"У любові немає ні переможців, ні тих, хто зазнає поразки", - стверджує колишня учасниця шоу "Холостяк" Світлана Кирган.

Світлана Кирган, журналістка з військовою спеціалізацією та колишня учасниця 13 сезону шоу "Холостяк", поділилася з УНІАН своїми враженнями про участь у проекті, про своє служіння, а також про чоловіка, який загинув на фронті. Вона також висловила свої думки щодо коментаря Терена про її особисту трагедію.

Світлано, ви стали однією з учасниць 13 сезону шоу "Холостяк". Чому ви вирішили взяти участь у проєкті?

Мене завжди цікавила особистість Олександра Терена. Все досить просто. Я не прагнула цього з якоюсь іншою метою. Незважаючи на свій досвід, про який я ніколи не піднімала розмови сама, у мене справді з'явилося бажання знову закохатися, і я до цього готова. Я відкрита для нових стосунків і мрію про дітей з чоловіком, чиї цінності та погляди на життя співпадають з моїми. У свій час холостяк справив на мене враження людини, з якою варто спробувати.

Як відбувався кастинг? Чи мали ви впевненість у тому, що станете частиною проєкту?

Відверто кажучи, так, я дійсно вірила. Не можу точно пояснити, чому, але в мені було сильне відчуття, що я потраплю в цей проєкт і зустрінуся з холостяком. Щодо кастингу, спочатку це були групові зустрічі, де я сиділа разом з іншими потенційними учасницями. Нам ставили запитання про наші погляди на життя, стосунки, інтимність та складні моменти в житті... і ми мали давати свої відповіді. Після цього загального обговорення, мене запросили на особисту бесіду з редактором проєкту. Під час індивідуальної розмови ми обговорювали теми кохання, кар'єри, творчості, сім'ї, мрій та очікувань. Я пам'ятаю, що це спілкування було для мене легким і приємним. Я ділилася своїм бажанням створити сім'ю, говорила про те, що хочу знову знайти кохання і бути коханою, читала свої вірші та розповідала цікаві історії з життя.

Перше знайомство з Тереном. Якими були ваші враження? Чи залишив він позитивне враження на вас?

Так, безперечно. Я вже раніше помічала його з боку на різних подіях і мала уявлення про його зовнішність. Тому не виникло жодних сумнівів з приводу його вигляду. Як на мене, він справді привабливий чоловік. А моя реакція в коментарях, які транслювалися в ефірі, говорить самостійно за себе.

Щодо першого спілкування... Воно мені також здалося дуже теплим і органічним. Без зайвих емоцій чи провокацій, просто відверта і трохи скромна бесіда. На мою думку, саме так повинні проходити знайомства та перші зустрічі.

Чи задумувалися ви колись про життя поруч із людиною з інвалідністю?

У мене є близькі знайомі — ветерани з інвалідністю, з якими ми не раз обговорювали цю важливу тему. Під час служби я також часто спілкувалася з дружинами поранених військових, які ділилися своїми переживаннями про життя з особою з обмеженими можливостями. Всі вони одностайно підкреслювали, наскільки важливими є підтримка та розуміння. Я готова надавати цю підтримку та проявляти розуміння до свого коханого чоловіка, тому так, я вже мріяла про спільне життя з людиною з інвалідністю.

Нещодавно я згадала один із діалогів, що відбувся в моєму діректі. Один чоловік поділився зі мною своїми почуттями та запитав, яке моє ставлення до протезів холостяка. У той момент я просто знизала плечима і відповіла: "А як інакше до них ставитися? Це ж те, що допомагає йому жити і рухатися". Ми живемо в епоху масштабної війни, коли кількість людей з інвалідністю зростає, і це варто усвідомлювати.

У третьому випуску шоу ви залишили проєкт. Терен сказав, що ви досі не відпустили минуле, не пережили втрату чоловіка на війні. Як ви відреагували на такі його слова?

