вказують на прояви клінічного нарцисизму та емоційної нестабільності, а також відзначають брак емпатії і труднощі в сприйнятті альтернативних думок. З таким психологічним портретом навряд чи можна очікувати, що людина зможе виконувати президентські обов'язки не лише ефективно, але й безпечно для власної країни та світу.

Проте виконує свої обов’язки вже рік у другій каденції. І нічого не вдієш, як зазначив відомий львівський композитор Станіслав Людкевич. Нам доводиться з цим жити. Це не приносить особливої радості для Західного світу, Європейського Союзу та НАТО. Для України, яка значною мірою покладається на військову підтримку з боку США, це є вкрай важким випробуванням.

Оскільки в найближчому майбутньому не передбачено імпічменту Трампа в Конгресі, світові доведеться зібрати сили і терпіти ще три роки його правління, пристосовуючись до його ексцентричних вчинків. Старі підходи до взаємодії з діючим президентом США, як з дорослим політиком, виявилися неефективними. Тепер необхідно адаптуватися до нових реалій. Президент України Володимир Зеленський зрозумів це на власному досвіді під час неприязної зустрічі в Овальному кабінеті 28 лютого 2025 року. Він зробив висновки та змінив свою стратегію. Це виявилося досить простим. Як казали пінгвіни-мандрівники у мультиплікаційному фільмі "Мадагаскар": "Сміємося і махаємо!"

Це дійсно працює. Трамп може в один момент без жодних підстав назвати когось диктатором, а вже наступного дня запевняти, що ніколи цього не казав. Аналітики підрахували, що протягом року свого президентства Трамп змінював своє ставлення до Зеленського з позитивного на негативне, а потім знову повертався до позитиву аж сім разів.

Ситуація з Гренландією виглядає подібно. Нещодавно Трамп висловлював намір захопити цей острів і запровадити мита проти тих країн, які підтримують Данію в її претензіях на арктичну територію. Проте згодом він змінив свою позицію, і в результаті ніхто більше не говорить про захоплення.

Історія знає достатньо випадків, коли на чолі влади опинялася ментально неврівноважена особа. Один із найвідоміших - французький король Карл VI Божевільний, який ще й правив у дуже критичний для країни час Столітньої війни. Але нічого, якось Франція дала собі раду. То, може, і з Трампом якось розсмокчеться. Так що уявляємо собі його панком, посміхаємось і махаємо.