Журналіст УНІАН Дмитро Хилюк, який майже 3,5 роки провів у російському полоні як цивільний бранець, розповів про те, як у 2022 році росіяни викрадали цивільних українців і вивозили їх в РФ через Білорусь, знущання і тортури у російських тюрмах та тотальний страх росіян перед українцями.
Дмитре, згадаєш перші дні повномасштабного вторгнення? З чого все почалося?
Для мене війна розпочалася 25 лютого 2022 року. В той день наше село Козаровичі, що на Київщині, потрапило під окупацію: російські війська зайшли в наше село, і зв'язок з Києвом обірвався. Росіяни розташували велику кількість техніки на березі Київського моря. Перші кілька днів вони поводилися відносно спокійно. Але згодом почали відчувати напругу через дії наших Збройних сил, обстрілюючи їхні позиції. Зрештою, окупанти увірвалися в село, проявляючи агресію та ненависть.
Я ще не знав, що вони викрадають людей. Знав, що ходять по вулицях - до нас теж приходили, в нашому домі ночували, типу, "несли варту". Знав, що забирають телефони, грабують, але що людей забирають, не знав...
Чи ти в цей період залишався на роботі?
Звісно. До 27 лютого у нас ще було світло, тому були інтернет, телефонний зв'язок. Я передавав інформацію на роботу, в УНІАН про те, що відбувається в селі, де окупанти зупинилися, що вони роблять. Повідомив, що в нас було підірвано дамбу...
Коли 27 лютого електрика пропала, зв'язок ще був. Можна було піднятися вище і знайти місце, де ловить. Тому вдавалось іноді додзвонитися, передати смс. І я передавав, що відбувалось вдома.
Коли росіяни тебе затримали?
Мене затримали 3 березня разом із батьком. Напередодні наш дім постраждав від обстрілу "Града" (про що я дізнався лише пізніше), внаслідок чого двері були знищені, а стіна – розбита. Тому ми провели ніч у сусідки. Ранок зустрів нас з батьком, і ми вирушили додому, щоб оцінити завдані збитки, закрити дверний отвір і зробити так, щоб у хаті можна було розпалити вогонь, адже на дворі ще панував холод.
Лише ми переступили поріг сусіднього будинку, як за якихось 50 метрів з'явилися загарбники. Вони, очевидно, поверталися з якоїсь "зачистки", адже тримали зброю напоготові. Спрямували на нас свої автомати, змусили лягти на землю та почали обшук. У нас не було нічого цінного, що можна було б забрати, тож зазнали втрат лише в плані цигарок. У моїй кишені залишалося кілька старовинних прикрас - маминих, ще з радянських часів (я взяв їх з дому, боявся, що їх вкрадуть). Але й їх окупанти відібрали.
Після цього нап'ялили нам куртки на голови і повели на так звані склади (великі ангари, зроблені з профнастилу), метрів за 400 від нашого будинку.
Як довго вас там тримали? Що тоді відбувалося?
Нас туди буквально приволокли. Вже на території щільно зав'язали очі, зв'язали руки, багатьом навіть ноги і кинули в якесь приміщення без вікон, без світла. Там, у повній темряві, ми лежали на підлозі три дні. Один раз на добу виводили в туалет. Причому, хлопців, які були молодші і міцніші, боялися, тому їх не водили... Також один раз на день давали попити. І за три дні дали один маленький шматочок вафлі.
Чи проводили ви весь час поруч з батьком? Чи мали можливість спілкуватися з ним?
Ні, нас одразу розлучили. Три дні я не мав жодної інформації про нього - не знав, де він і що з ним. Вони мені обманювали, стверджуючи, що випустили батька, а татові (як потім з’ясувалося) говорили, що відпустили мене...
Протягом трьох днів мене доправили до Димера, як згодом виявилося, на територію компанії "Вікноленд", у підвальне приміщення. Під час поїздки я впізнав батьків голос (нас везли з зав'язаними очима і зв'язаними руками). Тоді я сказав йому: "Мені сказали, що тебе відпустили, але це виявилося брехнею".
Батька, до речі, водили на фейковий розстріл. Він розповідав, що наставили на нього автомат і кажуть, мовляв, пиши записку додому, ми тебе зараз застрелимо. Він злякався, що справді стріляють його, написав записку мамі і мені... Але окупанти знущались. Розуміли, що перед ними літня людина (батькові на той час було вже 74 роки), проте не зупинялись. Тобто навіть поважний вік для них - не аргумент.