Я відреагувала спокійно, без зайвих емоцій. Це просто не моя людина, і не має сенсу через це переживати, тим більше плакати. Коли ж проєкт вийшов в ефір, мені захотілося наголосити на тому, що ніхто не має права оцінювати чиюсь втрату чи порівнювати її з досвідом інших. Усе це дуже особисте. Останні слова цієї людини не торкнулися мене, адже те, що він сказав, не відображало моїх справжніх почуттів. Проте я не шкодую про нічого — це був цікавий досвід.

Багато дівчат жаліється на жорсткі контракти. Про що ви маєте мовчати?

На мою думку, після ознайомлення з контрактом та його умовами, кожна дівчина повинна була зробити власні висновки та прийняти внутрішнє рішення. Я своє рішення вже ухвалила, і це стало причиною мого приходу до "Холостяка". Вважаю, що не зовсім коректно обговорювати цю тему, адже це особистий вибір, до якого ніхто не має права тиснути.

Існувало безліч припущень, що численна кількість дівчат приходить на проект з метою отримання піар-уваги.

Можливо, це здасться дещо різким, але справді, як можна порівнювати, хто з вас є більш щирим, і навіть сваритися через це? Щирість – це або є, або її немає, і тут немає місця для дебатів. Тому, коли на реаліті-шоу постійно точилися такі розмови, у мене починало дергатися око від роздратування. Кожна дівчина має свої причини для участі в проєкті, і це не є моєю справою. Я можу говорити тільки за себе: моя мотивація полягала в зацікавленості в людині та бажанні створити сім'ю. Я могла лише коментувати дії та висловлювання дівчат, які вони вважали безперечними. Часом мені було просто смішно або байдуже спостерігати за маніпуляціями та конфліктами.

Кого ви бачите переможницею проєкту?

На мою думку, у сфері любові немає ні переможців, ні програвших. Я не в курсі, як складалися стосунки інших дівчат з Олександром, і які емоції він переживав під час спілкування з ними, а також не можу сказати, що саме він прагне знайти. Але якщо він дійсно зміг закохатися на проєкті і зустріти свою ідеальну пару - це чудово, і мені зовсім не важливо, хто вона.

З якими дівчатами у вас виникали суперечки під час роботи над проєктом?

Я намагалася уникати відкритих конфліктів, оскільки це призводить до демотивації та виснаження. Звичайно, часом доводилося відбивати певні "атаки" на свою адресу, але я вважаю, що моє завдання на проєкті не полягало в конфліктах, особливо з дівчатами. Я просто прагнула чітко висловлювати та захищати свою професійну позицію, як це було під час першої вечірки. Мені не було приємно чути з екрану, як дівчата дозволяли собі обговорювати моє минуле і робити припущення з цього приводу. Ніхто з них ніколи не висловлював свої думки віч-на-віч, і я ніколи не піднімала цю тему з ними. Люди чомусь вважають, що мають право визначати, скільки і з ким кому слід горювати. Моя відповідь на це проста: такого права немає у жодного з них.

Чи вдалося вам відшукати своє щастя в любові після завершення шоу?

Я є втіленням кохання, і в мені його безліч. Проте, якщо вести мову про стосунки з чоловіком, то можу зізнатися: я ще не створила сім’ю і не закохалася. Але, чесно кажучи, більше цього і не прагну. Усьому свій час.

Після проєкту ви повернулися на службу. Чому ухвалили таке рішення?

Після завершення зйомок я відчула потребу в усамітненні та впорядкуванні своїх думок. Тож я прийняла рішення переїхати до Харкова, щоб все обдумати, адже саме це місто у 2022 році під час ротації стало для мене справжнім домом і джерелом натхнення. Харків та його околиці допомогли мені знайти сили продовжувати жити після всіх переживань. І, як не дивно, саме ці постійні переживання та обстріли допомогли мені впоратися з власними страхами і надали мотивації рухатися далі заради тих, кого я люблю.

