Зображення: Олександр Ратушняк. Учасники дискусійної панелі та модераторка, головна редакторка LB.ua Соня Кошкіна. В Україні нині проживає близько 30 мільйонів людей. 9 мільйонів знаходяться за межами країни, і багато з них, ймовірно, не повернуться.
Згідно з інформацією, наданою Еллою Лібановою, директоркою Інституту демографії та проблем якості життя, а також на основі даних мобільних операторів, наразі населення України становить приблизно 30 мільйонів осіб.
Близько 5,2 мільйона українців наразі живуть за межами України: 4,2 мільйона з них знаходяться в країнах Європейського Союзу, а 1 мільйон - в інших державах, таких як Великобританія, США, Канада, Аргентина, Грузія, Молдова та інші.
До початку повномасштабного вторгнення ще приблизно 3 мільйони трудових мігрантів виїхали за межі країни з наміром повернутися або знову виїхати, але отримали посвідку на проживання. Якщо врахувати триваліший період, їхня кількість може досягати до 4 мільйонів. Таким чином, загальна кількість емігрантів на сьогодні складає близько 9 мільйонів осіб.
З кожним місяцем конфлікту, зауважує Лібанова, кількість українців, які вирішують повернутися додому, зменшується.
"Кожен місяць гарячої фази війни призводить до того, що все більше людей, які виїхали, залишатимуться там: вони адаптуються, діти йдуть до школи, адаптуються в школі, дорослі знаходять роботу", -- каже демографиня. З іншого боку, кожен місяць бомбардувань в Україні призводить до все більших руйнувань інфраструктури, житла, втрати робочих місць.
Зображення: Олександр Ратушняк Елла Лібанова, керівниця Інституту демографії та якості життя.
Раніше я сподівалася на 60 %, потім на 50 %, а тепер, дай Бог, щоб хоча б третина повернулася. Ситуація дійсно важка і неприємна, але така вона є... Як би там не було, важливо, що ці люди змогли виїхати з України і залишилися живими — це велике благо. Хоча багато наших фахівців не поділяють моїх поглядів, я вважаю, що людське життя не має ціни. Ці люди та їхні діти живі. Слава Богу, що так. — висловилася Елла Лібанова.
Третина населення холодно ставиться до тих, хто виїхав
Близько 30 % населення України виявляють негативне ставлення до осіб, які емігрували за кордон. Цю інформацію озвучив керівник соціологічної групи "Рейтинг" Олексій Антипович наприкінці 2024 року. Також слід зазначити, що 20 % українців мають холодне ставлення до тих, хто залишився в окупованих регіонах. -- Ред.
За інформацією соціолога, це явище можна роз'яснити тим, що 60 % емігрантів (згідно з проведеними опитуваннями) залишили свої домівки на півдні та сході України.
Вони покидали свої домівки з чим? З російською мовою, яка була частиною їхнього повсякденного життя, та з багатьма радянськими цінностями, що залишили слід у їхньому минулому. Їхня подорож розпочалася в Запоріжжі, Херсоні та Донецькій області, зокрема з Маріуполя.
Таким чином, перебуваючи за межами країни, вони не відчули етапу, який я б не назвав адаптацією до війни, хоча ми всі тут його пройшли. Проте вони не пережили момент єдності проти спільного ворога. Саме ворог об'єднав нас, Росія є ворогом для 97% українців. Але чи справді вона залишається ворогом для тих, хто знаходиться за кордоном? Можливо, "ситуація не така однозначна", -- підкреслив Олексій Антипович.
Зображення: Олександр Ратушняк Олексій Антипович, керівник соціологічної групи "Рейтинг"
Елла Лібанова пояснює, що це відбувається, зокрема, через те, що люди з південно-східних регіонів здебільшого споживають російськомовні медіа за межами країни. Вони активно користуються платформами на кшталт "Однокласників" та Telegram, а також часто переглядають російське телебачення. У таких умовах україномовний контент не має жодних шансів навіть наблизитися до впливовості російського, не кажучи вже про те, щоб його перевершити.
