Найбільш відома кастинг-директорка та мати захисника "Азовсталі", Алла Самойленко, є справжньою експерткою в закуліссі українського кінематографа. Доля підготувала для неї чимало випробувань, але вона не лише гідно їх витримала, а й активно допомагає тим, хто цього потребує. Її унікальний талант полягає у вмінні виявляти обдарованих акторів просто на вулицях.
У розмові з OBOZ.UA Алла Самойленко, відома діячка кіно, поділилася своїми думками щодо того, як знання української мови впливає на шанси акторів під час кастингів. Вона також обговорила, як повномасштабне вторгнення змінило українську кінематографію, і чому в певний момент вважала себе самозванкою. Крім того, Алла відкрила найскладніші етапи свого життя та пояснила, чому активно підтримує студенток, які зазнали харасменту з боку викладачів.
- Пані Алло, ви не лише одна з найвідоміших кастинг-директорів, а й мама трьох дітей: Героя України - Іллі Самойленка, офіцера "Азову", який під час АТО втратив око і руку, а з початком великої війни пройшов пекло на "Азовсталі" та чотири місяці пробув у російському полоні. Середній син Гліб - пережив клінічну смерть і втратив можливість ходити та говорити. Також виховуєте шестирічну доньку Маргариту...
Знаєте, після всього, що сталося з Глібчиком, я пройшла через усі етапи – від заперечення до гніву, потім компроміс, депресію і, зрештою, прийняття. Я усвідомила, що ні в кого немає провини, все відбувається так, як повинно. Є якийсь план, в рамках якого у людини є певна свобода, хоча й обмежена. У цій важкій ситуації мене підтримала книга психологині і регресолога Долорес Кеннон "Між життям і смертю". Вона пропонує зрозумілу концепцію, що пояснює все, що стосується нашого народження, життя і смерті. Згідно з її теорією, людина, яка проходить через подібні випробування, ймовірно, сама обирає цей урок ще до того, як її душа отримує тіло. Якщо мій дорогий Глібчик, мій хворий хлопчик, живе в такій формі, можливо, він рятує себе від чогось. А може, рятує і мене – я не знаю... (Гліб Самойленко, 12 років, паралізований після тривалої зупинки серця. - Ред.).
У ситуації з Глібчиком все могло бути набагато гірше. Наприклад, він міг бути без тями, весь у трубочках і зондах, йому могло бути боляче. А він, на щастя, навіть частково пам'ятає минуле. Я дякую хоча б за це...
З іншого боку, я усвідомила ще одну важливу річ. Коли людина опиняється в такій критичній ситуації (як це сталося з Глібом, у якого раптово зупинилися дихання і серце на понад 10 хвилин), реанімаційні заходи можуть не бути виправданими. Важливо дати можливість людині спокійно і гідно перейти в інший світ, залишивши рідним світлі спогади. Жодна країна, незалежно від рівня розвитку медицини, не може ефективно вплинути на таких пацієнтів, за винятком рідкісних випадків, коли проявляється синдром Лазаря, що характеризується зниженням всіх життєвих показників до критичного рівня. Але коли вже сталася зупинка, і з’явилися плями на обличчі, як мені пояснив лікар швидкої, навіщо проводити реанімацію?
Я не раз уявляла, що якби вони дозволили йому піти, я б безкінечно сумувала за ним, але не знала б його таким, яким він є тепер. Це зовсім інша особистість. Дивитися на це важко. Важко усвідомлювати, що мій чудовий, розумний і цілком здоровий хлопець перетворився на таку людину. У Гліба руйнуються зуби, внутрішні органи зазнають деградації, кінцівки спазмують, а хребет скручується. Він може лише лежати, сидіти, дивитися телевізор і їсти. І я не знаю, що ж краще... Мені важко про це говорити. Я змирилася з реальністю. Єдине, що я хочу - щоб він не відчував болю.
Я дізналася, що після трагедії з Глібом ви більше не відвідуєте церкву, але в розмовах все ще згадуєте про Бога. Чи залишилася у вас віра в щось інше або в когось?