Тому коли я туди потрапила знову та вступила в темп постійної комунікації, волонтерства та любові до міста (блін, ви бачили, як там люди ставляться до свого міста та до праці комунальників? Це просто неймовірно), визріло моє рішення. Після трьох місяців у Харкові, я зрозуміла, що маю повернутися на службу, бо це правильно. Це робило мене щасливою. Просто одного дня я дуже втомилася та вирішила дати собі шанс побачити цивільне життя, якого я не пам'ятала з 17-ти років. Так, я побачила, але не захотіла лишатися там надовго.

До речі, ви почали свою кар'єру військового журналіста до початку повномасштабної агресії чи вже після її початку?

Я вирішила стати військовою журналісткою, вступивши до Військового інституту імені Тараса Шевченка. Хочу підкреслити це, оскільки багато людей не зовсім розуміють суть цієї професії, і ситуація, що виникла в проєкті "Холостяк", яскраво це продемонструвала. Коли особа обирає навчання у Вищому військовому навчальному закладі (не плутати з кафедрою), вона насамперед отримує спеціалізовані знання, які роблять її військовослужбовцем, а також здобуває професійні навички у обраній сфері. Військові журналісти, як і всі інші представники армії, є комбатантами, що суттєво відрізняє їх від цивільних колег. Відповідно, військовий журналіст має можливість використовувати зброю за призначенням у разі потреби. Крім того, він має право виконувати завдання безпосередньо в зоні бойових дій, де в першу чергу керується інтересами підрозділу, в якому працює.

Не хочу витрачати час на пафосні висловлювання про роботу на передовій, адже іноді такі слова звучать дивно. Проте варто визнати, що ми маємо можливість працювати там, де нашим цивільним колегам не завжди доступно. Військові журналісти "максимально інтегровані в Збройні сили України", наділені унікальним доступом до подій, що стосуються боротьби українського народу проти російської агресії. Серед військових підрозділів, які захищали нашу країну, діяли мобільні пресгрупи. До їх складу входили представники інформагентства "АрміяInform", Центральної телерадіостудії Військового телебачення та телерадіостудії МОУ "Бриз", які супроводжували наші війська під час деокупації Київщини, Харківського контрнаступу та інших важливих операцій. Я також була серед них. Ці історичні кадри залишаться в пам'яті наступних поколінь, щоб всі пам’ятали про підступний напад Росії та усвідомлювали, якою ціною наші військові щоденно виборюють нашу незалежність. Тому, попри суперечку з іншою дівчиною під час проєкту "Холостяк", хочу з упевненістю підкреслити: військові журналісти — це справжні військові, і їхній внесок не має бути зневажений у суспільстві.

На яких напрямках ви працювали?

Займалась виконанням завдань у Харківському регіоні, а також здійснювала роботу в селах Донеччини, що розташовані поблизу фронту.

Що вас найбільше лякає під час війни?

На війні я ніколи не відчувала страху, адже завжди була оточена сміливими військовими з Сил Оборони, які мужньо протистояли ворогу, нейтралізуючи його розрахунки та техніку. Ні в момент, коли на нас починала обстрілювати ворожа артилерія, ні тоді, коли перед нами могла вибухнути замінована машина, я не відчувала страху. Поряд з нашими захисниками я завжди відчувала себе в безпеці, навіть у найскладніших обставинах. Проте морально було дуже важко працювати в деокупованих селах і містах, бачачи страждання наших людей, іноді навіть дітей. Постійно згадую, як ми входили в населені пункти і натрапляли на підвали, де люди ховалися під час окупації... Цей жахливий сморід залишився в пам’яті, і мені було важко зрозуміти, як вони змогли витримати такі умови. Однією з тих історій, що мене особливо вразила, була розповідь старенької жінки на ім’я Таїсія Василівна з Ізюма. Вона була дитиною під час Другої світової війни, а її батьки загинули на фронті. Мати померла в концтаборі після доносу сусіда, і після цього Таїсія Василівна виховувалася в дитячому будинку.