Таким чином, різниця між українцями, які мешкають в Україні, та тими, хто живе у Польщі, Німеччині чи інших країнах, може стати джерелом конфліктів у майбутньому, вважає керівник соціологічної групи "Рейтинг" Олексій Антипович.
Чому важко повернути емігрантів на батьківщину?
Передовсім, як уже зазначала Елла Лібанова, українці непогано адаптуються в країні перебування. За її словами, у Польщі 80 % працездатних жінок, які не мають дітей чи проблем зі здоров'ям, працюють.
"Директор Інституту демографії та проблем якості життя висловила занепокоєння, зазначивши, що рівень безробіття серед жінок в Україні становить 17 %, а в Польщі – 18 %. Це є тривожним сигналом для нас."
До того ж, додає вона, уряди тих країн будь-що намагатимуться утримати українців у себе.
Цю інформацію підтверджує екс-посол Польщі в Україні Бартош Ціхоцький.
"Наша проблема не лише в економічній сфері, пов'язаній з нестачею робочої сили. Ми стикаємось із демографічною кризою. Пенсійна система перебуває на межі зламу. Нам необхідно переселити тисячі родин не лише для працевлаштування, а щоб вони могли мати дітей та онуків. Це важливо для того, щоб забезпечити надходження податків у Польщі", -- зазначив Ціхоцький, описуючи ситуацію в сусідній країні, де на 2024 рік майже мільйон українців отримали статус тимчасового захисту.
Зображення: Олександр Ратушняк Екс-посол Польщі в Україні Бартош Ціхоцький.
"У Кракові та Варшаві прапори України майорять так, наче кордон не було перетнуто. Вулиці наповнені звуками української та російської мов. З'явилися українські магазини, які відкриті не лише для наших співвітчизників. Водночас, конфлікти на цьому ґрунті не виникають", -- зазначає колишній посол, підкреслюючи, що українці сприймаються як зрозуміла та комфортна нація, незважаючи на загальне негативне ставлення польського населення до імміграції.
Але українці не поспішають повертатись і через низку побоювань. У першу чергу безпекових, каже директорка Інституту демографії та проблем якості життя Елла Лібанова. Також вони бояться проблем з працевлаштуванням, стигматизації з боку тих, хто весь час залишався в країні, і ставлення, як до ВПО з Донбасу 2015 року. Бояться кримінальної відповідальності за перетин російського кордону (а з півдня і сходу інакше виїхати не можна було). Бояться мобілізації, акцентує науковиця.
На думку автора, сьогодні кожен українець має взяти на себе відповідальність за подолання страхів через свої соціальні зв’язки. Інакше ми ризикуємо зіткнутися з загрозою розділу в українському суспільстві, що стане сприятливим ґрунтом для перемоги Путіна.
Як повернути українців на Батьківщину
Втікати від війни є природним інстинктом для людей, і українці зовсім не проявляють страху, підкреслює народний депутат від "Європейської Солідарності" та історик Володимир В'ятрович. В історії України вже існували значні хвилі еміграції — у 1921 році, після краху Української держави, та у 1945 році, внаслідок завершення Другої світової війни.
Щоправда, за масштабами вони були дещо меншими, ніж зараз. І в ті роки це була здебільшого політична еміграція, аби зберегти українську ідентичність, каже історик.
Зображення: Олександр Ратушняк Володимир В'ятрович, колишній голова Українського інституту національної пам'яті, депутат Верховної Ради.