- У мене з'явилася Маргарита, абсолютно якесь диво небесне! Ви запитуєте про Бога. От у мене відчуття, що він поцілував мене у маківку, коли ця дитина прийшла в наше життя. Це той самий задум. Як його передати, не знаю. Мабуть, тільки через досвід. Знаєте, мені іноді пишуть у приватні повідомлення з подякою за розповіді про Гліба, жінки зізнаються, що мої слова їм допомогли. Я дуже дорожу такими листами.
Я вірю в існування вищого задуму стосовно всіх нас. Мені комфортно думати, що є вища сила, в якої є план. Хоча те, що відбувається в Україні та світі, не підлягає людському поясненню ні вищим розумом, ні, тим більше, колективною провиною. Мені здається, у нас зараз накопичилося дуже багато питань до вищих сил.
Яким для вас виявився 24 лютого 2022 року?
Згадую, як напередодні я переглядала ту ж промову Путіна і сльози текли до глибокої ночі. А о четвертій ранку я прокинулась від гучних вибухів і спостерігала за подіями, немов це був живий ефір.
За декілька днів до великої війни мій старший син Ілля прийшов додому, забрав частину свого спорядження, провів з нами вечір і сказав, що їде до Маріуполя. Начебто читатиме там лекцію і повернеться. Але не повернувся. Перед цим він звільнився з військової служби і близько пів року працював в американській компанії, займався міжнародними продажами і планував робити кар'єру в цій сфері. Коли почалося вторгнення, ми з ним листувалися досить активно. Ілля - розвідник і дуже розумна людина, вміє так спілкуватися, щоб не виникало зайвих питань. Маріуполь дуже швидко взяли в кільце, і стало зрозуміло, що звідти ніякого виходу немає...
Наскільки мені відомо, ви не залишали Київ?
- У мене багато іноземних знайомих, які тепло ставляться до України. Вони пропонували мені приїхати, але я просто не могла уявити собі цю дорогу з Глібом. Коли стало зрозуміло, що ще й Київ у напівоточенні, перспектива взагалі здалася дуже туманною. Чесно кажучи, ми розглядали виїхати в інше місто, наприклад, до Тернополя, але зрештою залишились у столиці.
У перші дні вторгнення я відчувала сильний емоційний сплеск. Я вела пряму трансляцію для шведських, іспанських та польських телеканалів, де ділилася інформацією про танки, що рухалися трасою на Київ, про обстріли житлових будинків і загибель мирних жителів. Я закликала до допомоги, просила врятувати нас! Вважала це своїм обов’язком, намагаючись знайти заняття, яке б допомогло мені зосередитися і відволіктися від жахливих реалій. Частково я була підготовлена до війни: вдалося переконати чоловіка запастися продуктами, і ми, можна сказати, витримали цей період без особливих труднощів. Російські окупанти намагалися перетнути Житомирську трасу, і якби їм це вдалося, наслідки могли б бути катастрофічними.
Чи вдалося зберегти контакт із старшим сином?
Коли російські війська відступили, я перебувала в Маріуполі і часто спілкувалася з Іллею. Важливою перевагою було те, що він завжди міг підтримувати зв'язок. Мені дуже шкода тих, хто не мав можливості зв'язатися з рідними, які залишалися в Маріуполі... Ілля не розкривав усіх жахливих подробиць. Багато чого я дізнавалася з його постів у Telegram-каналі. Коли почалася облога міста, Ілля почав ділитися своїми думками про військову ситуацію. Уся ця інформація допомогла мені зберігати спокій і залишатися психічно здоровою, навіть коли він потрапив у полон.
Безумовно, це був жахливий досвід. Протягом чотирьох місяців я не раз відчувала безвихідь, і в моїй голові починали з'являтися найпохмуріші думки. У такі моменти я почала активно шукати інформацію про все, що стосується полону, вивчала всі можливі способи зв'язку, намагалася самостійно знаходити якісь ниточки і шукати можливості, щоб дістатися до когось.
