У першій частині інтерв'ю для "Футбол 24" ми поговорили з журналістом та коментатором Віктором Ожогіним. Його впізнаваний голос залишив яскравий слід у матчах Дніпра 80-90-х років, і без нього важко уявити ті часи.
Йому 67, але енергія та запал вражають! Це пояснюється тим, що його життя сповнене глибоких сенсів, любові до родини, людей, своєї справи та футболу. І, звичайно, до України. У 2014 році Ожогін уперше вирушив на фронт як доброволець, боронячи рідну землю між Маріуполем і Новоазовськом. А в лютому 2022 року, коли знову скликали на захист, він миттєво зібрав свій військовий наплічник, хоча міг би залишитися вдома на дивані. "Справжні чоловіки мають захищати свою родину і країну. Бо хто, як не ми?" - такими простими, але щирими словами висловлює свої погляди Віктор Іванович.
Зараз він вдома. Двічі, зазнавши важких поранень, благав вищі сили залишити йому ногу - щоб знову грати у футбол. Після пекла у Бахмуті, Куп'янську, Кремінній та багатьох інших гарячих точках, ми розмовляємо з майором Ожогіним про інші часи - коли найбільшою проблемою в житті було похмілля перед матчем Дніпро - Хартс. Але оминути тему війни нам зовсім не вдасться.
"Я спостерігав це поблизу Бахмута. Земля була всіяна тілами."
Вікторе Івановичу, війна завдала вам двох суттєвих травм. Вони турбують? Яке у вас самопочуття зараз?
Олеже, щойно провів матч у футбол зі своїми давніми товаришами, ветеранами з Дніпра. Василь Лябик, якому вже 76, але він досі вражає своїми можливостями, граючи крайнього хавбека. Володя Горілий, який цьогоріч святкуватиме 60-річчя. Олександр Рикун, молодший за мене на два десятки, хоча й відчуває певні труднощі через зайву вагу, все ж продовжує грати, іноді займаючи позицію воротаря. Завдяки його передачам я забив чимало голів ще до війни, а тепер знову виступаємо в одній команді. У нас чудове поєднання досвіду та молодечого запалу.
"Коли Димінський заїжджав на базу, всі дихали через раз": вижив у Павлова і під обстрілом танка, головою оформив покер
Дякую за запитання, нічого страшного. Моє перше поранення сталося у 2022 році, коли уламок вагою 89 грамів вразив мою праву ногу. Тоді я лише мріяв про одне — аби нога залишилась цілою, і я знову зміг грати у футбол. І, на щастя, ця мрія здійснилась. У 2023 році, коли ми готувались до операцій у Кремінній, я вже був командиром роти. Я сказав своїм хлопцям: "Фізична підготовка повинна бути на найвищому рівні". І ми продовжували грати у футбол.
У Кремінній я отримав своє друге поранення - знову в ту ж ногу. Розумієш, друже, в мене таке враження, що ці орки знають про мою любов до футболу. І, здається, вони роблять все, щоб я залишив це заняття. Але я щоразу повертаюся на поле з усмішкою.
- Ви - молодець. Якось сказали таке: "Почуваюсь ще дуже молодим, хоча вже й пенсіонер". У чому секрет вашої молодості?
Знову ж таки, я вдячний футболу. Моя подорож у світ спорту розпочалася, коли мені було всього шість років. І досі продовжую грати, хоча вже минуло 68 років. Скільки себе пам’ятаю, завжди був з м’ячем у руках. Футбол, волейбол, баскетбол, гандбол — це все частина мого життя. А взимку — хокей. Моя мама весь час переживала, а ми самі вирушали на ставок. Ми самостійно заливали лід і розливали його. І знаєш, найбільший адреналін виникає, коли на ставку з'являється перший шар льоду. Встаєш на ковзани, розганяєшся, а позаду лід тріскає, і вода проступає. Якщо впадеш — ризикуєш опинитися під кригою. Тому ми завжди трималися на ногах міцно.