"Я знаю багато людей -- нащадків цих політичних хвиль еміграції, особливо після 1945 року. Дехто казав, що жили на валізах і завжди були готові повернутися. Особливо коли загострювалася Холодна війна. І цей стиль життя на валізах, і те, що тими, хто виїхав, були люди з дуже чіткою політичною і національною ідентичністю, призвели до того, що вони зберегли ідентичність, -- зауважив В'ятрович. -- Ба більше, вийшло парадоксально: цей вихід сотень тисяч українців з України до певної міри врятував українську націю. Тому що те, що збереглося в еміграції, потім повернулося в Україну й дозволило швидше відродитися нам тут. Якби не було цієї політичної еміграції протягом ХХ століття, очевидно, що СРСР набагато більше вдалося в цій геноцидній політиці".
Сьогодні ситуація інша -- за кордон поїхали звичайні українці, багато з півдня і сходу, з найбільш русифікованих регіонів, тобто рівень національної ідентичності в них і так був нижчий за середній, констатує історик.
Які дії слід вжити щодо цих людей? Безсумнівно, необхідна ефективна державна стратегія для збереження їхньої національної ідентичності. Важливо розробити політику в сфері освіти, адже ми повинні докласти максимальних зусиль, щоб наші діти, які перебувають за межами країни, мали доступ до української освіти.
Безсумнівно, існує потреба в потужній культурній політиці. Я вважаю, що ідея створення Міністерства єдності є вірною. Однак, мені не зрозуміло, які саме функції це міністерство виконуватиме. Які конкретні інструменти державної політики будуть використані для досягнення цих цілей? На даний момент я не бачу жодних ініціатив, спрямованих на те, щоб зберегти українську ідентичність у наших людей, — зазначив депутат.
Серед потенційних засобів він виділив множинне громадянство, яке дозволило б українцям, що мешкають за межами країни, зберігати зв'язок з Батьківщиною.
"Пробачте, але це наш людський капітал. Це ті особи, які можуть стати нашими політичними лобістами на міжнародній арені, зокрема в Європі та США. Завдяки попереднім хвилям політичної еміграції, ми змогли здобути визнання незалежності України у 1991 році. Тому, хоча втрата цих людей є неприємною і важкою ношею, не можна вважати це повною катастрофою. Важно усвідомити, що така ситуація вже стала реальністю, і ми повинні максимально використати можливості, які вона відкриває," - зазначає В'ятрович.
40% молодих людей висловили бажання або готовність змінити своє місце проживання.
Керівник соціологічної групи "Рейтинг" Олексій Антипович озвучив чергові сумні цифри: 38 % українців у віці 18-29 років готові чи хотіли б змінити місце проживання. Причому 15 % хочуть залишити Україну, стільки ж висловилися за переїзд в інший регіон країни, решта -- в інший населений пункт у межах своєї області.
На дійсно, ні Антипович, ні інші доповідачі не вважають це справою критичною, особливо коли мова йде про внутрішню міграцію.
Зображення: Олександр Ратушняк
Протягом останніх 100-200 років, коли селяни переселялися до обласних центрів, вони приносили з собою елементи української культури. Це заважало повному зросійщенню, що у певній мірі було на користь. Сьогодні, як і раніше, це може стати в нагоді. Молоді люди шукають більш привабливі можливості, але зростання бажаючих виїхати за кордон свідчить про певні тенденції, — зазначає соціолог. Він також підкреслює, що коли постає питання вибору між отриманням української освіти та навчанням за кордоном, діти та їхні батьки часто віддають перевагу другому варіанту.
"Спільнота, мобільність — це позитивний аспект. Дуже добре, коли люди мають можливість подорожувати. У нас проблема полягала в недостатній мобільності: 90% населення не покидали своїх районів. Лише 10% прагнуть виїхати за кордон, і ця тенденція завжди існувала. Проте, більшість з тих, хто хоче емігрувати, ніколи не робили і, схоже, не збираються робити жодних зусиль для цього. Це всього лише мрія. Бажаєш бути заможним? Безумовно. Але працювати для цього? Ні. Лише 10% молоді, які хочуть залишити країну, — це дуже мала цифра. І це радує, адже вона менша, ніж раніше," — підкреслив викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерій Пекар у ході обговорення.