Після того, як мого сина звільнили, до мене почали часто звертатися люди з запитаннями про подальші дії. Я надавала їм прості інструкції, оскільки в той момент ще не існувало єдиного списку від координаційного штабу. Згодом з'явилася організована підтримка з боку жіночих організацій, зокрема Асоціації родин захисників "Азовсталі".
Перейдемо від сумних спогадів до вашої професійної діяльності. Як ви обираєте виконавців для конкретних ролей?
- В основі моєї роботи - сценарій. Якщо він цікавий, якісний і я бачу, як можна візуально втілити продукт, то розмовляю з режисером. Слухаю його, пропоную щось своє. Якщо наші думки збігаються в ключових речах, починається співпраця.
Я не можу виконувати свою роботу, якщо мені просто надають список осіб, яких потрібно запросити на кастинг. Кастинг – це така ж творча діяльність, як і будь-яка інша складова кіновиробництва. Це процес натхнення, відчуттів і інтуїції. Коли я знайома з актором і бачила його в якійсь ролі, я запам'ятовую його образ, фіксую враження та асоціації, щоб зрозуміти, де його можна використати. Пізніше, читаючи сценарій, я можу уявити його в цій ролі. Я дуже ціную свою інтуїцію в цьому процесі.
Я захоплююся живими кастингами, адже під час них відкриваю багато нового — як про акторів, так і про себе та режисера. Мені також подобається створювати дебютні короткометражки для студентів, оскільки це надає можливість поділитися своїм досвідом з режисерами, які прагнуть навчитися. Я працюю виключно на благо режисера та його проекту. Моє завдання — знайти ідеальних акторів для його бачення, і я продовжую пошуки, поки він не буде абсолютно задоволений результатом. Нам не підходять компроміси.
- Чи просив хтось роль для себе чи когось зі свого оточення, користуючись знайомством з вами?
Це не може бути реалізовано. Всі підтвердження відбуваються лише тоді, коли вони відповідають логіці загальної концепції. Принаймні, саме так я дію.
Чи приділяєте ви увагу мові, якою спілкується актор? Наскільки важливою є українська мова для вибору кандидата на певну роль?
Це ключовий аспект. У моїй кар'єрі було чимало ситуацій, коли постановки виконувалися з використанням регіональних діалектів. Це надзвичайно цікаве завдання — знаходити акторів, які вільно володіють цими говорами. З 2013 року я активно закликаю акторів зберігати свої говірки, не намагатися позбутися їх, не перетворювати свою мову на чисто академічну. Традиційна мова природно звучить на телебаченні і, можливо, на сцені класичного театру. Проте в кіно все відбувається інакше. Тут особливо цінується реалістичність, здатність передавати багатогранність людської натури, де мовна характеристика відіграє важливу роль. Важливо вміти володіти різними стилями мовлення і використовувати їх відповідно до поставлених завдань.
Коли ми шукали акторів на фільм "Брати", я зосередилася на західному регіоні країни, акторам звідти було легше вивчити гуцульський діалект. Лише киянин Віктор Демерташ не зміг цього зробити. Наші актори багато років настільки намагалися вивчити російську мову і досягли в цьому успіху, що просто витравили з себе українську.
Сьогодні спостерігається зворотний процес: деякі актори виявляють нетерпимість до російської мови у своєму оточенні. Однак багато з них продовжують використовувати російську в повсякденному спілкуванні, і це, на жаль, є реальністю. В громадських місцях люди намагаються переходити на українську, оскільки це стало своєрідним стандартом. У соціальних мережах переважає українська мова. Це певний знак, за яким ми ідентифікуємо одне одного: якщо людина спілкується російською, це може стати причиною відмови співпрацювати з нею. Коли хтось звертається до мене російською, я роблю вигляд, що не розумію цю мову, і це приносить мені відчутне полегшення.