Коли ми спілкувалися, вона не могла стримати сліз, зізнаючись, що ніколи не думала, що в її житті буде ще одна війна. Весь час окупації бабуся провела серед розвалин свого дому, закривши вибиті вікна товстими ковдрами... Це справді жахливо. Так само жахливо працювати на ексгумації, особливо в Ізюмі. 445 життів, загублених під час обстрілів, тіла яких викопують просто на твоїх очах. Десь стирчить чиясь нога, а від когось не залишилося практично нічого; хтось покладений у мішок, а інші просто так, що не дивно, адже в перші дні масштабного вторгнення люди ховали своїх близьких і сусідів прямо на подвір'ях. Згодом окупаційна влада вирішила перепоховати всіх на кладовищі. Величезна кількість безіменних могил, на деяких просто проставлені номери. Також криміналісти виявили братську могилу, де спочивають 17 військовослужбовців ЗСУ. Це був дійсно пекельний день. Безліч емоцій, море ненависті та запах, який здається, залишався в моїй пам’яті ще дуже довго.

На фронті ви втратили свого чоловіка. Яким чином ви отримали звістку про його загибель і як справлялися з цією втратою?

Мій чоловік служив у війську з 2014 року. Він брав участь у подіях на Майдані, потім приєднався до добровольчих батальйонів, а згодом здобув звання офіцера. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він був командиром взводу і виконував завдання неподалік Херсона. 12 березня 2022 року він перестав виходити на зв'язок, і з того моменту його вважали безвісти зниклим. На початку квітня 2022 року його телефон раптом "ожив" і почав надсилати нам (мені, мамі, сестрі) повідомлення про його загибель. Хтось на іншому кінці лінії повідомив моєму чоловікові прізвище, ім'я та посаду, а також надіслав таке повідомлення: "На жаль, ваш чоловік загинув. Його тіло знаходиться біля четвертого каналу. Ви можете забрати". Виявилося, що я спілкувалася з росіянином, який просто знущався з мене в листуванні та намагався змусити когось поїхати за тілами на вказану ним точку. Ми намагалися виявити, звідки надходив сигнал телефону, шукали інформацію в соціальних мережах та групах, присвячених пошуку військовополонених, а також я надсилала запити та "штурмувала" всі можливі організації. Згодом я дізналася, що неподалік села Степова Долина, де, ймовірно, мій чоловік виконував завдання, знаходяться чотири тіла, до яких неможливо було дістатися. Віктор більше року вважався безвісти зниклим, і майже половину цього часу його тіло та тіла його побратимів залишалися в так званій сірій зоні, під відкритим небом.

Довгий час тіло не могли забрати, а пізніше й ідентифікувати. Ніхто з нас не міг повірити, що ті кістки на полі – це він та його товариші. Жоден український воїн не заслуговує на те, щоб залишитися у полі, позбавленим гідного поховання. Лише на початку жовтня 2022 року вдалося евакуювати тіла з того жахливого місця. Коли ДНК підтвердило тотожність, мені зателефонували і сказали: "Прийміть наші співчуття. Ваш чоловік загинув. Є збіг по ДНК". Потім я сама вирушила до моргу, щоб покласти його військову форму та берці до труни, вирішила всі питання з похованням, адже родина чоловіка в той час була за кордоном. Все робила самостійно, і це було неймовірно важко морально. Тому, коли я чую, що я недостатньо емоційно ділюся своєю історією і не плачу на камеру, мене охоплює лють. Я б нікому не побажала пройти те, що довелося пережити мені. Тому не сприймаю критики щодо того, як і скільки мені потрібно було це пережити. Це лише моя особиста історія, і тільки я маю право її розповідати.