Пристрасть до спорту супроводжувала мене протягом усього життя. Люди часто вважають мене спортивним коментатором, але насправді я спочатку був журналістом. Я мав значний досвід роботи ведучим новин, редактором, старшим редактором та головним редактором. Спорт завжди залишався моїм захопленням і віддушиною. Написати статтю, розповісти про подію чи прокоментувати матч або навіть виступи у художній гімнастиці — для мене це завжди було легко. Я розумів, що у фігурному катанні не можу відрізнити потрійний тулуп від потрійного лутца, тому зазвичай запрошував фахівця, щоб він сидів поруч і коментував. Так і мають діяти журналісти — адже неможливо бути експертом у всьому.
Ваш пращур, донський козак, боровся під час Першої світової війни. Батько пережив Події Другої світової. А ви, в свою чергу, брали участь у Третій. Чи можна вважати Ожогіних родом воїнів?
- Додам: ще один мій дід - по матері - загинув у 1942 році. Рідний брат батька, Петро Ожогін, пройшов усю війну аж до Берліна. Помер уже після війни - раптово апендицит у нього тріснув. Ще жити міг і жити, дядя Петя мій! Справді - всі у мене були воїнами.
Дідусь справляв враження, яке важко забути! Я завжди мріяв бути на нього схожим. Він був настільки мудрим! Коли я був дитиною, звичайно, багато чого не розумів, але все ж намагався дізнатися більше про його життя. Як виявилося, дідусь отримав серйозне поранення в спину – осколок пробив йому шлунок. Операцію йому робили в Англії. А в полон він потрапив у Туреччині. Завдяки тому, що знав кілька слів турецькою, він врятував двох своїх товаришів – турки хотіли розстріляти їх, оскільки вони були поранені. Перед цим він закопав свої нагороди – у нього було два георгіївських хрести...
Ця історія просто курйозна. Одного разу ми з мамою завітали до нього в гості, а йому вже стукнуло 96. Він хотів нас потішити і каже: "Ось, дочко, внучко, вчора мене викликали до військкомату. Я ж побував у Туреччині, в Англії, знаю кілька мов. То, якщо що, стану перекладачем!". Мама йому: "Але ж вам 96 років! Що ви таке вигадуєте?" А він, поміркувавши, відповідає: "І справді, доню!" (Сміється). Я пишаюсь, що в мене були такі чудові предки.
А батько пішов воювати у вісімнадцять. У 1943-му потрапив на Курську дугу. Був поранений двічі. Визволяв Дніпропетровщину - П'ятихатки, Кривий Ріг. Двічі брав Харків, пройшов важкі бої на Холодній горі. Тому у мене це було в крові. Я все перечитав у дитинстві про війну - і те, що треба, і те, що не треба. "Не в той час я живу", - думав собі. Але, бачиш, у 56 років довелося й мені піти на фронт.
- Вважаєте, що це почесть, дар долі, а не якась карма, яка переслідує ваш рід із покоління у покоління?
Мабуть, це більше схоже на призначення. Слухай, Олеже, справжні чоловіки мають оберігати свою родину та батьківщину. Адже хто, як не ми, може це зробити?
"Я вбивав. На війні до цього звикаєш дуже швидко": хрещений син відомого Поркуяна - від суддівства в УПЛ до бойових дій в окопах.
Кажуть, що ветерани Другої світової війни, зібравшись 9 травня, не вихвалялися своїми нагородами. Натомість, вони тихо піднімали тост за пам'ять, випиваючи по 100 грамів, і неохоче згадували про пережите. А як було у вашого батька?