Цікаво, що в Козаровичах російські війська зазнали значних обстрілів. Поки нас утримували на складах, постійно звучали вибухи, які вражали їхні позиції. Я чув, як у коридорах лунали крики "двохсотий, трьохсотий", коли вони несли своїх поранених і вбитих. Батько розповідав, що йому вдалося вибратися з приміщення, де він був сам. Однак він не зрозумів, що опинився зовсім близько до свого дому, оскільки було темно, і навколо лунала стрілянина. Окупанти помітили його і знову завели назад до складів, а потім відвезли в Димер...
Як довго вас тримали в цьому місці? Що відбувалось, вас змушували щось робити, знущались?
У цій глибокій темряві ми провели час до 10 березня. Чотири дні ми були змушені лежати на землі, з зав’язаними очима та зв’язаними руками. Росіяни іноді забирали когось на "допити". Одного з хлопців із Козаровичів, який працював на насосній станції, жорстоко побили по пальцях, оскільки в його телефоні виявили відео російського блокпосту. Йому погрожували, називаючи шпигуном і коригувальником...
Ми всі відчували великий голод, адже нас годували надзвичайно рідко – кожного дня на шістьох давали лише один сухий пайок. І він ще й був простроченим та зіпсованим.
Куди вас повезли далі? Ви орієнтувались, де перебуваєте?
Після Димера нас транспортом відвезли до Гостомеля, у приміщення промислового холодильника. Місцеві жителі стверджували, що це неподалік від аеродрому Гостомеля. Внутрішній простір вже був переповнений людьми — у нашій "кімнаті" перебувало 26 осіб. Ми розташувалися поруч один з одним, кожен мав не більше одного квадратного метра простору.
Там протягом півтора днів не було жодної їжі, і воду давали лише зрідка. Спрага була неймовірно виснажливою. Коли вдавалось підвестися, тіло тремтіло від зневоднення та слабкості.
Чи повідомляли вам, куди вас направляють і з якою метою?
Щоразу, коли нас транспортували, звучали слова: "Вас оглянуть і відпустять". Начебто, якщо ви не є коригувальником, то зможете повернутися додому. Та насправді це була лише брехня. Вони просто збирали людей для обміну та шантажу.
Окрім того, вони виступали перед нами як герої, заявляючи, що Зеленський втік до Польщі, а в Києві вже транслюють російське телебачення... Ми не могли повірити в цю нісенітницю.
Нерідко до нас навідувався один капітан, який починав бесіди, так би мовити, з повсякденних тем. Одного разу він випадково зізнався, що поблизу Ірпеня вони зупинились. Потім додав: "Ви, рано чи пізно, вирушите в Європу, а ми залишимось, як Радянський Союз - в ізоляції".
Довго вас тримали в Гостомелі?
16 березня нас звідти посадили у вантажівки із закритими фанерою вікнами. Одягли вже металеві наручники і кудись повезли. Через щілинку я побачив, що їдемо ми на північ - сонце світило у спину. І тоді зрозумів, що, радше за все, тепер ми вже їдемо за межі України.
Ми їхали довго. Через невелику щілину у вікні я спостерігав, як уздовж дороги стояли зруйновані магазини та розграбовані будинки наших сіл. Раптом ми зупинилися, і до нас підбігли російські військові. Один з них, схоже, втратив контроль і почав істерично кричати: "Чому ви стріляєте в нас? Ми прийшли не з війною!". Це виглядало досить дивно. Але в його словах відчувалася паніка – вони не очікували на опір. Здається, у них була ілюзія, що їх зустрічатимуть з квітами. Отже, той окупант виявився просто в істериці...
Після деякого часу, коли колона автомобілів, що перевозила нас, знову зупинилась, я помітив білоруські прапори і зрозумів, що тепер ми опинилися у Білорусі. Як згодом виявилось, нас утримували в містечку Наровля. Ми дали цьому місцю прізвисько "Ізвєсть" – приміщення були без вікон, а всі стіни пофарбовані вапном. І ми самі теж стали частиною цього вапняного оточення.
В цьому місці зібралося близько 80 українців, які ночували на дерев'яних платформах і вже мали можливість спілкуватися один з одним.
Чи ділились інформацією про те, звідки саме кого евакуювали?
Переважно, це були жителі Київського регіону, зокрема з північних та північно-західних районів. Серед них — Буча, Гостомель, Ірпінь, Димер, Катюжанка, Глібівка, а також кілька сіл з Бородянського району.
Серед нас уже з'явилися перші військові полонені – наші хлопці, які потрапили в засідку до російських диверсійних груп...