Українці починають сумніватися у можливості досягнення перемоги. Тим часом Сполучені Штати не володіють ефективними засобами для примушення Путіна до діалогу.
На четвертому році боротьби з військовою агресією Росії, 90% українців все ще переконані, що Україна зможе здобути перемогу в цій війні. Однак, лише 50% з них відповідають "безумовно так", що є зниженням у порівнянні з попередніми 70%. Ці дані наводить опитування, проведене групою "Рейтинг".
За словами керівника соціологічної групи Олексія Антиповича, суспільство переживає апатію через невизначеність і бездіяльність у сфері економічних, політичних оцінок, а також у питаннях, пов’язаних із війною і особистими планами.
Зображення: Олександр Ратушняк Валерій Пекар, викладач Києво-Могилянської Бізнес Школи
Проте, за словами Валерія Пекара, викладача Києво-Могилянської бізнес-школи, ще не час підводити підсумки. Він вважає, що 25-й рік стане для українців роком, коли вони знову зустрінуться з викликами виживання та перевіркою їхньої стійкості, оскільки Росія активно намагатиметься дестабілізувати ситуацію в Україні.
"Основна небезпека не полягає в тому, що фронт може дати тріщину... Найбільша загроза в тому, що може ослабнути тил. Це станеться через спроби спровокувати наші конфлікти та розбрати. Проте, я переконаний, що ми не дозволимо цьому статися", -- підкреслив Пекар.
Він також висловлює думку, що українці надто завзято покладають надії на те, що Дональд Трамп зможе покласти край війні.
Більшість інформації, яку ви спостерігаєте, не має жодного значення і не вплине на наше майбутнє. Наразі триває пошук шляхів, які могли б допомогти новообраному президентові США утвердитися в ролі глобального миротворця. Проте, як саме це реалізувати, залишається невідомим. Відбувається активний процес пошуку рішень. Путін не бажає вступати в переговори, і Сполучені Штати не мають інструментів, щоб змусити його до цього. Можливо, Китай зможе допомогти, але у нього є довгий список вимог, що складається з 300 пунктів, які він хотів би отримати в обмін. Цей процес також не буде швидким.
Я бачу багато різних сценаріїв, як могло б потрошечки все закінчуватися, але відверто: не бачу жодного сценарію, за якого це все буде закінчуватися найближчими місяцями, протягом найближчого року", -- додав Пекар.
Який стан моралі в суспільстві?
Згідно з міжнародною класифікацією хвороб, рівень захворюваності на шизофренію та параною в Україні не перевищує 1,5%. Цей показник є досить низьким, зазначає соціальний та військовий психолог Олег Покальчук. Хоча іноді спостерігаються афективні розлади та масові реактивні психози, їх прояви, як правило, швидко зникають так само, як і виникають.
Зображення: Олександр Ратушняк Олег Покальчук, соціальний і військовий психолог
З того, що очевидно: цивільні набагато психопатичніші, ніж військові, каже психолог.
"У військових, безперечно, існують свої травми. Можна сказати, що це екзистенційні випробування. Коли ви спостерігаєте за багатством внутрішнього світу людини, а перед вами постає картина з 15 метрами людських решток на деревах, художньо-літературні концепції втрачають свою значущість. Тут проявляється чорно-біле сприйняття: є свої, а є інші. І ці категорії не підлягають порівнянню," -- коментує психолог.
Психопатичні риси, на думку Покальчука, зазвичай активізуються в моменти, коли особа переживає уявну травму та симулює страждання. Адже коли біль є справжнім, немає часу на роздуми.
"Ці імітації страждання, вони такі квазірелігійні. От я теж буду страждати. Розділю з кимось своє страждання, можливо, комусь стане легше. Ви просто помножуєте своє страждання й інших. Хочете -- помножуйте", -- зауважує Олег Покальчук.