Батько рідко ділився своїми спогадами. Лише кілька уривків з його минулого, адже він не любив повертатися до теми війни. Коли ще було багато людей, ми збиралися на святкування 9 травня... Спочатку ж це свято навіть не існувало. Воно з'явилося лише за часів Брєжнєва. Мій батько був затятим комуністом - "за родіну, за Сталіна", справжнім прибічником ідеології (усміхається). Коли я служив на флоті, він сказав мені: "Синку, тобі потрібно вступити в партію". Я вже тоді відчував, що щось тут не так. Яка партія? Чому вона мені потрібна? Відповів йому: "Я ще не готовий зрозуміти, чому це важливо для партії". Так я тихенько уникав цього кроку.
На факультеті журналістики, де я продовжив навчання, існувала справжня черга бажаючих вступити в партію. Я ж не надто наполягав на цьому. Після університету прийшов працювати на телебачення - і там знову черга. Коли Союз розпався, я з полегшенням подумав: "Нарешті не потрібно вступати в цю партію". Виявилось, що я став одним із перших генеральних директорів в Україні (а в Дніпропетровській телекомпанії - напевне, першим), хто не був членом партії. І я горджуся цим досягненням.
Але ми трохи відступили від теми. Ветерани збиралися у нашій родині, коли ми ще жили в Луганську. Зазвичай до нас приходили близько шести-семи фронтовиків. З часом їхня кількість зменшувалася. Тож батька почали відвідувати мої однокласники та їхні сім'ї. Ми святкували, співали пісні – і я абсолютно не соромлюсь цього. Адже перемога належала всім, а не лише росіянам. Україна здобула перемогу, Грузія також. Кожен, хто брав участь у Другій світовій війні – татари, казахи, узбеки – зробив свій внесок у цю справу. Наразі Росія намагається переписати історію, заявляючи, що "перемогла фашизм". Насправді ж, це були "союз непорушних республік вільних", які і подолали ворога.
Іван Ожогін
Спершу мій батько служив солдатом, а згодом став командиром кулеметного взводу. Він якось сказав мені: "Війна жахлива, сину. Дуже жахлива". Мене завжди цікавили людські моменти, коли дивишся в обличчя ворога і мусиш натиснути на спуск. Як зважитися на це? Батько відповів мені: "Сину, там або ти живий, або тебе немає". Тоді я зрозумів, що в умовах війни існує лише одна істина: ти повинен бути першим, хто вистрілить, щоб здобути перемогу.
Ось так я намагався діяти разом із товаришами по службі. Спочатку, будучи командиром взводу у 2014 році, а згодом – командиром роти. "Хлопці, ми зможемо досягти перемоги лише в одному випадку – якщо будемо підтримувати один одного". Спина до спини, плече до плеча. Нам необхідно забути про все інше і діяти злагоджено. У війську приходять різні люди. Це своєрідний зріз суспільства. Яке суспільство – таке і військо. Але важливо, щоб ми стали справжніми побратимами. Прикривати спину, підтримувати товариша, не залишати його в скрутній ситуації. Без цього неможливо здобути перемогу на війні.
Ми ж не якісь там, Боже, людожери! Вони залишають своїх бійців. Я це бачив під Бахмутом. Поле всіяне тілами. Вони їх не забирають. А ми намагалися витягти кожного пораненого, навіть, не дай Боже, загиблого, за будь-яку ціну. Ми знали, що вдома їх чекають. Навіть, щоб поховати близьку людину. Щоб рідні отримали якусь підтримку від держави. Отак, Олеже...
"Перейдіть на чай зелений або чорний. Досить горілку хлептати"
Коли ви були молодим, ви відслужили строкову службу в Чорноморському флоті. Які були особливості дідовщини в радянських збройних силах?
Дідівщина була жахливою, особливо на флоті. Перші два роки служби проходять в постійній праці, а от на третій рік ти вже отримуєш привілей відпочивати – стаєш "крабом", "дідом". Мене призначили командиром відділення торпедистів. У моєму підрозділі було дев'ять "годків" – строковиків, які відслужили один рік, і двоє "молодих" – новобранців. І старші одразу запитали: "Вітя, ти забув, як нас виховували?" – Я відповів: "Ні, не забув, як ми трималися разом. Я завжди казав, що разом нас не здолати". Ніхто не зміг примусити нас прати чи гладити форму для когось, але, ставши "дідами", ми почали тиснути на "молодих".