Проте росіяни не робили різниці між військовими і цивільними особами?
Військових насправді було дуже мало, в основному, всі цивільні. Але в Білорусі ми всі заповнювали російську картку військовополоненого...
18 березня нас загрузили в військові автомобілі - безвіконні кузови, одягли на нас кайданки і повезли в невідомість. Як з'ясувалося пізніше, нас відвезли в жахливе місце - СІЗО №2 у Новозибкові, Брянська область. Це стара в'язниця - сіра, з високими стелями та товстими стінами, з якихось склепінь... Тут, під час так званого прийому, нас жорстоко били. Протягом усього "шляху" - від автозака до оформлення документів - нас били дубинками, лупцювали руками, кидали на землю і нацьковували собак.
А ти в той момент із заплющеними очима і зв'язаними руками... Мене там їхній собака вкусив за живіт, незважаючи на те, що я був у товстій куртці та домашньому одязі. Цей пес прокусив куртку, светр, футболку і навіть термобілизну. Рана не була глибокою, але крові було чимало.
Після цього відбувся медичний огляд. Я ще не усвідомлював, куди потрапив, тому гадав, що, можливо, вони звернуть увагу на цю травму, накладуть якусь пов'язку або щось подібне. Але, на диво, їх це зовсім не зацікавило. На щастя, все зажило само собою.
Отже, жодної підтримки не було надано?
Вот так. Вони лише зробили рентген, подивились, що туберкульозу немає, і все.
Після цього нас відвели до приміщення, яке називали банею: включили холодну воду і приблизно хвилину тримали під нею кожного з нас. У цей час "наглядач" стояв поруч і погрожував. Потім нам видали документи, забрали всі особисті речі і заявили, що колись їх повернуть.
У людей не було лише одягу; у багатьох з них були документи, обручки та хрестики з коштовних металів. Все це було вилучено. Мовляв, ми все "здали під розписку". Проте, зрозуміло, що згодом ніхто нічого не повернув.
Що у тебе сталося?
У мене був тільки срібний хрестик на срібному ланцюжку. Я їх придбав ще у 2009 році, на хрестини моєї хрещениці. Це - всі речі, які у мене з собою були...
Ти говориш про слідчий ізолятор у Новозибкові, ніби це жахливе місце. Чи справді там чинили насильство над українцями? Чи були якісь форми "покарання"?
Там застосовували насильство. Під час так званих перевірок. Ти вибігаєш у коридор, стаєш спиною до інших, обличчям до стіни, ноги розставлені, руки підняті над головою, а долоні повернуті назовні, і вимовляєш своє прізвище... І в цю мить ти міг отримати удар дубинкою або палицею.
Могли примушувати людей повзати по підлозі, падати один на одного в купу, обливали водою... Вони принижували і знущалися різними способами. Щодня змушували виконувати російський гімн та співати російські пісні.
Дуже серйозні побої траплялися нечасто. Як правило, їх наносили під час допитів, переважно військових.
Тебе допитували?
Не так вже й часто. Мене під час допитів не катували. Військові ж страждали значно більше, особливо ті, хто служив у морській піхоті, десантниках або були снайперами. Саме їм діставалося найбільше.
Чи було з тобою багато солдатів у тому місці?
У Новозибкові спочатку доставили практично всіх цивільних осіб. Лише під час останніх двох рейсів, що відбулися наприкінці березня та на початку квітня, привезли близько 200 людей. Серед них були нацгвардійці, які забезпечували охорону Чорнобильської АЕС, і саме тоді з’явилася значна кількість військових.
Незабаром, 18 травня, в це СІЗО доставили велику кількість людей з Маріуполя. У той момент військових стало значно більше, ніж цивільних.
З цього слідчого ізолятора в Брянській області твої батьки отримали від тебе невеличкий лист.
Отже, ця записка – це мій лист. Я написав її у квітні, якщо не помиляюся, 14 числа. Цікаво, що я був переконаний, що цей лист не буде доставлено. Проте саме він став єдиним, який досяг України. Під час мого ув’язнення я ще двічі намагався надіслати великі листи – 2 серпня 2024 року та 26 лютого 2025 року, а також передавав одне повідомлення через Червоний Хрест.
Повідомлення від Червоного Хреста отримано - його передали по телефону. А ти отримував новини від батьків, друзів чи колег, які вони тобі надсилали?
Я отримав лише один лист від своєї родини та колег з УНІАН, який був датований 10 або 12 червня 2023 року. У цьому листі містилося фото моїх батьків, і я отримав його майже через два роки після того, як він був надісланий — у березні 2025 року.