- В інтерв'ю OBOZ.UA акторка Соломія Кирилова розповідала, що кастинг-директорка спочатку надіслала їй пропозицію зіграти коханку брата Памфіра, але режисер фільму Дмитро Сухолиткий-Собчук побачив у ній головну героїню та змінив її життя...
Таке трапляється. Кіно має силу впливати на долі, трансформувати життя та формувати самоусвідомлення. Щастя для актора — це зустріч з режисером, який здатний виявити його потенціал. Важливо, коли в цьому процесі допомагає кастинг-директор.
Кастинг-директор повинен володіти здатністю збирати детальну інформацію про акторів, їхні індивідуальні особливості, кар'єрний шлях, приховані таланти та специфічні навички. В ідеальному випадку, кастинг-директор також може виступати в ролі захисника актора, переконуючи команду, режисера та продюсера в тому, що цей актор здатен на більше, і що саме йому варто надати шанс. У такі моменти ти відчуваєш себе наче рука Бога. Іноді актори, які потрібні для проекту, з’являються в найнесподіваніший спосіб. У моєму досвіді часто траплялося, що головні ролі виконували діти, яких ми випадково зустрічали на вулиці; були випадки, коли людина, яка спочатку брала участь у масовці, згодом отримувала значну роль і ставала справжнім актором; багато дебютантів серед театральних виконавців і студентів театральних факультетів.
Які фільми залишили у вас найтепліші спогади?
Одна з найважливіших речей, яку кастинг-директор може подарувати акторам та знімальній команді, – це впевненість і підтримка у конкретному творчому процесі. Найхарактерніша риса моєї діяльності полягає в тому, що я виступаю адвокаткою для акторів, захищаючи їх інтереси перед продюсерами та переконуючи у можливостях їхнього таланту. Проте, незважаючи на це, основним залишається бачення та відчуття режисера.
Я завжди із захопленням ділюся історією про фільм "Брати. Остання сповідь" режисерки Вікторії Трофіменко. Цей проект став важливою віхою в сучасному українському кінематографі та для мене особисто як творця. Все відбувалося досить незвично. По-перше, це був справжній експеримент — я вирушила в подорож Західною Україною. У процесі мандрівки ми буквально на ходу організовували зустрічі та записи, узгоджуючи всі деталі на місці. Це була справжня пригода, під час якої я занурилася у місцеву культуру, звичаї та традиції.
Одного разу я вирушила з Івано-Франківська на старовинному паровозі, що складався всього з двох вагонів. Він доставив мене до колишнього містечка Карлівка, яке тепер носить назву села Прутівка. Це місце просякнуте історією, адже в часи Австро-Угорщини тут активно діяла "Просвіта" – відоме товариство, яке підтримувало українську культуру. Мене вразило, що в цьому селі функціонує народний театр, який продовжує традиції тих давніх "просвітницьких" часів. Згадую, як мене тепло зустрічали з горілкою, домашньою ковбасою та паштетом, який охоче намазували на свіжий житній хліб, пригощаючи столичну гостю (усміхається). Серед гостей були голова сільради, його дружина і син – актори цього театру! Цей театр має велику репутацію та неодноразово отримував нагороди на фестивалях аматорських театрів. Спілкування з цими чудовими людьми залишило в моїй пам’яті незабутні враження, і я досі зберігаю записи того кастингу.
Згодом я запросила кількох людей у різні проєкти. Одна з них - вчителька Марія Василівна, яка відновила театр. Я розповідаю цю історію і мені хочеться плакати за ними, їхніми історіями, розказаними на кастингу, як у когось один дід воював за УПА, а інший за Червону армію, як місцева жінка поїхала на заробітки в Італію, покинувши господарку на бабів, а дітки ростуть без мами, тата. А скільки вони самі в кадрі плакали... Цей портрет сільського театру ще більше пробудив любові до того, ким є наш народ, які є людські типи, сильні характери, їхні прояви...