У той же час, зміна в настроях, на думку експерта, не завжди призводить до змін у поведінці, особливо якщо врахувати українську ментальність, де часто відбувається багато розмов, але мало дій. Психолог вважає, що важливо дати суспільству можливість висловити свої емоції.
"Емоційна каналізація проявляється як через медіа, так і в рамках демократичного суспільства — через висловлення думок, суперечки та безкінечні конфлікти. Це свого роду вихід для накопиченого напруження. Коли влада здатна контролювати цей процес, вона може регулювати цей клапан. Але якщо виникають перепони в її розумінні ситуації і вона намагається посилити контроль, наслідки можуть бути непередбачуваними," — зазначив Покальчук.
Також він не вбачає загрози серйозного конфлікту між цивільними і військовими після війни.
Границі розмежування / розподілу в суспільстві
В українському суспільстві, як і в будь-якому демократичному контексті, існують певні розбіжності. Наприклад, питання участі у військових діях на фронті або ж евакуації, а також виїзду за кордон чи залишення в країні, – такі моменти підкреслює демографиня Елла Лібанова. Проте, Росія прагне загострити ці розбіжності, намагаючись перетворити їх на глибокі розколи, додає вона.
У соціальних мережах з’являються світлини, на яких наші жінки, перебуваючи за кордоном, насолоджуються життям. Вони постійно відвідують Ніццу, Канни та розкішні ресторани. Водночас, у відповідь на це в соціальних мережах лунають прокльони на адресу цих людей, що, за словами науковиці, є відображенням реакції нашого суспільства.
Зображення: Олександр Ратушняк
Олексій Антипович зазначає, що до різноманітних аспектів війни можна додати кілька чинників, які традиційно викликають розкол у українському суспільстві. Серед них корупція: коли хтось краде, я втрачаю, що сприяє розділенню, тоді як боротьба з цим явищем може об'єднати. Також важливими є питання мови та віри — хоча зараз вони можуть не бути на передньому плані, проте завжди залишаються актуальними. Вибори, як показують соціологічні дослідження, теж часто призводять до розбіжностей, а не до солідарності серед українців.
Вибори в умовах війни: чи є це реальним?
Вибори під час воєнного стану відбутися не можуть. Для цього є ціла низка безпекових, юридичних, моральних причин, відзначає викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерій Пекар. Хоча б тому, що в них не зможуть взяти участь військові -- суспільство не вважатиме такі вибори справедливими, додає він.
Валерій Пекар підкреслює, що проти проведення виборів виступають як суспільство, так і різні громадські організації. Українські політичні сили на круглому столі, організованому Жаком Моне, досягли консенсусу про те, що вибори мають відбутися не раніше ніж через півроку після закінчення воєнного стану.
Тож будь-які вимоги партнерів щодо цього говорять лише про те, що "є обіцянка дуже швидко запропонувати якийсь формат мирної угоди, а способу чи розуміння, як це зробити, немає, тому іноді включається генератор випадкових чисел", -- висловив думку експерт.
Спеціальний представник Трампа з питань України та Росії Кіт Келлог висловив думку, що твердження про те, що більшість демократичних країн проводять вибори, є маніпуляцією. Він підкреслив, що українські експерти з виборів, спільно з міжнародними партнерами, однозначно стверджують: у світі немає жодного прецеденту проведення виборів під час військових конфліктів, який можна було б вважати релевантним для української ситуації в даний момент.
"Існують невеликі конфлікти; деякі держави беруть участь у війнах на віддалених континентах, далеко від своїх кордонів; є й такі країни, що проводили вибори в окремих регіонах, але жодна з них не стикалася з такими викликами, як Україна сьогодні, коли йдеться про організацію виборів під час війни. Тому, на думку Пекара, вибори не відбудуться, поки триває воєнний стан."