Чи інші в'язні також залишалися без звісток з рідної землі?
Дуже рідкісні випадки, коли хтось отримав один-два листи. Майже всі, 90% не отримали жодного.
Я ставлю такі детальні запитання, оскільки час від часу з’являється інформація, що уповноважені з прав людини повідомляють про обмін листами між сторонами щодо полонених...
Можливо, ці листи просто десь викидали у сміття.
Якщо співставляти дати, то у той час, коли ми у червні 2023 року писали тобі листа, тебе вже кудись перевезли із Новозибкова?
Я залишався там до 11 травня 2023 року. Ранок почався раніше, ніж зазвичай, і нас нагодували. У нас виникла підозра, що нас кудись везуть, і ми сподівалися, що це буде повернення додому. Напередодні ввечері нас попросили підписати три "відомості", але не пояснили, за що саме ми ставимо свої підписи. Коли я запитав про це, мені відповіли: "Просто мовчи і підписуй". Я маю припущення, що ми підтверджували отримання своїх речей, хоча, як я вже зазначав, нічого мені не повернули. При цьому мені дали якийсь чужий одяг, а пакет з моїми речами потрапив мені в руки.
Після того, як нас вивантажили в автозаки, почалася тривала подорож. Весь день ми їхали, а ввечері з жахом дізналися, що нас везуть до величезної в'язниці. Близько 200 осіб, що перебували у наших автозаках, змусили пройти через кордон з дубинками і заганяли в так звані прогулянкові дворики – бетонні клітки розміром приблизно 4 на 4 метри, закриті зверху решіткою. У цих тісних приміщеннях нам наказали стояти на ногах всю ніч. Лише зрідка дозволяли змінити позу: можна було стати на коліна, але тільки з їхнього дозволу. Навіть літнім людям, які були серед нас, не дозволяли сісти, і деякі з них втрачали свідомість. Один чоловік, що страждав на епілепсію, зазнав нападу, але ніхто не прийшов на допомогу. Єдине, що почули ми: "Візьміть того, хто впав, і покладіть на лавку".
Ця ніч стала справжнім кошмаром. На початку ми уявляли, що це просто відбір, і нас по одному заберуть до в'язниці. Але, пройшовши кілька годин у невизначеності, я зрозумів, що ми не залишимося тут надовго.
Так і сталося. На світанку нас знову провели крізь ряд спецназівців, які тримали дубинки, і посадили в автозаки, щоб знову відвезти. За положенням сонця я зрозумів, що ми прямуємо на північний схід, а значить, усе далі від України. Дуже далеко.
Чи це був Пакіно у Володимирській області Російської Федерації?
Итак, нас доставили в тюрьму Пакіно. На так называемом приемном отделении нас уже не били – только ругались, времени на мытье давали немного, но, в отличие от Новозыбкова, нас не избивали. Забрали старую зековскую форму, в которой мы прибыли, выдали новую, и бросили в камеры. Камеры были переполнены. В моей, рассчитанной на 6 человек, находилось 15.
В цілому, тут ставились не так жорстоко. Траплялося, що били, але, в основному, військових. Мене не били. Штурхали, роздавали копняки постійно, але вважали, що це як таке собі приниження.
Гімн російський ми тут вже не співали, але на прогулянковому дворику вони нас задовбували: "Співай "Катюшу"!", "Співай "Смуглянку"!", співай ще якусь радянську і пострадянську попсу...
Чи траплялися серед російських в’язничних наглядачів хоч якісь, що виявляли б людяність?
Скажімо, в Новозибкові такий був всього один, років 30-40. Інші в'язні, які з ним спілкувались, казали, нібито у нього є родичі в Україні... Він завжди говорив спокійно, ніколи не хамив і не ображав. Його можна було навіть гукнути, попитати про новини. Він міг дуже обережно розповісти, які території під нами, які під ними... Ми спочатку думали, що він нас провокує на якісь висловлювання, щоб потім покарати, але ні.
Загалом, українці запам'ятовували, як виглядали їх тюремники?
Ні, у Новозибкові майже всі в балаклавах ходили. Вони дуже бояться, що їх рано чи пізно знайдуть, тому ховають обличчя. А у Пакіно в балаклавах були 100% усі.
Вони дуже, дуже бояться українців. У Новозибкові на камеру, в якій було 3-4 особи, приходило десять охоронців. Іноді з собаками приходили. Навіть роздавати їсти приходили з собакою - хоча двері не відкривали, а лише так звану кормушку - віконечко у дверях.