"Ні, вони все ж виконуватимуть свої обов'язки. А ми не будемо згадувати ті часи, коли нас намагалися поставити в незручні ситуації. Давайте зберігати людяність," – твердо заявив я. Хлопці були чудові: один з Молдови, інший – з Кубані. Коли ми повернулися з демобілізації, вони писали нам листи, в яких говорили, що завдяки нам зрозуміли, що служба в армії може бути чесною і справедливою.
Все залежить від людей. Якщо попаде на шляху погана особа, вона може зіпсувати всю групу. Проте в колективі більшість складають адекватні люди. Тому саме вони повинні виховувати тих, хто веде себе неправильно, і наводити порядок. Серед нас були представники різних народів: казахи, молдовани, грузини, вірмени, кабардино-балкарці. Суперечки, звичайно, мали місце, але до фізичних конфліктів справа не доходила. Ніхто навіть не уявляв, що згодом житимемо в різних країнах.
- Пам'ятаєте момент, коли ви вперше відчули себе українцем?
- Напевно, у 1991 році, коли Верховна Рада проголосувала за Незалежність України. У 1992-му я вже приймав присягу українській армії, у мене народилась перша дитина. Тоді й відчув. Хоча, ви ж знаєте, я народився у Воронезькій області. Там, де жили мої предки, це все колись була Україна. Там досі живуть українці, але відбулась асиміляція. Люди не вивчали рідну мову, тому що Сталін видав указ у 1933-му, якщо не помиляюсь, про заборону вивчення мов національних меншин. Батько розповідав, що був тоді у другому класі.
"Перед тим, як почати годувати москалів салом, правоохоронці використовували його для чищення своїх черевиків": історія виникнення українських ультрас - два дні запеклих битв за Київ.
Сьогодні ми бачимо наслідки. На Курщині, у Воронезькій губернії, Білгородській області - багато українців. А на Кубані? Там 98 відсотків пісень - українською мовою. Але мені незрозуміло, чому вони не підіймаються досі. Невже настільки сильна асиміляція, що вже стали такими московитами? Москалями, Господи, прости мене. Цю болючу тему хай вивчають історики. А Хабаровський край, Зелений клин! А Сургут - я був там у будзагонах. Ми називали це Хохломансійський національний округ, бо скрізь українці. І що, забули, звідки вони родом? Там китайці скоро з'їдять їх усіх. Ну скільки можна пити? Зупиніться. Перейдіть на чай зелений або чорний. Досить горілку хлептати і не розуміти, куди цей лисуватий дядя вас веде!
Віктор Ожогін (праворуч) із товаришем у будзагоні
- На початку 80-х ви навчалися у Києві на факультеті журналістики. Чи чули щось у той час про Стуса, Лук'яненка, Чорновола та інших дисидентів?
- Чув, чув. Студентство - це такий найпередовіший загін, який повинен усе знати. Тим більше, Київський університет! Але тоді боролись із націоналізмом. Ми читали про цих людей на папірцях, передавали з рук у руки. Та не можу сказати, що сильно прониклись ідеєю, бо час був важкий.
А що сказати про Ліну Костенко? Це та особистість, на яку має гордитися наш народ. Проте в ті часи її творчість була важкодоступною. Інтернету ще не було, а в бібліотеках її книг не знайти. Лише самвидав, що поширювався таємно. Серед нас були численні стукачі, і можна було легко втратити місце в навчанні.
Існує думка, що в Москві існувало більше можливостей для висловлення думок, ніж у Києві.