Ця вчителька, Марія Василівна, була репресована, її чоловік був репресований і загинув. Вона повернулася в рідне село після того, як відбула десять років таборів, і відновила театр! Марію Василівну я запросила на рекламний політичний ролик, який знімав режисер Олесь Санін, це було так пронизливо. Вона грала бабцю, до якої у двір приїхав екскаватор і руйнує її хату. Вона виходить, показує свої документи, розуміє, що це вже не її земля, бо її забрали злочинці. Вона йде до хати, в тиші білить піч, знімає ікону і виходить. Вибачте, я не можу без сліз розказувати... Вона стоїть з цією іконою і дивиться в камеру... Їй було 84 роки. Для неї це була наче місія всього життя. Бабуся приїхала до нас на таксі з Верховини, зіграла цю роль, вклала туди все, що в неї було: весь свій біль, життєвий досвід, любов до акторства. Це був винятковий ролик.
Або ще розкажу, як я Ївгу (акторка Вероніка Шостак, тоді першокурсниця Львівського університету. - Ред.) з "Братів" зустріла. Цілий день у Львові в Національному академічному театрі імені Марії Заньковецької проводила кастинг. У певний момент виходжу в коридор, повертаю голову - бачу промінчик сонця, який падає на руде волоссячко, і розумію, що це вона, що це наша Ївга! І як це сталося, не можу пояснити.
Очевидно, якщо дуже довго професійно чимось займаєшся, то з'являються якісь ментальні артефакти. Я можу дивитися телевізор під призмою того, що когось можу там знайти (так було з Антоном Вельбоєм для фільму "Королі репу"), можу поїхати в інше місто і під час прогулянки на вулиці на когось випадково натрапити.
Цікаво вийшло з Олегом Мосійчуком, який у "Братах" дебютував. Колись він закінчив Дніпропетровське театральне училище, десь у 1970-му році знімався в епізодичній ролі на кіностудії Довженка, а потім усе життя працював художнім керівником театру. Я шукала актора на роль Войтка і не могла знайти. Я "рила" театри, театральні сторіночки і натрапила на його портрет - а він дивовижної вроди чоловік! Брюнет з блакитними очима, схожий на італійську зірку 60-х років, і думаю: та це ж Войтко, тільки молодий! Коли він до нас приїжджав, йому, здається, було трішки за 60, а бігав, як юнак! Дідуся зіграв так, що ніхто й не вірить, що йому на той момент не було 90 років! Яскраво перевтілився!
Будь ласка, роз'ясніть, чому в Україні сучасне кіно не користується належною популярністю в кінотеатрах. Чому сеанси часто проводять у незручний для багатьох час, і чому продаж квитків є не найкращим?
По-перше, кінотеатри функціонують як приватні підприємства. Їхня стратегія часто визначається простими економічними міркуваннями, незважаючи на законодавчі вимоги, які зобов'язують їх відводити певну частку для українського кінематографа.
Другий момент - це кіно як явище та особливості його сприйняття в Україні. Наш глядач раніше дуже часто посилався на те, що українського кіно начебто не існує. При цьому не докладав жодних зусиль, щоб дізнатися більше про вітчизняний кінематограф. Та що казати - досі вистачає таких людей. Коли починаєш із такими розмову, розумієш, що вони практично нічого не бачили. Можливо, й дивилися один фільм і тепер по ньому роблять висновок про все кіно як явище.
Це явище також є наслідком тривалого колоніального впливу, зокрема, з боку Росії. Навіть зараз багато представників кінематографічної індустрії просто спостерігають, як розвиватимуться події. Для них не важливо, чи буде використовуватися українська мова, чи російська — вони в першу чергу думають про бізнес. На жаль, існує чимало "ждунів", які мріють про "велику російську культуру", водночас ненавидячи все українське, але, тим не менш, беруть участь у створенні українських фільмів. Це епоха прагматиків і циніків, які ставлять прибуток понад усе, нехтуючи цінностями та мистецькими принципами. І найсумніше, що все це фінансується з українського бюджету.