Чи призначали російських в'язнів керувати вами?
Місцеві зеки не командували, але могли якесь зауваження крикнути, а потім поскаржитись вертухаям. Вони стояли в обслузі - прибирали коридори, розносили їжу.
Вас не призначали на таку посаду?
Ні, Боже, борони! Ми намагались знайти хоч якусь роботу, аби не з'їхати з глузду в цьому безкінечному сидінні. Наприклад, ми пропонували себе для миття посуду, чищення картоплі чи прибирання. Але нам відповіли: "Вам заборонено працювати".
Чи вони турбувалися про можливий заколот?
Вони відчували великий страх перед нами без жодної причини. Щоб дозволити великій кількості людей вийти на працю, доводилося посилювати заходи безпеки.
Від інших в'язнів звідти доводилось чути, що російські тюремники знущались з українців, обмежуючи їх у їжі.
Нас карали, позбавляючи їжі. Наприклад, двічі я став об'єктом такого покарання, оскільки, на їхню думку, не досить низько вклонявся перед ними (вони вважали, що всі повинні поклонятися, і ми дійсно це робили). Якщо ти поводився занадто впевнено, це означало, що їжі не буде. Могли забрати хліб або навіть не дати його, якщо хтось сів на ліжко… Будь-яка дія, яка здавалася їм надто вільною або зухвалою, могла стати приводом для покарання.
Інші в'язні, які перебували разом з тобою в камері, за це на тебе сердились?
Іноді траплялося так, що ми постійно відчували голод. Коли ж відбувалося "покарання" за бажання росіян – наприклад, якщо ти не нахилявся достатньо низько або робив щось не так, наші власні люди починали тиснути на тебе. Усі були буквально одержимі їжею.
Проте існували особи, які практикували "тихий саботаж" — вони ігнорували безглузді вимоги росіян, дотримуючись при цьому певних меж. Наприклад, коли всім наказали ходити, а не стояти, вони трохи походили, потім знову постояли, і так чергували ці дії. Своєю поведінкою вони намагалися виявити хоч якийсь опір.
У Пакіно ти залишався до самого звільнення. Які фактори підтримували тебе в ці важкі часи?
Власне, 99% з них відносно непогано почуваються. Я не стикався з тими, хто поринає у тривалу депресію. Звичайно, деякі переживають важче, хтось відкритіше демонструє свої емоції, а інші, навпаки, приховують. Ми ж намагалися знайти способи, щоб відволіктися.
Спілкування — це надзвичайно цінний дар. Воно є єдиним способом, поряд із книгами, який дозволяє уникати зациклення на власних похмурих думках і знаходити цікаві теми для дискусій. В камері з тобою опинилися не лише песимісти, а й оптимісти. Теми розмов повторювались тисячі разів: дівчата і жінки, сімейні зв'язки, те, що вони планують подарувати близьким після повернення з полону; автомобілі (які хто хоче придбати), плани щодо бізнесу... Усі ділилися спогадами про своє життя, починаючи з дитячого садка і закінчуючи останніми днями до війни.
Загалом, було дві топ-теми - це дім (тому що всі сумували за домом) та їжа (всі страждали від голоду).
Яка страва була найбільшою мрією?
Я шалено прагнув смаколиків, особливо поєднання солодощів і м'ясних страв. Проте найбільше мене тягнуло до солодкого. Відсутність цукру справді може стати справжнім випробуванням.
Коли ми пересувалися з однієї в'язниці в іншу, нам вручили так званий сухий пайок для спецконтингенту, найелементарніший з можливих. Це була маленька коробка, наповнена найпростішими консервованими продуктами. І для нас цей пайок видався настільки смачним, що ми відчували, ніби ніколи раніше не куштували нічого подібного. У ньому були стіки цукру по 20 грамів, і після того, як я з'їв три, мене одразу охопило тепло, навіть вени на руках почали надуватися — так сильно я відчував брак цукру. Коли він потрапив в організм, той відреагував на нього, наче це були якісь цілющі ліки.
Чи допомагають українські ув'язнені один одному?
Було надзвичайно важливо, коли в камері перебували оптимісти — люди, які, як і всі, переживали свої особисті втрати, але намагалися приховати це горе. Вони ділилися лише позитивом і мріяли про краще майбутнє.
Ти - освідчений і гарно знаєш історію. Намагався розважати сусідів якимись історичними фактами?