Економічна незалежність — це єдиний шлях України до досягнення успіху.
Незважаючи на виклики, які зараз стоять перед Україною, у неї є унікальний шанс перетворитися на економіку майбутнього після завершення війни. Таку думку висловив Ігор Ліскі, бізнесмен та голова наглядової ради інвестиційної компанії EFI Group.
Зображення: Олександр Ратушняк Ігор Ліскі, голова наглядової ради інвестиційної компанії EFI Group
"Ми знаходимося на унікальному етапі – на дні. Це створює чудову можливість для старту і руху вгору. У цій ситуації Україна або зазнає труднощів під тягарем проблем після завершення війни, або ж зможе ефективно розвиватися. Все залежить від того, яку візію майбутнього оберуть люди," – підкреслює підприємець.
Якщо вибір знову хитнеться у бік солідарної соціальної держави, ми просто не зможемо її утримувати, оскільки третину населення складають люди пенсійного віку, пояснює Ліскі.
"Я маю побоювання, що популістські ініціативи під прикриттям прогресивної соціальної європейської ідеології можуть завдати серйозної шкоди цій країні. Адже залишаться пенсіонери, ветерани та військові, які звернуться з вимогами: 'Ми захищали цю країну, забезпечте нам добробут, житло та інші потреби'. Тим часом, ті, хто відповідальний за це, можуть вирушити шукати нові можливості. Тому важливо переосмислити цей соціальний договір", -- зазначає підприємець.
Основою цього процесу повинна бути економічна свобода, яка передбачає чесні та прозорі правила ведення бізнесу, справедливу систему оподаткування та жорстку боротьбу з корупцією. Ліскі підкреслює, що замість традиційних популістських обіцянок необхідно запропонувати реальні рішення. На його думку, поки підприємці, які є ключовим креативним і творчим класом, залишаються в Україні, важливо забезпечити їм можливості для розвитку і зростання.
А коли в країні будуть безпека і рівні можливості для всіх реалізувати себе, тоді кожному громадянину буде комфортно, престижно й вигідно в ній жити, зазначає Ліскі.
Тезу щодо економічної свободи також підтримав Валерій Пекар, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи.
Зображення: Олександр Ратушняк
"Економічна свобода повинна стати головним пріоритетом після війни. Усі зусилля так чи інакше призведуть до цієї проблеми," -- підкреслює експерт. Він також нагадує, що на початку великого вторгнення Україна займала 130-те місце в глобальному рейтингу економічних свобод. Для того щоб залучити увагу хоча б деяких інвесторів, необхідно щонайменше досягти 70-ї позиції.
"Якщо уряд не зможе вчасно адаптувати політику відповідно до вимог економіки, вона розвиватиметься без його участі. Це призведе до негативних наслідків, але економіка все ж продовжить свій шлях," – зазначив Пекар. Він підкреслив, що наразі у держави є можливість залучити бізнес до створення спільних стратегій для розвитку.
Імміграція: громадяни виступають проти, а підприємства опинилися в безвихідній ситуації.
Навіть якщо всі, хто виїхав, повернуться в Україну, це не змінить демографічну ситуацію в країні, зазначає директор Інституту демографії та проблем якості життя Елла Лібанова.
"Демографічний потенціал для зростання повністю вичерпано, і єдиним способом збільшити чисельність населення залишається залучення мігрантів з інших держав," - підкреслює Лібанова.
Проте, згідно з інформацією соціологічної групи "Рейтинг", половина українців виявляють негативне ставлення до іммігрантів.
На думку Лібанової, це не є несподіваним, адже українці не мають досвіду співіснування в поліетнічному середовищі. Історично наше населення переважно було монослов'янським, тому важко уявити, чи готове воно адаптуватися до життя поряд із людьми, які мають інше віросповідання, відмінний спосіб життя та різні цінності.