Третій момент - час. Повноцінно кіно у нас існує всього лиш якихось 10 років. Це мало. Спорадичні непродумані дії у напрямі розвитку індустрії не сприяють її комфортному існуванню. Класні фільми не доходять до цільової аудиторії через брак фінансування і нерозвинені маркетингові інструменти для їхнього просування. Мас-маркет-фільми мають своє ядро - близько 300 тисяч глядачів, що, звичайно, мало як для такої кількості населення, як у нас. Але з позитивних моментів - після повномасштабного вторгнення на хвилі великої цікавості українців до всього власного ринок таки зростає. Не менш важливим фактором є і репрезентація нашого кіно у світі. Якщо ми не зніматимемо власні фільми, нам про нас розказуватимуть інші.
- Чула не одну історію, як поляки та американці пропонували українським акторам зіграти "хороших русских"...
Чому ж ви дивуєтеся? Для них Україна та Росія зливаються в один безмежний простір. В їхній свідомості існують стійкі стереотипи про росіян, що сформувалися під впливом російської пропаганди. Іноземці часто намагаються знайти виправдання для "хороших росіян". У нас також є свої діячі, в основному ті, хто живе за межами країни, і вони не вважають це за щось погане...
Одночасно є й новачки, які до 2022 року не звертали уваги на війну, а потім раптово відкрили для себе цю реальність. Зараз вони стали найпалкішими захисниками української мови! Проте здається, що в майбутньому вони можуть знову повернутися до російської. Ці комплекси та культурні уявлення про себе все ще залишаються дуже актуальними: "Хто я? На чому я виріс?" Для таких людей відмовитися від чогось — це означає відмовитися від частини своєї сутності, адже це нерозривно пов'язано з їхньою ідентичністю.
Особисто для мене це було досить просто. Я родом з Київщини, виросла на суржику, проте в повсякденному житті спілкувалася російською. У 2022 році я раптом усвідомила, що російська мова для мене стала чимось на зразок жаби, яка ніколи не давала мені спокою! Я вважала себе самозванкою, коли використовувала цю мову. Але після початку війни потреба говорити російською зникла, і я відчула величезне полегшення...
Ще я раптом зрозуміла про себе одну цікаву річ: у мене є багато публічних виступів, та ви не знайдете жодного російською мовою! Навіть у 1991 році, коли я як одна з переможниць конкурсу "Міс Київ" давала інтерв'ю для українського телебачення, то говорила українською мовою. Для мене це абсолютно логічно попри те, що я дуже добре знаю російську культуру, російську літературу.
Проте для тих, хто виріс у російському культурному середовищі та ідентифікує себе з ним, це може означати втрату власної сутності. Ми повинні підтримувати тих, хто свідомо обирає інший шлях, хоча особисто я не згоден з м'якою українізацією. Я вважаю, що варто ставити людей з "неправильною" ідентичністю перед тими ж викликами, які вони ставили перед нами. Чому я, представник українськомовної сім'ї, повинна підлаштовуватись під їхні потреби?! Це явище все ще має місце в нашому суспільстві. Чому ми не можемо відповісти їм тим же чином?! Я не хочу чути російську мову в громадських місцях, вона завдає мені шкоди! Я активно протидію цьому. Коли я їду в автобусі чи потязі, я роблю зауваження тим, хто говорить російською, і роблю це досить категорично. І це приносить результати.
Одна популярна акторка поділилася з нами, що вирішила відмовитися від російської літератури, хоча раніше була її шанувальницею до початку великої війни. Інша ж, навпаки, заявила, що не втратить любові до Достоєвського, незважаючи на дії Путіна...
Це яскраво відображає особистість. Наразі ми зацікавлені українською культурою — театром, літературою, кіно, які раніше зазнавали репресій. Ми, зрештою, починаємо відновлювати свою культурну спадщину. У майбутньому, коли небезпека для України відступить, можливо, ми зможемо знову інтегрувати російську мову в повсякденне життя та особисте навчання. Але тепер я можу звернутися до всіх прихильників російської культури в нашому інформаційному просторі: будь ласка, відступіть і дайте можливість українській культурі розцвісти. Від її розвитку залежить майбутнє нашої країни та народу.