Цікаво, що росіяни всіх нас називають бандерівцями. Комплімент, як на мене. Але багато наших - і цивільних, і військових - ні сном, ні духом, хто такий Степан Бандера, що таке ООН УПА, хто такий Мельник, хто такий Шухевич, хто такий Дмитро Донцов.
Я справді проводив "лекції" там – ділився інформацією про те, хто вони насправді, а також розповідав про історичні події, які мені були відомі.
Твої співкамерники були зазвичай молодші?
Були різні. Але зазвичай це були військові - хлопці 20-35 років, приблизно.
Чи проводили російські тюремники якусь агітацію серед українських в'язнів?
Вони не спілкувалися з нами у неформальному стилі, натомість частіше виявляли неприязнь. Спілкування з нами було під забороною.
А з їхньою агітацією був один сміх.
Приблизно у березні цього року зайшли до нас, наказали відвернутися до стіни, і чую звук скотча та розгортання паперу. Коли двері закрилися, ми розвернулися і побачили, що нам повісили чорно-білу роздруківку на сторінку А4 - типу радянський плакат. На ньому - радянський льотчик Кожедуб і напис: "Это - Иван Кожедуб - украинец и герой, а ты - бандеровец и запроданец Запада". (Сміється).
Мені так смішно сталося з цього плаката. Хлопці молоді на мене дивляться, вони ж не розуміють ту радянську пропаганду, очима кліпають, питають: "Хто цей дядько?". Кажу: "Це радянський герой, льотчик, з німцями воював" - "А чого ти смієшся?" - "Ну, ви текст прочитайте. Вони цим лайном хочуть нас переконати, щоб ми увірували в Радянський союз". Така була у росіян агітація.
До речі, згодом дізнався, що в інших камерах агітаційні матеріали були не менш вражаючими. Наприклад, там використовували саморобні роздруківки з принтера, на яких посередині розміщені три зображення: фото Шухевича, Бандери та Коновальця, а також великий напис російською: "На їх совісті - тисячі українських життів. Це - твої герої?"... На таку агітацію кожен в'язень хотів би щиро відповісти: "Так".
Ти згадував, що у в'язниці давали читати книжки. Що це була за література?
Книжки - це була єдина розрада в тюрмі. Десь половина з них - радянський непотріб, прославляння соціалізму. Але траплялися і нормальні - зарубіжна класика - Ромен Ролан, Бальзак. Книжку не давали на скільки хочеш. Давали по 4-5 книг на камеру, а в ній могло бути і шестеро, і десятеро...
За увесь час у тюрмі я прочитав десь чотири десятки книг. Але бачив цікаві історії. Зустрів людей, які у в'язниці, у полоні, вперше взяли книжку до рук. І таких було не один і не два. Був один чоловік, який взагалі читав по складах. Але в полоні взяв книжку, бо вона була єдиним варіантом відволіктися від того, що тебе оточує.
Чи було розуміння, що вас не кинули, що на Батьківщині на українських бранців чекають, що на тебе чекають?
Я був переконаний, що за мене борються. Сподівався, що після звільнення мене не просто зустрінуть, давши 100 гривень на дорогу, а потім скажуть: "Йди на автобус і вирушай додому." Я відчував, що будуть колеги, що відбудеться якась зустріч. Але навіть не міг уявити, наскільки масовою та вражаючою вона буде. Адже під час подорожі від кордону до Чернігова багато людей у селах зустрічали наші автобуси з прапорами та фаєрами. Це справді стало для нас приємним шоком. Словами не передати ті емоції.
Ти стверджуєш, що був упевнений в тому, що за тебе ведеться боротьба. Але чи мають полонені уявлення про те, що відбувається в Україні? Чи доходять до них якісь дрібниці інформації?
Щось доходить, але обмаль. Насамперед, джерело такої інформації - це люди, які потрапили в полон пізніше. Ми по своїх камерах мріяли, щоб "новенького" заселили саме до нас. Останні "джерела новин" у нас були - це люди, які потрапили в полон наприкінці 2024 року.
Наприкінці квітня до нас приєднався молодий хлопець із Національної гвардії. Він розповів, що потрапив у полон у листопаді 2024 року. Ми буквально оточили його, наполегливо запитуючи про все: що відбувається в Україні, як справи вдома, які новини з фронту. Він поділився всім, що знав. Серед іншого, згадував, що наші сили вирушили на Курськ.
Ми потім ще кілька місяців чухали потилиці: "З якою метою, що і як там відбувається?". Але дуже зраділи, що ми тепер "окупанти" (сміється).