"Ми не є ксенофобами. Наша нація далеко не ксенофобна, однак ми також не такі толерантні, як європейці, оскільки для цього потрібно навчатися. Не можу стверджувати, що це погано. Коли спостерігаю за подіями в Європі, іноді мені здається, що нам краще так, як є. Але реальність така, яка вона є. Я абсолютно впевнена, що на даний момент ми не готові співіснувати з великою кількістю мігрантів, які кардинально відрізняються від нас. Це дійсно є проблемою." — зазначає Елла Лібанова.
За словами Валерія Пекара, викладача Києво-Могилянської бізнес-школи, цей бізнес обов'язково залучатиме іноземних працівників, оскільки йому необхідні робочі ресурси.
Зображення: Олександр Ратушняк
"HR-директори є ключовими фігурами, які формуватимуть українську демографічну політику. Вони самостійно впроваджуватимуть ці зміни, не чекаючи на зовнішні чинники, адже бізнесу необхідно розвиватися вже сьогодні. Якщо зараз є потреба в мільйоні філіппінців, то вже завтра вони можуть бути тут. І вам доведеться прийняти їх такими, якими вони є, радіючи тому, що вони католики, а не шиїти", -- підкреслює фахівець.
Проте для того, щоб цей процес дійсно приніс результати, ці іммігранти, на його погляд, повинні вбирати в себе українську культуру.
"Ми потребуємо українців не лише як робочу силу. Українці необхідні нам, адже, вибачте, якщо українська нація продовжить скорочуватися такими швидкими темпами, то невдовзі територія України також зменшиться. Коли у нас є 10 мільйонів пенсіонерів і всього 2 мільйони працюючих, ця ситуація є неприпустимою для захисту України. Нам не просто потрібні іммігранти, нам потрібні нові українці. Стати українцем можна не лише народившись, але й обираючи цей шлях", -- підкреслив експерт.
Оволодіти українською ідентичністю означає пройти шлях асиміляції, зберігаючи при цьому свою попередню ідентичність, але одночасно набуваючи українських рис. Валерій Пекар навів приклад кримських татар, які, залишаючись політичними українцями, зберігають свою первісну ідентичність.
Забезпечити цю українськість, на думку експерта, мають потужність української мови і культури; активна міграційна політика -- умовний узбекоукраїнець мусить скласти всі іспити з української мови, культури й історії ще в Ташкенті, а сюди приїхати вже із сертифікатами. Також відкритість і інклюзивність українського суспільства (з цим, як ми бачимо, поки не дуже) й економічна свобода (як і з цим).
Зображення: Олександр Ратушняк Українці перестали соромитися українськості
На завершення, ось кілька надихаючих фактів.
До війни, каже Олексій Антипович, 18 % українців соромилися своєї ідентичності. У Польщі близько половини наших заробітчан намагалися швидко і мовчки асимілюватися, щоб не виказати, що вони є українцями.
Сьогодні як за межами країни, так і в Україні кількість таких людей значно зменшилася. На початку лише 2 % відчували сором за нашу державу. Наразі цей показник трохи зріс, але все ще залишається досить низьким.
#Українці #Історія #Запоріжжя #Донецька область #Дональд Трамп #Україна #Психолог. #Володимир Путін #Росія #Європейський Союз #Європа #Молдова #Грузія (країна) #Українська Держава #Українська мова #Суспільство #Польща #Канада #Соціологія #Російська мова #Німеччина #Підприємництво #Політика #Радянський Союз #Маріуполь #Нація #Інформація #Херсон #Учитель #Аргентина #Краків #Варшава #Еміграція #Польський народ #Русифікація #Вчений #Міграція населення #Філіппіни #Імміграція #Лібанова Елла Марленівна #Страждання #Покальчук Олег Володимирович #Пекар Валерій Олександрович #Демографія #Києво-Могилянська бізнес-школа #Бартош Ціхоцький #Володимир В'ятрович #Рейтинг (премія Жінка III тисячоліття)