Згадую свою зустріч з американським продюсером, який відвідав Україну в 2004 році. Це була надзвичайно розумна особистість, ізраїльтянин, що зробив кар'єру в Голлівуді, пройшовши шлях від помічника реквізитора до виконавчого продюсера великих фільмів. Одного разу він запитав: "Що ви можете запропонувати з української культури? Чи є у вас хтось, кого знає увесь світ?". Коли я не змогла назвати жодного відомого імені, це викликало у мене глибоке розчарування. Тепер я можу поділитися безліччю історій, які залишилися непоміченими, забутими або недооціненими, і я впевнена, що він би їх оцінив.
Моя русофобія родом із дитинства. У 17 років я вперше дізналася про речі політичного забарвлення, які мене дуже вразили. Наприклад, що весь наш архів козацький міститься в Росії, що ми його звідти ніяк не заберемо. Я зрозуміла, що нас дуже сильно обікрали, продовжують красти і знищувати те, що вкрасти неможливо. І після всього цього люди хочуть, щоб їм залишили Достоєвського, тому що він не путінський?! Але на тлі того, що зробили з Україною, з її культурою, забравши і присвоївши собі все - від мелодій і закінчуючи великими іменами; вкрали історію, перекрутивши зміст багатьох речей і виставивши їх своїми... Просто тому, що якась нікчема вирішила, що для імперії та величі потрібно принизити іншу культуру, бо інакше вони не відчувають себе повноцінними? І після цього людина буде казати, що не віддасть Достоєвського?
Тому я повторюю: дайте можливість українському мовленню розцвісти! Нехай сформується розуміння рідної мови! Нехай вона закріпиться в свідомості дітей, щоб вони змогли зрозуміти, що це таке! Я своїй доньці кажу: "Ти навчишся російської, але наразі я не хочу її чути! Ми не будемо звертатися до неї за жодних обставин, адже тобі потрібно зростати в українському середовищі, формувати свою світоглядну основу в українському контексті. А потім, коли це станеться, ти зможеш вивчити російську". Чому я так вважаю? Бо моє оточення переважно розмовляє російською. Люди на вулиці, діти в класах — навіть у родинах, де батьки говорять українською. Дитина все одно піддається впливу цієї "мови". Тому доводиться активно боротися за нашу ідентичність.
- Український письменник Антін Мухарський, коментуючи гучний секс-скандал в університеті Карпенка Карого, порівняв акторок з повіями та фактично висміяв фемінний популізм. Ви читали той допис?
- Зазвичай ті, хто звинувачує жертв, - люди старого радянського виховання. Я себе також відношу до цієї категорії, адже встигла навіть вступити в комсомол і вийти з нього першою з усього класу. Але мати таку зацементовану систему переконань і навіть не засумніватися, що це може бути неправильно? Людина собі на лоба поставила штамп: я сексист, мізогін і "совковий" старигань. Це феномен, пов'язаний із несвободою. Для мене це патріархальний уклад, який чоловікам віддає всю владу, а всі інші мають підкорятися. І з цим укладом наше суспільство схильне звинувачувати жертв, звинувачувати дівчат!
Якщо людина знає біологію, вона ніколи такого не скаже. Такими випадами і Мухарський, і Винничук, і всі, хто їх підтримує, демонструють свою необізнаність. Якби вони гарно вивчали біологію людини у старших класах школи, їм було б відомо, що префронтальна кора головного мозку формується до 25 років. Юність супроводжується тектонічними гормональними змінами, молоді люди часом можуть поводитися з викликом, досліджуючи межі можливого, вчаться завойовувати прихильність протилежної статі, не вміючи на 100% контролювати свої прояви. Це інстинктивні речі. І для комфортного співіснування в навчальному процесі у нас є емоційно і фізично зрілі педагоги, які повинні вміти контролювати це хоча б зі свого боку і не реагувати на посили від молодих дівчат або хлопців. Є така спеціальна наука - етологія, це комплекс знань про поведінку людини з погляду її тваринного походження. Якщо прочитати хоча б кілька популярних статей на цю тему, мозок стає на місце, і мізогінні та печерні погляди, які транслюють люди старшого покоління, просто розтануть.