Чи траплялися тобі особи, які не бажали повертатися в Україну?
Так, ми їх звали "відмовники". Перед тим, як я звільнився, я знав близько дев'яти таких осіб. Їх тримали в окремій камері, де їм трохи більше давали їжі, а також надавали певні привілеї, наприклад, дозволяли залишати книжки в камері на ніч. Загалом, їх обслуговували з більшою поблажливістю.
Чи відбулися якісь зміни у ставленні до українських бранців перед твоїм звільненням?
Приблизно з середини липня до середини серпня наші камери (тих, хто нарешті отримав волю) почали отримувати хліб у значних кількостях. Якщо раніше нам видавали лише по одному шматочку тричі на день, то тепер почали давати цілі буханки. Голод був нестерпний, і, хоча багато хліба з'їсти було складно, молодші хлопці із захопленням поїдали все, що могли, адже голод ніхто не відміняв.
Після цього "відгодовування" хлібом нам також провели зважування.
Ми почали формувати свої припущення щодо причин цих дій. У нас було два основних варіанти: або готується обмін, або проводиться перевірка, і їхня мета — продемонструвати керівництву, що у нас немає худих людей або дистрофіків.
Коли ти усвідомив, що повертаєшся додому?
Сім днів тому, в середу, перед обідом, хлопці почули, як у коридорі оголошували прізвища тих, кого потрібно було зібрати. І раптом пролунав мій прізвище. Вони сказали мені: "Дім, тебе зараз забирають, ти йдеш на обмін".
Я був вражений. Питаю: "Чому ви так вирішили?". Але проходить якісь тридцять секунд, і нам кажуть: "Хилюк, з речами, вставай". Я уточнив, чи можу ще поїсти тут, або вже в іншому місці. Охоронець відповів: "Їж і збирайся". Мої друзі допомогли мені зібрати "особисті" речі - постільну білизну, матрац, подушку, чашку, ложку і листа з дому. Потім мене повели в так звану відправну камеру - вона взагалі пуста, але коли когось вивозять, туди на день-два селять.
Окрім мене, в групі були ще троє осіб: колишній мер Херсона Володимир Миколаєнко, киянин Дмитро Юзвак і цивільний з Запорізької області Євген Вовк. Нас зважили, сфотографували, а також записали на відео "звернення", в якому ми стверджували, що, перебуваючи на території РФ, не відчували жодного морального чи фізичного тиску і не мали жодних скарг чи претензій до Росії або місць, де нас утримували. Нам запевняли, що ми отримували гарячу їжу, санітарне та медичне обслуговування, і що ми були задоволені цими умовами.
Ми це на камеру сказали, автобіографію коротку записали і нас повернули назад в камеру-відправку. До вечора сиділи всі на нервах. Потім повечеряли, і тиша. Ми зрозуміли, що відправка вже на наступний день. Ніч не спали. У четвер дали поснідати, ближче до обіду вивели, забрали тюремну форму і дали нашу військову, вживану. А потім знову вивели, грубо сказали: "Перевдягайтесь назад у тюремну форму, ви додому не поїдете". І розселили назад по тих камерах, де ми були.
Як це сталося? Зібрали і потім повернули назад?
Ми були вкрай засмучені. Хлопці намагалися мене підбадьорити, запевняючи, що це лише тимчасове явище, і я незабаром вирушу в подорож. Проте й самі вони не могли приховати свого смутку, адже дуже сподівалися, що я зможу передати вітання їхнім рідним. Вони казали: "Хилюк, ми чекаємо, що ти поїдеш і зробиш там щось гучне, щоб нас швидше звільнили" (адже вони знали, що я займаюся журналістикою).
В суботу вранці ми поснідали, а потім знову прийшли за мною: "Хилюк, збирай речі, час виходити". На жаль, з відправки нас залишилося лише двоє — я та пан Миколаєнко. Нас швидко перевдягли у старий піксель, зав’язали очі й зв’язали руки скотчем. У автозаку з нами був ще один чоловік з іншої в’язниці — Володимир Уманець з Києва.
Коли ми зупинилися, я почав чути гул реактивних двигунів, і зрозумів, що ми опинились на аеродромі. Дорога сюди зайняла близько двох-трьох годин. У цьому ангарі панувала крижана атмосфера, і нам потрібно було ночувати на дерев'яних настилах, хоча руки і очі були щільно зав'язані. Нам кілька разів приносили їжу, але ми змушені були їсти, як собаки — лише ротом. Не було можливості скористатися виделкою, адже руки були зв'язані і затерплі.