Згадую, як біля пам'ятника Шевченка, поруч із червоним корпусом університету, на день народження Кобзаря націоналісти все ж зібралися. Однак їх не пускали, не давали змоги висловити свої думки.
Шотландці принесли нам безліч пива та сигарет.
Ваш дебютний коментар у прямому ефірі. Які команди змагалися?
Листопад 1984 року, Дніпро - Кайрат. Наша команда здобула перемогу з рахунком 4:3. Саме так розпочалась моя кар'єра на обласному телебаченні. Цей матч став моїм дебютом у коментуванні, і з того часу я почав регулярно виходити в ефір. У Дніпрі вже був коментатор, але після мого старту він, мабуть, усвідомив, як розумна людина, що у мене це виходить краще. Його вже давно немає, але я завжди пам'ятатиму про Юрія Дмитровича Чорного, який був моїм наставником у новинах. Так я коментував матчі Дніпра протягом 20-25 років. У 1988 році я здійснив свій перший репортаж для Радянського Союзу, в якому йшлося про матч Дніпро - Локомотив Москва.
Експерти підрахували, що ви взяли участь у більш ніж 400 зустрічах з командою Дніпро.
Я не лише коментував матчі Дніпра, але й брав активну участь у висвітленні багатьох ігор Кривбаса. У 90-х роках Кривбас двічі здобував бронзові медалі Вищої ліги України. У нас була одна пересувна телевізійна станція, і я очолював цю команду. Коли ми виїжджали до Кривого Рогу на три дні, це ставало справжнім святом для наших співробітників, бо давало можливість відволіктися від щоденних обов'язків. До речі, я також брав участь у всіх матчах Дніпра в Кубку чемпіонів 1984/85, хоча сам коментувати не довелося — цю роль виконували Перетурін, Майоров і Маслаченко. Я ж був редактором трансляції і сидів поруч, уважно слухаючи їхню роботу.
- Від кого з майстрів мікрофона найбільше почерпнули?
Відверто визнаю, що у мене не було кумира. Проте, безумовно, Микола Озеров залишався для мене найзначнішим та найталановитішим коментатором. Мені подобалися також Ян Спарре, Майоров, Маслаченко та Саркісянц.
- А Коте?
- Коте Махарадзе - ну звичайно! Артист, дуже цікаво коментував. Я з ним, на жаль, не був знайомий. А з усіма іншими - так.
Між іншим, у 1988 році я, киянин Сергій Лифар і харків'янин Боря Ланевський утрьох поїхали на коментаторські курси в Москву. Там приєдналися Кіріл Набутов з Лєнінграда, Тенгіз Сулханішвілі із Тбілісі, багато цікавих людей. Читали нам лекції все ті ж Озеров, Маслаченко, Перетурін, Саркісянц... Крім коментаторства й інші предмети були, зокрема - пропагандистські. Ми це пропускали повз вуха.
А що скажете про українських майстрів традиційного мистецтва? Щербачов, Савелій...
Я підтримував дружні стосунки з усіма. На жаль, Сергій Савелій та Сергій Дерепа вже залишили цей світ. Вони часто навідувалися до мене. У Валентина Щербачова я проходив практику в спортивній редакції. А Євген Аржанов — наш відомий олімпійський срібний медаліст. І не забувайте про Віктора Нестеренка! Згадайте цього неповторного коментатора!
"Мого пращура обміняли на шість мисливських собак." Сергій Савелій розповідає про найекстремальніші ефіри, випадки дискваліфікації коментаторів та ораторські здібності Андрія Шевченка.
Найбільш значущі стосунки у моєму житті, безумовно, пов'язані з Олексієм Семененком. Він не лише мій кум, а й давній друг з дитинства. Ми разом виступали в одній команді в Луганську. Олексій — справді яскрава особистість. Він уже понад 35 років працює в київському Динамо, і, здається, почав коментувати ще в 80-х. Це була його мрія — стати коментатором. Завдяки Олексію я також поринув у світ журналістики та коментування. Хоча я служив на флоті і не планував вступати до Києва, він переконав мене: "Вітя, йдемо вперед!"