Поведінка, коли викладач або керівник зловживає своїм службовим становищем та впливом на підпорядкованих, повинна стати соціально неприйнятною. Дії, які можуть бути однозначно розцінені як домагання, мають викликати серйозне обурення. Яким чином молоді люди, у яких емоційна та вольова сфера ще не повністю сформована, можуть реагувати на агресивні статеві домагання з боку викладачів? Це може призвести до важких психологічних травм, що матимуть довготривалий негативний вплив на їхнє життя.
Ці події підсвітили, наскільки в нас застаріла система викладання, система звань для збереження держзамовлення студентів, непрозоре використання коштів. Бездумне і безвідповідальне роздування акторських курсів, розмноження акторських факультетів у непрофільних вишах, перетворення навчання акторству на прибутковий бізнес без можливості студентам у майбутньому реалізуватися, бо ні театрів, ні кіно-серіального виробництва для такої кількості акторів немає. Система майстерень, яка провокує патологічні прояви з боку окремих педагогів, зловживання владою і психологічний тиск...
- Вибачте, що знову переходжу на особисте. У соцмережах ви писали про те, як 20 років тому звернулися до поліції через фізичне насилля з боку ексчоловіка, і в той же час до вас залицявся поліціянт, який приймав скаргу. Також ви згадували, що коли були студенткою, вас мало не зґвалтував викладач. Ви тому настільки активно стали на захист 46 студенток, які звинуватили своїх викладачів у харасменті?
Я можу впізнати таких людей, які оточують нас — ці сексисти, що дивляться на жінок лише крізь призму об'єктивації. Я знаю багатьох, здавалося б, поважних осіб, але їхні сальні компліменти жінкам свідчать про те, що вони не усвідомлюють, як це може бути харасментом... Це непроста тема. З огляду на сучасні події, очевидно, що це лише початковий етап нашого шляху. Андрій Білоус знову зайняв свою позицію в Молодому театрі. Деякі курси були передані іншим викладачам, когось звільнили, а когось ненадовго відсторонили. Щоб рух під гаслом "Так зі мною не повинно бути!" дав результати у вигляді системних змін, необхідно постійно приділяти увагу цій проблемі та працювати всьому суспільству.
Також сподіваюся на те, що принаймні сприйняття цих моделей поведінки зміниться. Що така аномальна статева активність педагогів щодо студентів і студенток більше не буде соціально прийнятною і винагороджуваною. Що візьмуть іноземні протоколи, хоча б прочитають, проведуть тренінги. Пояснять педагогам і студентам, де межі, як їх обходити, як уникати харасменту, що таке харасмент зрештою.
Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з народним артистом України Анатолієм Матвійчуком - про цинізм Потапа, життя у США та зірку, яка мала поїхати від України на Євробачення-2025
На OBOZ.UA доступне інтерв'ю з продюсером Миколою Кучерявим, в якому він ділиться своїми думками про Євробачення-2022, розповідає про візити на фронт та відповідає на провокаційне запитання Леоніда Кравчука.
#Українці #Російська імперія #Телебачення #Україна #Росіяни #Володимир Путін #Росія #Північна та Південна Америка #Швеція #Українська мова #Київ #Директор #Металургійний комбінат "Азовсталь #Серце #Львів #Студент #Театр #Російська мова #Іспанія #Місто #Продюсер #Італія #Івано-Франківськ #Радянський Союз #Маріуполь #Телевізор #Леонід Кравчук #Боже. #Учитель #Львівський університет #Тернопіль #Кінофільм #Потапе. #Житомир #Польський народ #Інтуїція #Кіно України #Австро-Угорщина #Федір Достоєвський #Компроміс #Комсомол #Білоус Андрій Федорович #Соломія Крушельницька #Ікона #Діалект #Карлівка #Верховина