Я сильно хвилювався, що раптом знову щось відтворять і повернуть назад.
Бо були випадки, коли людей так вертали. Але, коли нас посадили у військовий літак, я на 99,9% був впевнений, що все - додому. В повітрі ми були десь годину, може, півтори. Потім по звуках двигуна я зрозумів, що йдемо на зниження, приземляємось. Далі надійшла якась команда, нам розв'язали руки, наказали зняти пов'язки з очей. І я зрозумів, що ми вже не в Росії. Здогадувався, що в Білорусі. І рахував, що до кордону десь кілометрів 50 залишилось.
Коли рамка відчинилася, до літака під’їхали легкові автомобілі та автобуси з білоруськими реєстраційними номерами. Я відчув, що наші страждання нарешті закінчилися, що полон підійшов до свого завершення. Ми направилися до цих автобусів, йдучи з гордо піднятою головою, ніхто не змушував нас схилятися. Це був момент, коли ми зрозуміли, що наші муки добігають кінця.
Ти відзначив чотири дні народження у полоні, і цьогоріч тобі виповнилося півстоліття.
Вот так.
Чи можливо відзначити день народження, перебуваючи в ув'язненні?
Навіть з "подарунками" - товариші віддають частину своєї їжі. Це може бути каша або якийсь вид супу... Вони діляться своїм шматком хліба. Таке виявлення уваги в тюрмі є справжнім дарунком, адже всі страждають від нестачі їжі.
Як ви відраховували дати?
У свідомості існував свій календар. Кожен точно усвідомлював, скільки днів перебуває в неволі, і ніколи не плутався в рахунках.
Протягом трьох з половиною років ти отримував лише невелику частину новин. Що найбільше вразило тебе після повернення?
На сьогоднішній день для мене будь-яка інформація стає новиною. Навіть дрібні побутові зміни, як-от скасування правила перенесення вихідного дня, якщо він збігається зі святом, викликають цікавість, адже це щось нове.
Новини - це те, чим ти займаєшся. Чи маєш намір повернутися до цієї сфери?
Так, я справді цього прагну. У перший рік полону я навіть не уявляв, що це затягнеться так надовго. Я сподівався, що повернуся додому, проведу кілька днів і знову повернуся до роботи. Тепер мені знадобиться трохи більше часу, щоб звикнути до всього.
Зараз у тебе нові справи, я розумію, що ти зв'язуєшся з родичами тих, хто перебував з тобою в полоні...
Це важливо для мене, і я отримую задоволення від цієї справи. Я пригадую часи, коли ми з нетерпінням чекали новин під час полону. Мені відомо, як родини прагнуть дізнатися про своїх рідних. Особливо, коли інформацію надає реальна людина, яка мала змогу бачити їх близьку людину на власні очі.
Мені особисто було дуже приємно, коли один чоловік ще в полоні сказав мені: "Твій батько живий, він вдома". Цей чоловік їхав в останній "партії" полонених з Димера і був свідком того, як мого тата відпустили.
Тому я знаю, як це - отримати такі новини від першоджерела. І поки я в лікарні, шукаю номери родичів своїх побратимів, з ким ділив камеру, телефоную, намагаюсь їх підбадьорити. Кажу, що ваш батько, син, чоловік - живий, відносно здоровий, що він є взагалі.
Що ти плануєш робити, коли медики дозволять повернутися додому?
Перевірю, в якому стані знаходиться будинок. Чув, що його відремонтували після попадання "Граду", хочу побачити, що ще потребує уваги. Після цього займуся ремонтом техніки, адже вона постраждала від дій росіян.
А ти вже покатався на мотоциклі?
Так, відремонтую і приїду на роботу.
#Українці #Російська імперія #Київська область #Росіяни #Росія #Європа #Білорусь #Володимир Зеленський #Київ #Журналіст #Російська мова #Українське незалежне інформаційне агентство #Одяг #Буча, Київська область #Радянський Союз #Маріуполь #Військова окупація #Автобус. #Машина. #Організація Об'єднаних Націй #Голод #Полон #Брянська область #Зв'язок #Батьківщина #СІЗО #В'язниця. #Хрест #Чорнобильська атомна електростанція #Хліб #Річ Посполита #Бородянський район #Їжа #Роман Шухевич #Степан Бандера #Вантажівка. #Ірпінь #Цукор #Хостел #Аеродром #Димер, Київська область #Пачіно. #Новозибков #Глібівка #Катюжанка #Козаровичі #Дмитро Донцов #Оноре де Бальзак