Віктор Ожогін (праворуч)
Які три матчі ви б виділили серед тих, що коментували?
Перш за все, згадуються міжнародні зустрічі. У 1993 році Дніпро зустрівся з Адмірою Ваккер у Кубку УЄФА і здобув перемогу у Відні з рахунком 3:2. На жаль, у наступному раунді команда натрапила на Айнтрахт, з яким не змогла впоратися, програвши у Франкфурті. І, звісно, я ніколи не забуду матч Дніпро - Хартс у 1990-му. Хоча не впевнений, що ця пригода заслуговує на увагу медіа... Так ось, напередодні тієї гри ми святкували день народження мого друга, і весело провели час з фанатами Хартса в ресторані Дніпропетровська.
Ого! Яка цікава подія сталася далі?
Ми співали пісні та стрибали на столах. Шотландці принесли нам багато пива та цигарок (усміхається). Все почалося з них — вони заграли на музиці. Ми подивилися на це й подумали: "А чому б і нам не заспівати?" І почали виконувати наші українські пісні. Гості в кілтах, своїх традиційних спідницях, почули нас і приєдналися до нашого гурту. Так ми святкували до самого ранку.
А я ж маю щось сказати! Прокинувшись, я подумав: "О, Боже, який же це матч!" Але я зібрався і, чесно кажучи, вважаю цей репортаж своїм найкращим досягненням у кар'єрі. Слова просто вирували усередині мене. На жаль, у мене немає запису того ефіру.
Завжди відчував помилки, яких припускався під час трансляцій. Після репортажу, якщо був запис, намагався передивитись і зафіксувати собі, щоб не повторюватись. Найтиповіша помилка - проскакували русизми. На Південмаш міг сказати Южмаш, наприклад. Але одразу це відкладалось у пам'яті - ось тут помилився, більше так не роби.
Є якісь цікаві моменти, що залишилися в пам'яті?
Мої друзі вирішили завітати до мене під час перерви в матчі і влаштували пиятику прямо в коментаторській кабіні стадіону Метеор! Мені довелося їх «перевиховувати» (усміхається). Якось ми сиділи, пили, а коли почався другий тайм, я повернувся на своє робоче місце і побачив, що вони, троє або четверо, спокійно сидять і продовжують святкувати, ніби нічого і не сталося.
Роблю вигляд, що вмикаю коментаторський пульт, і кажу: "Шановні телеглядачі, ми продовжуємо наш репортаж. У моїй коментаторській кабіні зараз перебувають палкі прихильники Дніпра. Хочу попросити їх, щоб вони прокоментували події першого тайму, які вже відбулися". Їх здуло вітром і вони більше не заходили! (Сміється) Щоправда, після матчу були категоричними: "Такої підстави від тебе ми не сподівалися ніколи".
#Українці #Телебачення #Україна #Тарас Шевченко #Росіяни #Москва #Журналістика #Суспільство #Харків #Дніпро #Київ #Журналіст #Англія #Туреччина #Київський національний університет імені Тараса Шевченка #Лід #Молдовани #Маріуполь #Курськ #Куп'янськ #Асоціативний футбол #Берлін #Луганськ #Андрій Шевченко #Командир підрозділу #Взвод! #Дніпропетровська область #Перекладач #Бахмут #Василь Стус #В'ячеслав Чорновіл #Йосип Сталін #Кривий Ріг #Шотландський народ #Військово-морський флот #Командир роти #Антонов Ан-225 "Мрія #Ліна Костенко #Кубань #Казахи #Турецький народ #Кремінна #Перемога #Олександр Рикун #Коте Махарадзе #Серж Ліфар #Правильні речі (фільм) #Новоазовськ #П'ятихатки, Дніпропетровська область #ПІВДЕНМАШ
